“У нас є хвилина…, щоб про це подумати.”


Історія Катині (див. http://uk.wikipedia.org) – це не лише польська трагедія. Це трагедія без національного обличчя. Трагедія гуманності. Про неї Анджеєм Вайдою знято художній фільм «Катинь».

Фільм “Катинь” можна переглянути в інтернеті за посиланням http://www.youtube.com.

Про те, яке враження залишив фільм в української публіки, можна дізнатися з нище поданої статті “«Катинь». Примітки глядача”

ред.

http://www.dt.ua

№ 14 (693) 12 — 18 квітня 2008

«Катинь». Примітки глядача
Автор: Світлана ФІЛОНОВА

Цього року 13 квітня виповнюється рівно 65 років відтоді, як поляки вперше почули страшне слово «Катинь». Volens nolens українці не залишилися непричетними до днів польської скорботної пам’яті — у рамках Днів польського кіно у Львові, Києві, Харкові та Одесі впродовж квітня вони побачать останній фільм Анджея Вайди «Катинь. Post mortem». Стараннями польських посольств перегляди фільму на спеціальних сеансах уже було організовано в Білорусі та Росії. І рецензенти захвилювалися: фільм, мовляв, складний для розуміння не польського глядача. Там такого накручено, що не кожний поляк розбереться!

Труднощі виникнути можуть, згодна; але не естетичного порядку — символіка «Катині» на диво прозора. Усе залежить від того, наскільки ми готові зрозуміти самих себе, розібратися з історією своєї країни (тепер уже — країн).

Два потоки біженців рухаються назустріч один одному. «Люди, куди ви?! Там за нами німці!» — кричать в одному. «Совєти ввійшли!» — лунають розпачливі зойки тих, хто біжить назустріч. Це — початок «Катині», у лапках і без.

Про пакт Молотова—Ріббентро­па і секретний протокол до ньо­го сьогодні не знають хіба що немовлята. Та ця поінформованість дивним чином уживається з упевненістю, що радянські війська 17 вересня 1939 року йшли захищати (як випливає з наказу військової ради Білоруського фронту від 16 вересня 1939 р.) українців і білорусів, які до того ж — мало їм світової війни, — підняли повстання.

Вас шокують кадри дружніх рукостискань радянських і німецьких командирів? Проте так було. Були спільні «паради переможців», зафіксовані на кіно- та фотоплівку (наприклад, у Бресті) і навіть спільні воєнні дії. Якщо не вірите Вайді, повірте тодішньому військовому аташе Німеччини в Москві Кестрінгу, який свідчив, що військове співробітництво СРСР і Німеччини було бездоганним на всіх рівнях.

28 вересня 1939 р. в Москві було підписано Радянсько-німецький договір про дружбу і кордон. В одному з двох секретних протоколів до договору високі сторони зобов’язалися спільно боротися з польським опором.

Але дружба не буде вічною. Зовсім скоро звільнених українців почнуть розстрілювати за «підсобництво Гітлеру». Саме це словосполучення втратить первіс­ний смисл… Тому що розстрілюватимуть і тих, хто з Гітлером боровся, але не під проводом черво­них командирів. Проте не забігатимемо вперед. Тим паче що фільму Вайди прямо це не стосується.

До початку листопада 1939 року СРСР оголосив про захоплення в полон 300 тисяч польських солдатів і офіцерів. Про те, як рядових то відпускали, то брали знову, про їхні трудові будні на будівництві доріг у світле майбутнє (переважно у віддалених північних районах) слід було б написати окремо. Ну а офіцерів, військових капеланів, лікарів, поліцейських та юристів запрото­рили в заздалегідь «облаштова­ні» для них табори. Майже всіх в’язнів трьох із них — Осташків­ського, Старобельського та Ко­зельського — навесні 1940 р. буде знищено.

13 квітня 1943 р. Берлінське радіо повідомило про масові поховання польських офіцерів у Катинському лісі. 14 квітня почалася ексгумація, при проведенні якої вже з 15 квітня була присутня Технічна комісія Польсь­кого Червоного Хреста. Усе робилося із суто німецькою старанніс­тю. Тіла піднімали з могил і вкладали рівними рядами. Усе, що було в кишенях, виймали, розрізали навіть білизну і взуття. Якщо нічого не вдавалося знайти, зрізали монограми з одягу та білизни. Усе знайдене вкладали в окремий конверт із порядковим номером, ідентичним вибитому на металевій пластинці. Конверт прикріплювали до останків. Потім вміст пакетів ретельно вивчали. Якщо вдавалося встановити ім’я і прізвище жертви, то їх вносили до списку під тим самим номером. Якщо — ні, проти номера стояв запис «особу не встановлено».

У вересні 1943 року Німецьке інформаційне бюро опублікувало «Білу книгу», в якій був список ідентифікованих тіл польських офіцерів. Таких було 2730. Усі — в’язні Козельського табору.

25 вересня 1943 року Смоленськ зайняли радянські війська. Слідом за ними до Катині виїхала велика група оперативників і слідчих центрального апарату НКВС і НКДБ. Місце поховань було обгороджено й суворо охоронялося. Почалася попередня робота. Було «отримано» 177 заяв і допитано 95 свідків. Тільки після цього, 12 січня 1944 року, утворили «Спеціальну комісію зі встановлення та розслідування обставин розстрілу німецько-фашистськими загарбниками в Катинському лісі (біля Смоленська) війсь­ковополонених польських офіцерів». Голо­вою комісії було призначено головного хірурга Червоної армії академіка Миколу Бурденка.

Комісія продовжувала допитувати свідків — простих радян­ських громадян, які не мали рахунків у банку й тому працювали під час окупації підручними робітниками, посудомийками в офіцерських їдальнях, — байдуже, ким і де, але ж працювали на німців. За це, відповідно до указу президії ВР СРСР від 19 квітня 1943 р., їм загрожувала смерть через повішення. Не дивно, що за такої ситуації в багатьох таких «прислужників окупантів» прямо-таки відкривалися паранормальні здібності. Вони на око виз­начали те, що може з’ясувати тільки лабораторне дослідження. На­приклад, що напівзогнилі мотузки, якими були зв’язані деякі тіла вбитих офіцерів, були німецького виробництва. Не голландського, не англійського, а саме німецького. Показання свідків старанно документували, багатьох знімали на кіноплівку. 3 лютого 1944 року письменник Олексій Толс­той писав голові Надзвичайної комісії зі встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників Миколі Швернику: «Високоша­новний Ми­коло Михайловичу! Я дивився кінохроніку катинської справи і вважаю, що в такому вигляді вона не тільки геть не годиться для показу, а й може навіть справити негативний ефект. Сцену допиту свідків озвучено так, що схоже, ніби свідки повторюють якийсь заучений урок. Їхня мова виходить неживою і, як наслідок, неправдоподібною(…) На мою думку, у сцені допиту потрібно, щоб текст читав диктор, а не учасники допиту. Міцно тисну Вашу руку. Олексій Толстой».

А за огородженням на місці поховання, як гриби після дощу, збирали документи, які доводять, що польських офіцерів було розстріляно не в 1940-му, а в 1941 році, уже після захоплення фашистами Смоленська. Прискіп­ливі, пунктуальні німці, вилучивши все, що відносилося до весни 1940-го, прямо-таки розсипом залишали газети, квитанції та документи, датовані пізнішим часом. Цими «речдоками» на початку 90-х років займуться слідчі Головної військової прокуратури Ро­сійсь­кої Федерації, які вели катинську справу, і доведуть, що всі вони — підробки, причому дуже грубі.

Бурденко. Розумний, талановитий, на межі геніальності нейрохірург. Як він міг залишити такий слід в історії? Є думка — дуже компетентна! — що це була щира помилка. Бурденко сам вірив у те, що мусив довести. Він бачив в Орлі останки радянських солдатів, убитих німцями пострілом у потилицю. У Катині, побачивши черепи з такими самими кульовими отворами в потилиці, академік був глибоко вражений ідентичністю методів розстрілу і — повірив!..

Не заперечую, ця ідентичність справляє глибоке враження. У фільмі Вайди використано кадри з двох хронікальних фільмів. «У Катинському лісі» — так називається німецький фільм. «Трагедія в Катинському лісі» — назва радянського. «У всіх випадках установлено типово більшовицький метод убивства — постріл у потилицю», — повідомляє голос за кадром у першому. «Постріл у потилицю — улюблений метод гестапівських убивць», — дикторський текст у другому.

Ця ідентичність психологічно нестерпна, від неї хочеться втекти, сховатися. Навіть у нетрях брехні, якщо більше нема куди. Як інакше пояснити, що ні пережиті репресії, ні перебудова, ні жадана незалежність не допомогли зрозуміти тих, хто каже «ні» і червоним, і коричневим? Напевно, це справді надто складний символ — бездоганно пряма спина дружини генерала в той момент, коли вона відмовляється, — здавалося б, усього лише! — уголос прочитати для німецького радіо вже готовий текст, який свідчить, що її чоловіка розстріляли в Катині енкаведисти.

«Якщо необхідно вибирати, то я вибираю вбитих, а не убивць», — каже Агнешка, сестра розстріляного в Катині поручика, дивом уціліла учасниця Варшав­ського повстання. Фільм саме про це. Про неминучість вибору між жертвами і катами, між правдою і неправдою. Вибору, перед яким опинилися не тільки герої фільму, і не тільки воєнне покоління поляків.

13 квітня 1990 року було опубліковано офіційну заяву ТАРС про «безпосередню відповідальність за злодіяння в Катинському лісі Берії, Меркулова та їхніх поплічників». Того ж року Головна військова прокуратура почала слідство. 14 жовтня 1992 року було оприлюднено та передано Польщі документи «особливого пакета №1». Стало відомо, що рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р. містило припис розстріляти не тільки 14700 військовополонених, а й 11 тисяч в’язнів тюрем західних областей УРСР і БРСР. 5 травня 1994 р. заступник начальника Служби безпеки України генерал Хомич передав заступникові генпрокурора Польщі Снєж­кові список в’язнів, відправ­лених на розстріл з українських тюрем, — 3435 осіб, так званий «український список». Білоруського немає до цього часу.

Судячи з темпів розвитку подій, вибір давався нелегко. До того ж, як з’ясувалося пізніше, він не був остаточним, принаймні для Росії. Що вдалося з’ясувати військовій прокуратурі після 1994 року, не відомо. Адже слідст­во тривало ще десять років! Не надто докладно інформували російську громадськість і про те, як проходили ексгумації в Катині, Харкові та Мідному в 1994—1996 рр., але вона того й не вимагала. Зате почали з’яв­лятися — і що далі, то більше — матеріали про долю полонених червоноармійців у польських таборах і про події… 1612 року.

21 вересня 2004 р. Головна військова прокуратура РФ припинила катинську справу за фактом смерті винних. Такими визнано «ряд конкретних високопоставлених посадових осіб СРСР». Їхній персональний склад головний військовий прокурор Савенков на своїй прес-конференції 11 березня 2005 р. оголосив державною таємницею (sic!).

Приблизно в той самий час в Інтернеті з’явилася ціла колонія сайтів, які наполегливо пропонували повернутися до версії комісії Бурденка: польських офіцерів розстріляли німці. Схоже, що творці сайтів не знайомі навіть із найвідомішими працями польських і закордонних істориків, нічого не чули про Комісію Медлена (комісію палати представників конгресу США); і навіть видання двох грубезних томів катинських документів у Росії якось пройшло повз них. Аргументація, що додається до емоцій, — відгонить радянським нафталіном і явно призначена для внутрішнього користування. Людину хоч трохи поінформовану вона переконати не може. Полемізувати із цим не хочеться. Але один контраргумент я, мабуть, наведу.

Святослав Караванський, український поет і публіцист, який 29 років відсидів у радянських в’язницях, у 1970-му отримав іще десять за «провокаційні вигадки щодо так званої катинської справи». У 1980 році, уже перебуваючи в еміграції, він сказав: «Важко собі уявити, щоб цей злочин скоїли німці, адже минуло вже стільки років, а серед німців якось не знайшлося нікого, кому висунули б таке обвинувачення… Вдалося ж виявити катів Освенцима, Майданека, Бухенвальда. Їхні імена оприлюднено…»

Іншими словами, сучасна Німеччина давно зрозуміла, що вирушати в майбутнє, пов’язане круговою порукою з катами, — абсолютно безнадійно. Вона залишила їх у минулому й рішуче зреклася заподіяного ними зла.
І тим самим — очистилася. До речі, урочисте церковне слово «покаяння» у дослівному перекладі означає лише «зміна напрямку руху».

А власне, куди ми летимо, запущені мов стріли натягнутою тятивою не нами створених обставин? У нас є хвилина. Рівно хвилина повної тиші й темного екрана (так закінчується фільм Вайди), щоб про це подумати.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s