Як німці змусили громадян України розмовляти українською мовою.


http://www.zaxid.net/blogentry/69085/
http://www.zaxid.net/blogentry/69708/
Як німець покаже-1

01.07.2010 21:46

Дуже часто від наших співвітчизників ми чуємо заяви на кшталт: «Нам німця треба, аби порядок навів!» Хоча, коли я, працюючи в Німеччині, розповідав тамтешнім про нашу жагу за «німецькою твердою рукою», то наражався на здивований погляд аборигенів. «Порядок, у нас? Та бардаку стільки розвели ті політики…» – відповідали мені носії почесного реноме найпоряднішої нації.

Наговорювали на себе. Я ж то встиг зауважити, як вони вміють закликати до порядку. Хоча б нас, українців. Вони здатні за мить домогтися навіть того, чого не змогли зробити наші, українські керманичі за 20 років Незалежності: змусити громадян України розмовляти українською мовою.

Перший випадок трапився в українській редакції радіо «Німецька хвиля» в Кьольні Тут варто зазначити, що 2000-го року було створено українську службу спершу як підрозділ російської редакції «Немецкой волны». Для цієї благої справи в братньої нації було забрано кілька кабінетів і частину оргтехніки. Зайве казати, що працівники російської редакції, котрі й так зубами вигризали один в одного місце під сонцем, не були в захопленні від такої пертурбації. Російські журналісти намагалися приховати своє невдоволення, навіть мило посміхалися нам при зустрічі, але, як згодом з’ясувалося, тільки й пильнували тихцем за кожним промахом новоствореного відділу.

І правильно робили. Бо було за що оскаржувати український відділ. Хоча б уже за те, що редакційні наради там проводилися… російською мовою. Так вже склалося, що тон у редакції задавала російськомовна більшість (мене, тоді ще стажера, у розрахунок взагалі ніхто не брав).

Так от приходить одного разу на нараду наша німецька шефова Уте Шефер – жінка сувора й серйозна, незламна прихильниця християнських демократів. «Мені тут повідомили, що ви проводите наради російською мовою, це – правда?» – грізно запитала вона. Мої колеги намагалися якось викрутитися, але врешті-решт мусили визнати, що це радше правда, ніж вигадка.

А повідомили їй про цей ганебний факт саме пильні росіяни. Ні, вони в жодному випадку не дбали за те, щоб на північно-райнських теренах плекалася солов’їна, просто в такий нехитрий спосіб вони хотіли довести нікчемність, а отже й непотрібність україномовної структури. Мовляв, вони ж навіть між собою по-українськи не розмовляють.

«Так от, віднині всі розмови в редакції, навіть приватні (хоча які приватні розмови на роботі) повинні вестися виключно українською чи німецькою мовами!» – розпорядилася фрау Шефер. Крапка.

За декілька хвилин, наша шефова несподівано викликала мене до себе в кабінет. А варто зазначити, що вона зналася на різниці між Західною та Східною Українами, сама бувала у Львові, Києві, інших містах.

– Пане Петренку, Ви ж шануєте українську мову? – зразу ж запитала вона.

Я не став заперечувати.

– Хочу Вас попросити попильнувати за нашими працівниками, бо навіщо нам слава неповноцінної редакції.

– З приємністю, – відповів я.

Утім моє пильнування й не знадобилося. Донині в українській редакції ніхто не порушує встановленого мовного режиму. Хоч би там хто не ставав президентом України.

Як німець покаже-2

09.07.2010 17:07

Друга німецька історія з українською мовою трапилася у такому специфічному закладі як поліційний відділок одного з бундесівських мегаполісів.

На жаль, на відміну від першого випадку мені не пощастило стати ні безпосередньо причетним до події, ні навіть її спостерігачем. Про екстраординарний випадок (хоча можливо таким він є лише для нас, а насправді таке там стається ледь не щодня), який трапився в поліції, розповіла мені його безпосередня учасниця, умовно назвемо її «Оксаною».

Так от, Оксана тоді навчалася на юридичному факультеті в університеті того ж мегаполісу й саме шукала собі місця для літньої практики, котра б відповідала її фаху. І тут їй стало в пригоді те, що паралельно вона закінчила курси німецько-українських і українсько-німецьких перекладачів та отримала відповідну ліцензію. Саме останнє й зацікавило її несподіваних «практикодавців», котрими виявилися місцеві поліціянти, що розслідували справу про торговців живим крамом, привезеним до Німеччини з теренів колишнього СРСР.

Правоохоронці нарешті знайшли інсайдера, готового дати важливі свідчення в справі. Оскільки цей свідок виявився повією з України, котра ні бе, ні ме по-німецьки, то довелося шукати перекладача, котрий би при нагоді знався на юридичних тонкощах.

Таким чином Оксана здобула собі практику, а німецька поліція – корисного помічника. Принаймні так всім здавалося, допоки під час допиту не вилізла одна серйозна правова колізія. З’ясувало, що свідок-повія не знає не лише німецької, але й української мови.

Оксана, звичайно ж, чудово розмовляла і російською, але,  знаючи карно-процесуальний кодекс ФРН, вона зразу ж зрозуміла, що добрий адвокат зможе на суді розвалити цю справу, як карткову хатинку. Адже свідок дає свідчення російською мовою, ліцензії на переклад якою в перекладачки не було.

– Пане лейтенанте, – звернулася Оксана до слідчого, – складається прикра ситуація: вона говорить російською.

– Ну, то в чому проблема? – здивувався поліціянт, – скажіть їй, хай говорить по-українськи!

– Але вона не вміє…

Лейтенант на мить замовк, ще раз переглянув паспорт свідка. «Громадянка України» – все в порядку.

–  А що у Вашій країні є кілька державних мов?

–  Та ні, лише українська.

–  Вона є обов’язковою для вживання?

–  Та, ніби, так.

–  То поясніть їй, що вона повинна давати свідчення українською.

–  Пояснювала вже…

Тут вже сам офіцер не стримався, повернувся обличчям до повії й, виразно карбуючи склади, промовив: «У-кра-і-ніш!»

До повії нарешті дійшло, що тут їй – не Україна, й у ліберальні мовні ігри з нею ніхто вже бавунькатися не збирається. Довелося відновлювати в пам’яті ті кілька непрогуляних уроків української мови, згадувати, слова, які колись казала їй бабуся, які чула з нечисленних україномовних програм на телебаченні. Врешті-решт справа з горем навпіл зрушила з мертвої точки.

Так завдяки вмінню німців спонукати українців до вживання рідної мови було знешкоджено міжнародну злочинну мережу. І як тут не згадати пророчі слова Миколи Хвильового про повій, котрі заговорять українською мовою.

Advertisements

3 thoughts on “Як німці змусили громадян України розмовляти українською мовою.

  1. Прекрасні приклади.

    Мені сподобалось. Щиро дякую автору.

    Може хоч таким чином, за допомогою таких випадків, ми зможемо вибити з себе хворобу меншвартості й повернутися до мови предків, до свого коріння.

    Адже це природньо, коли людина мовить мовою предків, а не колнізаторів-чужинців.

    Та й принизливо це для Українця, Громадянина нарешті Вільної України мавпувати народ московський.

    Радо прочитав би іще подібні приклади.

  2. то таки правда,шо українцям треба твердої руки.Менi розповiдав мiй батько,шо в часи нiмецької окупацiї Львова,з ним трапився такий випадок:проїхав на пiднiжцi трамвая одну зупинку i зiскочив на ходу.Недалеко стояв полiцай- нiмець.Побачив, шо зробив мiй батько, пiдкликав його, вбрався в бiлу рукавичку i влiпив зi всiєї сили його в лице.А потiм пояснив,шо не можна зiскакувати з трамвая на ходу…Мiй батько цей урок запам`ятав на все життя.Видно ми така нацiя,шо не можемо дати собi з демократiєю.Демократiя для нас-це коли кожен хоче бути гетьманом.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s