Чи церковні громади в змозі…


Редакція Хати скраю дуже обережно ставиться до висвітлення церковної тематики на сторінках порталу українців Німеччини. Особливо це стосується конфліктів на рівні церковних громад. Закривати ж очі на існування конфліктів призводить до їх загострення. А останнє в свою чергу явно не сприяє становленню української громади в Німеччині. Враховуючи те, що кожна особистість має право на висловлення своєї думки,  ми надаємо можливість кожному слово. Це не означає, що редакція підтримує ту чи іншу точку зору. Часто сам автор матеріалу своїм стилем і висвітлення проблематики говорить про себе набагато красномовніше, аніж будь-хто з його оппонентів.  В пошуках істини між багатьма істинами має знайтися місце толеранції і Божій мудрості. Для цього ж спочатку треба вислухати один одного  і тоді прийти до стану, який би задовольнив всі сторони. Для цього потрібна дискусія. А потім дай Боже настане мир між українцями.

Матеріал редакції надано Олексієм Ємельяненко.

ред.

28. вересня 2007

Священик Володимир Чайка,

за дорученням Декана,
протопресвітера Павла Ехінґера

Парафія св. Іова Почаївського УПЦ- КП в Німеччині буде існувати!
Правда про життя та події в українській діаспорі.

Те, що спонукало нас написати цю статтю та встати на захист віруючих наших парафій у Німеччині, є появлення у ЗМІ провокаційного заклику «Збережімо єдину в Німеччині україномовну парафію УПЦ Київського Патріархату!».
Цей «заклик» є провокаційним, бо насправді ніщо парафії не загрожувало, навіть навпаки – саме почався духовний розвиток. Отже парафія преп. Іова  Почаївського у м. Кельні є і буде існувати.

Усвідомлюючи цю велику відповідальність перед Богом, та перед Церквою за доручене нам служіння, як отець Павло, що посвятив своє життя православній Церкві з 1979 року, так і я, що знаходжусь на служінні з 1995 року вважаємо своїм обов’язком, дати духовну оцінку подіям у деканаті та розгорнути правдиву картину, що до стану та розвитку наших парафій, з надією, що це послужить також  для духовного збагачення православних віруючих.

Коротко про особу, що спричиника броблеми у парафії:

Коли була заснована парафія у м. Кельн, пан Жураховський (бувший староста, та ініціатор бунтівної групи) тоді ще не був навіть хрещеним, не маючи на той час жодного поняття про Таїнства та традиції нашої церкви. Її засновники складалися на той час з о. Павла, його жінки Доріс, його дітей та на той час ще диякона Ніколауса Візе і декількох віруючих з м. Нойс. Поступово почали приходити на богослужіння українські віруючі, які тимчасово жили в Кельні але потім знову були змушені повертатися на Україну.
Пан Журахівський звернувся до отця Павла, ще коли парафія в м. Кельн знаходилася в стані початкового формування з пропозиціями, співпрацювати в сфері церковно-громадської діяльності, робити переклади. А так як на той час він не мав ліцензії перекладача, то сподівався, що це він її отримає від церкви.
Ми нажаль не маємо в кельнській парафії чітко-побудованої парафіяльної структури як це є в Україні чи в інших парафіях Німеччини. Причиною цього є те, що більшість відвідувачів парафії в Кельні тільки тимчасово живуть у Німеччині.
Можна отже зрозуміти, що отець Пауль зрадів тому, що до парафії хоче приєднатися «мотивована людина», з постійним місцем проживання в Німеччині. Але спершу пан Журахівський, як на той час нехрещений, мусів прийняти святе хрещення. Отець Павло дав отже йому дозвіл на печатку вповноваженого церковного перекладача німецького деканату, що допомогло йому пізніше також стати судовим перекладачем, та назначив його, тимчасово, на посаду виконуючого обов’язки старости, з надією і домовленістю, що пан Журахівський буде робити переклади для церкви та віруючих безкоштовно, та поступово, як людина з освітою, воцерковиться.
Нажаль реальність була зовсім іншою, навіть враховуючи те, що пан Журахівський почав регулярно відвідувати богослужіння, не можна виправдати ті події і та їх фатальні наслідки, що розгорнулись у майбутньому.
Цю спокусливу ідею, що староста являється не тільки помічником священика в організаторських справах, але безпосереднім «господарем» парафії, пан Жураховський без сумніву перейняв у диякона (на той час) Ніколаса Візе. З його ж підтримки, пан Журахівський поступово перейняв у свої руки усі церковні справи – він вже став не тільки старостою, але і скарбником, бухгалтером, регентом хору, читцем. Згодом виявилося, що відносно перекладів не робилося жодних винятків не тільки для віруючих парафії, але і для священиків, при чому деякі з українців були шоковані тим, що староста Журахівський виставляв навіть рахунок за час розмови з ним по телефону.

Звичайно, що це все негативно вплинуло на розвиток парафії, особливо коли кількість парафіян стала зростати. Дуже відчутними стали перешкоди Пан Журахівського, що до розвитку парафії після Пасхи 2004-го року за участю більше 200 віруючих. Усілякі спроби священиків, щоби залучати нових парафіян до активного церковного життя зустріли опір з боку п. Журахівського, що мабуть пов’язано з його бажанням, самому у всьому домінувати. П. Журахівський відмовився робити необхідні звіти церковної каси, з аргументами, що « він є сам собі шеф і не збирається ніколи і нікому звітувати», а також було встановлено, що ведення регістрацій у церковній книзі про хрещення, вінчання, похорони тощо. робилося халатно, чи взагалі не робилося. П. Журахівський проявив себе також в зневажанні, що до Святих Таїнств, висказуваннями та пропозиціями, що вже давно необхідно було би відмінити Таїнство Сповіді та Покаяння , бо це є, на його думку, втручання в приватну сферу людини. Відповідно цим зневажається Таїнство Святого Причастя, бо кожний, на його думку, має право це отримати, незалежно від стану душі та покаяння. Особливе обурення викликало те, що п. Журахівський почав дозволяти собі сортувати парафіян. Багато українців, що виросли в російськомовному оточенні, чи ті, які тільки приєдналися до парафії зазнали з боку старости п. Журахівського негативних відносин. За все своє перебування на посаді старости скарбника та по сьогоднішній день після самовільного залишення ним цієї посади п. Журахівський не зробив жодного фінансового звіту.

Ці, вище описані факти та події спричинили необхідність, створення нової парафії в честь «Преображення Господнього» для віруючих, що були відштовхнутими групою п. Журахівського і які бажали активного церковного життя.
Якщо припустити, що у цьому випадку людина прийняла  святе хрещення не з пробуджень віри та бажання спасіння, а переслідуючи певні приватні інтереси, то можна мабуть зрозуміти ці наслідки.

Драматичного характеру набули події перед Св. Пасхою цього року, які розгорталися таким чином (приводжу цитати з перед-пасхального листування, що переведені мною з німецької мови на українську).
О. Павло, турбуючись наперед про безперешкодне святкування Пасхального Богослужіння, враховуючи те, що хор під керівництвом  старости Журахівського ще жодного року не був здатний співати Пасху, звернувся до старости з наступним питанням:
« …Чи буде громада українськомовної парафії в змозі співати пасхальне богослужіння,… в іншому разі нам прийдеться співати пасхальні тексти на німецькій і церковнослов’янській мовах?…»
Замість того, щоб відповісти на конкретне питання о. Павла, або зробити конструктивні пропозиції, староста почав полемізувати проти використання церковнослов’янської мови, хоча він знав, що велика кількість віруючих нашої Церкви народжені у східній Україні і ще з самого дитинства привикли до богослужінь на церковнослов’янській мові. Ці люди гордяться тим, що вони Українці, і свідомо хочуть належати до нашої Української Церкви Київського Патріархату. Цим маємо гордитися і ми, що українці, які виросли в російськомовному оточенні приходять в українську церкву, а не в російську.
Староста відповів у «страсну п’ятницю» 6. квітня 2007 агресивно, погрожуючи конфліктом:
«Це E-Mail пише Др. Валерій Журахівський, староста. ..Ось моя думка що до цього: ми, українська церковна громада, володіємо церковним приміщенням у кожну парну неділю…8 Квітня  – є власне парна Неділя. Це означає, що винятково наша і тільки наша громада являється господарем всього, що відбувається в цей день. Усілякі гості, в тому числі і гості з паралельної російськомовної громади, можуть бути присутніми на НАШОМУ Богослужінні, але власне тільки як гості. Тільки і виключно як гості! Якщо о. Володимир цього бажає і якщо Ви, любий Отець Пауль, йому це дозволяєте,  то він може бути присутнім на НАШОМУ Богослужінні як гість. Можливо йому буде дозволено на українській, чи на німецькій мові з нами співати.
Але ми не потерпимо жодного офіційно-вимовленого слова на якійсь чужій нам мові, незалежно, чи це буде церковнослов’янська, чи російська, чи китайська. В іншому випадку це приведе до конфлікту, це я передбачаю чітко і ясно. Якщо ми не зацікавлені в розпаленні такого конфлікту, то необхідно цього наперед уникнути. Др. Валерій Журахівський, староста»
Слід зауважити, що тут забувається одна дуже важлива річ, парафія преп. Іова Почаївського не володіє приміщенням і не є господарем, бо вона ніколи не була офіційно зареєстрована як незалежна громада, але все майно та церковне приміщення зареєстроване на деканат та отримується завдяки декану (це пов’язано зі складнощами німецьких законів).
Дуже відчутною тут являється недопустима ідея, повної незалежності парафії від церковної ієрархії та нездатність, відрізняти рядове недільне богослужіння від Пасхального. Дивними та нехристиянськими є аргументи про парну і непарну неділю, бо обидві парафії належать повноцінно до нашої церкви, а так як наш деканат має тільки одне церковне приміщення до своїх послуг, то звичайно, що святкування великих свят та найбільшого свята – Пасхи Христової, мусили були святкуватися спільно.  Вже не кажучи про головну причину для спільного богослужіння – прагнення до єднання у Христовій любові, щонайменше у це велике свято.
Отець Павло спробував ще раз, з пастирським терпінням, ввічливо звернутися до старости, але нажаль цей лист не переконав його, а навпаки, він почав ще більше аргументувати свою правоту й наступному електронному листі:
«Шановний Отець Пауль, …Можна називати ці, чи інші речі як хто хоче. Це стосується і мови. Незалежно від того, чи хтось називає мову як „старослов’янська”, „церковнослов’янська”, „ староцерковнослов’янська” чи якось інше, наша аудиторія буде сприймати цю мову як „російську”. … Мова йде про щось незрівнянно більше. А саме про війну культур, війну за виживання , непримириму війну…Ця по суті боротьба між двома сильними політиками, президентом Ющенко і прем’єр-міністром Януковичем, являється в дійсності боротьбою, чи краще сказати, війною за виживання між двома ворогуючими Культурами – українською і російською…. Українськомовна громада нашої церкви представляє концепцію президента Ющенка,  і патріарха Філарета, тобто українську патріотичну концепцію. Російськомовна громада нашої церкви (вже тільки через саму російську мову) представляє в свою чергу концепцію прем’єр-міністра Януковича и Митрополита Володимира, тобто антиукраїнську, промосковську концепцію…
UOKKP@aol.com писав:
> “Окрім цього зовсім залишилося без відповіді моє запитання, чи українська громада є дійсно в стані, співати пасхальну службу, з причини великої кількості нових для громади святкових співів. Не в смислі „спробуємо”, а в смислі „дійсно можемо”.  –
Я не відповів на це питання, бо я вважаю його чисто риторичним питанням…З найкращими побажаннями
Др. Валерій Журахівський»

Така примітивна ідеологія п. Журахівського без сумніву буде образливою для справжніх патріотів та являється непридатною базою для християнських громад.
У мене, як священика, виникають наступні думки при читанні цих рядків: з яким правом і що за відношення до віруючих виражається словами «наша аудиторія»?  Хто дав цій людині таке право, розповсюджувати у церкві пропаганду про «війну культур, війну за виживання , непримириму війну»? Що взагалі робить цей чоловік на посаді церковного старости з бажаннями використовувати церкву, як платформу для втілення таких політичних переконань? Чи для того Господь створив свою Церкву? Тоді чому був звільнений від страти не Христос, згідно проханням ізраїльських первосвящеників, а Варавва –  бунтівник, вбивця, злочинець та «політичний діяч», що на той час боровся за звільнення Ізраїлю від гноблення римлян? Чи не цей самий «дух» тут діє? Варто задуматися!
Заштатний протодиякон на жаль також приєднався до цього безбожного бунту, підтверджуючи це письмово:
«Шановний Отець Пауль, церковний староста врешті наважився відповісти Тобі в дуже чіткій і зрозумілій формі. Йому треба було б це ще раніше зробити, щоб ти не позволяв собі думати, що ми легковажно сприймемо, тобто якимось чином змиримося з Твоїми самовільними рішеннями відносно дозволу відкриття паралельної російськомовної парафії. Більше мені нема тобі що сказати з цього приводу. С сердечними вітаннями. Протодиякон Ніколаус»
Щоправда, протодиякон видає ще одну причину цього конфлікту. Для нього не українська мова являється проблемою, а те, що заснована ще одна парафія без його дозволу, в якій віруючі підпорядковані не старості та протодиякону, а безпосередньо священикам. Доречі, за підвищення сану до протодиякона, п. Ніколаус Візе мусів би дякувати виключно Декану, який хлопотав за це для нього.
До цього слід зауважити, що так звана «російськомовна громада» не являється насправді російськомовною, бо складається в основному з українців, які теж розуміють і можуть розмовляти українською мовою, але які віддають перевагу ЦЕРКОВНОСЛОВЯНСЬКІЙ мові на богослужінні.
Окрім цього, невідомо з яких причин, та коли таке взагалі було, щоби священик та декан (благочинний), мусів питати дозволу у заштатного протодиякона та у недавно похрещеного старости, чи йому можна заснувати нову парафію? Повний абсурд!
На цей раз о. Павло звернувся за допомогою до Священного Писання і написав дуже достойну пастиря відповідь, з надією, що це врозумить бунтівників:

«Шановний пане Др. Журахівський, дозвольте мені відповісти на Вашого листа спершу короткою цитатою від Святого Апостола Павла: „Бо стало відомо мені про вас, мої браття, від Хлоїних, що між вами суперечки. А кажу я про те, що з вас кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христі….?” (1. Кор.. 1,11 – 13).
Іншими словами кажучи: чи приходять віруючі в нашу церкву с причини президента Ющенка або прем’єр-міністра Януковича? Чи приходять вони в Церкву Божу з причини націоналістично-українських або націоналістично-російських мотивів? Чи може все ж таки приходять люди до Бога, щоби Йому служити?
Чи буде Бог слухати  молитви певних народів більше, чи менше с причини використання певної мови?
Церква божа являється абсолютно не підходящим місцем, щоби проводити „війну культур” або ще гірше –  „непримириму війну”, чи навіть хотіти це робити. Бо в Церкві всі люди рівні, незалежно від походження, чи раси, чи мови!: „де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!» (Кол. 3, 11)…
…Також неможливо зрозуміти, те , яким чином це взагалі відноситься до церкви, що, на Вашу думку, «російськомовна громада нашої церкви (вже тільки через саму російську мову) представляє в свою чергу концепцію прем’єр-міністра Януковича і Митрополита Володимира, тобто антиукраїнську, промосковську концепцію.»? Це не входить в ніякі розумні рамки, на якій підставі повинні бути ті віруючі нашої церкви, які виросли в російськомовному оточенні, автоматично прихильниками політики Януковича? І якщо би це навіть було так, то це не являється підставою дискримінувати віруючих, принижувати, чи робити їх людьми «2-го сорту», бо до Церкви ми приєднуємося не через якусь політичну прихильність, а через Віру в Господа нашого Ісуса Христа!
Бог є воістину свідок, що я не являюся ворогом ні України, ні української мови. А також я не мав ніколи наміру , українську парафію русифікувати, чи приєднати до московської церкви. Як священик і духовний пастир, я прагну не більшого і не меншого, як того, щоби усі люди , які до нас приходять і які нас потребують, знаходили своє місце і духовну Батьківщину в Українській Православній Церкві Київського Патріархату, не зважаючи на те, звідки ці люди походять, чи на якій мові вони розмовляють. Це те, що відповідає нашому християнському обов’язку, який ми всі повинні виконувати.
Вітаю Вас з наступаючим  Великим Святом Воскресіння господа Нашого Ісуса Христа, Святою Пасхою. Протопресвітер Павло Ехінґер»

Що до цієї теми, доречі, висловився недавно президент України в. Ющенко:
„Твердження, що українська нація розколота, що над нею тяжіє якесь прокляття — далекі від істини, — наголосив Глава держави. Адже якою б мовою нині не говорили наші громадяни, вони все більше відчувають себе українцями, єдиною нацією, єдиною державою, якій служать”.
Щоби уникнути можливого конфлікту, отець Пауль та о. Володимир узгодили, все-таки зробити дві пасхальних літургії, відповідно окремо для кожної парафії, при чому богослужіння на церковнослов’янській мові парафії о. Володимира було терміново перенесено на дві години раніше. Про це мусили ми вже в страсну суботу вечора проінформовано віруючих.
На велику радість, на першу літургію прийшло багато віруючих, церква була повною.
Ніхто із віруючих як одної, так ї другої парафії не висказував якоїсь ворожнечі, але навпаки –  люди були засмучені поведінкою старости пана Журахівського, що спричинила розділення віруючих на Святу Пасху.

Отець Павло розповідає:
«…Безпосередньо перед початком Пасхального богослужіння, під час звершення проскомідії, староста зайшов в алтарне приміщення і сповістив мені спокійно, що він з його хором не в стані співати Пасху і що моя дружина повинна перейняти пасхальні пісноспіви.
Я не міг це ніяк інше сприйняти з боку пана др. Журахівського, як тільки жахливий акт зневаги моїх пастирських обов’язків, по можливості достойно відслужити Пасху Господню, при цьому було зовсім свідомо поставлено святкування під загрозу, ігноруючи всі мої питання, що до підготовки Пасхи, оцінюючи їх лише «риторичними»
Я можу собі добре уявити, якою була би реакція в цьому випадку будь якого священика, чи архієрея…»
Як наслідок цієї поведінки старости пана др. Жураховського, отець Пауль послав листа з проханням, дати пояснення , що до цієї ситуації, попередньо давши йому можливість декілька днів часу, самому проявити цю ініціативу.
У цьому листі о. Пауль ще раз звернув увагу старості на його поведінку в день св. Пасхи,  та підкреслив ще раз, які обов’язки має виконувати церковний староста. В завершення попросив його обдумати, чи Він готовий далі, ці обов’язки належно виконувати та співпрацювати з настоятелем. Нажаль реакція була негативною.
Не тільки Отець Павло і о. Володимир, але і парафіяни не отримали по сьогоднішній день жодного слова пояснення чи вибачення.
Як відповідь на це звернення, отець Павло отримав від пана др. Жураховського 5. Травня  письмове повідомлення, що він з цього моменту відмовляється від обов’язків і посади старости.
Наскільки в гордівливій та зневажливій до духовного сану формі була зроблена ця відмова, можна зрозуміти з самого листа, в якому пан Журахівський звертається до Декана і протопресвітера о. Пауля, як до звичайної мирської особи:
«Шановний пане Ехінґер,
я інформую Вас у відповідь на Ваш лист від 01.05.2007….
Я засуджую з моєї точки зору, зневажання Вами на протязі довгого часу української мови, як культурного фундаменту Української Церкви… та, з причин пануючих, на мою думку, відносин, що зневажають українську мову я відмовляюся від покладених на мене обов’язків церковного старости… З дружнім привітом. Др. Жураховський»
І після цього староста ще мав «совість», стверджувати, що о. Павло «змусив його заявити про відставку»? Можна подумати, що начебто цій людині погрожували пістолетом. Окрім цього можна чітко бачити, що єдиним аргументом своєї самовільної та гордівливої відставки, пан Жураховський називає  українську мову. Без сумніву, Господь наш Ісус Христос мав би проблему з цим паном, бо проповідував не на українській мові.
Тим не менше, не важко побачити, що у цьому випадку зневажається – Церква Христова, ЇЇ ієрархічна структура, сам Христос, що являється Головою церкви, та його заповіді. Бо це все не має для пана Жураховського ніякого значення. Любити ближнього? – Ні, дякуємо!  Виглядає так, що це має для п. Журахівського чисто риторичне значення.
Отец Павло далі розповідає:
«Це письмове повідомлення про самовільне залишення посади старости я офіційно прийняв і попросив його, передати ключі від церкви з усіма відповідними документами, а також перечислити можливий остаток парафіяльної каси, якою староста останнім часом керував, на тимчасове зберігання до нових Парафіяльних виборів на Банківський рахунок німецького Деканату… Після того він мене сповістив (обманув), що він їде до Києва, начебто з причин лікування, «щоб поправити своє здоров’я». Після його повернення з Києва, пан др. Журахівський надіслав мені наступного листа:
«…під час мого перебування в Києві я отримав аудієнцію Його Святості Філарета, Патріарха Української Православної Церкви Київського Патріархату. В процесі розмови ми детально обговорювали сьогоднішній стан і перспективи розвитку церковних парафій німецького деканату в Кельні…Його Святість підтвердив, що я, як староста, повинен далі управляти грошами та іншим майном парафії і при необхідності, це відзвітувати на загальних парафіяльних зборах.»»
До цього слід нагадати, що пан др. Журахівський не являвся більше старостою, чи виконуючим його обов’язки, під час свого перебування в Києві і не мав ніякого вповноваження як від імені декана, так і від імені парафії говорити про «перспективи розвитку церковних парафій німецького деканату в Кельні».
Отже виникає питання, чому пан Жураховський так добивався свого повернення на посаду старости, від якої він сам попередньо та ще й в письмовому вигляді відмовився???
Для цього він навіть добився аудієнції Святішого Патріарха, був готовий спровокувати у парафії етнічний конфлікт з політичних мотивів, як начебто щирий послідовник української мови, виражаючи свою ненависть до співвітчизників із східної України, звинувачуючи їх, що вони розмовляють «собачою російською мовою». До речі, цією мовою розмовляє його дружина, він сам мабуть більшу частину свого життя розмовляв цією мовою, вкінці кінців, пан Журахівський являється офіційним перекладачем російської-української та німецької мови. Отже заради грошей, можна цю мову терпіти, за ради любові до ближнього – ні. Дивно, як можуть люди лукавити. То чи дійсно мова являлася істинною причиною цих нападів?
– Без сумніву, пан Журахівський зрозумів, що він спішно поступив і через це втратить в майбутньому титул, як «вповноважений церковний перекладач», «староста єдиної в Німеччині українськомовної парафії – КП», втратить можливість, заробляти немалі гроші на парафіянах та українцях, що тільки приїхали до Німеччини, як це вже і згадувалось. Отже двигуном цього була не любов до церкви, а побоювання того, що він втратить свою рекламну базу, як перекладач.
На основі останнього листа від 5. Червня  о. Павло вирішив скликати віруючих на позачергові парафіяльні збори, 24. Червня по закінченні Божественної Літургії. При цій нагоді повинні також відбутися вибори нового старости і казначея.
Тим часом пан др. Журахівський звернувся до Святішого Патріарха зі звісткою про «загострення» ситуації (яку він сам і загострив), що начебто існує намір Декана, закрити українську парафію в Кельні.
Скликання парафіяльних зборів, які вже багато років тому з цього приводу не проводилися, на яких повинні були відбутися довгоочікувані і давно заплановані нові вибори старости і скарбника були Його Святості Патріарху інтерпретовані, як «загострення церковно-організаційних справ».
Позачергове скликання роз’яснювальних парафіяльних зборів являлося на цей момент простою необхідністю, враховуючи останні події на св. Паску та відмову пана Жураховського від посади старости.
Святійший Патріарх Філарет благословив проведення парафіяльних зборів, після того як йому стало відомо про дійсні причини скликання.
В сам день парафіяльних зборів можна було дуже добре підвести підсумки багаторічної організаторської роботи п. Журахівського на посаді старости, а саме – що він зміг у цей відповідальний день зібрати десь не більше 7-ми своїх прихильників, маючи для цього 19 днів часу, що було отже більше ніж достатнім, щоби сповістити усіх віруючих про збори. Це все показує, яким «авторитетом» і «організаторським талантом» користувався бувший староста, враховуючи, що на Паску нашу парафію відвідує біля 200 віруючих.
Далі було вчинено наступний жахливий акт зневажання св. Церкви та її таїнств: ні сам п. Журахівський, ні його прихильники не прийшли на Божественну літургію (за винятком зашт. Протодиякона, який не побажав співслужити та п. Москаля), після якої відбулися збори, а прийшли тільки на збори. Причому, одна з прихильниць п. Журахівського демонстративно просиділа під час літургії на вулиці та відмовилась заходити у церкву, заявляючи, що вона Богослужіння не потребує, але прийшла лише, щоб підтримати на зборах п. Журахівського. Ця ж особа, що взагалі-то не належить до вірних парафіян, більше всього пробувала чинити перешкоди проведенню парафіяльних зборів та перечити священикам. Таким самим чином не можна віднести до вірних парафіян дружину п. Журахівського, яка дуже рідко відвідувала богослужіння, жодного разу не була на сповіді та не приймала св. Причастя, щонайменше у парафії «прп. Іова Почаївського».  Усі решту прихильників п. Журахівського, такі як сім’я Москаль, теж не можна відносити до вірних парафіян, бо вони самі себе рахують греко-католиками. Особа п. Івана Кравчука, який прийшов на збори та приєднався до протесту, лишилася не встановленою, бо не знайома ні о. Павлу, ні о. Володимиру.
П. Журахівський не висував своєї кандидатури і не був кимось іншим запропонованийним. Так і не зроблено було ніякого фінансового та інвентаризаційного звіту за його усі роки перебування на посаді старости та скарбника. Він лише сповістив, що Парафія накопила за час існування (прбл. 9 років) 673, 01 Євро, це значить приблизно 6, 23 Євро на місяць. Пану Журахівському повинно би було соромно за те, що парафія саме під час його перебування на посаді старости мала такі «грандіозні» тобто мізерні доходи.
Не був би о. Пауль готовим, повністю безкоштовно і безкорисно виконувати священицьке служіння, не змогла би ця парафія в м. Кельн ніколи виникнути і по сьогоднішній день існувати! Ось така реальність.
Отже про яку фальсифікацію виборів можна говорити? – Скоріше можна сказати, що ці вибори нового старости поклали кінець застою організаційного життя у парафії, зловживанню церковною посадою у власних інтересах та нерадивому християнському життю, кінець халатного відношення до покладених обов’язків та вшанованого довір’я.

Протокол парафіяльних зборів було надіслано для перевірки Його Святості Патріарху Філарету та Ним затверджено.

Тим часом, бунтівна група на чолі з заштатним протодияконом Ніколаусом Візе та бувшим старостою п. Журахівським, разом з вище згаданими неправославними особами, заявили письмово про офіційний вихід із під юрисдикції Української Православної Церкви Київського Патріархату та приєдналися до архєп. Петро Української автокефальної церкви (юрисдикція митрополита Мефодія), продовжуючи розповсюджувати неправдиву інформацію, що начебто парафія «прп. Іова Почаївського» у м. Кельн закрилася.
Але перед цим, грубо кажучи, пограбували церкву, позабирали деякі ікони, свічки, та речі, що належали парафії, рахуючи це своєю власністю, тобто поступили по-злодійськи.
Залишок церковної каси, церковну реєстраційну книгу (хоч у ній майже не велося ніяких записів з причини халатності), церковну печатку, ключ, який ще залишився у зашт. протодиякона тощо., так і не були передані новообраній церковній раді. Усілякі спроби, по-християнськи звернутися до цих людей були ними відслонені, листи послані о. Павлом були відправлені назад непрочитаними, як ще один знак неповаги.
Не дивлячись на складнощі, парафія «прп. Іова почаївського» росте та міцніє. Разом з парафією «Преображення Господнього» вона становить хоч і маленький, але щиросердечний духовний притулок у каплиці при північному цвинтарі, вул. Мергаймерштрассе 463 (Mehrheimerstr. 463, Nordfriedhof,) для православних українців, що приїжджають до Німеччини чи знаходяться тут на проживанні.
Ми, що знаходимося на чужині, сподіваємося молитв та духовної підтримки у боротьбі за чистоту православ’я від віруючих на нашій Батьківщині, Україні. Та молимося разом «за мир з неба, благостояння та єднання Святих Божих Церков».

Священик Володимир Чайка,
за дорученням Декана,
протопресвітера Павла Ехінґера

8 thoughts on “Чи церковні громади в змозі…”

  1. “Німецький деканат УПЦ-КП прийняв до себе священиком людину з виключно низькими моральними устоями – наклепника, який оббрехав Державу Україну і фактично скоїв державний злочин категорії “Зрада Батьківщини”. Відповідальність за цей крок у повному обсязі несе Українська Православна Церква Київського Патріархату.”

  2. УПЦ (КП): “Филарет на приеме у Януковича коньяк не пил, а пригубил” (Обновлено)

    В УПЦ (КП) говорят, что гости могли перепутать патриарха с другими архиереями. Другие участники приема так не считают

    Патриарх Филарет не пил коньяк на приеме по случаю инаугурации президента Виктора Януковича в Украинском доме, а только пригубил его. Об этом заявил «Сегодня» епископ Евстратий (Зоря), руководитель

    информационного управления Киевской Патриархии. Напомним, что ранее «Сегодня» в своем репортаже с приема рассказала, что гости видели предстоятеля УПЦ КП, пившего коньяк и закусывавшего его бужениной (несмотря на пост). Сам Зоря на приеме не был и рассказал нам о том, что там происходило, со слов самого Филарета: «Обычно на приемах он ест и пьет мало, а тут вообще не ел и взял бокал с коньяком только потому, что остальные гости, бывшие рядом, разобрали все остальные напитки, стоявшие на столе. И ему ничего другого не оставалось делать, так как новоизбранный президент в этот момент провозгласил тост. Патриарх после этого только пригубил коньяк. Возможно, его перепутали с другими архиереями, бывшими на приеме, у которых были белые клобуки».

    В то же время депутат-регионал Дмитрий Табачник, также бывший на приеме, рассказал «Сегодня» следующее: «Я видел в Украинском доме митрополита Мефодия, предстоятеля УАПЦ, который носит белый клобук, но в руках он держал бокал с минеральной водой. Видел и митрополита Донецкого и Мариупольского Иллариона тоже в белом клобуке, но и он ходил с бокалом газированной воды. А вот Филарет ходил на приеме именно с бокалом коньяка и постоянно из него, так сказать, пригублял».

  3. Отець Володимир Чайка є священиком Німецького деканату УПЦ-КП. У цьому зв’язку не завадить згадати, що окрім Німецького деканату УПЦ-КП, керованого його деканом протоієреєм Павлом Ехінґером з осідком в місті Нойссі, в Німеччині існує і діє ще один релігійний центр тієї самої церкви УПЦ-КП. Це – парафія Erzengel Michael-Gemeinde з осідком в місті Целлє, духовну опіку над якою здійснює Високопреосвященнійший владика МИХАЇЛ (Зінкевич), Архиєпископ Луцький і Волинський (див. http://www.orthodoxecelle.de/1.html). Зазначена українська церковна структура УПЦ-КП в Німеччині, опікувана Архієпископом Михаїлом, ніяк не контактує з українською церковною структурою УПЦ-КП, опікуваною протоієреєм Павлом Ехінґером, відверто ігнорує його. Здавалося б дивно, однак це достеменний факт. Чому ж Архієпископ Михаїл публічно бойкотує протоієрея Павла разом з отцем Володимиром? Мабуть тому, що вважає спілкування з ними нижче свого достоїнства.

  4. Спостерігач – мораль – нормально… – це ніки однієї і тієїж людини, яка займається анонімними наклепами на УПЦ КП – В. Журахівського

  5. До “дуже нормального” дописувача.
    В.Жураховський не потребує користуватися ніками. Він пише прямо від свого власного імені. Так, останнім часом на сайті “Хата скраю” опубліковані 3 (три!) статті за прямим підписом В.Жураховського. У тому числі і критичні статті. У тому числі і на адресу деяких членів клиру УПЦ-КП в Німеччині. Так що, дорогий “дуже нормальний” дописувач, не міряйте, будь ласка, всіх на свій куценький аршин. До речі, В.Жураховський радий був констатувати, що у нас в діаспорі, виявляється, далеко не всі люди безнадійно зомбовані. Деякі хоч і пишуть під ніками, однак вже сам той факт, що вони щось пишуть, свідчить, що люди мають очі, щоб ними бачити, і голови, щоб ними думати.
    З піднесенням підписуюсь своїм власним ім’ям: В.Жураховський

  6. Ще декілька слів стосовно православної парафії УПЦ-КП в німецькому місті Целлє (Нижня Саксонія).
    В моєму коментарі від 27 лютого до статті “Чи церковні громади в змозі…” я відзначив той факт, що “українська церковна структура УПЦ-КП в Німеччині, опікувана Архієпископом Михаїлом, ніяк не контактує з українською церковною структурою УПЦ-КП, опікуваною протоієреєм Павлом Ехінґером, відверто ігнорує його”.
    Ця обставина схвилювала клир Німецького деканату, керованого протоієреєм Павлом Ехінґером, внаслідок чого на сайті Деканату з’явилась фотокопія листа Патріарха Філарета до декана Павла Ехінґера, в якому підтверджується, що парафія УПЦ-КП в місті Целлє має знаходитись в підпорядкуванні Німецького деканату.
    Отже, слід констатувати два одночасно існуючі факти:
    1) Патріарх дав розпорядження підпорядкувати парафію в місті Целлє Німецькому деканату.
    2) Тим не менш, опікувана Луцьким Архієпископом Михаїлом парафія в німецькому місті Целлє наважилась (!) не виконувати пряме розпорядження Патріарха.
    Як же це могло статися? Пояснення тут може бути тільки одне: існують особливі фактори, які мають настільки велику дійову силу, що вона реально переважує дійову силу навіть прямого розпорядження самого Патріарха.
    Що ж то є за фактори? Землетрус? Виверження вулкану? Повінь? Інші природні катаклізми? Ні. Цими факторами є звичайні людські відносини. Це – глибока людська зневага (якщо не сказати – відверте презирство) архієпископа та його священиків до персонального складу Німецького деканату. Ця обставина є дуже показовою, оскільки і Луцький Архієпископ Михаїл, і його клир є особами, абсолютно нейтральними по відношенню до протистояння парафій в землі NRW. А тому їхнім почуттям можна довіряти. Їм можна вірити.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s