“Хелену й Алдону відправили до Німеччини, де вони потрапили в донорську групу дітей «Пфляуме»”


Щойно мені довелося познайомитись з надзвичайною людиною-легендою – Галиною Шуреповою. Про неї знято багато фільмів. Один з них – Галина Шурепова – “Человек-амфибия. Він надихає багатьої до підняття сили духа і волі. По телефону пані Галина поділилась: “Одна жінка мені на вулиці сказала, що після 9 років вперше піднялась з ліжка, коли побачила фільм про мене по телевізору”.  Початок життя Галини Шурепової пов”язаний з Німеччиною. Що пережила дитиною пані Галина як дитина-в’язень – це тема окремої статті. Поки вона буде підготовлена, пропоную вашій увазі вже опублікований в українських медіа матеріал про цю легендарну жінку.

ред.

http://www.dt.ua/3000/3760/46445/

№ 18 (493) 15 — 21 травня 2004

ЇЙ НЕ МОЖНА ЗАЗДРИТИ, МОЖНА ЛИШЕ ЗАХОПЛЮВАТИСЯ
Автор: Ніка ЧЕКАЛЮК
Усі пам’ятають фільм «Людина-амфібія», що зажив свого часу дуже великої популярності. На прем’єру глядачі безцеремонно пробиралися через вікна — був повний аншлаг. І досі наші сучасники із задоволенням спостерігають за головними героями — Гуттіере (Анастасія Вертинська) та Іхтіандром (Володимир Коренєв). Головний режисер фільму Володимир Чеботарьов 1962 року на фестивалі фантастичних фільмів у Трієсті отримав престижну премію «Срібне вітрило». До речі, під час зйомок він провів під водою 260 годин, а оператор Едуард Разовський — 400.

Виконавицю головної ролі А.Вертинську знають усі, але мало кому відомо, що спочатку було знято робочий варіант кінострічки, в якому знімалися Галина Шурепова і чемпіон СРСР із плавання Рем Стукалов — перші радянські підводні каскадери. Саме вони дублювали найризикованіші сцени «Людини-амфібії».

Галина Олександрівна Шурепова — єдина в СРСР жінка-водолаз, талановитий тренер дельфінів. На її рахунку 3000 годин занурень. Цією жінкою можна захоплюватися нескінченно, її силі волі й талантові можуть позаздрити навіть досвідчені підводники.

Галина Шурепова безтямно закохана в море та дельфінів. Вона живе у спартанській квартирі, де, як зазвичай буває в Криму, подовгу немає гарячої води. Але ніколи не погоджувалася поїхати від моря, хоч би якими привабливими були перспективи.

«Людина-амфібія»

1959 року, коли режисер Володимир Чеботарьов запросив Галину зніматися у фільмі «Людина-амфібія», вона навчалася на третьому курсі Ленінградського інституту фізкультури, захоплювалася підводним плаванням.

«Ми працювали все літо в мальовничій бухті у Новому Світі, — згадує Галина Олександрівна. — Оскільки раніше в Радянському Союзі кольорових художніх підводних фільмів ніхто не знімав, було дуже цікаво, але нелегко. То давало збій устаткування, то виникали проблеми з кольором. Одного разу піротехніка вибухнула прямо в човні, ласти й костюми згоріли, а люди отримали опіки».

Під час роботи над фільмом Галина ледь не потонула. Дублюючи Вертинську, вона пропливала під скелею-макетом і зачепилася за штир, який забули прибрати. На великій глибині, без акваланга, ледве врятувалася. Рвонулася щосили, так що зірвала купальник. Напівжива, оголена випливла на поверхню і знепритомніла.

Після «Людини-амфібії» Шурепову запросили зніматися в науково-популярному фільмі «Оповідання моря». Він був присвячений вилову дельфінів. Усі тварини йшли на кісткове борошно та жир (для парфумерії і ліків). «Видовище було жахливе, — згадує Галина, — серце дельфіна побивали металевим штирем, спускали кров, а тушку везли на переробку. Вони лежали купою — один на одному». В «Оповіданнях моря» фігурує акула. Насправді її дублювала величезна білуга, яку купили в рибалок, випатрали і набили дрантям. А замість крові використовували червону гуаш. У море її виливали бочками».

— Нещодавно до Севастополя приїхав «Ленфільм», — розповідає Галина Шурепова. — Було цікаво подивитися, якими стали актори й дублери цих робіт через 40 років. Оператор захоплювався: «Ви єдина з учасників зйомок, хто ще може повторити ці трюки!»

Мені б дуже хотілося зніматися в кіно, хоч у ролі Потвори, моржа чи скелі. Заради цього я готова витримати будь-які злигодні, тільки б бути під водою і жити по-справжньому.

Яйце зі шкаралупою

До війни батьки Галини — Олександр і Олександра Шурепови разом із дочками Галею та Наташею жили в невеличкому литовському містечку Вількавішкісе. Батько працював в особливому відділі — керував зовнішньою розвідкою. Початком війни для Шурепових став вибух авіабомби біля ганку будинку о четвертій ранку 22 червня 1941 року. Того самого дня контузило Олександра. Його евакуювали літаком у тил, а сім’я залишилася на окупованій території, невдовзі вони потрапили в гестапо.

Фашисти створили притулок, куди й помістили дівчаток. Там вони отримали нові імена: Галя стала Хеленою, а Наташа — Алдоною. Мама працювала поденницею на хуторі в литовців. Бачилися вони вкрай рідко, а про батька залишилися лише спогади.

Хелену й Алдону відправили до Німеччини, де вони потрапили в донорську групу дітей «Пфляуме». Німецькі лікарі вливали кров дітей віком до п’яти років у поранених офіцерів і солдатів, вірили в її омолоджувальний ефект.

1948 року сестер привезли до Вільнюса й укотре поміняли прізвища — на Шубертайте. На той час дівчатка повністю забули російську мову. У литовському дитячому будинку вони говорили лише німецькою, за що їх нещадно били. У Вільнюсі директор притулку так розізлився за німецькі слова, що зламав Галині ліву руку.

Олександра Шурепова по закінченні війни направили в Гродно — курирувати зовнішню розвідку. Він відразу ж кинувся на пошуки рідних, але у Вількавішкісе йому видали офіційну довідку про те, що його дружину розстріляли 1942 року, а дітей умертвили в газовій камері через два роки. Вірити у втрату рідних Олександр відмовлявся.

Олександра Шурепова працювала в Німеччині на підземному пороховому заводі. Коли радянська авіація почала бомбити Берлін, вона втекла й пішки добралася до Риги, де її направили в табір для переміщених осіб. Жінка мила підлогу в кабінетах начальства, прибирала сміття на території, і, як заохочення, її відпустили на кілька годин у місто. Саша відразу ж помчала в НКВС, де до війни працював чоловік. Новий начальник сказав їй, що Олександр загинув.

Невідомо, чим би закінчилася історія сім’ї Шурепових, якби не секретарка. Наздогнавши прибиту горем жінку, сиву в 29 років, вона сказала їй, що Олександр живий і нині працює в Гродно.

Подружжя зустрілося і об’єднало зусилля в пошуках дітей. Олександр робив запити в дитячі притулки, розсилав фотографії, їздив до Німеччини й Прибалтики. У лютому 1949 року в службових справах він був у Вільнюсі й в одному з дитбудинків звернув увагу на дати народження сестер Шубертайте. Вони збігалися з днем народження його зниклих дочок.

…Спочатку дівчатка подумали, що їх укотре прийшли удочерити. Тато дістав довоєнну фотографію, на якій були зображені Галина й Наталя (Хелена й Алдона). Потім нагадав про Наталчин шрам: на ручку тримісячної дівчинки впала праска, і від опіку залишився слід.

Коли батько привіз дівчаток у Гродно, мати довго плакала від щастя. «А ми були в жахливому стані: дикі, виснажені, з вошами, — згадує Галина. — Перше варене яйце я з’їла зі шкаралупою. Мама навчила їх чистити. Яйця були настільки смачні, що я з’їла відразу шістнадцять штук і занедужала на жовтянку».

Секретна програма

— По закінченні інституту я три роки працювала на Сахаліні, — розповідає Галина Олександрівна, — там вийшла заміж, народився син, Юрась. Потім повернулася до Ленінграда, де готувала тренерів легководолазів для Прибалтійського пароплавства. 1961 року першою в СРСР стала майстром спорту з підводного спорту. На той час холодна війна між СРСР і Заходом загострилася. США, воюючи у В’єтнамі, стали розробляти нетрадиційні види зброї. На початку 1964 року бойові плавці-в’єтнамці підірвали американський військовий транспорт «Кардж». Одного разу після операції плавці не повернулися на базу. Їх вважали здобиччю акул. Насправді команду підводників знищили бойові дельфіни.

На той час у ВМС США розробили програму боротьби з підводними диверсантами. Щорічно відловлювали близько тридцяти дельфінів і морських левів, на їх навчання витрачали мільйони доларів. Справді, дельфіни стали надійним захистом американських військових кораблів. У СРСР намагалися не відставати. Головком ВМФ, адмірал флоту СРСР Сергій Горшков вирішив створити в Козачій бухті під Севастополем перший у країні секретний центр дресирування морських тварин. В американців таких було п’ять. Тренувати вирішили афалін (різновид дельфінів), які добре виживають у неволі, піддаються дресируванню і можуть поринати на глибину до 200 метрів. До проекту залучили 80 наукових інститутів і конструкторських бюро. З Ленінграда я переїхала в Севастополь, у мене було сорок тварин.

Рецепт її молодості

Стіни квартири Галини Шурепової прикрашають її фотографії серед плеканців-дельфінів на виступах у дельфінарії. Та особливо привертає увагу портрет: гарна дівчина-блондинка самовпевнено дивиться в далечінь, граціозно відкинувши руку з цигаркою. Спортивний тільник, коротка зачіска, вольовий, але водночас романтичний погляд… Така дівчина мала б зводити з розуму багатьох.

— У мене було багато залицяльників, серед яких Валентин Манкін — олімпійський чемпіон, Боря Семенов — знаменитий фотограф, Коля Морозов — тренер спортсменів-велосипедистів, — розповідає Галина. — Коли я їхала з першості СРСР, у поїзді познайомилася з італійцем. Упродовж трьох років він щомісяця приїжджав до Ленінграда. Батьки дозволили вийти заміж, і я вже лаштувалася їхати, але виникли труднощі з сином: забрати в Італію його не дозволяли, а розлуку з ним я не могла витримати.

Подруг у мене як таких немає, є приятельки. Спілкування з жінками стомлює. Чоловіки — інша річ: космонавт Волков, Йосип Кобзон, Боря Семенов, Махмуд Есамбаєв, актор Неведомський, режисер Ленінградського театру Товстоногов, Сергій Захаров, актор Демич, В’ячеслав Тихонов, міністр оборони Гречко і головнокомандувач Горшков — мої найкращі друзі та співрозмовники.

У мене безліч подарункових наручних і настінних годинників від міністра оборони, грамот від командувача ВМФ, нагород від Бориса Патона. Робота під водою — це регулярне переохолодження, але пристрасть до моря, дельфінів долала будь-який біль. І нині хвороби не відпускають. Лікарі прогнозували мені милиці й заміну тазостегнового суглоба. На щастя, мій організм немолодий і клітини діляться повільніше; можливо, тому рак легень не дав метастазів. В’янення організму я затримую зарядками, дихаю морським повітрям і ще захоплююся йогою.

У далекому 1949-му навчилася робити зарядку. Спочатку мене змушували силоміць — вранці виливали ківш холодної води під ковдру. По сьогодні я й сестра робимо зарядку. Відверто кажучи, щоранку думаю: «Хоч би ураган якийсь був, щоб на зарядку не йти». Але на вулиці сонечко, я вибігаю до моря і перші 20 хвилин роблю через «не хочу», а потім — така насолода! Я називаю це м’язовою наркоманією.

Молодим можна бути в будь-якому віці. Якщо душа не рветься, не радіє, не прагне до спілкування — отже, її власник мертвий.

Advertisements

One thought on ““Хелену й Алдону відправили до Німеччини, де вони потрапили в донорську групу дітей «Пфляуме»”

  1. Дякую за таку статтю! Це приклад позитивного прийняття життя, дуже рада за Галину, так буду називати, тому що вона – молода Душею!
    Такою повинна бути людина – сильною, майбутне бачити однозначно кращим, таким способом мислення переходить у формування Майбутнього.
    Правду кажуть: – Позитивна людина формуе, творить свое майбутне, а у негативного мислячого – справджуються кошмари.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s