“її соратники часто не здогадувалися, що … за незалежність Польщі бореться українка


В авіакатастрофі під Смоленськом загинула українка, доля якої колись змінила долю Польщі
http://www.radiosvoboda.org
Ганна Валентинович, фото з сімейного альбомуГанна Валентинович, фото з сімейного альбому

14.04.2010

Рівне – Ганна Валентинович (уроджена Ганна Любчик) стояла біля витоків вільних профспілок Польщі і підштовхнула до активізації робітничого руху в Гданську – саме того, з якого розпочалася нова ера не лише для поляків, а й для всієї Східної Європи. За гіркою іронією долі, вона загинула поряд із Лехом Качинським, який був її соратником у справі захисту робітничих прав ще на зорі «Солідарності».

Це її звільнення з роботи 7 серпня 1980 року, за 5 місяців до пенсії, спонукало робітників до страйку, який згодом переріс у робітничий рух «Солідарність». Тоді судноверф припинила роботу. Юридичним радником робітничого руху був Лех Качинський. Поляки назвали Ганну «Справедливістю» або «матір’ю «Солідарності». Однак і тоді, і згодом навіть її соратники часто не здогадувалися, що пліч-о-пліч із ними спочатку за соціальні права, а згодом і за незалежність Польщі бореться українка.

Згодом у Валентинович через її непримиренну позицію склалися складні стосунки з Лехом Валенсою. Однак саме їй, а не Валенсі, у 2005 році Джордж Буш вручив медаль «Свободи Трумена-Рейгана», а ще через рік президент Польщі Лех Качинський вручив «Орден Білого орла».

Від рідних теренів

У Рівному мешкає рідна сестра Ганни Валентинович, 84-річна Ольга Любчик. У ці дні вона гірко оплакує загибель сестри, яку у 96-му році зустріла вперше після майже 60-річної розлуки. Відтоді Валентинович щороку гостювала в Рівному та в рідному селі Садове, що в Гощанському районі. Від неї Радіо Свобода дізналося про те, чого не знала про свою героїню Польща.

Ольга Любчик – старша сестра Ганни Валентинович

Вона виїхала з рідного села Сінне Тучинського району ще 9-річною дівчинкою – разом із польською родиною, в якій доводилося працювати. Ганнуся була сиротою, хоча мачуха любила її як рідну. Сім’я Любчиків жила дружно. Але коли радянська влада забрала землю – настали скрутні часи, розповідає старша сестра. «За Польщі ми жили багато, добре і спокійно. Люди заздрили нам – і дітей багато, і мати чужа, а добре живуть, – згадує Ольга Любчик. – А як уже землю забрали, майно, інвентар – ми стали такі бідні, що не було чого вдягти, босі ходили. Змалку не цуралися жодної роботи. Аж приїхали польські господарі Лєсніцькі, в яких наша мачуха колись працювала. Приїхали вони з Бабина, де контрактували буряки по селах. Коли пан Прушинський виїхав із Пустомит, вони перейшли на його господарство. Було там все: коні, корови, свині… Та й кажуть: «Дайте нам одну дівчину для роботи». Вона все робила – готувала їсти, кормила свиней, доїла корів, прала».

Налякані воєнними подіями, поляки переїхали до Гощі й забрали з собою Ганнусю – та була незамінною, бо вміла виконувати будь-яку роботу. Навздогін кинувся батько, та марно. Батькові сказали, що вона кудись пішла, але її обов’язково повернуть у родину. «Вже як ми зустрілися, то сестра розповідала, що на другий день її з Гощі вже вивезли – до Грушвиці під Рівним», – каже Ольга Любчик. Дівчині повідомили, що сім’ю знищили нацисти, які спалили село. Насправді подібна трагедія трапилася в сусідньому із Сінним селі Пустомити.

Друга Батьківщина і вічна боротьба

Їхали до Польщі цілий тиждень. У Лєсніцького під Гданськом жила родина. «Там теж було 15 корів, коні, свині. Вона там все робила. Поки видоїть тих 15 корів, то падає прямо біля них. А вночі знов будять: «Вставай, бо треба кропиви принести свиням», – каже пані Любчик.

«А будеш казати, що ти українка, то тебе замордують» – застерігали дівчину хазяї. І вона боялася. Але якось її жорстоко побили, й у відчаї дівчина побрела до моря – зводити рахунки з життям. Ганю помітила господиня, яка брала в них молоко. Втішила, забрала до себе, а тоді знайшла їй роботу – доглядати дитинку в одній сім’ї. То були гарні люди, відмінність між ними й колишніми господарями була величезна. Снідали й вечеряли за одним столом, добре ставилися, шанували. А коли їх забрали в іншу місцину на роботу – вони лишили їй квартиру», – розповідає Ольга Любчик.

Спочатку Ганна пішла працювати на маргариновий завод, але захопилася професією кранівника, розповідає сестра. Директор заводу, помітивши це, запропонував піти на робітничі курси. Удень – робота, ввечері – навчання. Згодом стала працювати кранівницею на судноремонтному заводі. Одружилася з поляком, стала римо-католичкою. А коли в Польщі розпочалися заворушення, вона пішла в «Солідарність».

«Поряд були і Лех Качинський, і Лех Валенса, і Олександр Кваснєвський. Вона була хрещеною матір’ю дітей Валенси. Щоправда, згодом їхні погляди розійшлись. Коли почалися серйозні заворушення – постраждало дві з половиною тисячі людей, побили їх, а вона потрапила до в’язниці на 11 місяців. Випустили – і знов… Син прийшов із армії, і його теж забрали, – розповідає зі сльозами на очах Ольга Любчик. – Коли її там засудили, до нас із КГБ приходили, запитували у батька, чи була така донька, і де вона. А йому ніби хто підказав сказати: «Була така, але померла». Ще й телефонували до сільради, запитували, чи така знайшлась. Але їм відповів голова, що ні. То був 81-й рік».

Зустрічі і втрати

У те, що Ганна жива, вірив тільки батько. Він був упевнений, що вона мешкає в Польщі, та як шукати – не знав. Уже тоді, коли він був прикутий до ліжка, написати листа в пошукову фірму спонукала племінниця. Написали до Києва у пошукове бюро. Заплатили мільйон (саме вирувала інфляція). Пошуки тривали роками. Але лист батька оприлюднили через радіо. І сталося диво: тернопільський історик і краєзнавець Єфрем Гасай почув листа й надіслав запит до Варшавського адресного бюро.

Ганна Валентинович летіла до Варшави на крилах. Там повідомили: її розшукує батько.

Той незатишний листопадовий день Ольга Любчик пригадує як найщасливіший день у житті з присмаком гіркоти. Не бачивши сестру 54 роки, вона ще у вікні автобуса впізнала її саме такою, як уявляла. Але Ганна не знала, що батько помер незадовго до цієї зустрічі.

Відтоді 15 років підряд Ганна Валентинович щороку приїжджала на свою Батьківщину. Останній раз телефонувала, щоб повідомити: їде до Катині. Напередодні побувала у Вашингтоні і в Римі, але отримати благословення у Папи, як це бувало щороку перед поїздками, з якихось причин не вдалося. У тій поїздці Ганна Валентинович не була технічним працівником, як це подавали ЗМІ. Вона була людиною, якій небайдужа історія, якою гіркою вона б не була. Бувала у Катині не раз, стверджує її сестра Ольга. Тож навіть хвороба не змогла перешкодити їй вирушити туди знову. Але перешкодила смерть.

Коли рідні почули про катастрофу – майже не сумнівалися: там була і Ганна. На телефонний дзвінок до Польщі відповів її син Януш: «Мами більше немає».

Ганну Валентинович втратили дві держави – Польща і Україна, до якої вона так линула в останні роки. Водночас в Україні, як і на малій батьківщині – Рівненщині – її щойно відкривають як свою співвітчизницю. Бо досі не знали про неї нічого.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s