По-друге, з суто прагматичної точки зору, ця “третя графа” дає громадянам останній правовий важіль впливу на кримінальну владу. Відмовляючи їй у легітимній підтримці, ми одночасно вбиваємо двох зайців – новообраному/ній демонструємо той латентний, “прихований” Майдан, якого він/вона ніколи не зможе “купити”, а решті світу – окупаційний характер цієї влади: тільки-бо у випадку багатомільйонного “проти всіх” можна буде не соромитися новообраного/ї, а чесно і з гідністю говорити так, як говорили американці за другого Бушевого президентства: “Я дуже люблю мою країну, але, на жаль, владу в ній захопила зграя бандитів”. Інакше кажучи, “відвід” обом кандидатам – найдієвіший спосіб заявити на весь голос, що Україна – це таки не “вони”: не “зона”, “не бордель”, не “група захвату” газотранспортної системи: Україна – це ми, і ми кажемо “їм” своє категоричне “ні”. Поки що – мирне…
Це надзвичайно важливий механізм демократії – оця “третя графа”, і дуже добре, що ми її зберегли (у Росії вже скасували!). Тому для мене найбільша інтрига другого туру – побачити, скільки виявиться цим разом в Україні громадян, які, не піддаючись на облудний радянський мемовірус “двополярності” (“ты за белых или за красных?”), свідомо зроблять отой “третій вибір”: громадянське суспільство – проти кримінальної влади. Пам’ятаю, що на виборах 1999 року (Кучма – Симоненко) таких знайшлося близько 900 тис. Якщо тепер виявиться на порядок більше, можна буде порадіти: значить, ці роки для України пройшли немарно, нація подорослішала – і “нагнути” її буде зовсім не так легко, як гадають “кукловоди”.