“… він не почував себе в Німеччині щасливіше”


http://library.kr.ua

Йозеф Стрелка (м. Олбен, США)

ВСЕСВІТНЄ ЗНАЧЕННЯ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО

У Києві відбулася міжнародна конференція, на якій вшановували пам’ять (на честь століття з дня народження) Дмитра Чижевського — українського вченого світового рівня. Розкрити його інтернаціональне значення, не говорячи вже про справжню велич, можна на матеріалах ювілейного збірника “Orbis Skriptus”, котрий був присвячений Чижевському з нагоди семидесятиліття. Прізвища майже ста доповідачів, тексти виступів яких вміщені у збірнику, складають практично повний реєстр найвизначніших імен у царині славістики з майже всіх провідних країн світу, за винятком колишнього Радянського Союзу. “Orbis Skriptus” — це не лише спогад про великого моравського гуманіста, вченого та поета Яна Амоса Коменського, творчості якого Д.Чижевський присвятив цілу низку досліджень і якого він вважав спорідненим по духу, але насамперед переконливе підтвердження істинного значення досягнень Чижевського — всесвітньо відомого вченого.

Серед авторів “Orbis Skriptus” — представники не лише славістики, але й такі мужі духу універсальної значимості, як Ганс Гадамер, Роман Інгарден і Федір Степун. Та й сам Дмитро Чижевський був не тільки літературним критиком, істориком літератури та лінгвістом у галузі слов’янських мов і літератур, але мав ще освіту теолога і залишався, окрім того, компаративістом і філософом. Не маючи змоги розкрити значення Чижевського як лінгвіста, можна стверджувати, що він є визначним критиком та істориком літератури, і лише небагато науковців інших країн земної кулі можуть дійсно прирівнятися до нього.

Великий німецький романтик, до певної міри попередник Чижевського, основоположник і популяризатор літературної критики Фрідріх Шлегель, читаючи у столиці старої Дунайської монархії лекції з літератури, зазначав: “Кожна велика і незалежна нація, якщо можна так висловитись, має право мати власну самобутню літературу, і найбільшим варварством є спроба гноблення мови народу і країни чи відособлення її від будь-якого вищого духовного утвору. Абсолютним упередженням є те, що знехтувані чи менш відомі мови вважаються досить часто непридатними для вищої довершеності… Якщо література певної нації і не має достатнього впливу на інші народи, та все ж історія її духовного становлення у співвідношенні з національним благом і талантом, а також із загальною історією народу вже сама по собі є надзвичайно захоплюючим та повчальним видовищем…” Найважливішим є зауваження Фрідріха Шлегеля про те, що нація, яка дозволяє позбавити себе власної мови, втрачає останню духовну опору своєї внутрішньої незалежності та, природно, перестає існувати. Росіяни протягом століть несли і донині несуть на собі вину за здійснення, як сказав Ф.Шлегель, “найбільшого варварства” — пригноблення національних мов та самобутніх культур багатьох країн, а особливо України. У випадку відносин “поневолювачі — поневолені” спостерігається особливий стан справ. Навіть духовно здібний і талановитий представник поневолювачів рідко, якщо це взагалі можливо, цікавитиметься мовою, літературою та духовною культурою поневолених. Проте високодуховний, здібний і талановитий представник поневолених неодмінно буде активно цікавитися і вивчати, часто навіть набагато інтенсивніше, ніж рідну мову, духовну культуру, мову, літературу поневолювачів. Сприйнятливість та інтелігентність поневоленого, нерідко навіть його сила — як результат витривалості — у багатьох випадках зростають.

Саме тому українець Дмитро Чижевський ніколи не поєднував велич російської поетичної творчості та духовної культури з політичним насиллям і злом, притаманними цій країні. Навпаки, він став одним із найкращих знавців історії російської літератури та духовності. Саме Чижевський був автором одних із найвизначніших інтерпретацій і викладів творів Пушкіна та Достоєвського. Більше того, він написав книжку про історію руської духовності з X по XVII ст. — “Свята Русь”, опублікував окремі праці з історії російської духовності (з XVIII по XX ст.) — “Росія між Сходом і Заходом”, а також історію російської літератури XIX ст.

Окрім того, він став одним із найвизначніших учених та інтерпретаторів у галузі порівняльного слов’янського літературознавства. Змушений через утиски перебувати в еміграції в Німеччині та Америці, він займався багатьма питаннями, що виходили за рамки слов’янських літератур. Чижевському належать не лише найкращі твори про чеха Коменського, словака Штура, поляка Міцкевича, але і взірцеві дослідження про Гегеля та Шіллера. Він написав також про вплив англійського неолатиніста Джона Овена на українця Івана Величковського, про шведа Сведенборга та іспанця Кальдерона, про рецепцію Платона в давній Русі та про німецьку містику в новій Росії. Він з’ясував мотив магічного метання списа від східних слов’ян через Скандинавію та Індію аж до індогерманської давнини.

Компаративістське дослідження топоса “вигнаної правди” — від його античних і новозавітних джерел до “Перегріна” Иогана Валентина Андре, “Лабіринту світу” Коменського — Чижевський розпочинає зі згадки про двох українських проповідників: святого Дмитра Туптала, митрополита Ростовського, та єпископа Стефана Яворського, які подалися до Москви, щоб у своїх проповідях показати царю Петру Великому його справжнє обличчя. Вчений наводить цитату про “вигнану правду” із проповіді єпископа Яворського: “Я хотів знайти її тут, у Москві, але хтось сказав мені, що вона відцуралася цього міста, злякавшись, напевно, нагая, катівської плахи чи галерних робіт”.

Говорячи про проповідників, ми підійшли до найбільш близького та самобутного для Д.Чижевського — до української літератури. Щоб виділити лише деякі з найважливіших досягнень ученого в цій галузі науки, варто назвати лише п’ять праць, починаючи з останньої великої публікації, — довершеної та дефінітивної книги про українського філософа, поета і містика Григорія Сковороду (1974), бо і в його творах наявний топас вигнаної правди (перше видання монографії про Сковороду з’явилося у Варшаві вже 1934 p.).

Д.Чижевський упорядкував також історію філософії України. Він писав про російськомовного українського письменника Миколу Гоголя, якого надзвичайно любив. Але особливу увагу приділяв Пантелеймонові Кулішу, який (після Шевченка) залишив найглибший слід в історії української духовності. Інтелектуал-романтик Куліш вірив, що поетична творчість стане тією силою і міццю, яка відродить Україну, його власна лірика наслідувала традиції Тараса Шевченка та української народної пісні, своєю поемою “Україна” він намагався створити величний епічний твір — нарівні з “Іліадою”, а перекладами Біблії, творів Шекспіра, Байрона, Гете та Шіллера зробив суттєвий внесок у формування сучасної української літературної мови.

Слід згадати, нарешті, “Історію української літератури” Дмитра Чижевського, яка в перекладі 1975 р. наблизила українську літературу до набагато ширшого, ніж раніше, кола праць у цілому світі та в набагато глибшій, ніж раніше, формі. С.Луцький підкреслив у передмові до цього видання велику витонченість естетичного сприйняття вченого і заявив, що в цьому творі викладена повна історія української літератури до кінця XIX ст. з великою науковою компетентністю та об’єктивністю. “Наскільки приємним є це явище, — писав він, — порівняно зі звичними популістичними оцінками XIX століття або з м. Гсивом сучасного соціалістичного реалізму”.

“З великою науковою компетентністю та об’єктивністю”, — вказав Луцький з тією англосаксонською схильністю до чіткості та лаконічності, яка певним чином дуже близька стилю самого Чижевського, — написана вищеназвана праця вченого. Саме це характеризує його наукову роботу: коли Д.Чижевський підготував новий варіант “Патерика Києво-Печерської лаври” у виданні Абрамовича, він на кількох сторінках написав стислу передмову, подав список літератури. Всебічне і вражаюче знання деталей подане не лише таким, чином, що значимість цілого висвітлена прямо та повно, але й водночас настільки лаконічно і стисло, що навіть найпрозірливиший читач не зможе, напевно, лише з самого тексту відчути, наскільки близькою була ця тема серцю Чижевського-вченого. Або, наприклад, зовсім короткий нарис з історії української літератури німецькою мовою Чижевський завершує таким реченням: “Хвиля терору після 1930 року коштувала майже двохстам українським письменникам життя”. Хоча це речення є складовою опису радянсько-російського поневолення, воно, по суті, промовляє само за себе. Лаконічно. Об’єктивно. Беземоційно. Без будь-якої риторики. Констатуючи факт. І саме тому воно таке дієве та сумне до болю — настільки, що розривається серце.

Хочеться відзначити ще одну особливість наукової праці Чижевського — велич. Так, його учениця Ренате Лахман, яка підготувала збірку праць дев’яти дослідників доби барокко, присвятивши її пам’яті вченого, написала у вступі: “Подібний дослідницький інтерес був у рамках літературно-історичних праць з окремих слов’янських літератур — за винятком польської та згодом чеської, — де було започатковано поняття “барокко”, провокуючою новацією… Легітимність цього поняття, з одного боку, та “естетична легітимність” феномена барокко, з другого, потрібно було утвердити всупереч вердикту про цілий культурний період, а також наперекір ваганню щодо можливості вживання поняття барокко стосовно формації, яку, без сумніву, необхідно було типологічне підпорядкувати”. Іншими словами, Чижевський вступив у конфронтацію з узвичаєною конвенцією дослідження і подолав її. Надзвичайна духовна незалежність, самостійність, мужність, енергійна наполегливість, а також любов до правди характерні не лише для його досліджень доби барокко, але і для всієї творчості. Успіх, звичайно, був обумовлений поряд із особливостями характеру вченого його величезними та глибокими знаннями.

Хоча жоден радянський дослідник не написав статті до збірника “Orbis Skriptus”, майже через шість років після смерті Д.Чижевського пані Лахман все ж таки вдалося зацікавити російсько-радянських учених і залучити до підготовки збірки, присвяченої його пам’яті.

Дмитро Чижевський залишив Україну 1921 р. у двадцятисемирічному віці незадовго до того, як вона стала (1922) однією з республік Радянського Союзу. Після повторного навчання в Німеччині у Карла Ясперса, Едмунда Гуссерля та Мартіна Гайдеггера він розпочав свою викладацьку діяльність у Празі в Українському Педагогічному Інституті та в Українському Вільному Університеті. Згодом, у 1932-1951 pp., викладав у німецьких університетах у Галле, Йєні та Марбурзі, 1951-1956 pp. — в Гарварді, з 1956 р. — в Гайдельберзі, а з 1968 p., крім того, ще і в Кельні.

У 1930 р. Д.Чижевський написав статтю до ювілейного збірника, присвяченого тодішньому президентові Чехословаччини та вченому Томашу Масарику. На думку дослідника, його власна робота мала бути оцінена передусім чехами, яких зацікавили його праці про творчість Коменського, чеську староцерковнослов’янську літературу та чеські пісні доби середньовіччя. Заняття теологією, а також посилене вивчення філософії (спочатку в Росії та Україні, а згодом у Німеччині) заважали Чижевському стати літературознавцем у його надто вузькому, формальному значенні. Упродовж усього свого життя він виступав проти вузьких та однобічних націоналістичних обмежень літературознавства. Вчений постійно підкреслював, що треба бути компаративістом у найширшому значенні цього слова, на користь чого свідчать його дослідження в галузі порівняльного славістичного літературознавства, які є найбільш результативними.

Незважаючи на те, що Чижевський володів німецькою мовою набагато краще, ніж англійською, він не почував себе в Німеччині щасливіше, ніж в Америці. Це залежало, насамперед, від того, що вже через рік після його приїзду в Галле до влади прийшов Гітлер. Д.Чижевський належав до двох ворожих Гітлеру угруповань, одним з яких він пізніше навіть керував, і мав усі підстави називати себе представником внутрішньої еміграції. Щоб хоч трохи поліпшити свої життєві умови, Чижевський проводив канікули, які тривали п’ять місяців, у Чехословаччині, де мав змогу відвідувати зібрання відомого Празького лінгвістичного гуртка, до якого належав від початку створення. Проте в 1937 р. йому заборонили їздити до Чехословаччини, а під час війни ситуація настільки ускладнилася, що він змушений був друкувати свої статті для збірника “Що дали наші землі Європі та людству?”, котрий виходив у Празі, під псевдонімом Фріц Ерленбуш. Утікачеві з Радянського Союзу нелегко доводилось у нацистській Німеччині. А з 1948 р. Чехословаччина була знову закрита для Чижевського з інших політичних причин: тепер відвідати Прагу йому перешкоджали комуністи.

Подібно до того, як варварство російського гноблення України не заважало Чижевському захоплюватися величчю російської поетичної творчості, так і варварство нацизму не змогло перешкодити йому шанувати духовну і творчу велич німецької поетичної та культурної традицій і присвячувати їм свої праці. У нього досить багато досліджень про рецепцію творів німецьких авторів у Росії, наприклад “Гете в Росії” чи “До історії німецької філософії в Росії”. Причому знову і знову в центрі уваги — найрізноманітніші форми варіацій містики (“Сковорода і Валентин Вайгель”, “Етінгер в Росії”, “Бенгель в Росії”, “Херувимський мандрівник Ангела Сілезія по-російськи”, “Баадер та Росія”, “Якоб Беме в Росії”).

Він вивчав також російські впливи на німецькомовне населення (“Російські видання галленських піїтистів”, “Коло А.Г.Франкеса) і його славістичні студії”, “Достоєвський і Ніцше”, “Жуковський і Гегель”, “До перекладів Ф.Боденштедта”).

Можна згадати й такі праці, як дослідження про вплив філософії Шеллінга в Україні, опубліковані англійською мовою в “Анналах Академії Мистецтв та Наук України в Сполучених Штатах”. Контакти Дмитра Чижевського з американськими науковцями, колегами, друзями не припинилися після того, як він залишив Гарвард. Одна з його найважливіших праць з україністики, що вийшла у світ досить пізно, в 1974 p.; завершений твір про Григорія Сковороду, хоч і була опублікована німецькою мовою в одному з німецьких видавництв, входила, проте, і до американського випуску “Гарвардські серії українських студій”.

Крім Німеччини, Чехословаччини і Сполучених Штатів, які стали місцями життя і діяльності Д.Чижевського й відіграли важливу роль для його творчості, з Австрією у нього теж були певні зв’язки, хоча невідомо, чи був він у цій країні. Так, до видання, присвяченого столітньому ювілею кафедри слов’янської філології Віденського університету (1848-1948), Дмитро Чижевський надіслав одну зі своїх найважливіших праць — статтю “Відгомін гумпольдової легенди про св. Вацлава в староруській легенді про св. Феодосія і проблема “оригінальності слов’янських середньовічних творів”. Подібно до того, наскільки обережним і навіть занижуючим зміст є її заголовок, виявляється і заключний висновок, де говориться про “припущення” та “досить високий ступінь” вірогідності. Але вчений подав статтю саме до цього ювілейного видання не випадково, бо при глибшому аналізі стає очевидною наукова теза, котра зводиться до погляду, згідно з яким уже від зародження російської агіографії один із “найбільш впливових, популярних та літературно найкращих пам’ятників староруської літератури — “Житіє Феодосія” — зазнав впливу твору чеської староцерковнослов’янської традиції, другої (гумпольдової) легенди про св. Вацлава. Але не випадково йдеться про вплив “Житія” з того чеського середовища, що за часів заснування ювілейної віденської кафедри належало до старої австрійської Дунайської монархії, на інше “Житіє”, сам автор якого — святий Нестор, — як і його тема — Феодосій — насправді не росіяни, а монахи Києво-Печерської лаври.

Ювілейне видання, в якому з’явилася ця стаття, було водночас першим томом “Віденського славістичного альманаху”, до якого Чижевський і пізніше подавав свої статті. Вже у другому томі опубліковані його студії з російської агіографії, де особлива увага приділялася оповіді про св. Ісаакія. Спільність цієї праці з першою статтею виявляється в тому, що це оповідання у хроніці Нестора є продовженням розповіді про кончину Феодосія. Тут перевага надається інтерпретації змісту, проте водночас виявляється залежність трактування житія святого староруської літератури від західних, паннонських та чеських староцерковнослов’янських джерел.

Для п’ятого тому “Віденського славістичного альманаху” Дмитро Чижевський написав статтю, яка багато разів публікувалась і була дуже близькою його серцю, — про великого моравського гуманіста, вченого та поета Коменського, котрий жив і творив у той час, коли його батьківщина підпала під владу Габсбургів. І хоча Чижевському було добре відомо, що цей відвертий протестант у своєму творі “Світло в пітьмі” зобразив династію Габсбургів не в найкращому світлі, він не випадково писав про його твір “Лабіринт світу і рай серця”. Бо хоча і йшлося тут насамперед про стилістичний аналіз, який показав, що цей твір є дійсно великим прозовим витвором і що справжнє поетичне мистецтво Коменського, незважаючи на явний вишкіл у латинській риториці та стилістиці, початкує у чеській мові, яка була йому все-таки ближчою, автор мав на увазі не стільки історичне минуле, в якому жив Коменський, скільки свій (Чижевського) власний час, котрий надав творові надзвичайної актуальності. Подорож через місто, яке уособлює в собі сучасне суспільство, викривала всю жахливість і злиденність, гноблення, ницість та несправедливість цього світу, єдиним виходом із якого залишається трансцеденція конечного — звернення до релігії, до Христа. Вибором саме даного твору був досягнений непрямий ефект, що надав абсолютної ясності цій праці, тимчасом як фарисейське визнання чеськими комуністами Коменського зводилося лише до зловживання його особистістю.

У четвертій статті Д.Чижевського, написаній для одинадцятого тому “Віденського славістичного альманаху” під назвою “Трубецькой і Достоєвський”, вчений розглядає лекції Миколи Сергійовича Трубецького про Достоєвського, з якими російський мовознавець виступав у 30-х роках у Віденському університеті, хоча вони й були надруковані значно пізніше в Нью-Йорку.

Для “Східної панорами” (до десятиліття австрійського “Товариства вивчення Сходу та Південного Сходу” в Лінці) Дмитро Чижевський написав підсумовуючий коментар про “Австрійсько-російські культурні зв’язки. Вже у вступі впадає у вічі надзвичайне знання деталей та інтенсивність, якою сповнені наведені тут сухі факти. Чижевський слушно розпочинає з ранніх творів графа Олексія Костянтиновича Толстого і його загальних зауважень, згідно з якими між австрійцями та північними німцями немає “нічого спільного”. Йому приніс велику радість той факт, що сатиричний вірш, написаний ним про пруських переможців у війні 1866 p., мав у саксонців, та австрійців великий успіх.

Першим (за хронологією) автором, який мав вплив на російську літературу, Чижевський вважав Алоіса Блюмауера, а першим твором — його травестію “Енеїда”, причому він не зміг стриматися, щоб поряд з “Енеїдою” росіянина Осипова не назвати також “Енеїду” українця Котляревського, дотримуючись далі російської теми. Розглядаючи творчість найвизначнішого російського поета О.Пушкіна, дослідник доводить непряму залежність його першого твору “Руслан і Людмила” від лібретто опери Моцарта “Чарівна флейта”, вплив Моцарта на “Дон Жуана” Пушкіна та одну з його маленьких трагедій, присвячену долі Моцарта.

Не маючи змоги навіть назвати найважливіші подальші дослідження вченого, згаємо лише ті, які на Заході майже не відомі: про переклади Василя Андрійовича Жуковського давно забутої драми в ямбах “Камоес” Фрідріха Гальма та балади про Наполеона “Нічний парад військ” Йозефа Крістіана Цедліца, цитати з якої російською мовою стали крилатими висловами.

Те, що на музичне життя в Росії мали вплив такі композитори, як Гайдн, Моцарт і Бетховен, а пізніше — Шуберт, само собою зрозуміло. Але дещо несподіваною є вказівка Чижевського про те, що виданий під час першої світової війни указ щодо заборони виконувати музику австрійських композиторів вивів із ладу все музичне життя в Росії, бо саме австрійці відігравали в ньому таку велику роль.

У працях Чижевського досить часто трапляються вказівки на зв’язки з австрійською літературою (“Чеська середньовічна духовна лірика”, де подана інтерпретація вірша про “Майстра Лепіча” з XV ст.). Учений переконливо доводить, що слово “Lepic” (гончар) вживається тут як метафора слова Бог, і досліджує образ аж до творів великих німецьких містиків — Грегора фон Націанц та Макаріоса Єгиптянина. Щоб документально підтвердити надзвичайну важливість і континуальність образу, вчений згадує також “Часослов” Рільке, в якому вигаданий монах, в уста якого вкладені вірші, промовляє одного разу до Бога: “я — твій глек”, в іншому місці знаходимо віршовані рядки: “я хочу знову зібрати тебе в тій чаші, що возрадує тебе”. Чи запозичив Рільке цей образ у чеських поетів XV ст., чи в середньовічних німецьких містиків, залишається нез’ясованим.

До зв’язків з Австрією належать, безперечно, і контакти Чижевського з колегами, особливо тоді, коли вони були науково результативними. У зв’язку з цим слід згадати австрійську славістку Герту Гюттль-Ворт, яка познайомилася з Чижевським під час його перебування в Гарварді. Він настільки був захоплений її книгою “Збагачення російського словникового запасу в XVIII-му столітті” (1956), що не лише заохочував далі працювати в цьому напрямку, але й написав до її наступної книги “Іноземні слова в російській мові” (1963) блискучу передмову.

Герта Гюттль-Ворт мусила розплатитися за високу оцінку та прихильність до Чижевського, бо хоч і в меншій мірі, але переслідування і пригноблення українців росіянами продовжувалося нерідко і в еміграції. Впливова людина в гарвардському департаменті, росіянин за походженням та колишній друг ученого із празького лінгвістичного гуртка Роман Якобсон заздрив успіхові геніального українця і переслідував не лише його, але нерідко і його друзів. Хоча він і подав статтю (підписану навіть російською мовою) до “Orbis Skriptus”, присвяченого ювілею Дмитра Чижевського, запланована спільна книга обох про впливи паннонської та чеської староцерковнослов’янської прози на староруську не була написана, а Чижевський ніколи не піднявся у Гарварді вище посади запрошеного лектора.

Але коли мова зайшла про людські слабості, потрібно також згадати і про сильні сторони Чижевського, кращі риси його характеру — любов до дітей і тварин, які відповідали йому тим самим. Будучи одного разу запрошеним приватно в Гарварді в гості, він побачив у квартирі маленьке кошеня і, забувши про всіх важних та поважних людей, цілу годину повзав за ним по підлозі, розмовляючи українською мовою. Бо саме українська мова була для нього мовою любові.

З роботою Чижевського пов’язувала знову ж таки любов. В американських університетах після смерті вченого найчастіше розповідали історію про те, як він, віднайшовши рукопис “Пансофії” Коменського, носив його під час війни в Галле завжди з собою в маленькій валізці, котру ставив уночі під ліжко. Для нього не існувало нічого важливішого, що треба було б рятувати у випадку бомбардування, ніж цей манускрипт. Бюргери Галле знали Чижевського як людину з маленькою валізкою, але вони й не здогадувалися, що в ній знаходяться не цінні особисті речі або брильянти, а всього-на-всього рукопис Коменського.

Саме любов — ця таємна рушійна сила — пов’язувала його з українським містиком Сковородою, тому Чижевський знав цього філософа краще і вичерпніше, ніж усі інші, хто писав про нього. Бо, поза всяким сумнівом, він міг ототожнювати себе з цим самотнім чоловіком, який народився, як і сам Чижевський, у “важкі часи”.

Ці часи були для обох такими несприятливими тому, що їхні долі та любов належали Україні, про стан якої за часів Сковороди Чижевський говорив: “Саме в часи його діяльності Україна була принижена тим, що з положення держави-васала Росії вона була зведена до простої провінції російської монархії… Протягом усього XVIII століття Петербург вбирає в себе животворні сили з цілої держави; таким чином, у провінції утворюється духовний вакуум, який не міг бути заповнений створенням місцевих культурних центрів (Харківський університет). І потік духовного руху, спричинений Сковородою, губиться в пісках зловісної духовної пустелі країни, що все більше і більше перетворювалася на провінцію…”

Невипадковим є й те, що Дмитро Чижевський назвав іншого великого українця минувшини, якому він присвятив істотну частку своєї творчої наснаги, Пантелеймона Куліша, “українським філософом серця”. Тож нехай любов цих великих людей, і не в останню чергу самого Чижевського, допоможе Україні стати в майбутньому набагато щасливішою країною, порівняно з тією, якою вона була в минулому.

Переклад з німецької мови Лариси Цибенко

Архів Д.І.Чижевського
Фон Фон
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s