“свій стартовий капітал Ян Людвік нагромадив в окупованій військами союзників Західній Німеччині”


МЕДІА-ОЛІГАРХ ІЗ СОЛОТВИНА

Автор: Іван МАЩЕНКО (експерт-дослідник телебачення і радіомовлення)

http://www.dt.ua

У другій половині 70-х років минулого століття, в розпал «холодної війни», коли зарубіжні виставки в Україні були величезною рідкістю (а тим паче — експозиції із західних країн), широкий показ книг англійського видавництва «Пергамон-прес» (Perqamon-Press) у виставковому залі по вул. Червоноармійській у Києві викликав неабиякий інтерес громадськості. А в центрі експозиції був тогочасний радянський «бестселер» — шикарне видання англійською мовою трилогії Л. Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина». І лише дуже вузьке коло осіб з верхнього ешелону радянської партноменклатури знало, що такий «широкий інтерес» світової громадськості до творінь «від Генсека» оплачувався з казни Держбанку СРСР шляхом переказування валюти на рахунки таких проворних зарубіжних видавництв, як «Пергамон-прес». Правда, як з’ясувалося значно пізніше, був і зворотний рух «зелених» (хоча й у вигляді досить обмілілого струмочка): вдячні видавці не забували й «автора». Ну а десятки та сотні тисяч примірників таких «забугорних» книжок після презентації у країні тиражування мертвим вантажем захаращували горища й підвали радянських посольств. Аж до часів горбачовської перебудови, коли їх чохом списали…

А тоді видання Брежнєвської трилогії добре прислужилося особисто власникові «Пергамон-прес» Роберту Максвеллу (Robert Maxwell). Коли англійський лорд приїхав до столиці СРСР, йому влаштували теплий прийом. Та не Москва була метою подорожі Максвелла, його нестримно вабило в Україну. Гостю «самого Леоніда Ілліча» не могли відмовити ні в чому. І під недремним оком КДБ поїздка відбулася.

Кінцевим пунктом подорожі, яку Роберт Максвелл затіяв у 1978 році, стало невеличке закарпатське село Солотвино, що у Тячівському районі. Саме тут 10 червня 1923 року у бідній єврейській сім’ї народився Ян Людвік Хох, якому через півстоліття судилося стати британським лордом. До речі, цей населений пункт тоді містився на території Чехословаччини й іменувався Слатино-Село. То — майже географічний центр Європи (у кожному разі, такий символічний знак стоїть неподалік Рахова). Відомий же цей регіон своїми соляними копальнями. Кажуть, що «солоний камінь» тут видобували ще тилові частини римських легіонів. Є у Солотвині й своє «Мертве море». Місцеві патріоти вважають його за солоністю другим у світі — після того, яке лежить біля ізраїльських берегів.

Родина Хохів до початку Другої світової війни жила у Чехословаччині й Угорщині. Ян, який у дитинстві ходив спочатку до солотвинської чеської, а потім єврейської школи, як і всі діти в Закарпатті, був природженим поліглотом (загалом у житті він оволодів дев’ятьма мовами). Друга світова жорстоким котком пройшлася по родині Хохів. Під час окупації чехословацької частини Карпатського регіону угорським фашистським режимом Хорті у 1939 році її разом з іншими єврейськими сім’ями вивезли до концтаборів. Мати Яна загинула в Аушвіці, батько безвісти пропав у хортиських в’язницях. Врятуватися вдалося лише йому. Спочатку Ян дістався Франції, де прилучився до Руху Опору. Подальший життєвий шлях привів його на Британські острови. За хоробрість у боях як офіцер англійської армії був удостоєний Воєнного Хреста.

А далі — перші здобутки у газетно-видавничому бізнесі. Правда, свій стартовий капітал Ян Людвік нагромадив в окупованій військами союзників Західній Німеччині, де спритно «підбирав» видавництва. А затим — фінансовий тріумф у Великій Британії, знов-таки у царині видавничо-газетного бізнесу. У 1961 році він купує видавництво Perqamon-Press і невдовзі стає великим продуцентом наукових і технічних книг, політичних мемуарів (на кшталт уже згадуваної трилогії Брежнєва), ділових журналів. У 1984 р. Максвелл придбав шість газет компанії Mirror Group, у тому числі і впливову Daily Mirror. Це були так звані видання для простих людей. Сам же Роберт Максвелл, хоча й отримав від британської королеви титул лорда, був людиною лівих поглядів. Навіть в управлінні своїми газетами магнат, як він вважав, сповідував «соціалістичні принципи керівництва»: любив навідуватися до редакцій своїх газет, навіть вигадував влучні заголовки до статей, лаявся з редакторами, але не кривдив рядових журналістів. Він же створив «недоторканний» пенсійний фонд, який пізніше, можливо, і став причиною його особистої трагедії. Особливо престижним для Роберта Максвелла був проект загальноєвропейської газети European (1990 р.). Наступного року він «зазіхнув» на солідне заокеанське видання New York Daily News.

Як і кожен великий медіа-магнат, Максвелл врешті-решт звернув свої погляди на телебачення. До своєї газетно-видавничої справи він долучив солідні пакети акцій у найпопулярніших телеканалах TF-1 (Франція), Canal 10 (Іспанія), Central Television (Англія), у платних каналах художніх фільмів та цілодобовому музичному МТV. Всеосяжна діяльність медіа-магната охоплювала також журнали, газети і книжкові видавництва Macmillan у США. Заздрісні конкуренти за спиною іноді називали його «чехом-шантажистом», «чорним ураганом» або «капітаном Бобом».

Зазвичай кожен медіа-олігарх прагне «застовпити» за собою якомога більшу «золотоносну жилу» інформаційного бізнесу. Проте інколи обставини вимагають координації дій між непримиренними конкурентами при переділі сфер ринку. Саме так сталося наприкінці 80-х — на початку 90-х років, коли складалася кооперація між Робертом Максвеллом та Сільвіо Берлусконі щодо продукування теленовин чи угода про співпрацю між мердоківським супутниковим каналом Sky Television та максвеллівською службою кабельного телебачення The Maxwell Cable Television Kompani.

Дедалі більша популярність, активна участь у політичному житті привели врешті-решт Роберта Максвелла у стіни англійського парламенту. Як депутат-лейборист він із трибуни законодавчого органу протягом шести років проповідував ліві ідеали, хоча за стінами парламенту не бажав знатися з соціал-демократами, вважаючи, що соціалізм і капіталізм — «обоє рябоє». Проте не цурався, як ми вже знаємо, й комуністів, коли справа стосувалася нових надходжень до його мільярдного статку чи поширення особистого впливу.

Тож повернімося до вересня 1978 року — часу подорожі Роберта Максвелла на Закарпаття. Через два десятиліття по тому журналіст Олекса Лівінський у виданні «Старий Замок» навів спогади колишнього голови Солотвинської селищної ради Олександра Феїра про те, як той зустрічав Максвелла у будинку неподалік солерудника: «Саме тоді здавалася в експлуатацію дев’ята шахта, я розповів йому про це. Розповів про збільшення видобутку солі у півтора-два рази на восьмій шахті, про роботу алергологічних лікарень (у 1976 році в Солотвині було відкрито найбільший у світі соляний санаторій, який міститься на глибині 300 метрів у шахті, а ще на сто метрів глибше видобувалася сіль. — І.М.). Велика делегація була, машин з десять, наших теж було багато — з області, району, КДБ. Перекладачі були з Москви, але Максвелл добре говорив і російською, і угорською. У шахту спускався теж, з людьми у центрі говорив. Зустрічався з тими, з ким ще в школу разом ходив. Дуже приємно йому було в рідному селищі». Хоча й накрапав осінній дощ, але англійський лорд пройшовся вулицею свого дитинства до місця, де колись лежала родинна садиба, постояв біля колодязя, поговорив з сусідом Іцхаком Нейметом. Правда, в хату до нього так і не зайшли — кадебісти заперечували проти відвідин «незапланованого об’єкта».

А під час обіду в ресторані за келихом знаменитого закарпатського вина Р.Максвелл запропонував голові сільради… один мільйон на розбудову Солотвина — адже, незважаючи на «марафет» до приїзду знатного земляка, воно мало такий убогий вигляд, що викликало щире співчуття у лорда. Але, як казав поет, у «нас, радянців, власна гордість». Однак, найімовірніше, тінь КДБ нависала над столом. Хоч би як там було, відмовився сільський голова від щедрого дару земляка-лорда. Та й від запрошення відвідати Англію, яке, повернувшись до Великобританії, Р.Максвелл надіслав кільком солотвинцям, усі вони «дружно відмовилися». Такі вже були часи…

1998 року журналіст Михайло Пієвський, готуючи репортаж для газети «Московские новости», несподівано зустрівся в Закарпатті з англійським фотокореспондентом Гарретом Джонсом, у якого тоді була романтична любов з українкою Ларисою з Поляни Косової Рахівського району. Гаррет Джонс запевняв, що в останні місяці життя Роберта Максвелла він брав у нього інтерв’ю для японського інформаційного агентства. Лорд з погордою розповідав про зустрічі з сильними світу сього, показував фотографії з Брежнєвим, принцом Чарльзом. Фотографа вразила бездоганна англійська вимова інтерв’юйованого. Хто б міг подумати, що до повноліття він жив тут, у Солотвині. Кажуть, Роберт міг випити без проблем літр горілки, — продовжував далі англійський фотограф. — І в такі хвилини, як свідчили ті, хто його добре знав, можливо, саме й проявлявся Максвелл справжній. Бо багато хто з англійської знаті продовжував зневажливо ставитися до магната, вважаючи, що той так і не виріс до британського аристократа. Та у виповненому таємниць житті Роберта Максвелла безперечно справжнім було його дитинство тут, у соляному центрі Європи. На жаль, велика закарпатська повінь 1998 року зруйнувала музей при соляних копальнях у Солотвині, а з ним загинуло і чимало документів про той пам’ятний візит. Давно вже немає й хати, з якої бідний єврейський юнак Ян Людвік Хох пішов у великий світ, щоб стати британським лордом Робертом Максвеллом.

Не виключено, що згодом Роберт Максвелл як медіа-олігарх надовго повернувся б на батьківську землю. Адже коли наприкінці 80-х у Східній Європі відбувалися бурхливі демократичні процеси, його увагу привернув газетний світ цієї частини континенту. У 1989 році він купив 49 відсотків акцій газети «Мадьяр хірлап», яку доти видавав угорський уряд. Р.Максвелл досить безцеремонно висловив своє ставлення до змісту цього видання: «Уряд був зацікавлений у публікаціях задовгих, нудних і дурнуватих статей». Хоча «Мадьяр хірлап» і не вважалася найгіршою угорською газетою. Просто Роберт Максвелл хотів переробити її на західний штиб. Угорські ж журналісти скаржилися тоді, що лорд зажадав скорочення штатів, зокрема у відділі культури, для того, аби підняти рентабельність видання. Тож, можливо, схожий «наїзд» очікував і українську пресу. Але Максвелл не дожив усього якийсь місяць до розпаду радянської імперії, коли вже незалежні держави стали широко розчиняти двері зарубіжному капіталу в усі сфери життя.

І хоча в таких акціях сам Мердок нерідко втрачав мільйони доларів, але, маючи стратегічні ресурси в інших складових своєї світової інформаційної імперії, завдавав нищівних ударів по конкурентах.

Та врешті-решт і мільярдера Роберта Максвелла не оминули серйозні фінансові труднощі. На початку 90-х борги його компанії «Максвелл Комюнікейшнз» істотно перевищили доходи. Щоб урятувати свою медіа-імперію, він використовує 1,2 млрд. доларів з «недоторканного» пенсійного фонду. А 5 листопада 1991 року в Атлантичному океані розігралася трагедія: під час плавання на чотирипалубній яхті «Леді Гіслейн» поблизу Канарських островів лорд-мільярдер загадково зникає. В результаті пошукових робіт через півдоби його знайшли: оголене тіло Максвелла пливло за морською течією. Медичний розтин не виявив ознак насильства. Чи то було самогубство, а чи розрив серця — так і залишилося таємницею. Хоча, безперечно, дався взнаки стрес, викликаний фінансовою кризою компанії «Максвелл Комюнікейшнз». Поховали Яна Людвіка Хоха (лорда Роберта Максвелла) на Оливковій горі в Єрусалимі.

Відтоді минуло майже півтора десятиліття. І весь цей час тривали судові справи про спадок Роберта Максвелла. Так, нещодавно всесвітньо відому аудиторську компанію Coopers & Lybrand (входить до шістки провідних аудиторів світу), за рішенням Верховного суду Великобританії, було оштрафовано на рекордну суму — 3,3 млн. фунтів стерлінгів (5,4 млн. доларів). Позов, який став підставою для початку розгляду, був поданий спадкоємцями Роберта Максвелла невдовзі після його смерті. На думку позивачів, вищевказана фірма у ході аудиторської перевірки групи компаній Maxwell, проведеної наприкінці 1991 р. і у першій половині 1992 р., припустилася більш як тридцяти грубих помилок. І коли скарби Maxwell ділили між кредиторами, ці помилки аудитора заподіяли істотних збитків спадкоємцям Роберта Максвелла, спричинивши втрату загалом 4 млн. доларів.

Як щільно доля медіа-імперії пов’язана з особистістю олігарха, засвідчили події у газетному світі Великої Британії одразу ж після смерті Роберта Максвелла. Тиражі газет групи Mirror Group Newspapers, головним виданням якої була газета Mirror, почали різко падати. Явно відчувався надлишок робочої сили, у друкарнях стояло допотопне обладнання, зростали фінансові збитки. До керма конаючої медіа-імперії у 1992 році прийшов Давид Монтгомері. За короткий час він різко зменшив витрати, поставив нове обладнання і домігся прибутків. Але у нього не було влади й авторитету Роберта Максвелла. І щойно у 1997 році фірма спрацювала трохи гірше, ніж у попередній період (що й не дивно, адже то був період потрясінь у всій світовій економіці), як з’явилися всі ознаки того, що Монтгомері не втримається на капітанському містку. Можливість такого повороту справ тішила насамперед пишучу братію, якій дуже не подобалося, що він вважав журналістів не активом, а баластом фірми, на який доводиться витрачати гроші і який тому треба скоротити до мінімуму. Як завжди в таких ситуаціях, нового боса порівнювали з його попередником — Робертом Максвеллом. І це зіставлення у багатьох випадках було явно не на користь нового керуючого. Журналісти робили закиди Монтгомері, що він гребує спілкуватися з ними у неформальній обстановці, занадто стриманий під час випивок, не схильний до жартів (а саме такі риси були притаманні Роберту Максвеллу). Втім, основне — журналісти не могли забути славних днів газети Mirror, яка колись була головним виданням для робітничого класу Британії: у 60—70-х роках ХХ століття вона виходила понад 5-мільйонним тиражем (правда, це ще було до «прикупу» її Максвеллом), а тепер наклад зменшився більш ніж удвічі. Тим паче що перед очима у працівників Mirror стояв приклад іншої газети — Daily Mail, контрольним пакетом акцій якої одноосібно володів лорд Ротермер: там журналісти отримували шалені зарплати, високі гонорари, щороку зростав тираж. Окрім того, однією з причин появи від початку 90-х років проблем у Mirror стала посилена експансія у газетному світі Британії австралійсько-американського медіа-магната Руперта Мердока, який кілька років здійснював демпінгову політику цін на газети і ще за життя Максвелла «з-під носа» у того перехопив два видання.

У середині 90-х років, коли в Росії створювався потужний супутниковий телеканал «НТВ-плюс», його конкурентом виступала мережа кабельного телебачення «Метеор-ТВ». У її створенні брали участь брати Максвелли — сини таємничо загиблого медіа-магната, які змушені були після смерті батька відповідати за нецільове використання пенсійного фонду компанії «Максвелл Комюнікейшнз». Звичайно, діти лорда-мільярдера не були такими серйозними гравцями, як Тед Тернер чи Руперт Мердок. Вони не становили собою ніякої корпорації, лише їхнє прізвище належало історії великого бізнесу в галузі мас-медіа. Проте їм усе ж таки вдалося отримати 25% акцій створюваної компанії і статус консультантів проекту із залучення іноземних інвестицій. Максвелли також одержали опціон на збільшення свого пакета за рахунок російської сторони в обмін на гарантії фінансових вливань. «Метеор-ТВ» став першим російським проектом супутниково-кабельного ТБ національного масштабу, завданням якого було об’єднати розрізнених операторів КТБ в єдину мережу. На першому етапі телекомпанія транслювала два спеціалізованих канали — спортивний і кіно. Прем’єра першого відбулася під час Олімпійських ігор в Атланті. За даними компанії, сумарна аудиторія цілодобових трансляцій становила близько 20 мільйонів глядачів. Але брати Максвелли так і не спромоглися зібрати необхідний капітал для першого російського кабельного проекту національного масштабу. І в підсумку російська сторона запропонувала їм вийти зі складу акціонерів «Метеор-ТВ». Максвелли не заперечували. Проте, на відміну від Теда Тернера, якого «кинув» Едуард Сагалаєв під час створення «НТВ», при виході з проекту «Метеор-ТВ» вони одержали компенсацію від російської сторони. Сам же канал згодом без особливого галасу перейшов від Всеросійської державної телерадіокомпанії до комерційного «ТВ-Центру».

…Як і будь-які імперії, медійні теж проходять свій життєвий цикл — від народження до згасання. І наочний приклад того — історія транснаціональної корпорації сімейного типу «Максвелл Комюнікейшнз».

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s