” Людина не перестає бути людиною і коли в неї немає тотожністних документів. “


Передруковуємо матеріал Наталі Єни з посиланням на її щоденник (http://nataliyayena.livejournal.com), де вона так доречно відгукнулася і дуже розумно доповнила матеріал про долі українських заробітчан в Німеччині. Дякуємо!
В коментарях до її статті читач зауважив: “Вони (німці, ред.) не повинні піклуватися про тих, хто приїздить до їхньої країни нелегально.”  Відповідь: “Повинні! Бо це загальнолюдська цінність – піклування про ближнього. Бо в Німеччині є  потреба в тій роботі, яку виконують українці. І добре, що українки виховують нову німецьку генерацію. Може вона потеплішає. Тільки чи непохолоднішає українська нова генерація?
ред.
04 June 2010 @ 08:16 pm
Українські заробітчани в Німеччині.
Моя дорога подруга Ольга Самборська ось уже більше року простежує історію сім’ї однієї української заробітчанки у Кімеччині. Вдпрацювавши кілька років у нґяімеччині нелегально, Інна Кузан з українського Устечка Тернопільської області змушена була повернутись додому із-за хвороби, де померла (посмертна звістка) від раку шлунку. Її донечка, не бачивши маму в очі останні два роки, маму не пізнала. Перечитавши Ольжині пости, мені до вподоби те, що Ольга не просто переповідає історію, а робить огляд загальної ситуації українських нелегалів і сумний висновок про цілковиту відсутність соціального захисту, безправ’я і роботу до самовиснаження, не хочу казати “до самознищення”. Власне, це люди поза законом.

В основному йдеться про жінок, які працюють нянечками, прибиральницями, хатніми робітницями у німецьких родинах середнього статку. на відміну від Португалії, де такі люди мають медичну страховку і можуть легалізуватися, Італії, де медичні послуги надаються Карітас і католицькою церквою, і є доступними, а також більш-менш ліберальної Іспанії – ситуація у Німеччині для незастраховних патова. Мушу зазначити, однак, що це стосується не лише українців, а абсолютно усіх людей, які не мають медичного страхування. Медичне обслуговування у німеччині, хоч і дуже якісне, але таке ж і дороге. Для нелегалів воно взагалі недоступне і недосяжне. Ольга:

“Німецькі діти вже поволі починають говорити українською мовою і плачуть за своїми виховательками, коли ті повертаються в Україну. А німецький батько-бюрократ все ніяк не може наважитись відкрити кордон, легалізувати няньку своєї дитини і тим більше, дозволити її дитині приїхати до матері. Німецькому бюрократу невигідні такі введення, бо платитиме додаткові податки, буде змушений забезпечити няньку-українку медичним страхуванням.”

Ситуацію ще погіршує незгуртованість і незорганізованість української громади за кордоном, зокрема у Німеччині. У той час, коли турки мають дуже сильну соціальну мережу, – але не забувайте, що турецька громада живе у Німеччині уже в третьому-п’ятому (сік!) поколінні (так і залишаючися після 60 років емігрантами і гастарбайтерами; інтеграція з німецькою громадою не те що мінімальна, а майже цілком відсутня), євреї дуже добре згуртовані, мають потужні соціальні, культурні, фахові центри, а також фінансові вливання від німецького уряду та ЄС, надаючи членам своєї громади суттєву не лише моральну, а й матеріальну підтримку, у інтеграції етнічних німців зацікавлена держава і відповідно їх фінансує, українська громада молода, недосвідчена, розпорошена і в основному зайнята власним виживанням. Ольга закликає:

“Прохання, не відмежовуватись від нелегально перебуваючих в Німеччині українців. Разом ми зможемо пробити стіну мовчання про проблему нелегальних мігрантів в Німеччині. І хай їх не є так багато, як в інших країнах (Італія, Іспанія, Португалія), та умови в них жорстокіші. Українці-заробітчани зіштовхуються часто-густо з непомірною арроганцією, а то і відвертим знущанням над собою.”
У німецькому суспільстві дійсно є багато лицемірства, особливо по відношенню до емігрантів і незаможних. Однак, бюрократи (держслужбовці), слід усе ж таки віддати їм належне, як і поліція у німеччині загалом чемні, привітні і завжди готові допомогти. Є певні правила і вимоги, які треба виконати, але немає такого, щоб не пояснили і не допомогли. Усе це, однак, стосується лише випадків, що є у межах правил і дозволеного.

“До лікаря звертаються, вже коли падають з ніг. Інна зачавила біль у собі аж доти, поки не впала з ним долу. Чи вартувала її праця такого закінчення?” – це перше.

Людина не перестає бути людиною і коли в неї немає тотожністних документів. Саме це сталося у випадку Інни. Чи має цей факт виправдання в нашому такому гуманному суспільстві? – це друге. Причому закид рівною мірою стосується як України, так і Німеччини. Особливо жорстоко ставляться до біженців і нелегалів у Англії. Вони там, як у концтаборах, живуть за ключим дротом. Іспанія повелася інакше, почавши приймати нелегалів з африканського континенту, які на човнах прибиваються (ті, хто виживають антлантичний океан) на Канари. Німеччина у неоднозначних заявах засудила таку політику Іспанії; її квело підтримали інші єесівці. Іспанія і надалі приймає нелегалів з Африки, їх лікує (вони прибувають з жахливими ранами, які утворюються на шкірі від солоної води і сонця), харчує їх і сплачує їм елементарну соціальну допомогу. Утримання одного нелегала обходиться їй у 400 євро на місяць. Живуть вони не ахті, в основному працюють на будівництві. Мешкають дуже бідно чоловічими комунами по 10-15 молодих мужчин.

“українцям треба чіткіше ставити питання соціального захисту своїх громадян в Європі, бо скоро не буде навіть кому повертатися в Україну…” – хоч і цинічне радянське гасло “рятування потопаючих – справа самих потопаючих”, але доречне. Треба самим проактично вимагати кращих умов праці, соціального захисту, гідного до себе ставлення, поважати себе і власну працю. Уряд має турбуватися про власних громадян і вимагати від урядів інших держав такого ж ставлення. Те, що вдалося у Португалії, Іспанії, Італії – мусить функціонувати і у Німеччині. Це – третє.

У завершення, про німців. Німці дійсно часто поводяться зверхньо. Вони мають на це підстави: це друга за потужністю економіка світу (після США). Німці дійсно ставляються до людей холодно. АЛЕ: вони ТАКІ Є. Німецький народ не є таким теплим народом як італійці, іспанці, потругальці. Іще більш холодні люди в Англії. При чому це проявляється не лише у ставленні до незаможних та емігрантів (але до них особливо), вони і поміж собою такі! Вони просто такі Є. Еімці працюють до знеможення: кваліфіковані молоді фахівці по 10-12 годин на добу. Я говорю за найману працю, це не підприємці! Нерідко чуєш, як людину з офісу забрали до лікарні, бо вона втратила свідомість. Бац – і упала. Або на вулиці бачиш швидку і людину у діловому костюмі, розпластану на асфальті явно не тому, що п’яна. Санітари збирають до купи кінцівки, тіло вкладають на ліжко-катафалк на колесиках, пристібають пасками і вкочують у машину. Там ліжко фіксують на рейках. Це відбувається швидко, майже миттєво – бац і наче нічого й не було, – піхошоди, вулиця, небо. Причому це не лише жінки, це молоді, цілком здорові мужики. Такий ритм життя. Не всі витримують, люди ламаються. Інколи вони повертаються, але нерідко кидають кар’єру і йдуть у митці, соціальну службу, фрілансерство. У США дуже значний відсоток (у Німеччині такі дані приховуються) робочого населенння живе на психотропних речовинах для підвищення / підтримання на належному рівні працездатності. Ласкаво прошу – постіндустіальні нації!

декілька історій з власного спостереження:

мій багатолітній знайомий, дуже талановитий креативний директор студії дизайну. він робить абсолютно геніальну рекламу, мої улюблені сюжети він зробив для люфтганзи. ми з ним хороші друзі вже чимало років. якось дзвоню йому у терміновій справі, а він у психіатричному диспансері. сумний і подавлений, каже, що це вже не вперше, треба зменшити оберти. свен, назву його так, ось уже другий рік як фрілансер.

якось довелося працювати на проекті у консалтинговій фірмі. у консалтингу експлуатація молодих фахівців дуже жорстка. консалтинг, юристи і архітектори – це найбільш суворі стежки кар’єрного росту, але й найкраща платня. молоді консультанти проводили у офісі по 10-12, нерідко до 14 годин на день. одного дня молода співробітниця, після кількох місців такого режиму, знепритомніла прямо біля її письмового столу. її забрали до лікарні. коли вона повернулася, їй було соромно, що її організм не витримав. цей її сором було найжахливішим. мене, та і не тільки мене, тоді вразив її висновок, ось ця автоагресія і самоприниження. чоловіки кожен привілей, кожну сходинку на кар’єрному щаблі виривають зубами і цього ніколи не соромляться.

остання історія – різдвяна. у лондоні я жила у районі крауч енд. це на півночі у середній смузі міста, між мазвелл хілл, александра пеліс та хемпстедом (про парк і цвинтар hampstead heath я вже писала). до метро мені треба було спуститися з цього хемпстеду вниз до станції арчвей будь-яким автобусом дві, але дуже довгі, зупинки. мій підвізний автобус проїжджав під мостом у добрих 30 метрів над нашими головами, який з’єднував парк і крауч енд. напередодні різдва я, однак, завважила, що автобус, замість того, щоб просто стускатися з пагорба, часто став ходить чималим обїздним шляхом. це частішало, моя дорога в університет стала займати більше часу, тому я почала спізнюватися на пари. одного дня я про це розповіла моєму сусідові альберту, гонконзькому китайцю. альберт вже давно мешкав у крауч енді і розповів мені, що особливо напередодні різдва багато самогубців стрибають з того моста. як тільки таке трапляється, дорогу перекривають, щоб прибрати труп, а транспорт пускають в об’їзд. але скоро буде краще, бо виставлять поліцейський патруль, який їм перешкоджатиме стрибати з мосту.

чому я вам ці історії розповіла? тому що це та німеччина і та англія, яку ти не знаєш, живучи там “проїздом” як турист чи як стипендіат. і ольга про це пише: є певні речі, які пізнаються лише з досвідом повсякденного довготривалого життя у країні. цей бік суспільства ти не побачиш і навряд чи відчуєш, коли ти в німеччині чи в англії у гостях. розвинені суспільства так, дійсно, дуже комфортні і захищені, там все є (хоч і не для всіх), але це також дуже конкурентні суспільства, вони холодні, жорсткі і невблаганні. за все треба платить. я маю на увазі не лише грішми, але і ними у тому числі. за статок, соціальний добробут, комфорт і супермаркети треба платити працею, продуктивністю, робочим часом і ще багато чим. тому, наголошую, що проблемами емігрантів ніхто з власного бажання не займатиметься доки вони, ці самі емігранти того не вимагатимуть і чим гучніше, тим краще. особливо прошарків на нижчих соціальних щаблях. я розумію, що поприбиравши 8-10 годин на день хочеться лише впасти у ліжко і більше не жити, що для того, щоб займатися соціальною роботою, лобіюванням, захистом інтересів треба час, вільні ресурси, гроші, а їх у прибиральниць і нянечок немає а пріорі.

у таких випадках ці завдання виносяться у суспільну сферу і фінансуються громадськістю, з податків коштом праці інших верств населення, зацікавленими ініціативними групами. у таких випадках зміни можливі і дійсно відбуваються, коли щось реально робити. бережіть себе! де б ви не працювали, усього не заробиш. і, будьте відвертими – навіщо вам стільки, якщо досягши жаданого статку ви втратите усе – своє здоров’я. ми голими і босими приходимо у цей світ, голими і босими ми з нього йдемо.

Current Location: Київ
Current Mood: sadsad
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s