“Оця історія зі мною і показала дійсне ставлення до нас, унтерменшів.”


Ред. вирішила переопублікувати статтю Орднунг – великий і жахливий!, бо дуже вже вона нагадує історію наших заробітчан, що сталася кілька років тому. Про це в деталях подано на порталі Bordeland bzw. Ukraine в серії матеріалів “Лихо заробітчан”. Отже, порівнюйте самі. Той самий почерк як кажуть.
ред.

Сергій Дорошенко, підприємець
Орднунг – великий і жахливий!

Кілька днів тому я прочитав про інцидент з громадянином Німеччини, експертом Фонду Конрада Аденауера, паном Ніко Ланге в Бориспільському аеропорту – і не зміг стримати посмішки. Звісно, я співчуваю шановному експерту, якого, страшно сказати, цілих 10 годин українська влада тримала в транзитній зоні аеропорту. Багато організацій висловили з цього приводу занепокоєння. МЗС Німеччини зажадав пояснень від української влади. Годі й казати – шум піднявся неймовірний! Новина номер один! А мені смішно – от не можу без іронії дивитися і читати про те, що відбувається. Спробую пояснити, чому.

Справа в тому, що буквально тижнем раніше я, український підприємець Сергій Дорошенко, літнім ранком 19 червня, о 7 годині 40 хвилин прибув в аеропорт – Кельн/Бонн. Однак, якщо прибуття пана Ланге в аеропорт Бориспіль привернуло увагу всієї світової громадськості, то мій скромний короткостроковий візит до дружньої країни чомусь залишився абсолютно непоміченим. Однак була ж причина помітити! Причина, звісно, не зовсім така сама, як в сумному випадку з експертом Ланге, або навіть зовсім не така – але була.

Є бажання послухати? То прошу, я готовий розповісти.

Коли я проходив паспортний контроль, німецький поліцейський відклав мій паспорт вбік, а мені наказав отримати багаж і чекати. Тобто я – точнісінько так само, як і Ланге – був затриманий.

Так, та не так!

Визнаємо відразу очевидну різницю у становищі в’язнів. Німцеві Ланге, звісно, страшенно не пощастило. Адже він був затриманий де? У некультурній варварській Україні, котра тільки прагне до Європейського Співтовариства, однак усе якось не дотягує до сяючих висот цього об’єднання.

А українцеві Дорошенку, очевидно, набагато краще, якщо можна так висловитися. Він хоч і теж був затриманий, проте – затриманий в цьому самому Європейському Співтоваристві, в центрі світової культури, стародавньому місті Кельні! Можна сказати, у колисці світової цивілізації, де, як ми всі знаємо, сильні традиції гуманізму, де сповідуються принципи суворого дотримання прав людини. Та що там казати – культура неймовірна, жодного порівняння з Україною, жодного!

Коли паспортний контроль пройшли всі пасажири нашого літака, двоє поліцейських провели мене до німецьких митників. Четверо митників разом з поліцейськими хутко вивернули вміст моєї сумки і всіх кишень, а мене самого вміло обшукали, оглянули кожен папірець. Потім митники всі мої речі в абсолютному безладі кинули, як у сміттєве відро, назад у сумку – і я, в супроводі тих же двох поліцейських, був доправлений у камеру в поліцейській дільниці.

Я не знаю німецької мови, тому єдине, що мені вдалося зрозуміти – що треба чекати перекладача.

Чекати довелося чотири години. Нарешті з’явилася перекладачка, котра, як я зрозумів, за договором з цією поліцейською дільницею виконує свої функції. Зрозумів я також, що вона дуже погано знає російську мову.

З’ясувати у неї, чому я затриманий, мені не вдалося. Можу сказати, що дуже чітко і майже без акценту вона вміє вимовляти такі команди російською мовою: «Мовчати!», «Сидіти тихо!», «Не розмовляти!», «Відповідайте швидко!», «Менше думати!».

Для мене в центрі кімнати, в якій знаходилося троє поліцейських і перекладачка, поставили стілець. І почалося те, що, мабуть, можна назвати допитом. Чого від мене хотіли, яку мету переслідували ці люди – я не знаю і досі.

Можу сказати абсолютно точно, що я прилетів на літаку в аеропорт Кельн/Бонн. Більше я не скоював жодних самостійних дій. Решту часу я тільки підкорявся.

Після допиту, що скінчився так само несподівано, як і почався, мені дали якийсь документ, складений німецькою мовою, і запропонували підписати його. Перекладачка пояснила, що я можу і не підписувати – однак мені це не допоможе. Якщо я підпишу, то мене завтра посадять на літак до Києва, коли ж не підпишу, то не виключено, що я буду тридцять днів сидіти у в’язниці.

Після цього двоє поліцейських відвели мене до іншої камери, де я дізнався – на шостому десятку свого життя – що таке особистий обшук у виконанні німецьких поліцейських.

От якщо експерт Ланге є експертом у справах України і дає нам, українцям, у зв’язку з цим ради, то я, ймовірно, можу бути в деякому сенсі для пана Ланге експертом у відношенні того, що з ним можуть зробити в поліції у нього на батьківщині, так би мовити, в рідному Фатерлянді, і вже точно можу дати деякі поради.

Навряд чи пан Ланге знає, що при особистому обшуку німецькі поліцейські роздягають догола, і що в певний момент потрібно повернутися задом до того, хто обшукує, і нахилитися. У кінці цієї процедури Вас поплескають по плечу і скажуть «хороший хлопець». Це в тому випадку, якщо Ви будете мовчати. Якщо ж Ви не будете мовчати, а будете питати – мовляв, в чому справа і за яким-таким правом – то Вас, експерте Ланге, все одно змусять зробити те ж саме, але тільки Ви будете у наручниках. А можете ще й удар електрошокером отримати.

Проте вистава далеко ще не закінчена, дорогий мій друже Ланге, колего, так би мовити, по нещастю. Слухайте і вчіться далі.

Пане Ланге, коли у Вас беруть відбитки пальців, спочатку потрібно помити руки і витерти їх насухо. Особливо зверніть увагу на те, щоб протерти шкіру рук між пальцями. Потім, експерте Ланге, потрібно повністю розслабити всю руку від передпліччя до кисті і подати її, руку, німецькому поліцейському. Не намагайтеся напружувати руку. Вперше – пробачать, вдруге – уже ні, погано буде.

З гордістю можу сказати, що я став навчальним експонатом для німецьких поліцейських при проведенні цієї процедури. Один поліцейський не вмів, бідолашний, брати відбитки пальців. Не зміг. Ще й почервонів надодачу. Умілець, звісно, тут же в дільниці знайшовся. Старший за званням і посадою особисто показав, як цю важливу справу треба робити. А тепер і я знаю, як це робити, пане Ланге. Якщо треба буде, мене можна запросити – я зроблю з легкістю, відкатаю пальчики кому завгодно.

Після цієї процедури мені чемно запропонували помити руки (Німеччина – країна культури). Потім зробили три фото, потім виміряли мій зріст. І знову повели на якийсь допит.

Ось що цікаво, колего Ланге. Мені весь час поліцейські повторювали, що я – нормальна людина. При цьому здійснювали щодо мене формене знущання. Виявляється, одне іншому не заважає. Тобто – нічого особистого. Так, ти нормальна людина, але пресувати ми тебе будемо, нам же наказали. Як то кажуть, характер нордичний, нічого не вдієш, проти природи не попреш.

Коли я попросив зателефонувати консулу України, офіцер криво посміхнувся, набрав якийсь номер, трохи послухав та й каже: там не беруть слухавку. При цьому відмовився дати мені той номер, на який він телефонував.

Потім мене спитали, чи потрібен мені адвокат. Коли я відповів ствердно, то в моїй присутності поліцейський з кимось поговорив по телефону, а потім щось сказав перекладачці. Перекладачка сказала мені, що поліцейський говорив з адвокатом, і адвокат йому, поліцейському, сказав, що все вірно, так і треба зі мною чинити. На цьому «правова» допомога для мене закінчилася.

Приблизно через 10 хвилин двоє поліцейських, чоловік і жінка, вивели мене в окрему кімнату і буквально забрали у мене 300 €. Виявляється – це «плата» за послуги адвоката. Дали мені копію візитівки адвоката: Ansgar Rother, rechtsanwalt, Konigsplatz, 23, 53173, Bonn-Bad Godesberg, tel.0228-366940. Виявляється, це для нього гроші. Мені от цікаво, невже цей «адвокат» взяв мої гроші? За німецькими порядками це називається – чесно заробив?

Після того, як у мене забрали гроші, ті ж самі двоє поліцейських, чоловік і жінка, принесли мені аркуш паперу, де російською мовою була написана інструкція про те, що я маю право робити, на який захист моїх інтересів можу розраховувати. Мене змусили підписати цей папір. Відверто кажучи, я гадав, що з такої інструкції наше спілкування в поліції мало починатися, а не закінчуватися. Однак бачу, що в Німеччині усе навпаки.

Потім мене відвели в камеру. Забрали усі речі, пасок від штанів теж, і в камері я сидів до вечора. Наскільки я розумію – оформлювали мою «справу».

Увечері в камеру прийшли троє поліцейських і перекладач. Перекладач мені сказала, що мою візу ліквідували, і що мене наступного дня, тобто в неділю, відвезуть в Дортмунд і о 14.40 посадять на літак, який доправить мене до Києва. А зараз ми поїдемо до якогось великого начальника в Кельні, аби вирішити важливе для мене питання: сидіти мені в камері до відправки літака – чи я маю право перебувати в транзитному терміналі.

У Кельні мене повезли теж в поліцію. Що це був за захід – я не маю ані найменшого уявлення. Не знаю навіть, про що йшла мова. Перекладач тільки стиха сказала мені, що цей найбільший поліцейський начальник запитав: «Навіщо Ви його затримали?». Але він вже нічого не міг змінити. Віза була зіпсована. Можна побачити на фото, як вона виглядає. Три штампи на ній – і комусь навіть цього здалося замало, ще кульковою ручкою двічі закреслена голограма. Нічого не скажеш, знищено з німецькою якістю.

Через кілька годин межі моєї в’язниці стали ширшими: я перебував в транзитному терміналі аеропорту. Без паспорта, але не в камері.

Як воно – бути у терміналі? Це – кажу, так би мовити, уже як фахівець – знає тільки той, хто провів там кілька годин. На той момент я не спав уже другу добу поспіль. А в терміналі безперервно лунають оголошення. Усамітнитися неможливо. Постійно проходять групи пасажирів. Відпочити – просто неможливо.

Через дві або три години (ніч вже була) до мене підійшло двоє поліцейських, дай їм Бог здоров’я. І один з них – англійською мовою ми з ним говорили – каже мені: йдемо в камеру, ми дамо тобі матрац, простирадло. Там тобі буде краще. Ти зможеш спокійно поспати до ранку. Звісно, він мав рацію, цей поліцейський. Так ми і зробили. Вони дали мені і матрац, і простирадло. За увесь цей жахливий день я нарешті зміг залишитися насамоті, роздягтися і лягти – хоч і на підлозі, але з матрацом. Подушка надувна у мене знайшлася своя.

Пригадую, як цей німець говорив мені – мабуть, помітивши мій стан і бажаючи якось підтримати – що все минеться, що треба відпочивати. Я йому подякував від усього серця, тому що це був другий чоловік за цей жахливий, нескінченний день, якого я можу назвати нормальним, і якого можу назвати людиною. Другий – тому що був ще той великий поліцейський начальник в Кельні, котрий запитав, навіщо мене затримали.

Ми ще поговорили з «моїм» німцем. Він мені тихим спокійним голосом казав, що вважає, що потрібно ставитися до людей доброзичливо, так, як ти хочеш, аби поставилися і до тебе. Сказав, що я не заарештований, показав кнопку дзвінка на стіні, сказав, щоб я не соромився, дзвонив з будь-якого приводу, і що він одразу ж прийде.

З нас, українців, частенько сміються, що ми в дорогу беремо з дому харчі. А я вважаю, що ми робимо правильно. Якби у мене не було з собою їжі, я не знаю, чим би ця вся справа для мене особисто скінчилася. Незручно говорити про це, але через певну хворобу я повинен приймати їжу через кожні чотири години. Мені ніхто їжі не давав, і не збирався цього робити. На щастя, у мене були харчі, які я купив в Україні. Щоправда, німці забрали у мене складаного ножа, але я руками поламав хліб, і ковбасу теж їв без ножа.

За столом мені їсти не дали. Гарячу воду в склянці мені ставили в камері просто на підлогу, як собаці. Окрема тема – це відвідування туалету. В житті не думав, що буду робити в туалеті свою справу під наглядом двох поліцейських.

Я приїхав до Німеччини, щоб купити тягач і рефрижератор для мого невеличкого транспортного підприємства. Задекларував гроші, які мав при собі; у мене були і є банківські документи, котрі підтверджують походження грошей, у мене були і є контракти з німецькими партнерами.

За що ж так зі мною вчинили німецькі поліцейські? Я ж нічого поганого не робив і не зробив.

Я мав абсолютно законну шенгенську візу. Я мав намір здійснити покупку в Німеччині – і відверто, нічого не приховуючи, говорив про цей намір. Я хотів залишити в Німеччині гроші. Що в цьому є поганого і шкідливого для цієї країни?

Подивіться тільки, як реагують на події з паном Ланге. Він у нас блискавично став зіркою, навіть зіркою телеекрану. Миттєво – у Савіка Шустера. І це дуже добре.

Історія була б неповною, якби я не згадав про те відомство, керівник якого, не боячись телекамер, вигідно розсідається в кріслі. Самовдоволено, неймовірно нахабно посміхаючись. Відомство цього слуги народу, на підтримку якого сподівається українець, що потрапив у біду на чужій землі, теж – на короткий проміжок часу, ну просто дуже короткий – стало учасником першої дії цієї п’єси.

У камері німці не забирають мобільного. Дзвони, куди хочеш. Я користувався карткою однієї компанії, а потім вирішив вставити картку рідної МТС. І що Ви думаєте – які ж вони молодці, ці МТС! Одразу ж я отримав службову СМС з номером консульства в Берліні, куди негайно й зателефонував. Врятований – подумав я наївно. Охоронець посольства взяв трубку і, спасибі йому, дав мені номер телефону консула. Так би мовити, нашої людини в Берліні.

Хто може вгадати, що мені відповів консул української амбасади, коли я набрав його номер? Консул, вислухавши мене, сказав, що він, взагалі-то – на риболовлі! Потім замислено додав, що мене можуть посадити на 30 діб у в’язницю, що я не перший, і що взагалі-то МЗС Німеччини ігнорує їхні ноти. Що нас, українців, не поважають, і роблять з нами, що хочуть. Як то кажуть: абзац, завіса.

Ну от, а тепер починається третя дія цього спектаклю. Цікаво, МЗС України буде звертатися з приводу моєї історії до МЗС Німеччини? Буде вимагати пояснень? А Фонд Конрада Аденауера стане на мій захист? А Савік Шустер, врешті-решт, запросить мене до себе на п’ятничний ефір? Або, якщо не Савіку Шустеру, то німецькому телебаченню – цікава моя історія, чи ні?

Я в Німеччині вперше побував в 1991 році. Безліч разів оформляв візи в посольстві Німеччини. І бачив, що з кожним роком ситуація змінювалася, ставлення до українців ставало гіршим та гіршим.

Але ж я, буваючи в Німеччині, ніколи не порушував закону, спокійно вів свій бізнес. Здавалося б, чого ж іще? Здавалося б, оскільки я бував багато разів і нічого не порушував в цій країні, то мені має бути простіше отримувати візу? Нічого подібного!

І ось апофеоз: я, котрий ніколи й ніде не сидів у в’язниці, котрого ніколи й ніхто не обшукував, котрий ніколи не здавав відбитків пальців, я, Дорошенко Сергій, п’ятдесяти шести років, законослухняний громадянин своєї країни, я, що завжди дуже добре ставився до Німеччини – лежу на підлозі в німецькій в’язниці. Я прокинувся рівно о другій годині ночі – і можу сказати відверто, що через ці думки, в буквальному значенні слова, ледь з глузду не з’їхав.

Я ніколи й ні з ким не піднімав у Німеччині питання про відносини з українцями, про те, що з нами робили німці під час війни. Мені було якось навіть ніяково думати про це. Мій батько, Дорошенко Іван, був командиром батальйону, воював. Воював саме з німцями, які без запрошень – без будь-якої, до речі, візи – озброєні не складаними ножиками, а гарматами, танками і літаками, увірвалися на землю моєї Батьківщини, України. Вбили мільйони людей, залишили після себе спалену і зруйновану землю.

Першого разу під Моздоком німецький снайпер, цілячись у серце, поцілив у лікоть лівої руки мого батька, якому тоді було 24 роки. Другого разу, на Дуклінському перевалі, німецький осколок перебив батькові ногу, і в 26 років батько залишився без ноги. Мене виховував батько, будучи інвалідом. І інвалідом зробили його німці.

То що – війна закінчилася чи не закінчилася?

А взагалі – чи потрібен нам цей Європейський Союз?

Я працюю з Росією і з Казахстаном. І давно вже не посилаю своїх автомобілів у Західну Європу. Мені дуже комфортно саме з Росією і з Казахстаном.

Однак, я змушений іноді сам туди їхати, до Західної Європи. Тому що економічна політика в нашій країні ведеться злочинна. Україна повністю беззахисна, повністю. Ми не робимо магістральних тягачів, ми не робимо запасних частин до них, ми не робимо автошин. Ми абсолютно залежні від імпорту. Мало того – злочинна економічна політика робить так, що я не можу купити нову техніку, тому що через податки мені вона коштує на 30% дорожче, ніж європейському покупцеві. А отже, я змушений купувати те, що вже було використано.

Та я б в житті не поїхав у ту Німеччину, але я змушений туди їхати, тому що, повторюю, ми в Україні не робимо таких автомобілів.

Хочу сказати, що, гадаю, війна таки не скінчилася. Війна саме за життєвий простір. Війна триває, тільки вона ведеться іншими методами. Навіщо бомби, навіщо руйнування. Навіщо? Не треба. Українці й самі успішно вимирають – і вельми швидко.

Оця історія зі мною і показала дійсне ставлення до нас, унтерменшів.

Оформлення візи для українця – це нескінченна низка принижень, знущань, величезні втрати грошей і часу. І хто цього не бачить – того, що ми другий сорт?

Не бачите? То прочитайте мою історію ще раз.

м. Краматорськ

5 thoughts on ““Оця історія зі мною і показала дійсне ставлення до нас, унтерменшів.””

  1. Шановний Сергію!
    Вам моє шанування! Щоб тільки пройти те, що Вам довелося, потрібна була внутрішня сила – У Вас вона є! Вітаю Ваше ставлення до ситуації, дуже надіюсь, що вона не озлобила, а направила на те, щоб подумати – чому це сталось? Як таке виправити? Завдяки кому ТАК ставляться до українців?
    Дякую, що не “відсиділися в куточку”, не образились до мовчання. Стаття вражає чіткістю, правдою. Добре, що вказані особи. Вам – мужності, стійкості, і – зеленого світла завжди!

  2. !Решту часу я тільки підкорявся.!

    А від Вас, певно, очікували дебоширу – з огляду на «команди» перекладача.
    Розчарували Ви їх своєю тактовністю в колисці поліцейського варварства.

  3. “Мені ніхто їжі не давав, і не збирався цього робити. На щастя, у мене були харчі, які я купив в Україні. Щоправда, німці забрали у мене складаного ножа, але я руками поламав хліб, і ковбасу теж їв без ножа.”

    І тут Бог був з Вами! Бо за всіма правилами у Вас мали б відібрати свіжі харчі з України як такі, що можуть переносити (до ЄС) заразу…

  4. Все ж я так і не зрозумів, в чому була провина – де склад злочину? Бо УНТЕРМЕНШ? Тоді питань нема…

  5. Schyro spiwchuwaju Wam Pane Serhiju sco Wy staly zertwoju swawilla odnak zal sco ne zwernuly Wy uwahy sco u Waszij sprawi, i u sprawi P. Lange je suttiewa riznycia. U wypadku podij u Kyjewi – politychne zamowlennia jake pislo zdajetsia z samych werchiw wlady bulo prychynoju. U Wasomu wypadku spracjuwaly radse wladni instynkty malych ludej. Pamiat pro wijnu,rozpowid” pro bat’ka tut ni pry comu.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s