ВІРА ВОВК: “ГОРІВ ДРЕЗДЕН”


http://www.ukrlit.vn.ua
ВІРА ВОВК: ГОРІВ ДРЕЗДЕН
Я кладу едельвайс перед твій портрет, Бо ти піднявся в висоту з призмового світла. Вже не маю твоїх долонь, і тільки шепіт кедрини Гладить моє сумне обличчя.

Я виходила з дому при зорях і приходила назад зі зорями. Та все ж таки я була близько родинного тепла, близько добрих друзів: проф. Ріделя, пані фон Абекен, Ути. Мені вдавалося вшахрувати часом до фабрики Рільке, Гобіно або навіть історію філософії. Але на книги не було більш часу, як півгодини в обідову пору, бо день був виповнений стукотом молота по залізі. Тому то було таке неймовірне, як на мої дев’ятнадцяті народини батько приніс ввечорі, цілий засніжений, щось велике, загорнене в рушники і лікарський плащ перед морозом. Ми порозвивали і аж ахнули: перед нами стояло розкішне деревце камелії, обсипане чудом рожевих пуп’янків.

— Камелієвій дамі в вісімнадцятиріччя літературної творчости,— сказав батько.

Я, фабрична робітниця, переживала епоху внутрішньої динаміки. Хотілось чогось безмежного, душа рвалася, щоб вихваляти Оріон.

Раз батько вже збирався виходити, з сірим капелюхом на сірих кучерях, але я ще затримала його, щоб заграти йому «Papillons» Шумана. Батько слухав з ледви помітним усміхом і пішов нечутно, заки я скінчила.

Вечір був ще довгий. Я замкнула рояль, вдягла пальто і побігла до Ути, щоб показати їй різне залізне знаряддя, яке я викувала в фабриці.

— Я вже не що-будь, Уто, а справжній шлюсар. Дивися на ці шруби, на це льотування. Потрапила б ти?

— Таки ні, Віро. Певно, тебе твої нові товаришки подивляють.

— Ні — вони не люблять мене, Уто. Я винна, бо так боялася фабричного товариства, що замкнулася зовсім від них у собі. Вони приносили до фабрики прібки дешевих перфум, знімки фільмових артистів, позолочені брошки і коралі з колірового скла. Я не звертала на всі ці «скарби» ніякої уваги, і вони прозвали мене гордою.

— Так тебе й у школі називали,— всміхнулася Ута.

— Але вони бідні, знаєш,— продовжувала я.— Ними ніхто не цікавиться. Вони не знають нічого іншого, як своє брудне середовище; ніхто не сказав ще їм ніколи ніжного слова, тільки грубощі. Мені здається, що вони навіть не відчувають своєї трагіки, так як це відчувають, наприклад, ті білоруські дівчата, про які я тобі розказувала.

— Ті, що з тобою працюють?

— Еге ж…

Ми говорили ще про те, що в південній Німеччині і в Австрії (так писала Зоя) сподівалися наступу англійців через Боденське озеро. Кількох товаришок покликано до протилетунської оборони.

— Хто знає, чи наше зелене місто врятується,— промовила Ута сумно. Я взяла її за руку:

— Вчора я була в парку на горі й дивилася на полум’яні хмари, що нагадували пожари й руїну. Мене болів докір до себе самої, що я ще нічого великого не зробила.

На небі зарисувався із хмар ангел, суворий, апокаліптичний ангел, немов хотів заслонити небо червоною завісою. Мені здавалося, що він кличе мене за собою, але одночасно я була певна, що я ще не зріла, щоб вмерти.

Над нами сяли червоні зорі: великі, гарячі, якось дуже низько над землею, начеб хотіли її придушити.

Як тільки я прийшла додому, почався наліт. Ми скри-лися в льоху і чули, як під нами коливалася земля. Мама затикала мені вуха, щоб я не чула свисту бомб, і накривала мене своїм плащем, щоб повітряний тиск не зірвав мені голови. Так неначе той плащ міг би мене охоронити… А потім ми бігли, шалені, з палаючого дому в парк і закривалися від іскристих головень, що падали через вулицю, мокрими рантухами. Горіли дерева по обох боках вулиці, ті прекрасні ґінґо-дерева, які оспівав старіючий Гете. В нашім домі осталася моя скрипка-чародійка, мій рояль, моє деревце камелії… Перед нами, за нами вибухали «часові бомби», валилися кам’яниці, а ми тяглися, як марива, через згарища, попалені трупи, новий апокаліпсис. Пригадувалися його жахливі сцени, але дійсність була живіша: всіми нервами, аж до болю, я відчувала, що діється, і проклинала свою свідомість. Дим жер немилосердно очі, давив у грудях, і я заздрила тим нелюдяно-апатичним жінкам, які дрімали, опоєні страхіттям, в челюстях півзавалених домів, дивлячись без реакції з півзакритих зіниць на вогонь, що лизав довгими язиками землю і повз щораз ближче і ближче…

А над нами розкидався усіма барвами експресіоністичної налети найкращий феєрверк мого життя, що ніс смерть мистецькому місту. Страшний Твій гнів, Єгово! Страшна краса і могутність смерти! Я глянула вперше їй у розпалені згарищами очі, неситі, як в опириці, пристрасні, зловіщі…

Мої ноги несли мене в шпиталь. Я ледве віднайшла частину, яка належала чужинцям. Ми ждемо завжди на відомі ознаки: вуголь, дерево чи камінь, який нам ідентифікує місце. Коли їх нема, приходиться довго шукати. Не було вже для мене ознак у батьковому шпиталі. Осталася тільки висока тополя серед безладу з людських тіл і руїн, тополя, що показувала, як дороговказ на вітровій фані…

Нарешті — дім число 8. Тут батькова кімната. В коридорі я наступила в темноті на трупа людини, що лежала лицем до землі. Зі страхом, обернувшися, я надибала обличчя знайомої сестри.

— Де д-р Вовк, сестро? — спитала я її живо.

— Д-р Вовк? — Вона підвела здивовано брови. — Д-р Вовк вже не живе.

* * *

В Пасії за святим евангелистом Матвієм Йогана Себастіяна Баха, в хоровій частині «Sind Blitze, sind Donner, sind Wolken verschwunden»*, є один продовжений ферматою такт: павза через цілу партитуру.

* * *

Що було потім? Я бігала довкола тополі, потім шукала його — і не найшла… Не зважала на те, що валилися кам’яниці і могли мене завалити. Аж коли я станула свідомо перед зламаною мамою, я відчула, що мені треба було бути сильною і провадити її.

Так думала я далі над підальпейськими ставками, що виблискували в голубінь — спокійну, неначе нічого не змінилося. Так думала я вечорами, коли золотий Оріон сходив надо мною, як колись — давно-давно… перед трьома тижнями, коли я ще була фабричною робітницею і шукала між зорями доріг. Я була тепер прибита горем до землі між матір’ю і Орисею, сивоволоса на скронях, з попаленими бровами, але повна свідомости, що треба бути сильною, тримати двох слабших. Я довго не плакала.

* * *

Трьох осиротілих жінок, маму, Орисю і мене, прийняла графська палата, де колись ми з батьком проводили ферії. Тоді Октавія розказувала легенди про чудотворні каплички і статуї, про Покров Мадонни в Равенсбургу, про святу Бету з Ройте. Одна статуя Матері Божої на вальдзейськім горбі врятувала містечко перед турецькою пожежею… Давніше батько брав нас на прохід до лісу, збирати ягоди. Він косичив нам волосся сойчиними голубими перами і ловив скакунчиків у траві, щоб погріти в долоні і пустити на волю.

Тоді нас шанували, як дорогих гостей. Тепер настрій почав ставати нагнічений, бо графи не пережили війни на власній шкурі.

Орися не витримала довго. Вона найнялася в сусіднім хуторі за робітницю й ходила працювати на ріллі. Часом її посилали за орудками. Тоді вона відживала: свіжий вітер дув з Альп, і сині дзвоники нагадували радше пізню осінь, ніж весну. Раз одна старенька бабуся всміхнулася до неї і почала розмову: вона несла два вінці власної роботи на кладовище для доньки, що вмерла тому тридцять літ.

…— Але як я собі подумаю, що це війна й хтозна, як їй було б тепер на землі, краще хай вона спочиває в спокою недалеко від нас. — І нараз бабуся усміхнулася: — Ви інші, як дівчата з хутора. Ви подібні до моєї доньки.

Орися йшла за орудками, і сонце виблискувало на останнім льоді, на калабанях, які кришили її тяжкі черевики.

Мама не пускала мене від себе. Вона гойдалася в ілюзіях, що батько ще, може, живе, бо я не найшла його тіла. Вечорами ціла графська рідня клала кабалу, і мама почала вірити в ворожки і карти.

Я вже не сподівалася батька, я знала правду. Сумнів розпік мене до такої міри, що я з роздертою душею кинулася в рамена Бога і просила чуда: хай Бог сам навчить_ мене, яку молитву маю молитися за батька, я хочу бути Його сліпим інструментом, хай Він зітре мене за те, що зухвало хочу правди для себе, спокою душі, хоч би гіркого спокою…

І сталося чудо: повна віри і ласки, я розгорнула свій стародавній молитовник і найшла там на розкритій сторінці тропарі за померших…

Дні плили. Мені було давно дивним ще, що графи вважали студії для дівчат люксусом і силували Октавію пекти солодкі коржики з порічок і ждати на жениха, мовляв: так певніше, як на студіях. Октавія терпіла, але не вміла протиставитися. Давніше я любила більше її рідню і замок; я чула тільки антипатію до молодого графа Максима, що був на фронті, бо він нашпилив цілу скриньку чудових метеликів над моїм ліжком.

Тепер я відчувала, що мене не любили, і почала сама не любити. Нам припадала вся домашня праця, але все ж таки графині здавалося, що дві чужі жінки в замку роблять «свинство». Я здобулася на відвагу сказати, що «свинство» скінчиться, як тільки ми розглянемося за вигідним приміщенням. Графиня зрозуміла, що я не жартувала, і зразу змінила тон, але не з інших причин, тільки зі страху, що на місце двох жінок дістане рідню втікачів з цілою фірою дітей.

Графиню кололо в очі, що я читала або писала. На її думку, я повинна була пороти свій старий светер і плести новий або ходити по селах і міняти речі на харчі, бо зі стільки читання можна здуріти, і подібне. Але все ж таки я читала в своїй дотопленій кімнаті на горищі, писала закостенілими від холоду пальцями свою першу новелю і збирала зарошені пахучі фіялки в саду, щоб класти їх у фля-кон перед батьковим фотом. Часом разом з мамою ми втікали з замку й блукали понад озерами,- доки нам не перемокли черевики, бо в замку графиня дрімала по обіді, і кожний скрипіт будив її і настроював досить негармонійно.

Граф не мішався до жінок. Він цікавився тільки рільництвом і худобою, хоч у його добрах находилися середньовічні пергамени з квадратною нотацією і коліровими візерунками до пісень міннезінгерів.

Поволі почала приходити давно ожидана пошта. Ми довідалися, що бабусенька, яку ми так зовсім просто загубили в бомбардуванні, взяла свій топірець і потьопала пішки кудись до Тюдова, як сказала тим, які її стрічали:

— Іду на мої зелені гори.

Це була наша остання вістка про неї.

Пізніше написала Ута. Мабуть, затратилося кілька листів від неї, але дорога дівчина не кидала думки писати навпростець за мною.

…Вже знаєш, що Бог посилає свої роси й блискавиці на сухі й зелені дерева. У славнім налеті пропала рідня проф. Ріделя і д-р Ерек, якого ти ще пригадуєш.

Твій батько згинув майже добровільно, бо не хотів перервати початої операції і схоронитися в підземних коридорах. Не можу віднайти його могили, бо військо (червоне!) столочило танками кладовище і зрівняло всі могили з землею…

…— І я маю свою могилу там, на Україні…— пригадалися мені батькові слова. Тоді я записала дуже дитинно в дневнику:

«Я знаю, що не зможу вже ніколи бігати за тобою по лісі й збирати сойчині голубі пера, ні ловити скакунців у траві, ні співати тобі веселих пісень. Але чи зможу коли ще покласти гаряче лице на ту холодну чорну землю і ті білі сторчики, за які ти радше дав би своє молоде життя? Чи поблагословлять мене ще коли руки доброї бабуні і старенького діда?

Якби я вмерла, я просила б Бога, щоб Ти, моя далека, безмежна, недосяжна Країно, була мені небом. Там я ходила б з батеньком по нагрітих зрубах і збирала суниці або сироїжки або, заквітчані вінками вільшини, ми ждали б на всіх серцю любих, щоб творити Вічну Красу…»

* Чи зчезли блискавиці, громи і хмари?

ВІРА ВОВК
Віра Вовк Селянська

(нар. 02.01.1926, м. Борислав, Україна)

громадянка Бразилії українського походження,

має посвідчення закордонного українця

Освіта та професійна діяльність:

– Університет м. Тюбінген (Німеччина) – вища освіта за напрямками „германістика, славістика, музикознавство та літературознавство”.

– Католицький університет м.Ріо-де-Жанейро (Бразилія) – отримує науковий ступінь доктора філософії.

– Колумбійський університет (м.Нью-Йорк, США) – стажування.

– Мюнхенський університет (Німеччина) – стажування.

Професор німецької літератури в Державному університеті м.Ріо-де-Жанейро (Бразилія), з 1957 р. – голова кафедри германістики в цьому університеті, письменниця (поетеса, прозаїк, драматург), літературознавець і перекладачка. Виступала з літературними доповідями, лекціями й авторськими вечорами в університетах Бразилії, а також у Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, Клівленді, Чикаго, Детройті, Торонто, Монреалі, Оттаві, Ванкувері, Лондоні, Парижі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Буенос-Айресі, Києві, Львові.

Нагороди:

1957 р., 1979 р., 1982 р. – літературні премії ім. Івана Франка в Чикаго.

1990 р. – премія ім. І.Франка в Києві.

2000 р. – премія Благовість (Київ).

2003 р. – премія Тріумф (Чернігів).

2003 р. – нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ст.

2005 р. – премія ім. Г.Сковороди „Сад божественних пісень” (Луцьк).

2008 р. – Національна премія України ім. Т.Шевченка за твори «Поезії» (2000), «Проза» (2001), «Спогади» (2003), «Сьома печать» (2005), «Ромен-зілля» (2007), переклади творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса, Василя Симоненка, Івана Світличного, Ігоря Калинця, Василя Голобородька, Івана Драча, Миколи Воробйова португальською мовою (висунуто Президією Української Всесвітньої Координаційної Ради).

Характеристика:

Віра Селянська народилася в 1926 р. в Бориславі, в родині лікаря та учительки. Дитинство провела в гуцульському містечку Кутах. Родина в 1939 р. змушена емігрувати до Німеччини, а згодом переїжджає до Бразилії.

Свої літературні твори Віра Селянська підписує прізвищем Вовк, так звали одного із її дідів. Творчий доробок Віри Вовк – широкий і багатогранний. На еміграції (Мюнхен, Ріо-де-Жанейро, Нью-Йорк) і в Україні (Київ) авторка видала чималу кількість книг поезій, як також і прози, театральних п’єс та перекладів (з португальської, німецької, французької та інших мов на українську, та з української на португальську і німецьку).

Віра Вовк чимало зробила для того, щоб українська поезія прийшла до читачів південноамериканського (й не тільки) континенту.

Вже вийшло в світ три антології української літератури (перша в 1959 р.), в перекладі Віри Вовк, які вміщують важливі українські літературні твори, починаючи від “Слово о полку Ігоревім” і до 1940-х років минулого століття. Також були видані дві інші антології, поетичні (антологія модерної української поезії португальською мовою, видана в Ріо-де-Жанейро в 1973 р.).

В 1966 р. вперше зазвучали португальською вірші І.Жиленко, І.Драча, Л.Костенко, В.Симоненка та інших. Вона випустила в Ріо-де-Жанейро окремі книжки перекладів творів Г.Сковороди (1978), поеми Т.Шевченка „Сон” (1980), поеми І.Франка „Мойсей” (1981), „Кам’яний хрест” В.Стефаника, (1982), драму „Камінний господар” Л.Українки (1983), „Тіні забутих предків” М.Коцюбинського (1985), збірку колядок (1988), повість „Маруся” Марка Вовчка (1988), свого найулюбленішого українського поета Б.І.Антонича (1989). А в серії «Писанки» у 1990-х вийшов цілий ряд збірок сучасник українських поетів (і прозові твори В.Шевчука). Окремими серійними збірками було видано переклад поезій В.Голобородька (1991), І.Драча (1993), поетів Нью-Йоркської Групи (1993), М.Воробйова (1994), В.Шевчука (1995), Л.Палій (1997), І.Калинця (1997), С.Майданської (1998), М.Вінграновського (1998), І.Жиленко (1999). Окремою збіркою Віра Вовк видала також переклади творів трьох знакових постатей для сучасної української класики – В.Симоненка, І.Світличного і В.Стуса.

Серед інших перекладів Віри Вовк – антологія модерної португальської та бразильської поезії, видана в Нью-Йорку (1964), а також Рабіндранат Тагор, Поль Клодель, Пабло Неруда, Фрідріх Дюрренмат, Федеріко Гарсія Лорка, Шарль Бодлер тощо. Вона мала дружні стосунки з літераторами старшого покоління Бразилії, такими як Карлос Дромодендраде, Мануель Бандера тощо, робила переклади їх творів українською мовою (антологія “Зелене вино”).

Віра Вовк – талановита письменниця і поетеса. Вона є почесним членом Нью-Йоркської поетичної групи, а також член Національної спілки письменників України.

У київському видавництві «Родовід» останніми роками побачили світ чотири томи творів Віри Вовк – «Поезія», «Театр», «Проза», «Спогади». Передмову до поетичного тому писала М.Коцюбинська, до прозового – В.Шевчук, до театральних творів – Л.Онишкевич з Америки, а до “Спогадів” – вступне слово писав академік І.Дзюба.

Поетеса пише при своє призначення: „Я вважаю, що поширюю границі України. Очевидно, я завжди, навіть як буду писати до Мартіна Лютера Кінга, буду вживати частини Negro spiritual’s у своїх віршах, але все ж таки той вірш буде українським, там душа українська. І взагалі, я друкувала багато книжок кількома мовами – оригінал, а поруч переклад на інші мови. Але завжди український оригінал був першим. Так що навіть там, де його ніхто не читає (бо книжки розходяться переважно в бразильському середовищі), український текст завжди є на першому місці”.

Вірші Віри Вовк можна розділити на чотири групи: 1) мотиви рідної землі та української природи, туга за Батьківщиною й терпіння з приводу лихоліття її; 2) релігійні мотиви; 3) любовна лірика; 4) вірші з мотивами чужої природи. Але навіть у творах, які змальовують чужу природу, у Віри Вовк екзотичні мотиви перекликаються з мотивами рідної Гуцульщини. Гуцульщина має для неї велику цілющу силу: вона стала для неї на чужині своєрідним зіллям та провідною зорею. Мотиви української природи виступають навіть у віршах релігійного змісту В них релігійні мотиви спроваджені до народного уявлення. Серед стилістичних засобів Віри Вовк слід звернути увагу на епітети й порівняння, що дуже гарні, на свіжі та сміливі персоніфікації

Творчість Віри Вовк:

Поезія: “Юність” (1954), “Зоря провідна” (1955), “Єлегії” (1956), Чорні акації (1961), “Любовні листи княжни Вероніки” (1967), “Каппа Хреста” (1968), “Меандри” (1979), “Мандат” (1980), “Жіночі маски” (1993), “Писані кахлі” (1999), “Віоля під вечір” (2000), “Поезія” (2000), „Маївка для богородиці коралів” (2004), „Півні з Барселоша” (2004), „Аquarelas” (2005).

Проза: “Ранні оповідання” (1943-54), “Легенди” (1955). “Казки” (1956), “Духи й дервіші” (1956). “Оповідання для дітей” (1960-62). “Вітражі” (1961), “Святий гай” (1983), “Карнавал” (1986), “Старі панянки” (1995), “Калейдоскоп” (1979-2001), „Проза” (2001), „Спогади” (2003), „Вікно навстіж” (2004), „Сьома печать” (2005), „Каравела” (2006), «Ромен-зілля» (2007).

Театр: “Скарб царя Гороха” (1962), “Смішний святий” (1968), “Триптих” (1982), “Іконостас України” (1988), “Вінок троїстий” (1988), “Казка про вершника” (1992), “Зимове дійство” (1993), “Весняне дійство” (1995), “Настася Чагрова” (2001), “Козак Нетяга” (2001), “Крилата скрипка” (2001), „Театр” (2002).

Перекладні видання: “Antologia da literatura ucraniana” (1959), “Lendas ucranianas” (1959), “Relogio solar”(1964), “Зелене вино” (1964), “Girassol. Antologia da Moderna Poesia Ucraniana”(1966), “Ґітанджалі”, Рабіндранат Тагор (1966), “Благовіщення Марії”, Поль Кльодель (1968), “Верхів’я Мачу Пічу”, Пабльо Неруда (1970), “Galos bordados. Contos ucranianos” (1972), “A canoe no mar. Contos ucranianos” (1972), “O Cantaro. A nova arte ucraniana” (1973), “Гостина старої дами”, Фрідріх Дюрренмат (1974), “Чотири драми”, Федеріко Ґ. Льорка (1974), “Der Baum. Ukrainische Kunst Heute (anthologie)” (1975), “Viburno rubo. Antologia da literatura ucraniana dos seus principios ate 1950” (1977), “Шість віршів”, Шарль Бодлер (1978), “Fabulas”, Григорій Сковорода (1978), “O sohno”, Тарас Шевченко (1980), “Moises”, Іван Франко (1981), “Cruz de pedra”, Василь Стефаник (1982), “Don Juan”, Леся Українка (1983), “Contos populares ucranianos” (1983), “Sombras dos ancestais equecidos”, Михайло Коцюбинський (1985), “Renovos de mitos” (1986), “Cancioneiro de natal” (1988), “Marussia”, Марко Вовчок (1988), “Canticos da primavera” (1989), “Jarra Eslava”, Богдан Ігор Антонич (1989), “Dia verde”, Василь Голобородько (1991), “Asas”, Іван Драч (1993), “Colmeia – O Grupo de Nova York” (1993), “Signos”, Мукола Воробйов (1994), “O caminho”, Валерій Шевчук (1995), “O fogo sagrado”, Ігор Калинець (1997), “Luzes na agua”, Ліда Палій (1997), “O castical”, Василь Симоненко (1998), “Rio montes”, Софія Майданська (1998), “Estorias”, Микола Вінграновський (1998), “Solo na flauta”, Ірина Жиленко (1999).

Архів поетеси (документи, меморіальні предмети, друковані видання, фото, слайди тощо) в 1997 р. був переданий на зберігання в Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, Наукову бібліотеку ім. І.Франка у Львові, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, Спілку письменників України, Національну Парламентську бібліотеку, Державний музей літератури України.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s