“Так це та Європа, куди ми йдемо? Якось аж боязко …” (лист в редакцію)


В редакцію “Хати скраю” надійшов тривожний лист про допомогу. Йдеться про проблему українки Олени М., яка потрапила в жорнова нелюдського ставлення до неї і своєї дитини від чоловіка-німця. Редакція “Хати скраю” за проханням авторки листа виносить проблему ставлення німецьких чоловіків до жінок-українок на загальне обговорення. Досвід діяльності Ukraine Kompetenz Zentrum в Берліні показав, що проблема порушення прав людини українців загострюється особливо на українських жінках і їх дітях. Відсутність правозахисних прецендентів по захисту жінок-українок в Німеччині, оприлюднених і донесених до німецького суспільства,  дає можливість безкарно знущатися над честю і гідністю українок і їх дітей, яких доля міграційними хвилями занесла в Німеччину. Подана нище справа є такою, що вимагає юридичних і моральних оцінок. Проблема піклування про дітей є загальнолюдською, а не міжнаціональною. Загострюється вона ж саме тоді, коли люди говорять різними мовами, різними законами і різними ментальностями. Оприлюднення листа до “Хати скраю” є кроком до винесення наболілої проблеми на широкий загал. Після отримання листа я зателефонувала винуватцю проблеми Карлу М.. Відповідь його була наступною: “Я нічого не можу вдіяти проти оприлюднення в медіа, але є проти цього.”  Для Олени М. це останній шанс бути почутою.  Приватні дані подані анонімно згідно  закону про нерозголошування приватних даних.

ред.

Шановна пані Ольго!

Звертається до вас Олена М. громадянка України, проживаю в Чернігівська обл., Україна.

Звернувшись до Укрінформбюро в Берліні стосовно проблеми, яку маю в Німеччині, я отримала відповідь, що тільки організація, очолювана Вами, реально і дієво допомагає українцям.

Бог Вам у поміч!

Звертаюся до Вас як до останньої інстанції з проханням по справі захисту моєї дитини – Ервіна М.Тут мешкає Ервін М., 1993 року народження, який разом зі мною проживає в Україні.

Буду щиро вдячна Вам, якщо ознайомившись з нашою проблемою, Ви знайдете можливість допомогти нашому горю.

Справа в тому, що вже багато років я як мати побиваюся над проблемою одержання законних аліментів у судовому порядку згідно норм німецького права на утримання неповнолітнього сина від його батька, громадянина Німеччини, – Карла М., який проживає в землі Рейнланд-Пфальц.

Окресливши головну суть проблеми, яка є надзвичайно важливою для мене як для жінки, яка самостійно виховує дитину в Україні, а також для самої дитини, яка змушена через казуїстику обох держав (як України так і Німеччини) роками терпіти нестатки. Відчуваючи свою повну беззахисність, – прошу, будь ласка, Вашої уваги та терпіння вислухати більш докладну інформацію щодо суті справи.

Незважаючи на те, що з батьком дитини  Карлом М. ми перебували і перебуваємо у зареєстрованому шлюбі, після народження дитини, я з дитиною залишилася у своїх батьків на їхньому повному утриманні, оскільки на той період Карл М. не мав у Німеччині свого житла та постійної роботи. Пригадуючи минуле, для мене на теперішній час є надзвичайно дивним той факт, що і до і після народження дитини чоловік протягом року, проживаючи разом з нами у будинку моїх батьків також був повністю на їх утриманні! Мій тато, медик за фахом, на той час був уже на пенсії, мама – працювала медсестрою у місцевій лікарні.

Я, після перенесених кількох операцій після народження дитини (лікарі декілька разів виправляли на мені свої помилки), перебувала у дуже тяжкому стані: після кількох переливань крові, прямо з реанімації мене, фактично напівживу, віддали батькам «на руки». Тому їхня допомога як медиків була надзвичайно дієвою як для мене, так і для дитини. З огляду на стан здоров’я, а також на те, що дитина день і ніч потребувала від мене уваги і догляду, я була не в змозі реагувати на той факт, що батько дитини не працював, зранку та ввечері годинами медитував у «позі лотоса», в той час як мої батьки займалися забезпеченням всього необхідного.

Звичайно, неможливо навіть у стислому переказі відобразити значний відрізок нашого життя, що поступово набирало вигляду фільму жахів у постійній мережі…

Збіг майже рік, і батьки Карла у телефонних розмовах з Німеччини почали ставити своєму синові слушні запитання щодо відповідальності, необхідності працювати та утримувати сім’ю. реакцією була істерика. З криками: – Я не знаю, як жити далі, я не знаю, як можу утримувати сім’ю! … і так далі, він жбурнув мені в лице свою обручку і ось таким «маневром» від’їхав до своїх батьків у Німеччину.

Нам інколи телефонував, жалівся, що роботи не має, а що має намір піти на державну допомогу по безробіттю, тому про допомогу дитині з його боку не може бути й мови. До того повідомляв, що «ударився» в буддизм, що відвідує у лісі «Вальдхауз» – будинок, де проходять ті курси, і йому надзвичайно цікаво щовечора з тими «курсантами» танцювати босому під звуки тамтаму…

Ну хто б сумнівався в коефіцієнті корисної дії подібних розваг?

Тим більше у часі, коли в Україні маленька дитина мала потребу в постійному догляді, лікуванні, розвитку, любові, а до того – матеріальних статків!

На жаль, така «проза» щодо рідного сина ніколи не хвилювала його як батька.

На початку він обрав собі зручну модель абсолютної відсутності в просторі й часі, вважаючи, що син має рости як бур’ян при дорозі, не потребуючи нічого, окрім доброго настрою рідного татка, відокремленого трьома кордонами. Зрозуміло, що весь той «театр одного актора» був саме і розрахований на те, щоб тихо «під звуки тамтаму» уникнути особистої відповідальності щодо життя дитини. Ще був один варіант: непомітно «розчинитися» у плавнях французької колонії північної Африки (на що неодноразово натякав мені).

Без сумніву, многоликий Янус у порівнянні з батьком дитини має ликів набагато менше!

Мій свекор – людина практична та здорового глузду – був також добре ознайомлений з витребеньками рідного сина. Тому він, як-то кажуть, вчасно «вжив заходів» і листом (1996) з Німеччини повідомив мене, що передав спадок сину, так як той є одруженим та має утримувати сім’ю. Невдовзі, після трагічної загибелі свекра в автокатастрофі, все спадок у формі землі перейшло у повне розпорядження Карла. Більше того, наразі він орендує землі майже всіх сусідів, регулярно сплачуючи їм орендну плату.

На той період, незважаючи на несподівано отриману стабільність, таке поняття як «сімя» не входило до планів фермера. З моменту отримання ним матеріальних статків, ми з сином жодного разу навіть не були запрошені до Німеччини. Телефонуючи нам, він постійно наголошував на борги, неврожаї, нестатки, неполадки з технікою та неможливість допомоги нам…

Тому я була надзвичайно вражена (як не сказати гірше), коли від українців, які там працювали, випадково довідалася, що Карл М. надзвичайно успішно торгує пшеницею з Голандією та Францією, його зернопереробний завод не вгаває, і що при цьому він активно займається благодійницькою діяльністю – допомагає Пакистану, у часі, як на столі його дитини в Україні не завжди був хліб. Більш того, поступово нам почали відкриватися такі «нові грані», які могли наснитися тільки у страшному сні.

Після загибелі батька та відходу мого (1999 р.), Карл М., розуміючи тепер нашу з дитиною повну беззахисність, «розправив крила»: знущання над нами увійшли у норму його життя. Він регулярно телефонував (ну де ж можна так безкарно розважитись, як не над жінкою з дитиною на руках!), а поряд з моїм телефоном поступово нагромаджувалася «батарея» ліків, які я змушена була приймати після кожної розмови з ним. Його фантазії, дошкульність і жорстокість не мали меж. Я навіть не могла ніколи сказати, що маю перевтому чи проблеми з дитиною, так як миттєво слідувала рекомендація негайно віддати дитину до дитячого будинку, краще до німецького, а ще краще, якби його воля,   він відвіз би дитину в чоловічий монастир, подалі від Європи та куди доступ жінкам взагалі заборонений. Знаючи моє відношення до дитини як матері – він завжди бив у найболючіше. І це далеко не найкращі його «перли»: не хочеться ятрити душу, пригадуючи це. Анічогісінько не надаючи дитині, життя та здоров’я якої вимагало постійних витрат, інакше як «жебраками» та «злидарями» він нас не називав, особливо наголошуючи, що мені особисто взагалі має бути достатньо того, що доїдаю після дитини…. Звертаючись до  батька дитини з проханням про допомогу, я дуже часто замість допомоги одержувала від нього листівки такого змісту:

Тоді я зрозуміла, що треба або щось змінювати, або я помру…

Звичайно, що «всяке» трапляється не з кожним і що у більшості країн світу такому чоловікові та батькові дуже швидко відповідні юридичні установи розказали б про місце, яке йому належиться. На жаль, подібні намагання на теренах України призводять до результату прямо протилежного.

Підтвердженням цього є мої численні намагання отримати захист в установах, які, начебто, носять назви юридичних. Протягом багатьох років я зверталася до Укрінюрколегії м. Києва, до юридичного відділу Міністерства закордонних справ України, яке в свою чергу зверталося до Генерального консульства України в Німеччині, до районного суду міста Чернігова…. У більшості випадків результат був вражаючим: інтереси батька дитини були повною мірою захищені від дитини. До того з Німеччини кожного разу лунав телефонний дзвінок:   Я попереджав, що оплачувати послуги німецьких адвокатів мені значно дешевше, аніж допомагати вам!

Ну хто б сумнівався?

Слідом із Німеччини летіли листи (залишилися дитині «на згадку»): Ну что, добились? Захотели жить как в раю и кушать жареных голубей? А голуби всё выше и выше….

Батько дитини володіє російською мовою. Він, до речі, володіє багатьма мовами, окрім людської.

Щодо «голубей», через які так переймається «тато», а я як мати звертаюся до юридичних установ, необхідно пояснити наступне.

Ми проживаємо у мальовничому, стародавньому та надзвичайно відомому неширокому загалу містечку, розташованому у 30 км від міста Чернігова.

В час, коли дитина мала йти до школи (2000 рік), вийшло так, що Ервін пройшов конкурс (із 200 дітей обирали 28) до фізико-математичної школи №3 м. Чернігова, де набирали клас з поглибленим вивченням англійської, а згодом – німецької мов. Враховуючи здібності дитини, а головне   прагнення Ервіна до знань, з мого боку як матері було б помилково обрати інший шлях, шукаючи легшого. У нашому селі, наприклад, є клас, де троє першокласників мали навчатися разом з кількома третьокласниками. Це навіть був не клас, а приміщення залишене станцією юннатів: раніше там утримували кроликів, їжаків, вужів та морських свинок.

Тому зваживши всі «за» та «проти» ми з мамою вирішили заради майбутнього спробувати все ж таки відвозити Ервіна до міської школи. Від школи він був у захваті, летів на крилах. Тому початкову школу і базову (9 класів) Ервін закінчив з відзнакою.

Час показав, що наш вибір був правильним. Що нерозважливо було б закрити шлях дитині до освіти тільки через те, що по вчинках його батька гірко плачуть Кримінальні Кодекси обох наших держав!

Як плакала дитина, коли напередодні вступу до школи отримала від батька з Німеччини замість допомоги ковпак блазня з відповідним побажанням.

Мої звернення до Укрінюрколегії нічого не дали. Батькові надали «рекомендації», з якими він, я думаю, сходив до вітру. І вітер той пішов йому на користь.

Незважаючи на те, що я як матір дитини надала всі необхідні документи та підтвердження того, що дитині вкрай необхідна правова допомога щодо врегулювання аліментних зобов’язань батька, замість цього батькові фактично розширили дорогу до знущань над нами.

Перше, що зробив Карл М.,   абсолютно викреслив на цілий рік як дитину, так і мене із свого життя. Тому мені знову довелося наступати на ті самі граблі – знов звертатися до Укрінюрколегії. Виявилося, що за період, коли я билася як риба об лід, вони там «подружилися», що батько дитини «чудова людина» (ну хто б сумнівався!). Виходило, що дитина погана і взагалі – «заважає процесу». Тому «процес» припинили. Батько інколи – один раз на 5-6-8 місяців згадував про існування дитини в сумах, яких не шкода просто викинути… Укрінюрколегію це задовольнило.

Тоді я мусила продати все майно, окрім будинку, де ми живемо, заради того, щоб дитина мала змогу жити і навчатися.

Винаймати квартиру в місті було неможливо через те, що у моєї мами 2002 року стався інсульт, потім другий внаслідок чого вона була прикута до ліжка кілька років. Зрозуміло, що я не мала ні дня, ні ночі. Зранку відвозила дитину до школи, поверталася швидко до мами, знову їхала по дитину і т.д. Дякувати Богові, мама підвелася, але, звичайно, потребує допомоги.

Не можна у контексті теми не пригадати факт, що за весь той довгий період Карл М., знаючи все і очікуючи чогось, не допоміг нам не тільки жодною копійкою, а й навіть не зателефонував.

А дитині теж було не солодко! Ервін разом з нами пройшов той нелегкий шлях.

Перш ніж написати наступне для більшого розуміння необхідно, я думаю, перерахувати нинішні діагнози моєї мами: це ускладнення після інсульту, гіпертонія IV ступеня (АТ доходить інколи до 300, викликати «швидку»   витрачати час, тому рятуємо разом з Ервіном), хронічний пієлонефрит та ускладнення після операції на нирках, пуп очна грижа, через яку вона не може навіть самостійно взутися, трофічна виразка на тілі, яка не загоюється (дуже болюча!)… І це далеко неповний перелік… Я кажу мамі:   Мамо, назвіть, будь ласка, хоча б один свій здоровий орган. Може, нігті? – Ні,   каже вона  , нігті відшаровуються… Це було б смішно, якби не було так сумно.

Все сказане вище не мало б жодного відношення до справи, якби не одне «але». Це «але» полягає в тому, що вже протягом багатьох років моя мама через факт неотримання належних та достатніх для забезпечення життя дитини законних аліментів від батька, змушена щоразу віддавати дитині свою нехитру пенсію у 615 гривень на дорогу до школи. Щоразу вона тільки мріє залишити ту нещасну пенсію на ліки – і віддає!Безліч разів вона казала про це батькові свого онука. У відповідь дослівно чує: «Бє-бє-бє-бє-бє….Я можу взагалі нічого не посилати!» Це постійне «бє-бє-бє…» до моєї мами чують навіть сусіди «в натуральному виконанні» по рідких приїздах Карла М. в Україну. Сусіди запитують:  “Так це та Європа, куди ми йдемо? Якось аж боязко …”

Що там боязко – моторошно!

Тому я ніколи не знаю чи плакати, чи сміятися від того, що не проходить і дня, щоб на екранах телевізорів чи в пресі не лунали гучні повідомлення про чергові наради або «місії», конференції або, навіть, конгреси, що проходять під гаслами захисту прав людини! Права дітей – взагалі за межами обговорення – бо ж святе!

Вимкнувши оте «словоблудіє», пересічна людина залишається сам-на-сам перед фактом, що у час, коли діти тихо страждають, літні люди тихо мовчать, а матері дітей б’ються як риба об лід,   респектабельні «дяді» під речі про віртуальні права віртуальних людей кують непогані реальні гроші, набиваючи свої тугі гаманці. Підтвердженням цього є відповіді (наприклад народних депутатів України та інших представників Армії юристів) на мої делікатні запити щодо можливості практичного застосування отих незлічених прав і свобод.

На жаль, всі ті відповіді (різні по формі – однакові по суті) неможливо навести через шкідливість для здоров’я читаючого.

Тому як же батькові дитини – громадянину Німеччини – не розгулятися в такому чистому полі, вільному від юридичних перешкод, та не «відірватися», як-то кажуть, «по повній» на Долі беззахисної дитини в Україні?

Ось тому-то виключно з волі батька, який приклав немало зусиль, щоб дитина була полишена можливості дістатися до школи на приватному авто (фактично відібрав автомобіль) дитина мусить кожного ранку о 6-й годині ранку (при зорях на небі взимку), незважаючи на дощ чи вітер, сніг чи хурделицю, мороз чи відлигу бігти разом зі мною на трасу в надії «спіймати» транзитний транспорт до міста, бо в школі, яка знаходиться за 30 кілометрів від дому дитини необхідно бути рівно о 7.45 ранку, включаючи суботу. До школи «транзитом» можна дістатися тільки з трьома пересадками, так як рейсові автобуси зранку ідуть переповнені і у селах не зупиняються.

То ж щоранку, в час, коли батько ще спить у німецьких перинах – його дитина стоїть на холодній трасі, ледь не падаючи під поодинокі автомобілі, нервуючись, що першим уроком є алгебра,чи геометрія, чи фізика, чи англійська. Спізнитися не можна, бо тести, контрольні, твори, самостійні…

Я сама, нервуючись через нього, ледве не втрачаю свідомості. То для дитини є велике щастя – не спізнитися до школи!

Щодня по розкладу сім-вісім уроків. Потім дитина іде через пів міста до автовокзалу, де чекає на транспорт додому. Інколи, там же на протягах, учить уроки.

Якось, в один із перших днів вересня цього навчального року, Ервін приїхав додому веселий.

Мамочко, – каже, – ти навіть не уявляєш як на автовокзалі зраділи мені бездомні собаки і люди, які просять милостиню! А цигани  посміхались і вітали.

Ервін – дитина надзвичайно комунікабельна та доброї душі! Всі бездомні вокзалу чудово знають його біографію, втішають його. Милостиню з нього не беруть – вони йому дають!

Проблема, зазвичай не полягає у вокзалі, проблема для дитини полягає в часі. За наявності автомобіля ми на дорогу до школи витрачали менше години на день, зараз дитина витрачає чотири години плюс перевтома, недосипання, ангіни через застуди та хронічний тонзиліт.

Стосовно вирішення проблеми з авто для дитини, мені значно легше домовитися було б з камінним ідолом з острова Пасхи, аніж з батьком Ервіна. Можна констатувати, що той, що на острові, менш камінний.

Директор школи, у якій навчається Ервін, неодноразово особисто і в письмовій формі звертався до Карла М. як до батька учня, докладно пояснюючи йому спочатку по-людськи, а потім через статті Сімейного Кодексу України щодо обов’язку батька опікуватись життям дитини.

Але я вже писала про те, куди саме ходить батько з «рекомендаціями».

Завуч школи та викладач англійської мови у класі Ервіна також неодноразово мала «культурні» телефонні розмови з Карлом М. щодо його відповідальності як батька. Шановна жінка, як виявилося пізніше, після тих розмов тривожно спить!

Кажуть, що за радянських часів була така артіль «Напрасный труд». Це якнайкраще характеризує мої численні звертання до Карла М. щодо створення дитині нормальних побутових умов. На півночі України, де ми проживаємо, морози інколи сягають під -30°, а сніг не розтає до квітня місяця. У ванній кімнаті замерзає вода, на стінах – лід. Кожного ранку взимку маю відігрівати ту воду на світанні, щоб дитина хоч якось могла зібратися до школи.

Реакція батька завжди однакова: «Ви свіни… і ви хотітє жит как свіни…»

Я зверталася до Генерального консульства України в Німеччині. Батькові знову надали «рекомендації».

Ще у нас є у Німеччині один «головний біль» на ім’я Erich M..

Він є рідним братом Карла (молодшим) та хрещеним батьком Ервіна.

Не проблема, що перехрестивши дитину в Україні, він забув про дитину на 12 років, а проблема, що всі намагання дитини протягом останніх років зі сльозами і без, кількома мовами, а також різними засобами донести до свідомості хрещеного батька зміст своїх трагедій,   наштовхуються на постійну відповідь: Ми, звичайно, можемо допомагати тобі, Ервіне, але ми не хочемо!

Ну, брат знав, кого обирав. Після кожного звернення дитини, старший брат щоразу інформує нас, що категорично забороняє молодшому «коррумпіровать» сина.

Тому, у зв’язку з відсутністю на німецьких теренах «корупції», а на наших українських – усього останнього, Ервін є єдиним з 38 учнів класу, хто не має комп’ютера, без якого фактично неможливий будь-який навчальний прогрес. Дитина тихо зітхала, коли на всі свої делікатні звертання до обох «татусів». Які вештаються по світу літаками куди заманеться,   з проханням про вже будь-який велосипед. У відповідь – категорична відмова. Якщо дослівно:   «… тебе не будет!» (Це по закінченню Ервіном 9-ти класів з «відзнакою»).

Безсумнівно, що ці два …, почуваються просто Героями, оголосивши дитині безстрокову війну!

Звичайно, я намагаюся якось затуляти дитині ті «чорні діри», але ж мої сили не безграничні.

Весною 2008 року, напередодні екзаменів, у Ервіна бриніли сльози на очах, коли він звертався то до одного, то до другого (ну я вже не знаю, як їх назвати, бо словники мовчать про те, про що люди говорять…) з елементарним проханням: що він за рік дуже виріс (на 15 см), що на екзамени ну просто необхідний новий одяг! Дитина була мокра як миша, докладно пояснюючи очевидне. Але… По наївності ми сподівалися до останнього. Доки я не мусила бігти до сусіда, де п’ятеро дітей: його хлопчик один день здавав екзамени у Седневі, а ввечері приносив комплект своєї одежі Ервіну на завтра. Так ми і склали всі екзамени. А потім нам довелося під мамину пенсію взяти грошовий кредит під 48% річних та й одягти дитину на літо.

Та це ще не кінець. У червні 2008 року, в день нагородження Ервіна свідоцтвом з «відзнакою» в актовому залі школи до мене підійшла завуч школи і повідомила, що їй телефонував в той ранок Карл М., і знаючи про нагородження, просив передати мені і синові, що він вирішив припинити взагалі матеріальну допомогу нам.

В результаті, я не бачила як нагороджували Ервіна,   я була в медичному кабінеті школи. Ервіну, як майбутньому (у проекті) історику та науковцю, подарували книгу «Доба Гетьмана Мазепи в документах» (упорядник Сергій Павленко) «висотою» так сантиметрів 10. тяжка справа, але й наша не легша!

Але перш ніж закінчити фабулу пояснень та перейти до завершення, я не можу не пригадати ще одного «номера не для нервових». Наприкінці грудня 2007 року батько Ервіна нишком приїхав у наше село, нишком орендував пустуючий будинок сусідів і тільки через кілька днів від сторонніх людей довідалися про те. Той Новий рік був нам немилий: через перевтому наприкінці семестру та через охолодження у Ервіна розпочалася ангіна з температурою під 40°. Коли дитина хворіє, я завжди у повному відчаї: ніколи не відомо чим це може скінчитися! А тут така «новина». Пішла до «сусіда», пояснила обставини, навіть запросила. – «Я не хочу видет его!»,   така була його відповідь. (До речі, дитину він ніколи не називає по імені, а тільки «он» та «его») І не зайшов.

На щастя напередодні Різдва Ервіну стало краще. Тому він з перемотаним горлом пішов до батька. Повернувся дуже швидко, бо той його вигнав. Розпачу Ервіна не було меж! Назавтра я на деякий час відлучилася (бо ж треба було влаштувати дитині свято), повернулася – Ервін в сльозах! Виявилося, що Карл М. бачив, як я пішла з дому, прийшов до нас, викликав дитину на ганок та вручив йому “купу грошей”. Ервін каже, що так дякував,так дякував, що й розказати не можна. А батько попрощався й хутко зник (потім мені сказали, що в нього літак до Німеччини). Ервін зайшов до своєї кімнати, розгорнув пакет з грошима, а там ….. акуратно нарізаний папір (чималенька купа), обгорнутий однією купюрою в 50 євро. І все це було ниточкою обв’язане.

До весни …. батько про дитину не згадав. Отаке було Різдво для дитини!

Фактично на цей час Карл М. не бачив дитини три останні роки, якщо не враховувати вищевказаний епізод. Батько не хоче навіть знати, що дитина чекає на Новий рік, Різдво, День народження. Жодної речі з Німеччини, жодного подарунку, жодної посилки!

Шановна пані Ольго!

Щиро дякую Вам, що витратили час і вислухали вищевказане.

Я передивилася Ваш сайт і у мене зажевріла надія. Тому дозвольте, будь ласка, пояснити суть свого прохання.

Справа в тому, що зважаючи на тяжке становище дитини, яке спричинене відмовою батька належним чином опікуватися дитиною, а також через відмову батька надавати матеріальну допомогу регулярно та у розмірах, достатніх для життя, навчання, розвитку, лікування (зважаючи на катастрофічний стан здоров’я дитини – вроджений порок серця, а також враховуючи те, що батько дитини Карл М., громадянин Німеччини, займаючись фермерською діяльністю та маючи додаткові прибутки з орендованої землі сусідів та належного йому майна, безперечно, має повну можливість надавати дитині необхідну допомогу, я звернулося з приводу вирішення цього питання до Головного управління юстиції Чернігівської області.

Відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном, укладеної у м. Нью-Йорк 20 червня 1956 року, я надала у липні 2008 року всі необхідні та запитувані документи по справі, згідно ст..3 «Подача заяви до Органу, що передає» міжнародної Конвенції ООН. Надані мною документи були належним чином перевірені Головним управлінням юстиції, а потім, за вимогою Конвенції, перекладені на німецьку мову. Головне управління юстиції надіслало складений пакет документів до Міністерства юстиції України для перегляду та передачі іншій Договірній Стороні, у даному випадку – Федеральному управлінню юстиції Німеччини.

На додаток до складеної Заяви та запитуваної інформації, я надала підтвердження моїх багаторічних намагань врегулювати аліментні зобов’язання батька(це були звернення як до українських, так і до німецьких правових установ), одним з яких було судове рішення Чернігівського районного суду від листопада 2005 року про стягнення аліментів з батька дитини – Карла М. на утримання дитини. Це судове рішення вже було у грудні 2005 року передано Генконсульством України у Франкфурті-на-Майні на виконання компетентним органам ФРН. На запит Генконсульства було отримано листа від суду першої інстанції міста Майена, у якому повідомлялося, що рішення суду України «.. не може розглядатися як постанова суду про виконання рішення суду іншої країни…, оскільки йде у розріз з основними положеннями німецького права.»

Виявилося, що по отриманню у серпні 2008 року Федеральним управлінням юстиції Німеччини пакету документів від Мінюсту України та доведенню їх до відома Карла М.,   батько дитини, звернувшись (як завжди) до адвокатів – виставив проти дитини та проти мене потужну оборону.

Незважаючи на очевидну необхідність правової допомоги, якої надзвичайно потребує життя дитини, вони там всі вкупі змучили нас півтора року і справу таки «замулили» і «поклали під сукно».

Цікаво, просто, по якому курсу федеральне управління юстиції Німеччини тепер приймає «срібники»: по старому ­– по тридцять, а в новітній історії?

Незважаючи на те, що Головне управління юстиції Чернігівської області зверталося до німецького правосуддя з докладним поясненням суті справи, що документи були надані та перевірені згідно ст. 3 Конвенції ООН, а не ст. 5 «Передача судових наказів та інших судових рішень», і що у даному випадку ніхто не вимагає виконання рішення суду від листопада 2005 року, часів відсутності відповідних міжнародних угод між Україною та Німеччиною, а просить звернутися до сучасних міжнародних актів,   Федеральне управління юстиції  на це не зважає. Він знову запитував у нас документи, які неможливо було передати через їх відсутність ( чи був відповідач присутній на суді, про вручення йому повістки …… і так далі.)

Що я можу безкінечно відповідати на такі, з мого погляду дурниці, коли, по-перше ніхто ніде і словом не порушив питання про вимогу виконання судового рішення 2005 року, а по-друге у мене на руках дитина, у якої не працює клапан серця (діагноз: вроджений порок серця, двохствірковий аортальний клапан з аортальною недостатністю), дитина, у якої часто калатає серце так, що підскакує лацкан піджака у школі.

Я прикладаю руку, бо дитина просить»потримати серце», щоб заспокоїлось! Вже рік, як ми маємо направлення до інституту кардіохірургії ім. Амосова у Києві. Я стукаю в усі двері! Від батька – категорична відмова у допомозі, хрещеному теж писали «на всіх мовах світу» – категорична відмова.

Замміністра юстиції України пані Валерія Луткоавська особисто підписала звернення (у квітні 2009 року) до Федерального управління юстиції Німеччини, зауваживши тяжкий стан здоров’я дитини, а також наш матеріальний стан.

Німецька сторона до цього часу не надала відповіді.

Не проблема була б відвезти дитину до інституту кардіохірургії м. Києва, а проблема, що дитину покладуть у стаціонар. Я вже мала один досвід.

2003 року «швидка» відвезла нас з дитиною до хірургічного відділення дитячої лікарні м. Чернігова. У Ервіна стався напад апендициту. Дитину готували до операції, він вже був під крапельницею… Я прямо з лікарні телефонувала до батька в Німеччину. Він спокійно сказав, що хоче говорити з хірургом для того, щоб той сказав приблизну ціну операції, тому що він як батько буде платити тільки половину…. Я мусила зняти дитину з операційного стола і шукати альтернативні шляхи лікування. До речі, до того моменту Карл М. вже півроку як не надавав дитині аніякої допомоги! І після не надав. Тому мене просто лякає перспектива повтору ситуації.

Шановна пані Ольга!

Вибачайте, що пояснила вищевказане, мабуть, занадто емоційно.

Надзвичайно прошу Вашої допомоги у вирішенні цього питання в межах Вашої компетентності та можливостей. Щоб запобігти труднощам маю пояснити наступне: по отриманню Федеральним управлінням юстиції Німеччини пакету документів з України, адвокати Карла М. порадили йому»щось» посилати дитині щомісяця. Ми почали отримувати гроші, яких вистачає дитині тільки на дорогу до школи. До того ж всі транзитні банківські витрати забираються з дитячих грошей. Так хоче батько. Ми отримуємо трохи більше 300 євро на місяць. Хто встановив суму і на яких підставах!?

Шановна пані Ольго!

Існує друга проблема. У зв’язку з тим, що згідно правових норм Конвенції я маю право на стягнення аліментів на своє утримання як дружина згідно шлюбу, я подала відповідне прохання. Карл М., порадившись з адвокатами, подав на розлучення. Я написала заперечення і надіслала через Мінюст України у дільничний суд по місці проживання чоловіка.

Ервін написав батькові своє прохання забрати позовну заяву про розлучення, так як цей рік є особливо важливим для нього: навчання останнього випускного року вимагає надзвичайного напруження і віддачі сил. Ніхто не відповів. Значить позов залишився в силі. Звичайно, що зараз мені,зважаючи на стан здоров’я дитини та його випускний рік, на стан свого здоров’я не до розлучення. Я розумію, що це надзвичайно серйозно. Будь ласка, я хотіла би запитати: чи є якісь підстави для перенесення цієї справи на подальший час або припинення її, якщо ні, то чи можливий захист з боку Вашої організації?

І вже, будь ласка третє і останнє. Зважаючи на наше суцільне горе, а також на те, що звертатися до батька дитини – марна справа, а до хрещеного – ще марніша. Останній раз дитина потурбувала їх у серпні з проханням допомоги щодо одягу у школу. Батько порекомендував звернутися у секонд-хенд, хрещений не знайшов слів, тому відмовчався. В результаті з того часу від них ні слуху, ні духу.

А з мене як з матері відповідальності за життя та здоров’я дитини ніхто не знімав! З дитини за навчання також.

Знаю напевне, що численні родичі Ервіна абсолютно дезінформовані стосовно долі дитини в Україні. Вже багато років вони вводять в оману усіх щодо дійсного положення Ервіна. Я достеменно знаю (через українців), що вони розповідають, що дитина в Україні повністю ними забезпечена, і на цій підставі відмовляють всім – і родичам, і знайомим, які хотіли б віднайти дитину. Як кажуть, «батьки» аж відштовхують будь-яку допомогу, не кажучи вже про наміри двоюрідних братів, сестер, тіток – просто спілкуватися з Ервіном.

Я вже писала, що за все життя дитини, ні батько , ні хрещений батько не запросили його до Німеччини жодного разу! Вони як чорт ладану бояться, що Ервін, який вільно володіє кількома мовами, просто розкаже правду про їхнє «піклування», про відсутність елементарних речей, про умови проживання, про дорогу до школи, про потоки образ замість допомоги, про свій стан здоров’я і так далі.

Куди мені звертатися про допомогу?  Може здатися дрібницею, але я жахаюся навіть від такої думки, що дитина йде у зиму знову без належного одягу й взуття: що на ньому, те і все.

Звичайно, якщо для цього Вам необхідно витрачати кошти, тоді це неможливо. А чи можливий варіант запрошення німецьких журналістів, акредитованих у Києві, до нас у село? Вони могли б наочно побачити всі проблеми дитини, а потім висвітлити їх на шпальтах німецьких газет.

. Я перечитала свій лист і в мене склалося враження, що я особисто для дитини нічого не роблю, а тільки звертаюся, в той час як дитина росте в інкубаторі.

Шановна пані Ольго!

Буду надзвичайно вдячна Вам за будь-яку допомогу, яку Ви можете надати дитині в межах Ваших повноважень

З повагою до Вас – Олена М.

23 листопада 2009 року

5 thoughts on ““Так це та Європа, куди ми йдемо? Якось аж боязко …” (лист в редакцію)”

  1. Ось надійшов коментар мені на емейла:
    “стаття дуже довга, але щось я її не розумію до кінця. По перше мати могла б жити з дитиною в Німеччині та отримувати соціальну допомогу напочаток. На батька можна ж подати позов до суду і з його рішенням він вже до вітру напевне не піде. Якщо все виглядає так, як там пишеться, думаю, що суд буде на боці матері.”

  2. Мені ще по телефону прокоментували лист, з чого я зрозуміла таке, що якщо мама подасть до суду, то це не обовязково означає, що вона справу виграє. Може бути таке, що мати може втратити дитину тим, що суд присудить віддати дитину батькові, бо його матеріальне положення краще. А батькові, який не особливо зацікавлений в дитині, це на руку такому батькові, бо тоді він звільняється від сплати аліментів, та ще й держава йому допомагатиме. Тому треба добре знати німецькі закони, щоб не стати їх жертвою. Завтра спробую попросити юристів прокоментувати листа.

  3. Наступний коментрар з електронної пошти: “У сімейних справах, принцип взаємності визнання та виконання судових рішень дотримується, як в Україні, так і в Німеччині.
    Жінці потрібна фахова юридична допомога з німецької сторони. Найкраще в тому місті, де проживає чоловік. Думаю, при наявності тих документів, які жінка вказала, вони б могли розпочати справу.

    Жінка у шлюбі.
    Дитина їхня.
    Рішення укр. Суду про аліменти є.
    тепер питання його виконати в Німеччині !!! Як я зрозумів, не визнання рішення укр. Суду в ФРН, адвокати відповідача
    обгрунтували порушенням його права під час процесу в Україні. Думаю, доказ відсутності цих порушень, з технічної точки
    зору, може бути доведений фахівцем ! Тому моя скромна порада – шукати фахівця адвоката за місцем проживання відповідача.
    Доказ хиткості його позиції захисту підтверджує факт початку виділення невеликої суми грошей.

    Вибачте, що це загальна інформація. Мене зацікавила ця справа. На жаль, поки немає часу.

    З повагою,
    Юрій

  4. Лист від Олени:
    “Шановна пані Ольго!
    Від усього серця дякуємо Вам за допомогу!
    Мене повідомили про статтю на Вашому сайті і зачитали коментарі. Судячи з
    коментарів історія набуває розголосу. Як зазначає у коментарі пан Юрій, «…
    адвокати відповідача обґрунтували порушенням його права під час процесу в
    Україні», але ж рішення українського суду не мало сили, оскільки Україна
    на той час ще не підписала Конвенції. А закон, наскільки я знаю, зворотної
    сили не має. Стосовно того, щоб відібрати у мене сина, то свого часу К.М.збирався це зробити (а потім віддати дитину до дитбудинку), але згодом відмовився від свого наміру, оскільки зрозумів, що дитиною треба
    займатися. До речі наша українська «Феміда» збиралася допомогти йому у цьому наміру.
    Якби, нарешті, справа про аліменти дійшла до суду, то, звичайно, було б менше питань. Хоча, враховуючи німецькі юридичні колізії, пригадується
    приказка – «Закон – як дишло…». Власне кажучи у мене є сподівання тільки
    на суд.
    Пані Ольго, щиро дякую за Вашу підтримку і допомогу. Чекатиму від Вас новин,
    З повагою до Вас
    Олена М.

  5. На разі я звернулася до юристів, які знаються на українсько-німецькому законодавстві, прокоментувати справу Олени М. Чекаю на відповіді.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s