“Якщо соціальні служби спіймають їх на відвідуванні українською школи через Інтернет, то поліція конфіскує всі домашні комп’ютери”.


http://life.pravda.com.ua
Осман Пашаєв, для УП
Історія про одеситів, що шукали європейську перспективу
Троє українських дітей стали заручниками британського правосуддя. Вони хочуть повернутися в Україну разом з батьком. Але мати проти, вона прагне “європейської прописки”. Тож “в інтересах дітей” британський суд вже рік не випускає їх додому.

П’ять років тому український ветеринар-науковець Дмитро Сілін знайшов собі роботу у північно-ірландському Белфасті. 42-річний одесит вирішив заробити на життя закордоном, бо на Батьківщині наукова діяльність значила жебрацтво.

Дмитро шістнадцять років прожив у цивільному шлюбі з жінкою. Офіційно вступити в шлюб за ці роки партнери так і не наважився, натомість в них народилися троє дітей.

Для Європи незареєстрований шлюб має фактично такі самі правові наслідки, що й зареєстрований, тому британські візи отримали всі – і Дмитро, і Оксана з дітьми. Дмитро – робочу, а сім”я – як супроводжуючі, залежні від годувальника.

Контракт був трирічним, по його завершенню, Дмитро вирішив повернутися до України. Його напрямок досліджень виявився затребуваним на Батьківщині, окрім того, у рідній Одесі йому запропонували очолити кафедру.

Натомість дружина Дмитра навідріз відмовилася повертатися до України. У родині почалися скандали. Дмитро тимчасово залагодив родинну проблему, знайшовши контракт ще на два з половиною роки.

Але жінка почала готувати для себе і дітей “європейську перспективу”.

Оксана зрозуміла, що тепер її бажання жити в Європі має для неї більше значення, аніж чоловік, з яким вона прожила 16 років. Вона знала про невблаганне бажання Дмитра повернутися в Одесу. До того ж троє дітей цілковито підтримували батька.

Оксана звернулася до Віндзорського жіночого центру, що захищає жертв домашнього насильства від чоловіків-деспотів. Там їй підказали, що в неї є два варіанти аби лишитися у Північної Ірландії:

Вийти заміж за громадянина ЄС, адже формально вона незаміжня. Для розірвання партнерства з Дмитром достатньо про це просто заявити. Оксана навіть попросила у Дмитра 5 тисяч фунтів стерлінгів щоб заплатити місцевому емігранту з Литви, аби той вступив з нею у фіктивний шлюб.

Утім, в разі розірвання партнерства з Дмитром, будучи незаміжньою, вона втрачала навіть тимчасову візу, бо мала її саме як матеріально залежна від Дмитра.

Інший варіант залишитися в Белфасті – це заявити про домашнє насильство і протриматися якнайдовше в суді. Бажано – рік. В разі доведення нестерпного ставлення з боку чоловіка їй автоматично видадуть вид на помешкання. Але в будь-якому разі,  якщо вона протримається рік, отримає статус 5-річного постійного перебування у Великобританії і взагалі може претендувати на постійне проживання там.

Оксана обрала друге.

Вона фіксувала у блокноті всі домашні сварки. Заговорила вдома англійською. Зрештою написала записку, що більше не може жити у такому стресі. Ця її записка “мовою оригіналу” мала стати “доказом” у суді про те, що у родині нестерпні стосунки…

Утім, з насильством нічого не сходилося, бо діти (двоє дівчаток 12 та 11 років і 7-річний син) обрали проживання з батьком. А Оксана таки визнала – Дмитро за все життя її жодного разу не бив. Проте, залишивши її без грошей, знаючи про її бажання лишитися в Європі і заради цього навіть вийти фіктивно заміж, він вчинив моральне насильство. Так вирішили у суді.

Наступним кроком Оксани мав би бути доказ того, що батько погано поводиться з дітьми.

Вона звернулася до Віндзорського жіночого центру Белфасту з проханням організувати “соціальний аудит” помешкання її чоловіка. Дмитра з трьома дітьми кілька разів ловили на тому, що квартира у занедбаному стані.

З цього зробили висновок – чоловік не може бути гарним батьком для дітей. Соціальні служби (які працюють у тісній співпраці з організацією захисту прав жінок) забрали дітей до матері у гуртожиток для жертв домашнього насильства.

Діти на знак протесту відмовлялися повертатися зі школи до гуртожитку. Соціальні служби запропонували Дмитрові співпрацювати з владою: умовити дітей добровільно піти до матері на три дні поки суд ухвалить інше рішення.

Три дні затягнулися на 5 тижнів. Матір кілька разів била дітей, аби переконати у потребі лишатися у Європі (у разі повернення дітей в Україну, жінка буде змушена працювати, бо діти в ЄС – джерело соціальних виплат для матері-одиначки).

Утім, скарги дітей на матір не вплинули на рішення північно-ірландського судді – “тілесні покарання дітей не караються законами Великої Британії”.

Зараз у суді розглядаються купа дріб’язкових питань щодо дітей аби не розпочати слухання по суті – повернення їх в Україну. Навесні матір пообіцяла дітям, що це їхній останній навчальний рік у Північній Ірландії, а восени вони поїдуть з батьком до української школи, треба лише тимчасово виконувати вказівки соціальних працівників та підкоритися суддям.

Повірив у це і Дмитро. Разом з Оксаною він переконав дітей тимчасово ходити до ірландської школи та трохи пожити в гуртожитку. Після слухняного поводження діти отримали “цукерку” – їм дозволили повернутися жити до батьківської хати.

Катя, Олена та Ігор виконали свої зобов’язання і до початку літніх канікул ходили в ірландську школу, але 1 вересня вони відмовилися повертатися до неї, бо їм обіцяли що новий навчальний рік вони зустрінуть в Одесі.

Соціальні працівники пояснили дітям – вони ні до чого, просто суд призначив слухання по справі повернення дітей до України на листопад. Представники гвардії “Ad litem” (спеціальна служба що захищає права дітей в суді) Белфасту вмовляли дітей аби змусити їх йти знову до ірландської школи.

“Дотиснути” вдалося лише 8-річного Ігоря, бо дівчата, яким вже виповнилося 12 і 13 років – навідріз відмовилися підкорятися працівникам юстиції і соціальних служб.

17 вересня відбувся вже інший суд, де місцева служба опіки над дітьми почала вимагати в суду аби дітей забрали від батька. Підстава – негативно впливає на дітей і їхню схильність до освіти, а ще тому, що батько налаштовує дітей проти матері.

Дмитро за допомоги консула України у Единбурзі влаштував дітей у міжнародну українську школу, що навчає українських дітей закордоном через Інтернет (по Скайпу). Окрім фізичної культури, це – повноцінна школа з усіма предметами, що викладаються на найвищому рівні.

Північно-ірландський суд за кілька днів ухвалив рішення заборонити дітям відвідувати українську школу. Суд пояснив свою заборону тим, що потрібен висновок департаменту освіти Північної Ірландії на відповідність Української Міжнародної Інтернет-Школи поняттю школа.

“Адвокат” дітей, який захищає інтереси неповнолітніх, заявив Дмитрові: “Якщо соціальні служби спіймають їх на відвідуванні українською школи через Інтернет, то поліція конфіскує всі домашні комп’ютери”.

Нікого не цікавило, що ця школа заснована постановою українського уряду задля освітньої підтримки саме українських дітей по світу – бо троє дітей Дмитра і Оксани, насамперед, громадяни України.

Департамент освіти Північної Ірландії визнав вискоку освітню якість української школи. Утім, суд залишив у силі своє рішення, бо тепер вже їхня мати – Оксана – виступила проти відвідування дітьми Української Міжнародної Школи.

До речі, фізично УМШ знаходиться в Києві на Кловському узвозі. Завуч Тетяна Адамська повідомила, дійсно, з Великобританії до школи прийшов офіційний лист про те, що “…за заявою матері дітей їм заборонено вчитися в українській школі”.

Європейські цінності

Вже кілька місяців Дмитрові заборонено спілкуватися про суд щодо дітей з будь-ким. Заборона стосується навіть українським консула в Единбурзі. Дмитрові винесено попередження про неповагу до суду та ймовірність арешту в разі подальшого спілкування з українським дипломатом та журналістами.

Старших дівчат передали в так званий Фостер – це заміна дитячим притулкам, коли місцеві мешканці беруть дитину з проблемної родини і опікуються нею аж до повного влаштування її долі державою. Дітям Дмитра заборонено між собою розмовляти українською та російськими совами – виключно англійською.

Всю цю історію розповіла тринадцятирічна Катя – старша донька Дмитра та Оксани. Вона написала мені листа. Англійською мовою.

Сьогодні я зателефонував батькові і матері Каті – Дмитрові Сіліну та Оксані Любомській аби поставити два запитання. По-перше, чому дітям забороняють відвідувати Міжнародну Українську Школу? Та чи підтримують вони бажання дітей повернутися до України?

Дмитро Силін повідомив – йому заборонено говорити: “На жаль, за рішенням суду у справі дітей мені заборонено спілкуватися не лише з вами, а з будь-ким, включаючи консула України”.

Оксана Любомська теж відмовилася відповідати на запитання, але не за рішенням суду, а із власних міркувань:

– Я не намерена обсуждать с вами эту тему. Вам должно быть известно, что это глубоко конфидициальная информация в интересах детей и напомню, их отцу также запрещено разговаривать на эту тему!

– Перепрошую, але про історію я знаю від рідного дядька дітей, а лист з проханням про допомогу написала ваша старша донька Катя…

– И ей тоже запрещено обсуждать эту тему…

-… то есть мнение детей вас не…

– Я не намерена с вами обсуждать эту тему. Прошу вас больше никогда мне не звонить”.

Цієї суботи 12 в Белфасті відбудеться судове засідання, на якому очікується рішення долі трьох українських дітей. Маленьких заручників британського правосуддя, мрій власної мами про європейське життя, раціонального патріотизму батька та доведеного до абсурду захисту прав європейських жінок ціною прав їхніх дітей.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s