“За останні роки в австрійській столиці було відкрито пам’ятні дошки таким визначним особистостям, як Михайло Грушевський, Іван Пулюй і Пантелеймон Куліш, Лесь Курбас, Леся Українка…”

ні

http://www.oeug-wien.org

Борис Ямінський

Історія австрійсько-українських відносин сягає 12 століття. За старими літописами можна простежити давні політичні контакти між галицькою династією Ростиславовичів та австрійськими герцогами Бабенберґерами. Стосунки між ними привели до споріднення цих правлячих династій: у 1252 році Ґертруда, племінниця останнього Бабенберґера Фрідріха ІІ Сварливого вийшла заміж за Романа, сина галицького короля Данила.

Зв’язки українців з Австрією не припинялися і в наступних століттях, хоча вони змінювалися за формою з плином часу і розвивалися по-різному. Відень став столицею великої імперії й привертав до себе увагу українців. Але також і з Відня з великим зацікавленням спостерігали за подіями в Україні. Перемоги гетьмана Богдана Хмельницького і заснування Української козацької держави викликали інтерес у Відні. Хмельницький навіть відкрив посольство у Відні.

Рік 1683-й увійшов у європейську історію передусім другою турецькою облогою Відня. Менше відомий, однак, той історично задокументований факт, що українські козаки у складі християнської визвольної армії під проводом польського короля Собєського відіграли значну роль у визволенні Відня, а таким чином і всієї Європи від ісламської небезпеки. Вирішальне значення в успішному звільненні та швидкому прибутті визвольного війська під мури Відня відіграла сильна частина війська, що складалася з українських козаків, участь яких стала можливою завдяки фінансовій допомозі далекозорого та реалістичного Папи Іннокентія ХІ. Папа Римський дав наказ своїм дипломатам вербувати на місці козацьке військо, для чого надав відповідні грошові суми. Король Собєський був прихильником українського козацтва, знав і високо цінував його хоробрість, мужність й військовий досвід. Без козаків польський король не хотів вступати у війну проти турків і з нетерпінням чекав прибуття козаків, про що писав 31 серпня 1683 року в листі до дружини: „Я ні про кого так не журюся, як про козаків, за якими часто вдень тужу…“ До військових завдань козаків під Віднем належала розвідка та спостереження за турками в лісах навколо столиці. 12 вересня 1683 року, в день вирішальної битви відважна козацька кіннота разом з польськими гусарами атакувала турецькі укріплення. Козаки, які мали великий досвід у боях з турками, хоробро штурмували їхній табір, захопили турецькі позиції й переслідували ворога аж до Угорщини. Після переможної битви за Відень досить скоро було забуто про значний внесок у цю справу українських козаків, і всі заслуги у врятування Європи від ісламу було приписано Яну Собєському. Можна з впевністю висловити припущення, що вже 1683 року українці залишилися у Відні і тоді була створена перша маленька українська громада. Найвідомішим з них тоді був, безумовно, Юрій Кульчицький, якому вдалося вийти з оточеного міста і передати важливі відомості для визвольного війська. Пізніше він відкрив одну з перших кав’ярень у Відні.

Велика кількість українців з’явилася у Відні та в центральній Австрії в кінці 18-го століття. Під час правління імператриці Марії Терезії та її сина Йосифа ІІ до складу Австрії увійшли такі заселені українцями регіони: Галичина (внаслідок розподілу Польщі 1772 року), Буковина (від колишньої Османської імперії) і пізніше – Закарпаття, яке після введення дуалістичної державної системи належало до угорської частини Австро-Угорської монархії.Таким чином, велика частина Західної України входила до складу Австрії до кінця Першої світоваої війни у 1918 році.

На початку 19 століття до Відня переселяється багато українців з тепер уже українських регіонів Австрії. Це були насамперед військові та урядники з їхніми родинами, а також студенти, що оселялися в столиці Австро-Угорщини. 1775 року імператриця Марія Терезія передала українцям церкву св. Варвари у Відні й заснувала духовну греко-католицьку семінарію Барбареум. 1784 року семінарію було перенесено до Львова, а церква св. Варвари завдяки цісареві Йосифу ІІ стала парафіяльною. 1852 року у Відні було засновано другий Барбареум, який існував до 1892 року. Ці семінарії відігравали важливу роль не лише для церковного, а й для національного суспільно-політичного розвитку австрійських українців. Їхні випускники були високоосвіченими людьми; серед них були науковці, декілька єпископів і митрополитів. Австрійці в Західній Україні були власно окупаційною владою, проте українці могли значною мірою вільно розвиватися в багатонаціональній державі – Австро-Угорщині, цілком на противагу окупованій Росією Наддніпрянській Україні, де панувало пригноблення. В Австрії існували українські навчальні заклади, виходили публікації українською мовою, українські політики представляли інтереси свого народу в австрійському парламенті.

„Весна народів“ 1848 року торкнулася також Австрії і мобілізувала передусім українців, які проживали в Галичині. Першою українською політичною організацією стала тоді заснована у Львові українськими інтелектуалами греко-католицькими священиками Головна Руська Рада.

У другій половині 19 століття українська громада у Відні значно зросла. На початку 60-х років з’явився перший політично-сатиричний журнал під назвою „Страхопуд“. 1862 року було засновано перше українське об’єднання у Відні – Католицьке Братство св. Варвари, яке існує і до сьогодні. 1868 року було засновано студентське товариство „Січ“, яке до 1945 року існувало в австрійських університетських містах Відні, Граці, Іннсбруці і Леобені. До його засновників належав ряд пізніше відомих українських науковців і університетських професорів, серед них проф. д-р Іван Пулюй, один з винахідників „Х-променів“, які пізніше в медицині одержали назву „рентгенівських“. Разом з Пантелеймоном Кулішем він у 70-их роках 19 століття переклав у Відні „Біблію“ українською мовою.

Австрійська конституція дала українцям не лише шанс усвідомити себе окремим народом, але й можливість депутатам представляти в австрійському парламенті права і свободи українського народу. Позитивною ознакою австрійського панування було й те, що уряд заради єдності держави і задля вирішення національних конфліктів йшов назустріч і українським вимогам в культурній і соціальній галузі. Таким чином, для українців Австрії склалися кращі умови в плані їх національного, політичного і культурного розвитку, ніж для тих, які проживали в підросійській Україні. До видатних українських депутатів в австрійському парламенті належали президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич, а також Кость Левицький, Микола Василько, Єротей Пігуляк, Юліан Романчук, Семен Вітик і Яцко Остапчук.

Наприкінці 19 століття українці масово потягнулися до Відня, передусім робітники і обслуговуючий персонал, які сприяли тому, що українська громада ставала ще більшою. З огляду на численних українських робітників, що жили у Відні, 1896 року було засновано українське робітниче товариство „Родина“.

Також відомі українські інтелектуали, науковці і діячі культури жили тоді певний час у австрійській столиці. Згадаймо тільки найважніших, серед них Іван Франко, який захистив свою дисертацію у Віденському університеті й отримав ступінь доктора філософії; засновник сучасного українського театру Лесь Курбас, Леся Українка та багато інших.

Величезне політичне значення мала не лише діяльність українських депутатів в австрійському парламенті, а й поява українських партій, діяльність заснованого емігрантами з наддніпрянської україни „Союзу визволення України“, який здійснював широку пропаганду задля створення української самостійної держави.

До Першої світової війни у Відні виходили численні українські видання двома мовами: журнали, газети, книжки.

Перша світова війна спричинила велику хвилю втікачів, лише через табір Гмюнд у Нижній Австрії пройшло 350 тисяч українських біженців, 30 тисяч з яких не пережили цього і були поховані на табірному цвинтарі, де українська діаспора Австрії встановила 1964 року пам’ятник.

Українська Народна Республіка і пізніше – Гетьманат, Центральна Рада і Радянська Україна підтримували протягом 1918-1923 років дипломатичні стосунки з Австрією. Також ЗУНР була представлена у Відні своїм посланником.

Після Першої світової війни Відень залишився і далі центром активної політичної і культурної діяльності українських емігрантів. Прибувши до австрійської столиці, Михайло Грушевський заснував тут Український соціологічний інститут і розвинув активну публіцистичну діяльність. Володимир Винниченко видавав у Відні тижневу газету.

Найбільшу частину українських емігрантів в Австрії і надалі становили галичани. Уряд ЗУНР намагався проводити дипломатичні акції на користь визнання незалежної України, але це не вдалось, оскільки паризька конференція послів висловилась за належність Західної України до Польщі. 1921 року у Відні було засновано Український Вільний Університет, який пізніше було перенесено до Праги і після закінчення Другої світової війни – до Мюнхена. У період між двома світовими війнами у Відні проживало близько 6 тисяч українців.

З приєднанням Австрії до німецького рейху у 1938 році для українців почалися тяжкі часи. Усі товариства бли розпущені, існували лише дозволені націонал-соціалістичною владою Українське Національне Об’єднання і Союз українців Великої Німеччини. До Австрії на примусові роботи були вивезені десятки тисяч українських робітників. Тисячі українців перебували в концтаборі Маутхаузен і його філіалі – Ебензее.

1944 року почалась еміграційна хвиля, яка принесла до Австрії близько 100 тисяч українців, більшість з яких пізніше виїхала до Канади й Америки.

Після Другої світової війни Австрія була окупована військами Радянського Союзу, Америки, Англії та Франції. Українське громадське життя стихло. Лише австрійський державний договір 1955 року і пов’язаний з ним вивід окупаційних військ спричинив поворот у житті української громади. Українська греко-католицька церква св. Варвари знову стала духовним та культурним центром громади, яка в часи „холодної війни“ і „залізної завіси“ розглядала себе як бастіон українства. Своїм завданням ми вважали поширення правдивої інформації про історію та культуру українського народу.

Український хор під керівництвом відомого композитора проф. Андрія Гнатишина став репрезентантом українства. Австрійське радіо передавало його служби і концерти на всю Європу, в тому числі і на Україну.

Зпаснована 1967 року Спілка українських філателістів Австрії взяла на себе важливу політичну функцію. Завдяки добрим зв’язкам з австрійським урядом вдалось переконати Австрійську пошту в тому, щоб використовувати спеціальні двомовні штемпелі з українською тематикою на своїх заходах. Донині було виготовлено 150 таких штемпелів, які поширювали інформацію про історію, культуру, політику, релігію та звичаї України.

Гарні стосунки між українськими товариствами і австрійськими політиками понад три десятиліття сприяли тому, щоб австрійська громадськість більше дізнавалась про Україну.

Австрія належала до перших держав, які після проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року одразу встановила з нею так звані стосунки „про форма“, що значною мірою стало заслугою української громади в Австрії. Уряд Федерального канцлера д-ра Враніцького, який мав добрі дружні стосунки з австрійськими українцями, вирішив 24 січня 1992 року відновити дипломатичні відносини з Україною.

За кілька місяців, 9 червня 1992 року ми заснували Австрійсько-українське товариство, метою якого є сприяння багатогранним стосункам між нашими країнами. З цією метою видається двомовний журнал „Австрійсько-український огляд з Вістями СУФА“. Першим президентом цього товариства був тодішній австрійський міністр фінансів, а пізніше Федеральний канцлер Віктор Кліма, а від 1997 року – колишній міністр фінансів Рудольф Едлінгер.

Вже кілька років в Австрійському парламенті існує парламентська австрійсько-українська група дружби, завданням якої є підтримка „європейського шляху“ України. Потрібно зауважити, що економічні і торгівельні зв’язки між нашими країнами досить успішно розвиваються і Австрія, хоча і є невеликою державою, належить до найважливіших торгових партнерів України.

Позитивні наслідки має і плідна співпраця українських товариств у Відні з Посольством України у Австрії. За останні роки в австрійській столиці було відкрито пам’ятні дошки таким визначним особистостям, як Михайло Грушевський, Іван Пулюй і Пантелеймон Куліш, Лесь Курбас, Леся Українка, дошка і пам’ятник Іванові Франку, великий пам’ятник загиблим українцям на території колишнього концтабору Маутхаузен.