“Тож будьмо пильними сьогодні, бо завтра може бути уже запізно.”


ТОП ТЕМА

Василь Десятник
Закріпачення
http://duhvoli.com.ua/

[ 2010-04-23 ]Кожен із нас добре знає, що собака може вкусити. Тим не менш, багато хто, побачивши на вулиці приблудного пса, не втримується від співчуття бідній тварині. Виникає бажання або кістку їй кинути, або принаймні по голові погладити. Ви простягає руку, собака гарчить та клацає зубами. У людини і тварини різна психологія. Собака, зі свого боку, мабуть, вважає людину надто дурнуватою, коли вона так безглуздо піддає себе небезпеці…

Ще кілька днів тому усі ми говорити та писали, що платою за знижку на російський газ може стати, у тому числі, довічне перебування російської військової бази у Севастополі. Проте, ніхто з нас насправді не вірив, що саме це стане основною вимогою сусідньої держави. З нашої точки зору, абсолютним безглуздям є втрачати мільярди доларів лише заради того, аби на чужій території тримати свій мотлох. Адже з військової точки зору ЧФ – це лише така собі бутафорія, яка насправді може загрожувати хіба що слабким маленьким країнам. Та й чорноморський басейн востаннє був місцем ведення повномасштабних бойових дій іще під час Другої світової війни. Однак Російська Федерація, вочевидь, іншої думки. Російська та українська політика користуються цілком відмінними одне від одного стандартами мислення, орієнтуються на інші цінності. Яким би проросійським не був пересічний український виборець – прихильник нинішньої влади – він, за винятком хіба що не зовсім адекватних маргіналів, ніколи б і не здогадався поставити головною умовою стратегічного партнерства та дружби з РФ перебування української військової бази де-небудь під Новоросійськом. Тим більше, не став би диктувати Москві, як вона має себе поводити на міжнародній арені та яку внутрішню політику провадити. Усе це поза межами цінностей звичайного європейця. Але Росіяни в останні дні вкотре довели, що ніякими європейцями вони насправді не є.

Виступаючи перед журналістами спільно з Януковичем, Дмитро Медведєв особливо підкреслив, що зближення з Україною стало можливим саме тому, що нова українська влада почала правильно себе поводити. Інші країни (з натяком на Білорусь), за словами російського президента, які дозволяють собі приймати в гості небажаних осіб (з натяком на Бакієва), не можуть розраховувати на пільги, кредити та підтримку Російської Федерації. Ось вам і ціна дружби держав та братерства народів. Формально РФ та Білорусь Лукашенка вже знаходяться в одній союзній державі. Та варто було Бацькові не послухатися московську метрополію хоча б у якийсь дрібничці, і він має проблеми. Причому, дуже великі. Звідси виникає два запитання. Перше. Для чого білорусам вороги, якщо вони мають таких друзів? Друге. Для чого Україні, яка ціною багатьох втрат зуміла дистанціюватися від РФ, повертатися до так званого стратегічного партнерства із сусідом, який уже намірився нас колонізувати? Чи не подібні ми тепер саме до тої людини, яка намагається погладити не просто приблудного, а вочевидь скаженого пса?

Відверто кажучи, якби мова йшла не про долю України, а про якусь там інтерактивну гру, котру можна припинити у будь-який момент, нашому Януковичу можна було б навіть поспівчувати. Він з неймовірними потугами став президентом демократичної незалежної країни, і вже за п’ятдесят днів перебування на посаді зумів не тільки налаштувати проти себе опозицію, яка, об’єктивно, підтримується більшою частиною електорату, але й стати справжнісіньким васалом Кремля. Тепер ми бачимо, що в Україні є президент, а в українського президента є свій чи то куратор, чи то начальник в особі президента російського. Нинішня ситуація у державі вже викликає приблизно такі ж відчуття, які усі ми переживали у серпні 1991-го. Тоді купка високопоставлених членів політбюро також спробувала повернути державу у нікчемне минуле. Чим усе закінчилося майже двадцять років тому, усі пам’ятають. Сьогодні ж багато хто говорить, що нинішня ситуація в Україні – тест на зрілість суспільства. І будь-які співчуття до Януковича тут недоречні, адже мова йде про подальшу долю кожного з нас. Якщо люди виявлять до неї свою небайдужість, як робили це не раз у недалекому минулому, у нинішньої влади не буде шансів. Тож чаємо сподіватися не тільки на жорсткі протести десятків обласних та міських рад проти відверто антидержавної політики, але й масових виступів громадян. Цей тест на зрілість українці цілком спроможні витримати. Але чи не буде вже запізно?

Новітня історія України свідчить: усе, що встигає наробити влада, легко перекреслює опозиція, яка на чергових виборах сама приходить до влади. Насправді, за останні два десятиліття ми мали б сумувати лише за втраченим часом, протягом якого Україну можна було б дійсно зробити розвинутою демократичною державою із міцною економікою та заможним населенням. Замість того політики за допомогою мільйонів звичайних виборців ставили експерименти і над народом, і над самими собою. Будь-який із трьох попередніх президентів України багато обіцяв під час передвиборчої кампанії, але ніколи не поспішав виконувати обіцяне. Ми бачимо, що четвертий президент поводиться інакше. Він немов вирішив усіма правдами й неправдами домогтися свого у найкоротші терміни. Мова, звісно, у жодному разі не йде про подолання бідності, що стала чи не найбільшою болячкою українського суспільства. Мова лише про подолання української незалежності під удаваним виглядом розвитку економічної співпраці зі «стратегічним партнером». Мабуть, прихильники Януковича поки іще вірять, що якнайміцніша дружба з Росією принесе їм поліпшення власного добробуту. Але така віра уже безпідставна. Януковичу, якщо його залишити при владі, потрібно небагато часу, аби віддати українців до Росії за кріпаків.

Звичайно, в Україні найбезглуздіші закони можна скасувати в один момент. Ми знаємо, які дива законотворчості часом уміє виявляти наша Верховна Рада. Але скасувати підписані і ратифіковані міждержавні угоди – зась. Який би президент та уряд не прийшли слідом за Януковичем, якою б великою політичною волею вони не вирізнялися, доведеться у кращому разі роками вести переговори, аби змінити хоч який-небудь із невигідних для України пунктів у міждержавних угодах. Мабуть тому, центральні олігархічні телеканали підносять пересічному українцеві «співпрацю зі стратегічним партнером» як певну прелюдію до нашого майбутнього процвітання. Мовляв, ви, люди, лише помовчіть трошки. А ми тим часом такого по напідписуємо, що кращим виходом для вас, аби до кінця життя не відбувати разом із державою у неволі, буде втеча з власної батьківщини.

А що, запитаєте, вони там такого можуть понапідписувати? Ви ж, мовляв, самі кажете, що Чорноморський флот РФ – лише старий мотлох, зауважить читач. І хай би собі хоч довічно стояв у Севастополі, якщо Україні від цього є зиск, скаже прихильник Януковича. У тому то й справа, що зиску від усіх тих «взаємовигідних» українсько-російських угод наша держава, як привило, не отримує жодного.

Якщо припустити, що значна частина електорату Януковича і згідна дещо поступитися незалежністю в обмін на економічний розвиток, то давайте трохи поговоримо про економіку. Як відомо, чи не найбільшою проблемою вітчизняної господарки протягом двох десятиріч існування Незалежної України було сумнозвісне негативне сальдо зовнішньо-торгівельного балансу. Простіше кажучи, ми завжди експортували за кордон товарів та послуг на меншу суму, ніж імпортували ззовні. Чому? Виявляється, газова тема, яка була й залишається головною в російсько-українських стосунках, відіграє тут ключову роль. Бо якщо не весь, то принаймні левова частка «негативного балансу» утворювалася через те, що Україна надто багато платить за газ Росії (колись – і Туркменістану, що працював з РФ в одній зв’язці). Отже, щойно Україна збільшувала обсяги експорту, північно-східний сусід поспішав взяти більше грошей за газ. Так було завжди, так буде і надалі, аж поки ми не навчимося господарювати без таких обсягів газу. Сусідня Польща, яка за розмірами мало чим поступається Україні, а економіку має у десятки разів потужнішу, імпортує у кілька разів менше газу. Чомусь ніхто там узимку не замерзає, і зарплата у людей вища, ніж у Росії…

Нинішні газові угоди, на перший погляд, дають знижку для України. Але скористатися з неї зможуть лише ті олігархи, які мають у власності металургійні та хімічні підприємства. Баланс зовнішньої торгівлі такі угоди позитивним не зроблять, адже доведеться тепер купувати у Росії більше газу, а значить – можна буде поставити хрест і на розвитку альтернативних джерел енергії, чим тепер займається цілий світ, і на енергозберігаючих технологіях, від чого напряму залежить конкурентоздатність українських товарів на світовому ринку. Великі сумніви виникають і до сутності самої знижки. Російські засоби масової інформації з посиланням на представників своєї влади наперебій віщають, що недоотримані мільярди будуть легко компенсовані, передовсім, за рахунок фактично безкоштовного перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі. До того ж, українці відчиняють двері російському капіталу або, інакше кажучи, за ніщо здають стратегічні галузі, такі як атомна електроенергетика, теплоенерго, літакобудування тощо.

Мабуть, окрему увагу слід приділити угодам, які стосуються так званого зернового союзу України, Росії та Казахстану. На сьогодні усі три країни вкупі займають значну частку світового ринку зерна, але водночас конкурують між собою. За версією Медведєва-Януковича, об’єднавшись, ми разом зможемо заробити значно більше. Вони, мабуть, так, але до чого тут ми?

Річ у тому, що Україна має найбільш вигідне географічне розташування, тобто наше зерно ближче возити до основних споживачів, а відтак воно є дешевшим. Росія та Казахстан такої переваги не мають. Тож, якщо виникне отой зерновий союз, у кращому разі усе збіжжя буде зсипано докупи та почне продаватися під проводом Москви з відповідними комісійними для Росії. Або й ще гірше: можна підписати угоду, за якою Україна змушена буде надавати пріоритетне право користування своїми терміналами двом іншим державам. Тоді виникне ситуація анекдотичного характеру: спершу спільно будемо продавати російське збіжжя, а потім – кожний своє. Наслідки отакої співпраці передбачити не важко. Черговий проросійський президент України знову вийде до народу та почне рюмсати, мовляв, бачте, тільки у співпраці з великою РФ-ою ми зможемо працювати на міжнародному ринку…

Мабуть, сьогодні усе це виглядає, принаймні, великим перебільшенням. Та згадаймо, що іще кілька днів тому ніхто з нас насправді не вірив, що сусідня країна здатна поступитися мільярдами через якусь там військову базу. Сусіди мислять інакше, ніж ми. Вони, передовсім, прагнуть поставити нас у становище невільників, а ще краще – васалів і навіть своїх кріпаків. Тоді їхні багатомільярдні інвестиції повернуться до них багатократним прибутком. Якщо пощастить – надовго, а можливо – дуже надовго, як це колись уже сталося з легковажності Богдана Хмельницького. Тож будьмо пильними сьогодні, бо завтра може бути уже запізно.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s