Її життєвим кредом був девіз “не висуватись”

Лідія Корсун, Нью–Йо

У Вінніпезі відійшла у вічність Ірена Книш.  Її ім’я добре відоме у світовій діаспорі і в Україні. В минулому році Львівська міська громадська організація Союз Українок з ініціативи її голови Богдани Фуртак провела присвячену творчості Ірени Книш конференцію. І всі доповіді, деякі матеріали організатори швиденько видрукували окремою книжкою. Мабуть, відчували, що треба спішити. Її ім’я занесено в “Українську Літературну Енциклопедію” та “Енциклопедію Української Діаспори”. Покійна знана всьому українському світу як письменник, журналіст, публіцист, літературознавець, мистецтвознавець, етнограф, редактор, науковий дослідник українського і світового жіночого руху, видавець. Володіла близько 10 іноземними мовами. А писала, як  журналіст і письменник, лише українською. Де б не жила, працювала лише для України, служила лише українській справі. Отакий однолюб. Одна Батьківщина. (Заповіла прах свій поховати в Україні).

Вся родина Книшів також знана світу як така, що служила і служить українській справі. Зіновій Книш (1906-1999) – чоловік Ірени, чільний діяч національного  руху, довголітній член ПУН ОУН(м), автор понад 60 книг про український національно- визвольний рух. Син Юрій Книш (нар. в 1940 р.) – професор політології Манітобського Університету, автор ста публікацій по своїй спеціалізації.

Журналістська і літературна діяльність Ірени Книш розпочалась по приїзді родини в Канаду в 1950 р. і  продовжувалась до 90-х років. Вона зразу ж обрала  позицію незалежного журналіста і стала співпрацювати з найбільш незалежною газетою “Канадський фермер”, де, між іншим, 20 років вела  “Жіночу сторінку”. Тому не вступала ні в одну із українських організацій. Проте неформально брала участь в суспільній праці громади. Наприклад, у дні створення Світового Конгресу Вільних Українців  виконувала ряд організаційних і пресових завдань. А незалежність їй потрібна була для об’єктивного висвітлення подій, служіння правді, що й було її творчим кредо. Її творча спадщина –  це 11 авторських книг, які видала за свій кошт. Це збірки наукових досліджень, нарисів, статей, спогадів або белетризовані біографії видатних людей тощо. А статей в пресі Канади, Америки, Європи – тисячі і тисячі за творчий період. Співпрацювала в часописах Канади: “Канадський фермер”, “Новий Шлях”, “Жіноче світло”, “Промінь”, “Український голос”; у США – “Свобода”, “Самостійна Україна”, “Наше життя”,  у Франції – “Українське слово”. В канадському “Українському голосі” започаткувала і вела постійну рубрику “З галереї наших піонерок” (про видатних жінок українського жіночого руху в Канаді). Час від часу друкувалась  в часописах Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Детройту, Лондону і  т. д.

Життя і творчість Ірени Шкварок-Книш має два значимих аспекти: її літературна, дослідницька, публіцистична діяльність як вагомий внесок в історію національної культури України. З другого боку – вона сама як непересічна особистість з її індивідуальністю, інтелектом, ерудицією,  суспільно-громадськими поглядами заслуговує бути в пантеоні славних імен українок, життя яких вона так невтомно досліджувала і популяризувала.

До приїзду на Американський континент в 1950 р. пройшла добрі життєві та освітні університети. Народилась в 1909 р. у Львові. Закінчила Львівський Університет, де студіювала славістику. Ще там, у наскрізь спольщеному закладі, долучилась до таємного гуртка україністів. З тих пір і до кінця життя все, чим займалась, було пов’язане лиш з українством. Отримала ступінь маґістра філософії (1933). До 1939 р. займалась педагогічною працею в гімназіях Львова та Перемишля. В ці роки співпрацювала з УВО (Українська Військова Організація) та ОУН як член Товариства опіки над політичними в’язнями (офіційно), а конспіративно – виконувала різні доручення крайового і закордонних проводів.

В роки війни – Львів, Краків, Австрія. Чотири післявоєнні роки – Франція. Там долучається до роботи в Союзі Українок Франції. Її обирають головою цього Союзу. І з того часу – історія і діяльність українського жіночого руху є  ведучою в її багатогранній діяльності дослідниці і літератора. Це підтверджує, наприклад, професор Марта Богачевська із Вашингтона в своїй монографії.

Із її книг-досліджень, присвячених жіноцтву, особливо відома “Три ровесниці” (1960) до 100-ліття з дня народження  письменниці-галичанки, подруги Івана Франка Уляни Кравченко, актриси світової слави Марії Заньковецької та маловідомої на той час художниці, народженої вундеркіндом на Полтавщині і яка померла  в Парижі у свої 24 роки, Марії Башкирцевої. Автор заслужено пишалась  дослідженням її яскравого, як спалах, життя. Публікація викликала тоді захват у читачів.

Книга на 300 сторінок “Смолоскип у темряві” присвячена українській письменниці Наталі Кобринській, тій, яка кинула виклик суспільству, відстоюючи емансипацію жінки, яка стала  організатором перших жіночих гуртків та першого жіночого альманаху в Галичині і була “смолоскипом” для наших галичанок.

В 154-сторінковій книзі “Іван Франко та рівноправність жінки” автор, не приховуючи драматичних моментів у стосунках Франка з жінками, нагадує їм, хто їх любив, наставляв, виховував, підтримував право на емансипацію, багатьом конкретно допоміг зайнятись письменництвом, суспільно-громадською працею. Авторка сміливо, без пуританства знімає існуюче до того часу табу на предмет опису відносин Франка з його подругами та коханками.

Видатні українки давнього минулого. Славетна Роксолана. Книш робить глибоке історико-літературне дослідження  про її долю, що друкувалось спочатку в “Новому Шляху” (1966), а пізніше  передруковане в книзі “Відгуки часу”. Це праця “Імператорська кар’єра Анастазії Лісовської”. (До 405-річчя з дня смерти Роксолани).

А хто б довідався про аналогічний подвиг ще однієї української дівчини, яка опинилась в еміграції, але все життя теж послуговувала своїй Батьківщині, якби не Ірена Книш? Це Ганя Гуменілович (1888-1936), яка народилась в Україні (Калуш), а померла в Канаді (Вінніпег). Ганя вийшла заміж за заможного вінніпезького лікаря Генрі Йонкера, що став їй другом і відданим союзником у служінні саме її Батьківщині. (Книга “Патріотизм Анни Йонкер”).

Окремою книжечкою з’являєть-ся дослідження про талановитого українського хореографа, фаната-самородка Василя Авраменка (нар. в 1895 р. на Черкащині), який  першим ще задовго до Вірського познайомив і захопив весь Американський континент українським народним танцем.

У доробку Книш – матеріали про героїнь визвольних змагань. Це книга “Подвиг Ольги Бесараб”, стаття про Олену Степанів (обидві з військової жіночої роти Січових Стрільців), нарис про Олену Телігу (член ОУН, страчена німцями в Києві) та ін.

Жінки діаспори, їх громадські організації, починаючи від Союзу Українок і закінчуючи СФУЖО і СКУ, мали б пишатись співпрацею з ними самої Ірени Книш і тими статтями, які вона їм присвячувала протягом майже 50 літ журналістської праці. Важливо, що жінка в житті і самопізнанні Ірени Книш не тільки суспільна істота. Краще із всього, присвячене проблемам жінки як матері, дружини, коханої і кохаючої, ввійшли в збірник вибраних статей  “Жінка вчора і сьогодні”.

Проте неправильно було б вважати, що лише жіноча тематика цікавила  все її творче життя. Вона як журналіст відгукувалась на всі актуальні питання життя громади і була в ті роки (50-80-ті)  літописцем української діаспори Американського континенту. Видала окремими збірками вибрані статті, надруковані в періодиці в 50-ті і 60-ті роки.

Подіями в Україні цікавилась до останнього дня. В 1969 р. відвідала Україну, вислідом чого стала книга “Віч-на-віч з Україною”. В роки незалежности побувала на Батьківщині ще тричі: у свої 83, 85 і 86 років.

Її життєвим кредом був девіз “не висуватись”. Тобто та скромність, яка не дозволяла себе афішувати, сприяти чи шукати публічности. Любила лиш працю і мала  відповідні талант, освіту, високу загальну і професійну культуру для неї. Праця була її життєвим подвигом.

Коли якось запитала пані Ірену в чому причина її такої довгої працездатности, вона відповіла: “Те, що я все життя мала нахил ліквідовувати білі плями. Це було цікаво, тому була постійна жадоба до праці, і все, що робила, робила з любов’ю. А ще надихало те, що людям подобалось, що і як я пишу”. Додамо: жила і творила із-за любові до свого народу, своєї України, якій служила  все своє довге, творче, цікаве життя як справжня Аристократка Духу. Світла їй пам’ять.