Ленін: «Мене часто звинувачують у тому, що я нашу революцію здійснив на німецькі гроші; я цього не заперечую, але зате на російські гроші я зроблю таку ж революцію у Німеччині»


Ленін. Гроші. Революція
«Темні» сторінки діяльності більшовиків
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

ЧИ УЯВЛЯЮТЬ СУЧАСНІ ПРИХИЛЬНИКИ ВОЖДЯ, ЯКИМ БУЛО ПОХОДЖЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ЯК ВІН РОЗУМІВ ЇЇ ЗАХИСТ?

Сюжети, пов’язані із темою «Ленін, гроші та революція», — невичерпні і для історика, і для психолога, і для сатирика. Адже людина, котра закликала після повної перемоги комунізму робити із золота унітази у публічних сортирах, котра ніколи не заробляла на власне прожиття тяжкою працею, котра навіть у тюрмі та на засланні не бідувала і, здавалося, не знала, що таке гроші, водночас зробила неабиякий внесок у теорію товарно-грошових стосунків. Чим саме? Не своїми брошурами та статтями, звісно, а революційною практикою. Саме Ленін запровадив у 1919—1921 роках у революційній Росії безгрошовий натуральний продуктообмін між містом та селом. Наслідком став повний крах економіки, параліч сільського господарства, масовий голод і, як наслідок, масові повстання проти влади РКП(б). Отоді-то, незадовго до смерті, Ленін збагнув, нарешті, вагу грошей і запровадив НЕП — такий собі «керований капіталізм» під контролем Комуністичної партії.

Та зараз мова не про ці самі собою цікаві сюжети, а про інше. Про те, звідки діставав Володимир Ілліч шалені кошти на партійну діяльність напередодні революції і на її початку. За останні десятиліття опубліковані цікаві матеріали на цю тему, проте й досі багато що залишається незрозумілим. Наприклад, на початку ХХ століття на підпільну газету «Іскру» гроші давав таємничий доброзичливець (індивідуальний чи колективний), зашифрований у документах РСДРП як «Каліфорнійські золоті копальні». На думку деяких дослідників, ідеться про підтримку радикальних російських революціонерів американськими банкірами-євреями, здебільшого вихідцями з Російської імперії, та їхніми нащадками, які ненавиділи царський уряд за його офіційний антисемітизм. Під час революції 1905—1907 років більшовиків спонсорували американські нафтові корпорації з метою усунути зі світового ринку конкурентів (а саме — нафтовий картель Нобеля з Баку). У ці ж роки, за його власним визнанням, більшовикам давав гроші американський банкір Яків Шифф. А ще — сизранський фабрикант Єрмасов та підмосковний купець і промисловець Морозов. Потім одним із фінансистів більшовицької партії став Шміт, господар меблевої фабрики у Москві. Цікаво, що і Савва Морозов, і Микола Шміт врешті-решт вкоротили собі віку, а значна частина їхнього спадку дісталася більшовикам. І, звичайно, чималі кошти (сотні тисяч тодішніх рублів, або десятки мільйонів гривень, за теперішньою купівельною спроможністю) діставалися внаслідок так званих ексів — а простіше, грабунків банків, поштових відділень, вокзальних кас. На чолі цих акцій стояли двоє персонажів зі злодійськими прізвиськами Камо і Коба — себто Тер-Петросян і Джугашвілі.

Проте сотні тисяч і навіть мільйони рублів, вкладені в революційну діяльність, могли тільки похитнути Російську імперію, попри всю її недолугість — надто міцна була будова. Але тільки у мирний час. З початком Першої світової війни перед більшовиками відкрилися нові фінансово-політичні можливості, якими вони з успіхом скористалися.

…15 січня 1915 року німецький посол у Стамбулі доповів у Берлін про зустріч із російським підданим Олександром Гельфандом (він же Парвус), активним учасником революції 1905—1907 років і власником великої торговельної фірми. Парвус познайомив німецького посла з планом революції в Росії. Його негайно запросили до Берліна, де він мав зустрічі з впливовими членами кабінету міністрів та радниками канцлера Бетман-Гольвега. Парвус запропонував передати йому значну суму, по-перше, на розвиток національного руху в Фінляндії й Україні, по-друге, на підтримку більшовиків, котрі проповідували ідею поразки Російської імперії в несправедливій війні задля скинення «влади поміщиків і капіталістів». Пропозиції Парвуса були прийняті; за власноручним розпорядженням кайзера Вільгельма йому видали два мільйони марок як перший внесок у «справу російської революції». Потім були й наступні грошові вливання, і не одне. Так, згідно із розпискою Парвуса, 29 січня того ж 1915 року він одержав мільйон рублів у російських банкнотах для розвитку революційного руху в Росії. Гроші йшли з німецькою педантичністю.

У Фінляндії та Україні агенти Парвуса (і німецького генштабу) виявилися постатями другого, якщо не третього ряду, тому їхній вплив на процеси усамостійнення цих країн виявився незначним порівняно із об’єктивними процесами націотворення в Російській імперії; а от з Леніним Парвус-Гельфанд не промахнувся. Парвус, за його словами, розповів Леніну, що революція в цю добу можлива тільки в Росії і тільки внаслідок перемоги Німеччини; у відповідь Ленін відправив свого довіреного агента Фюрстенберга (Ганецького) для тісної співпраці з Парвусом, яка і тривала до 1918 року. Інша сума від Німеччини, не настільки значна, прийшла до більшовиків через швейцарського депутата Карла Моора, — але тут ішлося тільки про 35 тисяч доларів. Текли гроші і через банк Ніа в Стокгольмі; згідно із наказом Німецького імперського банку №2754, у цьому банку були відкриті рахунки Леніна, Троцького, Зинов’єва та інших більшовицьких вождів. А наказ №7433 від 2 березня 1917 року передбачав оплату «послуг» Леніна, Зинов’єва, Коллонтай та інших за публічну пропаганду миру в Росії, де щойно була скинута царська влада.

Грандіозні грошові суми використовувалися ефективно; більшовики мали свої газети, розповсюджувані безплатно, у кожному повіті, у кожному місті; по всій Росії діяли десятки тисяч їхніх професійних агітаторів; цілком відкрито формувалися загони «червоної гвардії». Звісно, німецьким золотом тут не обійшлося; хоча у «бідного» політемігранта Троцького, котрий 1917 року повертався з Америки до Росії, митниця в місті Галіфаксі (Канада) і вилучила 10 тисяч доларів, зрозуміло, що якісь немалі гроші від банкіра Якова Шиффа він переправив своїм однодумцям; ще більше коштів давала «експропріація експропріаторів» (простіше, грабунок заможних людей та установ), розпочата з весни 1917 року. Чи задумувався хтось, за яким правом більшовики зайняли у Петрограді будинок-палац балерини Кшесінської та Смольний інститут?

На загал, російська демократична революція вибухнула на початку весни 1917 року несподівано для всіх політичних суб’єктів усередині імперії та поза нею. Це був стихійний процес справжньої народної самодіяльності як у Петрограді, так і на національних околицях держави. Досить сказати, що за місяць до початку революції лідер більшовиків Ленін, який перебував на еміграції у Швейцарії, публічно висловив сумнів, що політики його покоління (тобто 40—50-літні) доживуть до революції в Росії. Проте саме радикальні російські політики швидше за інших перебудувалися і виявилися готовими «осідлати» революцію — за допомогою, як уже було сказано, німецької підтримки.

На загал, російська революція не була випадковістю; навіть дивно, що вона не вибухнула, скажімо, на рік раніше; всі соціальні, політичні та національні проблеми в імперії Романових уже тоді загострилися до межі, і це при тому, що з формально-економічного боку промисловість динамічно розвивалася, запаси зброї, боєприпасів та амуніції істотно збільшилися. Проте крайня неефективність центральної влади та корумпованість еліти, неминучі за умов самодержавства, зробили свою справу. А далі цілеспрямоване розкладання армії, підрив тилу, саботаж спроб конструктивного розв’язання назрілих проблем укупі із невигойним шовіністичним централізмом практично всіх великоросійських політичних сил украй загострили кризу.

Під час кампанії 1917 року війська Антанти мали навесні одночасно перейти у генеральний наступ на всіх європейських фронтах. Але російська армія виявилася неготовою до наступу, відтак квітневі атаки англо-французьких військ в районі Реймса зазнали невдачі, втрати вбитими і пораненими перевищили 100 тисяч людей. У липні російські війська здійснили спробу перейти в наступ на Львівському напрямку, однак в підсумку змушені були відступити з території Галичини й Буковини, а на півночі майже без бою здали Ригу. І, нарешті, битва біля селища Капоретто у жовтні призвела до катастрофи італійської армії. 130 тисяч італійських солдатів загинули, 300 тисяч здалися у полон, і лише терміново перекинуті з території Франції на автомобілях англійські й французькі дивізії змогли стабілізувати фронт і не допустили виходу Італії з війни. І, нарешті, після листопадового перевороту у Петрограді, коли до влади прийшли більшовики та ліві есери, на Східному фронті спершу де-факто, а потім і де-юре було оголошене перемир’я, причому не тільки з Росією та Україною, а і з Румунією.

У таких змінах на Східному фронті істотну роль відіграли кошти, які Німеччина виділяла на підривну роботу у тилу російської армії. «Воєнні операції на Східному фронті, підготовлені у великому масштабі і виконані з великим успіхом, були підтримані значною підривною діяльністю всередині Росії, яку провадило Міністерство закордонних справ. Нашою головною метою у цій діяльності було подальше посилення націоналістичних і сепаратистських настроїв і забезпечення підтримки революційних елементів. Ми і зараз продовжуємо цю діяльність і завершуємо угоду з політичним відділом Генштабу у Берліні (капітан фон Хюльзен). Наша спільна праця дала вагомі результати. Без нашої постійної підтримки більшовицький рух ніколи не зміг би досягнути такого розмаху і впливу, який він зараз має. Все говорить за те, що цей рух ростиме і надалі». Це слова статс-секретаря закордонних справ Німеччини Ріхарда фон Кюльмана, написані ним 29 вересня 1917 року, — за півтора місяця до більшовицького перевороту в Петрограді.

Фон Кюльман знав, про що писав. Адже він був активним учасником усіх тих подій; трохи згодом він вів мирні переговори з більшовицькою Росією та Українською Народною Республікою у Бересті на початку 1918 року; через його руки йшли великі гроші, десятки мільйонів марок; він мав контакти з рядом головних персонажів цієї історичної драми.

«Маю честь просити Вашу Ексцеленцію надати суму в 15 мільйонів марок у розпорядження Міністерства закордонних справ на предмет політичної пропаганди в Росії, віднісши цю суму до параграфу 6, секція ІІ надзвичайного бюджету. У залежності від того, як розвиватимуться події, хотів би зарання обумовити можливість знову звернутися до Вашої Ексцеленції у найближчому майбутньому на предмет надання додаткових коштів», — писав фон Кульман 9 листопада 1917 року.

Як бачимо, щойно надійшло повідомлення про переворот у Петрограді, який потім зватимуть Великою Жовтневою революцією, як кайзерівська Німеччина виділяє нові кошти на пропаганду в Росії. Ці кошти йдуть насамперед на підтримку більшовиків, які спершу розклали армію, а потім вивели Російську республіку з війни, звільнивши таким чином мільйони німецьких солдатів для операцій на Заході. Проте й досі за ними зберігається імідж безкорисливих революціонерів, романтиків-марксистів. Досі не лише штатні, так би мовити, адепти ідей марксизму-ленінізму, а й певне число позапартійної лівої інтелігенції переконане: Володимир Ленін та його однодумці були щирими інтернаціоналістами і високоморальними борцями за народну справу.

На загал, цікава складається ситуація: є видані друком Оксфордським університетом у 1958 році таємні документи Міністерства закордонних справ кайзерівської Німеччини, звідкіля взяті телеграми Ріхарда фон Кюльмана і де можна знайти десятки не менш красномовних текстів часів Першої світової війни, які засвідчують величезну фінансову та й організаційну допомогу, що її німецька влада надала більшовикам. Мета Німеччини була очевидна. Радикальні революціонери підірвуть бойовий потенціал одного з головних противників центральних держав, до яких входила і Німеччина, у війні, себто Російської імперії. Опубліковані десятки книг на цю тему, де зібрані інші переконливі свідчення. Але й досі не тільки історики-комуністи, а й чимало дослідників ліберального спрямування заперечують історичні самоочевидності.

За підрахунками експертів, кайзерівська Німеччина загалом на так звану мирну пропаганду витратила під час війни не менше, ніж 382 мільйони марок. Колосальна сума, яка на тодішні гроші.

І знову свідчить статс-секретар МЗС Ріхард фон Кюльман.

«Лише тоді, коли більшовики стали отримувати від нас постійний приток фондів через різні канали і під різними вивісками, вони стали у змозі поставити на ноги свій головний орган «Правду», вести енергійну пропаганду і значно розширити вузький на початку базис своєї партії». (Берлін, 3 грудня 1917 року). І справді: число членів партії через рік після скинення царату зросло у 100 разів!

Що ж стосується позиції самого Леніна, то керівник військової розвідки Німеччини часів Першої світової війни полковник Вальтер Николаї так відгукнувся про нього у своїх мемуарах: «…Я не знав на той час, як і будь-хто інший, нічого про більшовизм, а про Леніна мені було тільки відомо, що він живе у Швейцарії як політичний емігрант «Ульянов», який надавав моїй службі цінну інформацію про становище в царській Росії, проти якої він боровся».

Іншими словами, без постійної допомоги з боку німецької сторони більшовики навряд чи стали б однією з провідних російських партій у 1917 році. А це означало б зовсім інший перебіг подій, імовірно, значно більш анархічний, що навряд чи мало б наслідком встановлення якоїсь партійної диктатури, тим більше тоталітарного режиму. Найшвидше реалізувався б інший варіант розпаду Російської імперії, адже Перша світова війна мала своїм наслідком саме руйнацію імперій. І незалежність Фінляндії й Польщі була справою де-факто вирішеною вже в році 1916-му.

Навряд чи Російська імперія, ба, навіть Російська республіка стала б винятком із того самого процесу розпаду імперій, який почався по Першій світовій війні. Варто згадати, що Британія змушена була надати незалежність Ірландії, що Індія рушила потужними кроками до своєї незалежності саме після Першої світової війни і так далі. І не забуваймо, що розпад Російської імперії почався з початком революції 1917 року. Власне, сама ця революція певною мірою несла відбиток національно-визвольної боротьби, адже першим проти самодержавства на початку 1917 року у Петрограді повстав лейб-гвардії Волинський полк.

Більшовики ж тоді були маленькою і майже нікому не відомою партією (чотири тисячі членів, в основному — на засланні та в еміграції) і жодного впливу на скинення царату вони не мали.

І після приходу до влади уряду Леніна підтримка тривала. «Будь ласка, використовуйте великі суми, оскільки ми вкрай зацікавлені у тому, щоб більшовики встояли. У Вашому розпорядженні фонди Різлера. Якщо потрібно — телеграфуйте, скільки ще потрібно». (Берлін, 18 травня 1918 року). Фон Кюльман, як завжди, називає речі своїми іменами, звертаючись до німецького Посольства у Москві. Більшовики справді встояли і восени 1918 року кинули величезні кошти з захопленої ними скарбниці Російської імперії на революційну пропаганду у Німеччині з метою збурити світову революцію.

Ситуація дзеркально повторилася. У Німеччині на початку листопада 1918 року революція вибухнула. Свою роль у її розпалюванні відіграли гроші, зброя і кваліфіковані кадри професійних революціонерів, доставлені з Москви. Але місцевим комуністам не вдалося очолити цю революцію. Суб’єктивні і, головне, об’єктивні чинники спрацювали проти них. Тоталітарний режим у Німеччині ствердився тільки через 15 років. Але це вже інша тема.

Тим часом у демократичній Веймарській республіці знаний соціал-демократ Едуард Бернштейн опублікував 1921 року в центральному органі своєї партії, газеті «Форвертс», статтю «Темна історія», в якій повідомив, що ще в грудні 1917 року отримав ствердну відповідь від «однієї компетентної особи» на запитання, чи давала Німеччина гроші Леніну.

За його даними, лише більшовикам було виплачено понад 50 мільйонів золотих марок. Потім ця сума була офіційно названа під час засідання комітету Рейхстагу з зовнішньої політики. У відповідь на закиди комуністичної преси у «наклепі» Бернштейн запропонував подати на нього до суду, після чого кампанія негайно завершилася.

Але Німеччині конче потрібні були дружні відносини з Радянською Росією, отже, обговорення цієї темі у пресі припинилося.

Один із головних політичних противників більшовицького вождя Олександр Керенський на ѓрунті свого розслідування справи про кайзерівські мільйони для Леніна зробив висновок: загальна сума грошей, одержана більшовиками до захоплення ними влади й одразу після цього для зміцнення влади, становить 80 мільйонів марок золотом (за сьогоднішнім масштабом, треба вести мову про сотні мільйонів, якщо не мільярди гривень). Власне, Ульянов-Ленін цього ніколи і не приховував перед колом своїх партійних колег; так, у листопаді 1918 року на засіданні ВЦІК (більшовицького квазіпарламенту) комуністичний вождь сказав: «Мене часто звинувачують у тому, що я нашу революцію здійснив на німецькі гроші; я цього не заперечую, але зате на російські гроші я зроблю таку ж революцію у Німеччині».

І намагався, не жаліючи десятки мільйонів золотих рублів. Але не вийшло: німецькі соціал-демократи, на відміну від російських, зрозуміли, до чого йде, і вчасно зорганізували вбивство Карла Лібкнехта та Рози Люксембург, а потім — роззброєння «червоної гвардії» та фізичне знищення її вождів. Іншого виходу у тій ситуації не було; можливо, якби Керченський набрався мужності і наказав розстріляти з гармат Смольний разом із усіма його «червоними» мешканцями, кайзерівські мільйони не допомогли б.

На цьому можна було б закінчити, якби не інформація «Нью-Йорк Таймс» від квітня 1921 року про те, що на рахунок Леніна в одному з швейцарських банків тільки 1920 року надійшло 75 мільйонів швейцарських же франків. За інформацією газети, на рахунках Троцького було 11 мільйонів доларів і 90 мільйонів франків, на рахунках Зинов’єва — 80 мільйонів франків, на рахунках «лицаря революції» Дзержинського — 80 мільйонів, Ганецького-Фюрстенберга — 60 мільйонів франків і 10 мільйонів доларів. Ленін у секретній записці від 24.04.1921 до чекістських керівників Уншліхта та Бокія рішуче вимагав знайти джерело витоку інформації. Не знайшли.

Цікаво, ці гроші теж було передбачено пустити на світову революцію? Чи йдеться про своєрідний «відкат» від політиків і фінансистів тих держав, куди «червоні коні» волею Леніна і Троцького не пішли, хоча й могли піти? Тут можна тільки будувати гіпотези. Бо досі значний масив ленінських документів не розсекречений.

…З часу тих подій минуло понад 90 років. Але революційні романтики усього світу продовжують стверджувати, що більшовики були моральними і полум’яними революціонерами, патріотами Росії і прихильниками свободи України. І досі в центрі Києва стоїть пам’ятник Леніну, на якому написано, що у спілці робітників російських і українських вільна Україна можлива, а без такої спілки про неї не може бути й мови. І досі до цього пам’ятника людині, яка отримувала гроші від німецьких спецслужб, несуть квіти на «революційні» свята. І досі, на жаль, значна частина українського суспільства не може відчути тієї великої різниці між провідниками жовтневого перевороту й Української революції 1917 року, яка полягала в тому, що Українська революція справді ніким ззовні не фінансувалася.

№67, п’ятниця, 16 квітня 2010

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s