” І нарешті таки добирається до тієї «хатки скраю», яку ми собі збудували в надії оберегтися від зла. “


http://risu.org.ua
Промова Мирослава Мариновича, виголошена 26 серпня 2010 р. Б. у селі Станимир на Львівщині для учасників Пішої прощі до Святоуспенської Унівської Лаври УГКЦ, що проходила під гаслом: “Молитва за Україну: Пресвятая Богородице, спаси нас!”

Слава Ісусу Христу! Звертаюся до вас усіх, втомлених фізично, але сповнених духом молитви, жертви та покори. Мені хочеться сьогодні з вами поговорити про всі три складові частини того гасла, що його має ця проща. Тобто я говоритиму з вами про Україну, за яку ви молитеся; про молитву,  яку ви підносите до Пречистої; і про спасіння, якого ви просите у неї.

Україна, за яку ми молимося

Розпочнемо з України. Отої занапащеної і вимоленої – здається, напівзабутої багатьма людьми, але, разом з тим, тієї України, яку багато людей усе-таки люблять. Ми можемо говорити про Україну багато і різними словами, зокрема говорити прикрі речі. Але для початку я хотів би сказати про ті великі дари, які дав Господь нам і які не давав минулим поколінням.

По-перше, Він дав нам великий дар, який навіть важко окреслити одним словом. Маючи такі проблеми в інші епохи, ми уже давним-давно зникли б як держава – нас би завоювали, розпаювали, розшматували. Було б те, що було вже не один раз у нашій історії. Сьогодні ми маємо з ласки Господньої таку геополітичну ситуацію, коли це зробити вже не так просто. Звичайно, ми не сліпі і бачимо, як хочуть нас розшматувати, але сьогодні це зробити вже не так просто. Тому ця держава, попри свою слабкість, іще існує.

І другий дар – раніше було так, що одне, два, три покоління надіялися, а потім три, а то й чотири покоління розчаровувалися. А ми за двадцять років прожили різні етапи – як ото на американських гірках: то злетіли вгору надією від радості визволення й незалежності, потім упали від розчарування; тоді злетіли новою надією (цього разу “помаранчевою”), а після знову пізнали гіркоту розчарування. І все це за двадцять років, практично за вік одного покоління! Для чого це нам дається? Я певен, що це велике благо від Бога, бо ми маємо можливість побачити певні закономірності, яких, можливо, інші покоління побачити не змогли. Отже, поговорімо трохи на тему тих закономірностей.

Що ми маємо сьогодні в Україні? Коли спостерігати за тим, що діється довкола влади, то бачимо, що маємо виразний бенкет сатани. В Україні спостерігається страшенний занепад моралі. Ми говоримо про кризу політичну, економічну і т. д. Але все це зводиться до кризи нашого духу, і саме в цьому – причина всіх наших бід. Ми можемо говорити про загрози геополітичні, економічні, але головна загроза для нинішньої України – загроза бездуховності. Це те, що ми бачимо сьогодні: лукавство, облудність, цинізм влади.

За якими законами ми живемо? Наведу кілька фраз, які можна легко почути довкола нас і, мабуть, кожен із вас їх чув: «Дбай про себе, а проблеми людей – це їхні проблеми», «Треба встигнути урвати собі кусень, бо інакше хтось інший встигне», «Не будь дуже солодкий, бо злижуть», «Життя дається один раз, а тому користайся». Або відоме гасло сучасного покоління – «Все і відразу!». Немає ліку тим антихристовим гаслам. У мене складається враження, що дехристиянізація наших душ досягла якоїсь критичної межі. Ми просто забули, що таке християнство і його мудрість. Ми живемо за законами джунглів, і ті джунглі знову заведуть нас у прірву. Це ті широко відчинені ворота, через які багато хто ходить і які ведуть до погибелі.

Чому так багато людей не може жити за Божим Законом? Чому ми не звертаємо уваги на те правило, що його знає кожен водій? Адже ХХ століття витворило дуже гарний образ для нинішнього становища: живучи не за Божими законами, ми уподібнюємося тому водієві, який виїхав на зустрічну смугу. Чи треба після цього дивуватися постійним зіткненням, стражданню, мукам, зрештою – погибелі? Ми самі винні, якщо виїжджаємо на зустрічну смугу, – на шлях, який є супротивним тому, на який вказав нам Господь. Вам, молодим, треба дати відповідь на це запитання – бо нам, старшим людям, кажучи біблійною мовою, призначено “маліти”. А молодь покликана брати на себе відповідальність за державу.

Я цілковито переконаний, що моральним може бути тільки той народ, який є солідарним. Який розуміє, що захиститися від усіх викликів, які чигають на нього з усіх боків, можна лише тоді, коли поруч зі мною стоятимуть й інші люди, які зможуть захистити мою спину. Отож лише тоді я зможу оберегтися від зла, коли зможу обернутися до іншого з довірою. Оте вміння довіритися іншій людині, солідарно з нею стати проти зла – це великий дар від Бога, велике завдання наше як християн, тому що любов до ближнього неможлива без взаємної солідарності. І ми не зможемо бути солідарними, якщо не любитимемо іншого, якщо не відкриємося до нього. Тому я хотів би, щоб ми разом сьогодні подали одне одному руки і сказали: «Господи, я знаю, що брак солідарності та любові до ближнього перетворює мій народ з великої молекули на місиво недовірливих атомів. Присягаюсь Тобі, що від мене ніколи не вийде кривда іншій людині, що я ніколи не встромлю ножа тому, хто довірливо обернувся до мене спиною». Отже, візьмімо одне одного за руки і будьмо солідарні у нашому опорі злу, бо тільки тоді ми зможемо його подолати. Зрештою, йдеться не про те, щоб відразу змінити всю Україну. Змінімо хоча б той невеличкий простір, який довкола нас.

Які наслідки браку солідарності? Це передусім страшна ворожнеча, яка щоразу руйнує наші українські змагання. Ми сьогодні говоримо про те, що своєю ворожнечею Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко зруйнували ті шанси, які мала “помаранчева” Україна. Але чи це перша ворожнеча в історії нашої землі? Чому ми, намагаючись повернути собі пам’ять про наших героїв Бандеру і Мельника, не роз’яснили кожному учневі в школі: так, їхня слава – в тому, що вони любили Україну й за неї боролися, але їхня біда – в тому, що вони ворогували між собою. Чому, ведучи мову про наші Церкви, ми змушені говорити про ворожнечу між ними чи, точніше, між їхніми єрархами? Чому ворогували наші князі, козацькі старшини? У мене складається враження, що у нашому геномі є якийсь вірус, і він не дає нам бути єдиними.

Ми просимо Бога, щоб послав нам братолюбіє. Але чим можемо підкріпити цю молитву? Чим можемо допомогти собі? У давніх племен, що їх ми звично називаємо «дикими», були ритуальні танці. Вчені встановили, що ті ритуальні танці виводили агресію з людини. Коли в танці ти демонструєш, до чого призводить порушення табу, то ефективно виводиш із себе агресію і нагадуєш племені: порушення певних правил призводить до насильства. То, може, нашим депутатам перед початком засідання Верховної Ради варто щоразу танцювати бойового гопака, щоб вивести з себе агресію й нагадати усьому народові, що є в ньому отой вірус ворожнечі, який нам псує усе наше майбутнє?

Який же вихід? Якось я проаналізував, чому ця ворожнеча між Юлією і Ющенком дійшла до такої критичної межі. І зауважив, що все починається із зовсім невинного – воно починається з нашого побуту, з наших реакцій на побутові речі. От, для прикладу, наша поведінка у трамваї, в автобусі, на ринкові, в будь-якому людному місці. Найменша кривда з боку якоїсь людини викликає у нас, по-перше, праведний гнів. По-друге, на цю кривду ми, як правило, відповідаємо ще більшою кривдою. А по-третє, підступність кривдника моментально здирає з нас маску цивілізованості, й ми вважаємо своїм моральним обов’язком відповісти йому ще підступніше.

Таку ж аргументацію я чув від своїх знайомих у Верховній Раді: «Як підло вони вчинили! Але ж ми мусимо їм якось відповісти!». І такий “пінг-понг” кривдами закінчується цілковитою руїною. То скільки можна нам, християнам, миритися з такою руйнацією наших стосунків? Ми ж знаємо, що, як казав Василь Стус, «жити треба так, щоб голуби сідали на плечі»! А чи в трамваях чи на ринкові сідають нам голуби на плечі? Де є наше християнство, духовний вишкіл – зрештою, наша вірність Богові?

Найперший наш національний вид спорту – це поділитися на дві частини і ворогувати. А другий наш вид спорту – це знайти винного і з відчуттям праведної невинності на цього винного звалити всю відповідальність за все, що діється в народі. Послухайте, що говорять зараз про Ющенка. А чи Ющенко одноосібно винен у наших бідах? Чому Галичина, в якої є потужна Греко-Католицька Церква (і не тільки вона) і якою ми гордимося як потужним релігійним краєм, при цьому б’є всі рекорди з хабарництва? Як одне й інше поєднується у наших душах?

Молитва

Я щасливий, що переді мною сидять люди, які вибрали собі, принаймні на ці кілька днів, дуже важливий шлях – шлях молитви. Кожен із нас у якийсь окремий момент нашого життя є дуже самотнім. Пригадую, якось одна поетеса сказала: «Мурашинко з одірваним вусом, на долоні моїй не тремти! Я так само дощу боюся – і великої самоти». Так-от, не треба нам тремтіти! Як казала інша поетеса – Атена Пашко, «мене немає в однині». А це означає, що Бог завжди з нами. Мої колеги-політв’язні, які були зі мною в таборах, прекрасно це відчували. Я пробув у камері-одиночці п’ять місяців, практично не бачив людей, зате мав виразне відчуття присутності Бога.

Бог спілкується з нами різними знаками, поворотами нашої долі, нашими успіхами і поразками. Довкола нас – одна велика мова Бога, проте ми, як сліпі кошенята, не вміємо ці знаки правильно відчитати. А як ми спілкуємося з Богом? Для цього ми маємо тільки два засоби: молитву і наші вчинки, зокрема наші громадянські вчинки. І якою ж кострубатою є часто ота наша мова! Як часто йдемо ми в неділю до церкви, щоб у молитві сказати: «Боже, Ти ж розумієш, чому я грішу. Ти ж бачиш, яке життя довкола, – я просто змушений так робити!». Отож не кажімо так. Бог цих слів не приймає.

Спасіння, якого просимо

У чому наше спасіння? Ми вже говорили, що воно – в молитві, у вмінні бути солідарним, відчувати свою відповідальність перед народом. Але є ще один важливий шлях до спасіння, а саме: наша спроможність іти на жертву. Я виявив недавно, що люди не розуміють значення вислову «йти на жертву». Ми розуміємо, що таке «бути жертвою», «стати жертвою» (наприклад, автомобільної аварії), але що таке «йти на жертву»? Крім того, нас мучать сумніви: «Для чого мені жертвувати собою? Чи не краще сховатися від зла, уникнути неприємності?» Отож спочатку ми уникаємо йти на жертву, аж поки не починаємо розуміти, що сила зла не знає стримання. Ми відступаємо, а вона далі йде за нами. І що більше ми відступаємо, то більше вона наступає. І нарешті таки добирається до тієї «хатки скраю», яку ми собі збудували в надії оберегтися від зла. Тому маємо зрозуміти, що, уникаючи малої жертви, ми прирікаємо себе або своїх нащадків на жертву значно більшу й боліснішу.

Втім прагнення уникнути жертви – це природне і дуже людське бажання. Передусім нас мучить питання: «Чому страждати маю саме я?». Признаюся, коли мене везли у воронку в Києві з тюрми КДБ на суд, я також ставив собі це запитання. У шпарку в металевому панцирі воронка я бачив веселих людей, які навіть не підозрювали, що ось мене, невинного, везуть на суд. Хлопці обіймали дівчат, цілувалися – то чому в цей час я повинен страждати? Що ж, у такі хвилини завжди пам’ятаймо, що подібні муки пережив навіть сам Ісус. Бо Він також просив у Гетсиманському саду: «Прошу Тебе, Боже, пронеси повз мене цю чашу». Проте різниця між Ним і нами в тому, що Він не забував додати: «…але не як я хочу, а як Ти».

Треба зуміти собі сказати: «Я знаю, Господи, що, даючи мені шлях жертви, Ти мене не караєш, – на цю жертву Ти мене обираєш». Знову пошлюся на свою долю. Здавалося б, Господь прирік мене на велику втрату: ув’язнення забрало десять років мого молодечого життя – від 28 до 38 років. Але при цьому Господь обдарував мене такими дарами, що коли ви мене запитаєте, чи хотів би я змінити щось у минулому, я скажу: «Ні!». Я вдячний Господові за той шлях. Мама моя сердилася, коли я казав, що вдячний кегебістам за те, що вони мене посадили. Але я справді так думаю, бо кагебісти навіть не здогадувались, яке добро Господь мені робить їхніми руками.

На завершення я хотів би сказати вам таке: не бійтеся випробувань, які випадуть вам у вашому житті. Ви зараз усі наче однакові, але подальше ваше життя складеться по-різному: хтось піде на страждання, комусь випаде багатство. Але пам’ятайте, що будь-які випробування у вашому житті даються вам як шанс. Ви можете їх гідно прийняти і тоді будете збагачені, обдаровані. А можете й не прийняти, а відтак багато втратити. Отож шукайте нагоди збагатити себе духовно. Україна зміниться не сама по собі – й не від влади чи Президента. Вона зміниться тоді, коли зміниться українець та українка. Коли ми переживемо преображення наших душ, тоді й буде преображеною Україна.

Advertisements

One thought on “” І нарешті таки добирається до тієї «хатки скраю», яку ми собі збудували в надії оберегтися від зла. “

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s