«Діаспора нам допоможе!»?


http://www.zaxid.net

Володимир Вітковський  для ZAXID.NET

Діаспора як ресурс

08:25, 08.04.2010

Корупційні скандали за участі представників демократичного руху, справивши гнітюче враження на заокеанське українство, залишилися малознаними в самій Україні й не спонукали лідерів патріотичних формацій до жодних оргвисновків.

Ціле щастя вітчизняних політиків – у короткій пам’яті їхнього електорату… За часів «народного здвигу», що передував «оксамитній революції» початку 90-х над збуреними вічевими громадами львів’ян лунали звабливі гасла, з-поміж яких одним із найпоширеніших було «Діаспора нам допоможе!»

Діаспорному чинникові, згідно з поглядами тодішніх націонал-демократів, відводилося одне з чільних місць у планах стрімкого поступу незалежної України, а особливо її західних теренів, які дали найчисленнішу й національно найактивнішу когорту закордонного українства. Однак із великої хмари випав малий дощ… Сьогодні пересічний українець навряд чи назве багато прикладів плідної співпраці зі «своїм» закордонням та високо оцінить його внесок у становлення суверенної України.

Загальновідомо, яку величезну роль відіграє діаспора в поступальному розвитку таких країн, як Ізраїль, Ірландія, Польща, Китай та ін. Чому ж «близькою до нуля» виявилася ця роль в українському випадку?.. Спіймавши облизня, наші політичні та громадські очільники, як то завжди буває, не спромоглися провести хоч якийсь «розбір польотів». Між тим грамотне отримання допомоги є мистецтвом, доступним далеко не кожному.

Діаспорному чинникові, згідно з поглядами тодішніх націонал-демократів, відводилося одне з чільних місць у планах стрімкого поступу незалежної України

Пояснімо це спочатку на сторонньому прикладі. Співіснують на планеті велика й заможна світова потуга – умовно Америка – й маленька, бідна та відстала країна – умовно Гвінея. Потенційно Америка коштом майже непомітних для неї витрат могла би допомогти істотно поліпшити життя гвінейських трудящих, але… Виявляється, що в Америці не вельми важко знайти фізичних та юридичних осіб, готових допомогти гвінейцям, натомість далеко не факт, що структуру, спроможну забезпечити цільове та ефективне використання допомоги в принципі можливо знайти в самій Гвінеї. А щедрість найбезкорисливіших благодійників хутко вичерпується, коли вони дізнаються про «ліві» оборудки з їхніми коштами…

Як казав один з авторитетних знавців країн «третього світу», там «проблема не збудувати дорогу, а створити організацію, яка б запевнила подальшу експлуатацію цієї дороги». Безперебійне функціонування дороги (фабрики, елеватора, електростанції тощо) потребує, по-перше, щоб нею керували грамотні й не надто корумповані фахівці, по-друге, щоб влада й закон надійно захищали їх від агресії з боку малограмотних і/або надто корумпованих, по-третє, щоб кожна наступна влада визнавала чинність «дорожніх» зобов’язань своїх попередників, по-четверте, щоб якийсь місцевий вождь не оголосив частину дороги зоною виключних інтересів свого племені, по-п’яте… Словом, існує ціла низка умов, самозрозумілих для цивілізованого світу, але, на жаль, не для «Гвінеї».

Як і не для України теж… Після повалення «залізної завіси» українська діаспора передавала допомогу своїм «братам на батьківщині» майже без паперового оформлення, за випробуваним у країнах поселення принципом «українець довіряє українцеві». Однак діаспоряни хутко пересвідчилися, що такого елементарного тесту на порядність посланці материзни, як правило, не витримують. Корупційні скандали за участю представників демократичного руху, справивши гнітюче враження на заокеанське українство, залишилися малознаними в самій Україні й не спонукали лідерів патріотичних формацій до жодних оргвисновків. Тоді ж було засновано українсько-канадську телекомпанію з амбітними планами творення якісного національного телевізійного продукту. Згодом одна з львівських газет оприлюднила розпачливого листа канадського співзасновника, в якому той сповіщав про свій вихід зі спільної справи через нестримну зажерливість його українських колег… Нестравними для діаспорян виявилися й плоди співпраці з Україною в економічній сфері; земля предків зустріла багатьох із них цинічним здирництвом; навіть у закордонні семінарії УГКЦ краяни примудрилися скерувати такий контингент слухачів, що тамтешні отці-наставники схопилися за голови. Відтак природний для багатьох націй «діаспорний» шлях проникнення в материзну капіталів та досвіду в українському випадку виявився заблокованим.

Демонструючи «старій» діаспорі своє совково-хижацьке нутро, суверенна Україна водночас виплекала численну новітню діаспору. На відміну від давнішої української еміграції, її представники, по-перше, мають набагато тісніші й актуальніші пов’язання з материзною, а по-друге – добре обізнані з українськими «третьосвітніми» реаліями та вміють так-сяк давати собі з ними раду. А проте потенціал цієї активної потуги теж працює для України далеко не на повну силу…

Після повалення «залізної завіси» українська діаспора передавала допомогу своїм «братам на батьківщині» майже без паперового оформлення, за випробуваним у країнах поселення принципом «українець довіряє українцеві»

З чого робимо такий висновок? Річ у тім, що рух людей через кордони має спричинювати одночасний рух ідей та досвіду. «На підошвах черевиків» мігранти переносять звичаї, традиції, корисні навички тощо. Культурна дифузія описаного типу є природним процесом поступального розвитку суспільства, що відбувається сам собою, без мобілізації державних чинників чи нав’язливого пошуку «стратегічних інвесторів». Відтак у прикордонних регіонах держав даються взнаки впливи сусідніх країн, які легко простежити у рівні та способі життя, особливостях побуту, поведінки людей, їхній культурі тощо. Приміром, навіть по 70 роках перебування в складі Югославії «висунута на Захід» Словенія відрізнялася, скажімо, від Сербії європейським стилем життя й у 2-3 рази вищим його матеріальним рівнем… Виходячи зі схожого досвіду, Західна Україна МУСИТЬ бути відчутно більш європейським регіоном, ніж, приміром, Слобожанщина чи Приазов’я. Однак сьогодні важко вказати ті царини, в яких наш підвищений рівень європейськості надається до виявлення. Ну хіба що, за М. Рябчуком («Дві України: реальні межі, віртуальні війни» – К., Критика», 2003 – С. 19), у «дрібних «бюргерських» звичках» на зразок недільного вдягання до церкви костюма з краваткою чи переданих від матерів до дочок рецептів віденсько-краківських солодощів… Не замало, панове, як на регіон із європейськими амбіціями та численною західною діаспорою?

Все це зайвий раз засвідчує, що вододіл між Європою та Євразією проходить таки через Шегині, а не десь далі на сході. Бо лише представники різних цивілізаційних типів здатні, мешкаючи по сусідству одні з одними, століттями триматися відмінних навзаєм способів життя. (Перетніть, скажімо, естонсько-російський кордон – одразу за шлагбаумом побачите «класичну», «незіпсуту» жодними західними впливами Московію. Або згадайте циганський табір за околицею українського села…) Але так воно чи ні, нам ідеться про пошук способів, як здолати цей вододіл і «впустити Європу» в наші домівки й установи, на вулиці наших міст і сіл, відтворити її у повсякденному побуті галицького загалу. Тут годі переоцінити можливості діаспори, чиї представники мають живий досвід європейства й не раз бачили на власні очі, як працюють чеська дорожня поліція, італійська комунальна господарка, іспанський сервіс, польська ферма, грецька крамниця… Бачили, знають, навіть збагнули механізми дії згаданих структур – та наразі чомусь погоджуються терпіти вдома засилля зовсім інших життєвих стандартів.

Все це зайвий раз засвідчує, що вододіл між Європою та Євразією проходить таки через Шегині, а не десь далі на сході

…Не маю особливих ілюзій щодо підприємницького класу Галичини: більшість найпотужніших його представників, по-перше, виплекали свої статки, делікатно кажучи, не цілком європейськими способами, а по-друге, завдяки цим статкам дістали змогу достатньо ефективно «розслаблятися» в Європі, аби, з обох названих причин, бути не надто зацікавленими в інтенсивній європеїзації рідних теренів. Проте у розмовах із заможними та впливовими раз у раз таки спливає сюжет про те, що їм, успішним, огидно й прикро щораз проїздити на дорогих іномарках щербатими вулицями, повз розхристані смітники та юрби жебраків… Шановні, а чи не погодилися б ви спонсорувати конкурс на тему «Як Галичина може використати потенціал своєї діаспори?» – з подальшим інвестуванням певних сум у реалізацію найвдаліших проектів? (Щось на зразок місцевого варіанту «Акул бізнесу», тільки з тематичним ухилом.) Звичайно, елементарна етика вимагає провести паралельно й інший конкурс – на тему допомоги діаспорі з боку Галичини.

Ставши неперервним, процес упровадження дедалі нових проектів такого роду міг би запустити, зрештою, й механізми культурно-інституціональної дифузії, які наразі успішно працюють лише в східному керунку – тому, на який нав’язливо вказують і активність московських культуртрегерів, і преференції Великої України, й, на жаль, наш власний цивілізаційний вектор… І тоді «самі собою» почали би зникати ями в асфальті, «Владимирский централ» в кав’ярнях, хамство в установах, «наколки» із пенсіями та зарплатами й інші ознаки постсовєтського способу життя, несумісні з пробудженим європейським гонором галицького поспільства.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s