Два в одному флаконі


31.08.2010 р. Б. (Берлін)

Автор: о. Сергій Данків

Два в одному флаконі

(або кіч і поспіх – як ще дві новозавітні пляґи* в історії народу українського)

Про культурноепохальну подію – відкриття пам’ятної дошки Лесі Українці, що відбулась вчора 30 серпня в Берліні, писати якось не випадає, а точніше калькувати вже описану історію не цікаво. Бо все, що вчора відбувалося розписано в «DW» і події, які передували цьому «культуральному» заходові, докладно описувалися в публікаціях Ольги Самборської на «ХАТІ з КРАЮ» (див. https://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2010/08/26/чи-не-захворіла-б-леся-українка-ще-раз-в) (див. https://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2010/08/28/про-берлінську-свадьбу-в-маліновкє). Політичні і суспільні аспекти цих всіх заходів нею більш-менш розкриті і це видно по активності, яка є при обговоренні цієї проблеми на форумі.

Мене в цій справі зацікавив момент суто естетичний, а саме – два аспекти пов’язані з цією пам’ятною дошкою. 1-ий з них – це художній, а 2-ий – етичний! Відразу заувага, – для професійних критиків і просто критикантів, я не є експертом а ні в області зображального, а ні образотворчого мистецтва, тому даруйте за певні суб’єктивні сентенції, а шановних морально-національних снобів перепрошую за цинізм!

І так про вище згадані два аспекти цієї справи. Отже естетично-мистецький аспект. „Ущасливлений“ був учора спогляданням цієї таблиці у звіті на веб-сторінці посольства України в Німеччині. Очам предстала на першій же ж репортерській знимці подиву гідна картина – чорна глянцево-мармурова дещиця. Грішним ділом подумалося, що це чиясь помилка або події десь на цвинтарі відбуваються. Але подальший репортаж таки розвіяв сумніви. Питання!!? До якої першої, що трапилась по дорозі, стації ритуальних послуг і могильних плит звернулись замовники цієї дошки. Тут очевидно, що особливих мистецьких потуг не потрібно, бо будь-який пересічний кріпкий ремісник такі скрижалі виклепає за два з половиною дні.

Адже такі „високомистецькі“ пам’ятні плити увіковічнюють кожну 2-гу, якщо не 1-шу могилу на всіх теренах „спочилого“ (як ми собі легковажно гадали, та не вгадали), совєцкого і нєрушимого. Я не про те, що ця річ сама в собі є зла. Ні це нормальні конвеєрні штамповки, які відзначують могили і склепи усопших і означують людськість живих, що в той чи інший спосіб пам’ятають про померлих. А нам ця пам’ять о-ох як потрібна, щоб просто не оскотинитись…

Зрозуміло, якщо чийсь свояк чи кум дістався нагоди на цьому прожекті заробити – то справа вельми корисна, бо розвиток особливо дрібного ґешефту в Україні є вкрай необхідний. Але ж, любі друзі, не такою ціною!!! Навіть якщо вважати, що діло містечкове і під шумок проконає банальна халтурка, лиш би створити PR-тусовку під приїзд вінценосного ґАРАНТА покійної КУ. Лиш би ще один інформаційний привід в додаток (потьомковской деревушкі) до всіх успіхів Януковича в часі ЇХ історичної ВІЗИТИ до ненькі-Німеччині. То десь так вигльидає, гей би той деревьиний чебурек, що в ностальгійні 80-ті в „совку“ постійно до розбавленого пива в наґруску пхали, бо само пиво ніби ніяк не продасться (пригадуєте?!). Так отож… Даруйте за такий пікантний екскурс в минувшину!

Так от, в світлі, а радше в теміні, – з огляду на конспіративність акції, тих подій виникає наступна правда віри: СЕРЬЙОЗНІ ДІЛАННЯ НЕ ЗВЕРШУЮТЬСЯ В ПОСПІХУ, а просто по-бойківськи кажучи „не тре сьи квапити!“ І це є той другий вище згадуваний аспект – аспект поспіху. Хотіли швидко і знаменито, а вийшло як завжди. А як завжди? Та смішно! Було би смішно, якби не було так сумно! І що стосується такої події, то це питання торкається багатьох вимірів, а саме: об’єктивно завчасно поширити новину; врахувати думку всієї української спільноти в Німеччині, не кажучи вже про Берлінське українство; запросити на культзахід відомих письменників, музикантів одним словом митців, як з української сторони, так і з німецької; і в будь-якому випадку мусив бути проведений конкурс серед художників, скульпторів, – чия пропозиція була би вдалішою і фінансово розумною – тому і карти в руки.

А вийшло, кажучи словами відомого кіногероя: «… циґль-циґль ай-лю-лю…» – (алілуя) – малось на увазі, тобто несумісні поняття. Є такий ємкий російський термін „коєкакєрство“. Абияк, лиш би було…

Повертаючись до аспекту 1-го – естетики виробу. Я вже не кажу, що можна було створити скромний барельєф, за який цікаво зачепитись окові, і де у перехожого зіваки з’являється шанс все-таки на мить зупинитися. Хоч би з цікавости, вдивляючись в образ, випадає можливість вникнути в суть, хто стоїть за цим образом? Також не зайвим було помістити коротку і влучну епіґраму з віршів поетеси, як гасло її життя. Та де там! Що натомість бачить незаанґажований перехожий? Найперше, що впадає в око – це сам портрет Лариси Косач. Тут вмикається машина часу, відносить у далекі 80-ті, сиджу за шкільною партою і після чергового заштрику вчительської указки відкриваю хрестоматію української-радянської літератури. О, Господи – дежавю! Знову це асиметричне розположення правого ву-у-уха, і раптом із миловидного жіночого обличчя робить комсомольсько-стахановське ліцо. Звісно, що за життя людина може бути різна – стосовно зовнішности. Фізіологія – як факт, штука вперта. Фотоґраф чітко і холодно фіксує, як документ, моменти життя. І це нормально. При житті людина всіляко виглядає – залежить від ракурсу в певну мить. Є привабливі, а є не конче фотоґенічні моменти. Але по смерті, якщо ми когось хочемо вшанувати, ми все ж вибираємо кращі з ракурсів. Значить таки не удостоїлась тут в Берліні українська письменниця і поетеса більш мистецької пам’ятки. Ну, а як же ж! Як ще повинна виглядати „хахлушка“?!!

Тут же ж праворуч відкалькованого стереотипного портрету, без патосу і всіляких епітафій розміщено лаконічний текст німецькою мовою. Ще раз пригадаю, що попри своє профанство в сфері мистецтва, я також не є фахівцем-філологом, тим більше ґерманістом, але відразу впадають в око орфоґрафічні ерзаци цього неоковирного тексту. Так у слові frueher можна було все-таки замість дифтонга „ue“ накропати дві цятки над „u“ – за допомогою молотка і зубила, якщо в наш технічний вік забракло засобів. А також у слові „grosse“, навіть після всіх сучасних правописних реформ в німецькій мові ніхто не скасовував „ß“. Nota bene: згадую, як на початку 2000-их, 1-го квітня (тоді якраз повним ходом впроваджувались реформи в німецькій) з дуже серйозною фізіономією пожартував над знайомим німцем – вчителем курсу німецької, буцімто чув, що на днях приймають закон, котрим скасують т.з. рудимент – „ß“ і так само всі десяткові числівники приведуть до порядку як у „нормальних мовах“, на кшталт zwanzigacht замість існуючого achtundzwanzig. На одну мить він скис – ну, впав духом так і не розкусивши мої кпини, потім його шляґ трафив –і він рішуче заявив, що цього ніколи не станеться! Арґумент був „залізобетонний“ – це німецька мова, тому що, і ШЛЮС!!!

А таки стається…

Не гнівайтесь! А якщо, то в гніві вашім не заходить сонце; ХАЙ!

Прийми, Господи, рабу Твою Лесю в оселі Свої – на лоно Авраама, Ісаака і Якова, де нема ні болізні, ні печали, ні зітхання, а лиш ЖИТТЯ безконечне!!!

* пляґа (Plage) – кара, напасть, прокляття

Advertisements

19 thoughts on “Два в одному флаконі

  1. Соромно, просто соромно. Якщо так робити, то краще вже нічого не робити.
    А що до написанного на цій дощиці, то це можна тільки unter Vorbehalt als deutsch bezeichnen. Таке враження що перекладали просто через Google перекладач.
    І останнє: велика і окрема подяка автору цієї статті.

  2. Така стаття, а всім як заціпило??? Жодного комертарю за цілий день? А може всі просто в шоці?

  3. І до яких пір мовчатимуть, ті “поети”?
    До речі, хоч би до Вікіпедії заглянули, та подивились як треба Леся Укіраїнка та Лариса Косач на нім.мові писати треба.
    http://de.wikipedia.org/wiki/Lessja_Ukrainka

  4. Мене особисто здивувало з яких це пір пан Данків від справ церковних до справ громадських перейшов і головне не будучи при цьому як він пише “ні експертом в області зображального а ні в області образотворчого мистецтва” ні тим більше “фахівцем-філологом чи германістом” але при цьому вказувати нам на “художні і етичні аспекти”!!!А саме головне не будучи особисто присутнім на цій ,як він пише “культурно-епохальній події” а лише подивившись фото дошки на інтернет-сторінці посольства!Я вважаю якщо я не фахівець то також не можу вказувати як службу Божу проводити!А щодо дошки скажу одне,була би вона інша,знайшлися би всерівно ті ,кому би вона була би не такою як хотілося би …

  5. Ну що ви, це ж “посольська грамота”! Яку й МЗС застосовує…
    Ви послухайте як там – не знаю імені – один працівник завжди п. Зарудну перекладає. Німці, чуючи, шарахаються, і йдуть собі геть.

  6. Запитання до Ольга Вересень 2, 2010 о 09:31
    А хто і з яких пір заборонив свяченникам висказувати свою громадянську позицію? О. Данків не пропагандує тут вживання алкоголю та тютюнових виробів. До речі, Українська Греко Католицка Церква завжди славилась своєю громадяньською позицією, бо так можна до балакатись і до того: “Чого Шептицький переховував евреїв, а не службу в храмі правив…”

  7. Насправді нічого дивного не відбулося. Всім я бачу хотілося, щоб вийшло по німецькі, а вийшло по українські. До речі “по совєцькі” це що, не по українські? Коли б українці вміли і могли б робити все добре, точно і класно, то вони хіба б не робили так? Не роблять. Німці могли, і була Велика Німеччина. Руські могли, і була Велика Росія. У українців є якісь претензії, але ж Великої України не було. І чи буде, з такими виконавцями і такими критиками? Треба менше говорити, а більше працювати мізками, руками і ногами, і взагалі тим, що вам дане і здатне до праці або до продовження роду. Але ж навіть і на останнє, час показує, уже чогось не вистачає. Духу мабуть.

  8. Не конче бути митцем чи літ. критиком, аби мати власну думку на такі речі, та й мабуть найменш обізнаному в сфері мистецтва цілком зрозуміло, що ця мем.дошка і мистецтво йдуть собі паралельно і ніде не перетинаються..а якщо до всього додати недолугий переклад, то таки справді трохи соромно. А о. Данків таки “vse chotko zabacav!!!!…”

  9. Дякую о.Сергій.Кожна людина має право на громадянську позицію. Чи це священник,чи президент.З останнього позицією Украіна вже знайома.Йому що
    Чехов,що Леся Украінка,однако.Такі і пам”ятки.

  10. Цілком підтримую о. Сергія!
    Ця думка важлива і вона відображає думку свідомо україномовного населення Берліну, а то й Німеччини в цілому.
    Я навіть думаю, що не в ціні таблички тут справа, а просто було ліньки щось нормальне зробити.

    Остап.
    ПС. Можливо трішки сумбурно написано, з мішаниною надто літературної та надто розмовної мови, але це так – на любителя.

  11. Дякую за статтю.
    Влучно сказано: “Хотіли швидко і знаменито, а вийшло як завжди. … Було би смішно, якби не було так сумно!” Як-небуть що-небуть зробили і тішимося.
    Ми ж не кожний день пам’ятну дошку відкриваємо. До таких речей треба ставитися відповідально. Це ж наше лице перед іншими націями!

  12. Дякую о.Сергій за статтю. Рахую, що кожний українець неповинен мовчати коли в такий спосіб гвалтують культуру і історію.

  13. Влучна стаття. Дякую о.Сергію.
    Представляти Україну потрібно не меморіальними цвинтарними надгробками, а високохудожніми пам’ятними дошками.

  14. Дякую о. Сергію за висловлену громадянську позицію!

    Добротна стаття!

    Гарно, що на цьому ж сайті днем пізніше вийшла інша: “За останні роки в австрійській столиці було відкрито пам’ятні дошки таким визначним особистостям, як Михайло Грушевський, Іван Пулюй і Пантелеймон Куліш, Лесь Курбас, Леся Українка…” із зображенням цієї “пам’ятки”. Ото є дійсно з чим порівняти!!!

    А після прочитання двох “лінків” (статей інших авторів) на початку тексту ще й над чим задуматись!!!

  15. Дякую, отче Сергію, за чітку громадянську позицію. А головне, що не лукавите з собою, а висловлюєте свою особисту думку вголос. Кожен священик є насамперед людиною і має такі ж загальні права, як і ми всі.

    До Ольги М.:
    цитую: “Мене особисто здивувало з яких це пір пан Данків від справ церковних до справ громадських перейшов”. По-перше, не пан Данків, а отець Данків. Це є загальноприйняте звертання. По-друге, я раджу Вам трохи більше читати. Тоді і будете знати, що священики були за всіх часів активними громадянами. Вони переховували переслідуваних, захищали ображених, годували голодних… Саме вони дбають про згуртування ГРОМАДИ.
    Тим більше, що отець Сергій – людина дуже начитана. Він розбирається і в літературі, і в мистецтві. А головне, він – українець, якому не байдуже, що говорять про нас, про нашу культуру.

  16. Цілком згоден з автором статті! Звикли у всьому “халтуру гнати”, а потім галасу наробити, мовляв “які ми хороші”. А з таким відношенням не тільки “Великої України” не збудуєш, а й “маленька” вийде так собі, халтурка. Звісно, це стосується кожного з нас, всі ми повинні ставитися до того, що робимо з відповідальністю, особливо там де це репрезентує нас перед світовою спільнотою.

    Велике спасибі о. Сергію за статтю

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s