Підпишися на “Хата скраю” (безкоштовна функція від WordPress)


Шановні читачі інтернет-порталу для українців Берліну і Німеччини!

Редакція “Хати скраю” пропонує нову форму інформування про новини в діаспорі і в українському інформаційному просторі. Це форма підписки на новини інтернет-порталу шляхом внесення Вашої приватної електронної адреси до скриньки підписувачів “Хати скраю”. Для цього на титульній сторінці в нижній панелі в третій колонці потрібно лиш віднайти

Підпишися на “Хата скраю”

і ввести свою електронну адресу. При цьому надається можливість вибору

  • негайного інформування (Immediate)
  • щоденного інформування (9.00-11.00) (Daily)
  • один раз на тиждень в понеділок (9.00-11.00) (Weekly)

Згідно визначеної Вами опції на Вашу електронну пошту надходитиме інформація, подібна прикріпленій нище. Таким чином Ви зможете відвідувати “Хату скраю” в неонлайновому режимі і постійно бути в курсі поточних новин в українській громаді.

з повагою і попередньою подякoю до читачів “Хати скраю”,
Ольга Самборська

Інтерв’ю з Михайлом Марковичем, доктором і меценатом

Olha Samborska | November 18, 2009 at 11:20 pm | Tags: Персоналії, інтерв’ю | Categories: До відома
Доктор Маркович дає інтерв’ю редактору інтернет-порталу “Хата скраю” Ользі Самборській

Ольга Самборська, ©Хата скраю

14.11.2009

Мені пощастило взяти інтерв’ю у відомого німецького лікаря українського походження, мецената українського малярства в Німеччині Михайла Марковича. Доктор Маркович щойно повернувся з польського міста Щетіна, куди особисто відвіз вантаж з медичною допомогою Україні у зв’язку вибухлою епідемію грипу. Ініціатором акції допомоги виступила українська громада міста Щетіна в особі Івана Сирника. “Хата скраю” передрукувала заклик W związku z rozprzestrzeniającą się epidemią grypy na Ukrainie zwracamy się do wszystkich ludzi dobrej woli pomóżmy Ukrainie” для українців Німеччини. Доктор Маркович як читач нашого інтернет-порталу для українців Німеччини відразу відреагував на заклик. За кілька днів ним було зібрано медичної допомоги на суму 10 000 Євро і особисто привезено до Щетіна, де знаходиться осередок українців в Польщі (Związek Ukraińców w Polsce oddział w Szczecinie ). Про все це я дізналася вже у формі подяки “Хаті скраю” від пана Сирника.

Мені хотілося довідатися, хто такий цей загадковий меценат доктор Маркович з Німеччини.

  • Пане Михайле, скажіть кілька слів про себе і своє життя, будь-ласка.

  • Про всі 63 роки я Вам не розкажу, звичайно. (сміється) Я народився на Лемківщині. Мав трохи спокійного життя там, доки польська влада не депортувала нас на колишні німецькі землі в околиці Вроцлава і Зеленої гори. Там пройшло моє дитинство. Пізніше ходив до різних українських шкіл. Закінчив український ліцей у місті Легниця (Польща). Пізніше так сталося, що я став лікарем, а пізніше – спеціалістом ортопедії і травматології. Двадцять років тому я зупинився на бельгійсько-голландському кордоні, між Кьольном і Аахеном. Там є маленьке стотисячне містечко Дюрен, де я пробую дістати пенсію (сміється).

  • Якщо б у Вас все не “так сталося”, то як би Ви хотіли, щоб було?

  • Та ні, я задоволений зі всього, що так ставалося.

  • Ви більше двадцяти років живете в Дюрені. Скільки українців живе в цьому маленькому містечку?

  • Я за кількістю ніколи не ганявся, але більше за якістю. Я є українцем і маю потребу бути українцем не для українців, а для німців. Я не маю нічого проти українців, якщо вони є дійсно українці. Якщо ж вони тільки з України, але не є українці, то вони мені не цікаві. Я виріс поза територією України. Такі люди як я мають вишукане поняття про те, якою Україна має бути. Якими мають бути люди, які репрезентують цю державу в світі.

  • Що для Вас є Україна?

  • Я не виїхав з України, я туди в’їхав. Коли мене питають, коли я покинув Україну, я кажу: “Місяць тому.” Я ніколи там не жив, але був там багато разів.

  • Якою була мета Ваших поїздок в Україну?
  • Мене цікавили проблеми культурного життя. Я цікавлюся малярством. Зараз виповнюється двадцять років, як я показую українське малярство в Німеччині. Між іншим, і в Берліні також.

  • Як Вам це вдається?

  • Конкретно це виглядає так, що ми знаходимо картини українських художників, готуємо вернісаж, маємо приємний вечір. Інколи вдається дещо продати. Художник задоволений повертається в Україну і малює далі.

  • Як жителі міста Дюрен реагують на такі виставки?

  • Це краще їх запитати. Я ж можу сказати, що в маленькому Дюрені, що ледве дотягує до ста тисяч мешканців, у багатьох німецьких родинах на стінах висить до тридцяти-сорока картин українських художників. Так ми людям з України поступово відкриваємо ці території, щоб вони не думали, що це є казки.

  • Ну і відповідно Ви тут представляєте Україну, чи не так?

  • Це моя приватна річ, яку я роблю. Це замала річ, щоб нею презентувати цілуУкраїну.

  • Чи є серед представлених Вами художників хтось з Лемківщини?

  • Так, є, але він, на жаль, помер вже сорок років тому. Це представник наївного малярства Никифор (Єпіфаній) Дровняк. Я нещодавно був на його великій виставці в місті Хальдерберг. На запрошені поляки відповідно написали про Никифора -“польський наївний маляр”. Одна ж німецька журналістка в місцевій газеті Хальдерберга підкреслила, що Никифор є художником українського походження з Лемківщини. А ще мені було дуже приємно, що там була презентована монографія про Никифора, яку я видав зі своєї приватної ініціативи. Так що лемко є там презентований добре. Може ще міг би зробити виставу Ендю Верхола, але маю лише одну його картину.

  • Чи їздите Ви на “Лемківську Ватру” до Ждині?

  • Та якось був два рази, але то сталося тому, що ми родиною їздимо до Криниці, що на колишній Лемківщині. Там, з околиць Криниці, в селі Флоринка жив мій дід. З цього села до речі походить відомий різьбяр Григорій Пецух. На полі бувшої хати нашого діда ми розставляємо шатро, пригостимося, дивимося на гори, як вони за нами плачуть. Вип’ємо наостанок вина і їдемо на “Лемківську ватру”. Там мешкаємо в українському Василіанському монастирі в Горлиці, де моя тітка вже понад п’ятдесят років є монахинею. От такі в нас контакти з Лемківщиною.

  • Чи маєте Ви продовжувачів Вашого лемківського роду? Чи передаєте їм свою культуру?

  • У мене – одна дочка, яка теж є лікарем. Діти вже не чують того, що чуємо ми.

  • Чи говорите з дочкою лемківським діалектом?

  • Лемківським діалектом з дочкою…. Щоб вивчити лемківську, треба мати неабиякі здібності (сміється). Моя мама завжди говорила до мене лемківським діалектом, не залежно скільки поляків було поруч. Ми не дозволяли собі не дозволяти говорити нашою мовою.

  • Розкажіть про засноване Вами українське товариство Ukraine e.V. в Дюрені.
  • Наше товариство Ukraine e.v. має сім членів. Ми намагаємося не приймати більше, бо чим більше членів, тим більше проблем. Кожен хоче бути головою, а того не потрібно. Там потрібно, щоб хтось щось зробив. А головувати є вже досить кому.

  • Ну то хто є зараз у вас в товаристві голова?

  • Доктор Маркович піід час інтерв’ю “Хаті скраю”

    Ну то випадково я.(сміється)

  • А хто є ваші члени товариства, німці, українці?

  • Був один українець Євген Гунько, але він на жаль вже відійшов у вічність. Це була людина, яка народилася у Польщі. Батько його був жовніром Симона Петлюри, інтернованим на південь Польщі, до Сілезії.

  • Чим ще, крім організації виставок, Ви займаєтесь?

  • Ми сім разів їздили в Україну оперувати хворих. Найчастіше до лікарні в Винниках, до ортопедичного відділення. Там ми оперували хворих на коліно-кульшові суглоби. Пізніше до Стрия. Треба тут сказати, що Дюрен є містом-партнером Стрия.

  • Чи це було Вашою ініціативою, щоб Дюрен і Стрий побраталися?

  • Ну трішки так.

  • В чому ще полягає Ваша гуманітарна допомога Україні?

  • Доктор Маркович з медичною допомогою для України, Щетін, ПольщаДоктор Маркович під час розвантаження його допомоги Україні, Щетін, Польща

    Допомога полягає в тому, що зараз маємо пацієнта з України, в якого з’явились ускладнення після операції на кульшовому суглобі. Йому був імплантований штучний суглоб. Дійшло до запалення. Незабаром вже буде з поворотом відлітати до Львова. Процес його лікування ще не закінчився. Крім цього, так як Ви передали на своїй інтернет-сторінці “Хата скраю”, ми відреагували на заклик з Щетіна, де я навчався медицини, про допомогу з медичними препаратами і засобами лікування для хворих на грип в Україні. Я їм привіз минулого тижня допомогу у вигляді ліків на суму приблизно 10 000 Євро.

  • Пане Михайле, розкажіть, як конкретно Ви організували цю допомогу?

  • Я звернувся до кількох людей, з якими я співпрацюю і попросив їх допомогти з медикаментами для України. Потім я замовив велику машину, завантажив допомогу і привіз її до Щетіна, до української громади.

  • Як вони Вас зустріли?

  • Вони так на мене дивилися, ніби я впав з неба. “Звідки пан тут взявся?”, – здивовано запитав мене пан Іван Сирник, голова осередку українців в Щетіні. Я кажу: “Впав з неба!” (сміється). Він Вам може більше розповісти, як то було. Ви можете вважаєте мене несерйозною людиною, а я вважаю, що несерйозні — це ті, які вважають, що вони дуже серйозні. (сміється)

  • Які у Вас стосунки з посольством України в Німеччини?

  • Жодні.

  • Чи маєте Ви потребу в співпраці з посольством?

  • Якби така співпраця була, то разом можна було багато зробити. Ми від літ запрошували представників українських дипломатичних представництв в Німеччині на деякі події у нас. От я проводив в Дюрені два рази дні української культури, де щоденно була представлена багата програма, де говорилося про історію, поезію, малярство, музику. Зацікавлення українських представництв якщо не нульове, то принаймні мінімальне.

  • А чи цікавляться Вашою діяльністю німецькі представницькі організації?

  • Цікавляться і дуже. Ми інтенсивно співпрацюємо з мерією нашого міста Дюрена. Наш мер був кілька разів в Україні. Ми їздимо на свято міста Стрия. Вони приїжджають до нас. Німецьке місцеве радіо цікавиться нами. Подає інформацію про деякі речі. Німецькі журналісти пишуть у регіональні газети, яких у нас є дві. Ось щойно подали інформацію про збір допомоги в Україну, про яку я згадував попередньо.

  • Що є найважливішим у Вашому житті?

  • Любов. Для мене ціле життя є любов. Я все, що роблю, то є любов. Ми віддаємо любов і беремо також. Але тут треба розділяти поняття любові і кохання. У мого хворого з України є така майка з надписом: “Українці всіх країн, кохайтеся!”. Любов для мене є дещо інше.

  • А як Ви реагуєте на політичне життя в Україні?

  • Я далекий від політики.

  • А чи будете голосувати на виборах?

  • Ні, я не є громадянином України.

  • А звання закордонного українця не хотіли би отримати?

  • А що воно мені дає? В Україні дуже люблять давати різні звання: “почесний”, “нечесний” і т.д. Ми – люди бізнесу. Ми хочемо гроші. Дайте нам грошей!(сміється)

  • Але ж мені відомо, Ви є почесним громадянином Львова?

  • О, то було дуже урочисто. Там були президенти майже половини Центральної Європи.

Пам'ятник Никифору Дровняку у Львові Пам’ятник Никифору Дровняку у Львові

Це було тоді, коли Львів святкував 750- ліття свого заснування. Я примусив Львів, щоб вони поставили пам’ятник лемку Никифору і на нього дивилися біля Домініканського собору. А ще я поставив пам’ятник Івану Трушу, українському живописцю-імпресіоністу, перед головним входом до Стрийського парку і недалеко від Богословської Академії мистецтв. Я хотів примусити Львів взяти ще один пам’ятник. Як казав бразильський письменник Пабло Куельо, який теж бував у Львові: “Коли ти щось зробиш один раз, це випадковість. Коли другий раз, то велика правдоподібність, що ти це зробиш і третій раз.” Це стосується ініціативи відкриття пам’ятника Антоничу. Він народився кілька кілометрів від того місця, де народився і я, і пару десятків років швидше, ніж я. Також на Лемківщині. Але це інша справа. Я надіюсь, що це таки колись станеться.

  • Що б на завершення Ви хотіли сказати українській громаді Німеччині?

  • А що є така? (сміється). Але якщо серйозно, то я часто буваю в Дюссельдорфі на служіннях в українських церквах. Українська громада є специфічна. Я бачу, скільки молодих людей там приїхало. Я знаю, в яких умовах вони знаходяться. Як вони мусять боротися за виживання, щоб мати якісь копійки в кишені, мати що їсти і мати де мешкати. Мені видається, що їх проблеми є такі самі, як і після війни, коли тут велика частина українців залишилася. Вони теж мусили тоді запевнити для дітей якісь підставкові можливості для проживання. Та ситуація з часом стабілізується.

  • Кого би Ви могли відзначити серед новоприбулих українців?

  • Є дуже багато гарних талановитих людей, які досягли вже дуже багато в музиці, які співають в німецьких оперних театрах, виступають як піаністи на престижних німецьких музичних сценах. Ірина Вакула співає в опері в Дюссельдорфі. Її чоловік Василь Гумницький є піаністом також. Яромир Боженко щойно мав досить престижний концерт в Ессені. Гарне враження справила на мене Мар’яна Садовська, яка мешкає в Кьольні.

  • Наприкінці, дозвольте мені подякувати Вам за Вашу роботу, меценатську і благодійну діяльність і побажати ще більше любові, яка би Вас супроводжувала і надалі.

  • Дякую.

Add a comment to this post

Німець Петер Мюллер після численних акцій гуманітарної допомоги започаткував інший вид підтримки – відкривати дітям депозитні кредитні рахунки, щоб потім, коли вони опиняться за дверима шкіл-інтернатів у них були хоч якісь кошти для того, щоб почати самостійне життя.

Olha Samborska | November 18, 2009 at 12:34 pm | Tags: україські діти-сироти | Categories: До відома

Автор: ТСН.ua / Олександра Грохольська

Київ, 16 грудня 2008

В Україні втретє стартує благодійна акція “Святий Миколай мандрує Україною”, яка має на меті роздати подарунки 20 тисячам дітям-сиротам та дітям, позбавлених батьківської опіки. Багато українських компаній традиційно в цей день влаштовує свято дітям-сиротам. І, як кажуть самі вихователі у дитячих будинках та школах-інтернатах, їхнім вихованцям зараз нічого не бракує крім мами і тата.

сирота (Фото: О.Поливко)

 

На вході в дитячий будинок чи школу-інтернат діти часто запитують: “Ви не хочете мене всиновити?” (Фото: О.Поливко)

В Україні відповідно до даних Державного комітету статистики, налічується 102 924 дітини-сироти або дітей, позбавлених батьківської опіки. З них 33 тисячі не мають сімей, 35 тисяч дітей на сьогоднішній день всиновлено, 64 тисячі перебувають під опікою і близько 6 тисяч живуть у будинках родинного типу. Таку статистику озвучив президент Ющенко під час Форуму усиновлювачів, який проходив в кінці листопада цього року. Він вважає, що сьогодні немає проблем в Україні із дитячим усиновленням. Ющенко на початку цього року заявив, що в Україні у 2008 році буде всиновлено 4 тисячі дітей-сиріт. Поки що такою цифрою похвалитися не вдається.Як нещодавно повідомив міністр у справах сім’ї, молоді і спорту Юрій Павленко, цього року буде всиновлено більше 2000 діток українцями, іноземцями – 1183 дитини (дані за 10 місяців). Для порівняння, минулого року було всиновлено 1784 дитини нашими співвітчизниками, іноземцями – 1670 дітей. Найбільше дітей всиновлювали в Севастополі, Києві, Івано-Франківській, Київській і Рівненській областях.

Звичайно, на допомогу всиновленню прийшов закон про державну підтримку сімей, які усиновили дитину із числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, який був прийнятий у вересні ВРУ. Законом передбачена одноразова допомога при усиновленні на рівні допомоги при народженні першої дитини, встановлена оплачувана відпустка одному з батьків після завершення процедури усиновлення, а також передбачена щомісячна допомога.

Попри те, що українці частіше почали усиновлювати дітей, дитячі будинки і школи-інтернати надалі залишаються заповненими. Щороку в притулки потрапляє до 20 тисяч дітей. За словами президента Ющенка, на даний час в Україні є черга майже в тисячу сімей, які бажають усиновити дитину до 5 років. Проте, за даними ТСН.ua в державному комунальному дитячому будинку №1 для дітей-сиріт у Львові, близько 40 дітей віком до п’яти років, які досі чекають на усиновлення. Загалом у закладі перебуває 90 діток, і їхня кількість за останні роки різко не зменшилася.

Більше перейматися долею і майбутнім дітей-сиріт закликає один із меценатів, який впродовж багатьох років опікується дітьми на Львівщині, німець Петер Мюллер. Після численних акцій гуманітарної допомоги він започаткував інший вид підтримки – відкривати дітям депозитні кредитні рахунки, щоб потім, коли вони опиняться за дверима шкіл-інтернатів у них були хоч якісь кошти для того, щоб почати самостійне життя.

діти-сироти (Фото: О.Поливко)

 

Вихованці Червоногорадської школи-інтернату сподіваються, що їх заберуть у сім’ю (Фото: О.Поливко)

Більше уваги майбутньому, а саме їхній освіті приділяє Благодійний фонд “Товариство “Приятелі дітей”, який крім розвезення гуманітарної допомоги і проведення літніх таборів, працює над освітнім проектом “Стипендіат”. Цей проект спрямований на допомогу студентам-сиротам, які хочуть здобути освіту у вищих навчальних закладах, а також у технікумах та училищах. У минулі роки 176 студентів стали учасниками цього проекту.”Ми надаємо соціальний супровід дітям розміром у 305 гривень на місяць. На проекті 132 таких студенти з усієї України, які самі звернулися за допомогою. Для них проводимо спеціальні зустрічі, на яких допомагаємо освоїтися в житті. Кількість студентів, які звертаються постійно зростає,” – розповіла керівник освітньої програми фонду Олена Мельнікова.

В останні місяці благодійнім організаціям стало важче працювати через фінансову кризу, оскільки меценати скоротили свою допомогу.

“На даний момент 16 українських компаній і приватних осіб фінансово підтримують студентів-сиріт. На початку роботи організації допомогу надавали тільки іноземні благодійники, вони і досі продовжують підтримувати проект,” – зауважила Мельнікова.

2008 рік Ющенко своїм минулорічним указом оголосив Роком підтримки національного усиновлення та інших форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської турботи. За цей рік і справді усиновлено рекордну кількість дітей-сиріт українцями, та все ж багато дітей і далі залишаються в притулках, а потім опиняються на вулиці.

Якщо щодо усиновлення в Україні нарешті запрацювала правова система, то розв’язати проблеми належного захисту дітей, зокрема пов’язані з набуттям дітьми статусу дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, їхніми житловими та майновими правами, притягненням до відповідальності опікунів та піклувальників, поки що до кінця не вдалося.

Add a comment to this post

Хто в діспорі допомагає українським дітям сиротам? (постійно поновлюється)

Olha Samborska | November 18, 2009 at 12:25 pm | Tags: українські діти-сироти | Categories: До відома

Члени Осередку СУМ ім. Полк. Євгена Коновальця в Канберра-Квінбіяні:

Ми радо зорганізували переселку пачок через інціятиву Ліґи Українських Католицьких Жінок в Австралії – Міст Надії – бо як непомогти дитині в біді або сиротам в Україні.

Приготовка та пересилка Різдвяних пачок не тільки допоможе сиротам та потребуючим дітям, але принесло нам радість та багато веселих годин, коли ми сходилися та дискутували “що купити мої дитині в Україні?”, як і рівнож коли пакували пачків на переселку в Україну.

Add a comment to this post

Як саме допомогти дітям-сиротам в Україні (Нотатки волонтера)

Olha Samborska | November 18, 2009 at 12:15 pm | Tags: українські діти-сироти | Categories: До відома

  • Мене хвилює проблема дітей сиріт, але я не знаю чим можу допомогти
  • 100 000 дітей-сиріт в Україні – це жахливо, але, я вважаю, що допомагати повинні бізнесмени і т.д і т.п.

Джерело: http://www.detdom.info

Подібні запитання і коментарі щодо допомоги дітям-сиротам лунають часто. І це спонукало нас на пошуки власної відповіді на всі ці запитання. Адже ми впевнені:

  1. Не можна залишитися байдужим до проблеми сирітства, коли хоча б один раз стикаєшся з цим горем.
  2. Допомогти може кожен і не обов’язково для цього мати великі статки.
Ці нотатки не мають одного автора: вони зібрані з коментарів, рекомендацій та вражень учасників detdom.info, наших друзів і відвідувачів сайту.
команда detdom.info

Мені здається, що я знала про дітей-сиріт завжди. Але на той час це був інший світ: ми не заважали і не допомагали один одному. Так було до того дня, коли я вперше відвідала дитячий будинок…

Я згадую про дітей з дитячого будинку часто. Коли мені добре і весело хочеться поділитися радощами, яких так мало у їхньому маленькому житті. І коли мені особливо сумно і самотньо, саме час згадати про них.

Де ти, малюк? Мої негаразди минуть завтра чи через тиждень, а коли минуть твої? У мене є теплий дім, чашка гарячого чаю та улюблена книжка. А що є у тебе? Хто є у тебе? У кращому випадку, зручні джинси та найулюбленіша іграшка. Може бути, тільки їй ти і можеш розповісти про свій смуток. Немає поруч ні мами ні тата, здатних захистити і пожаліти.

Розмірковуючи таким чином, я відчуваю, що потрібно терміново щось робити. Але що? Звичайно мої плани грандіозні і, щонайменше, націлені на врятування всього світу. Та чи врятуєш весь світ лише думками та планами? Відповідь однозначна – ні. Отже, треба збиратися в дорогу. Адже, я впевнена, лише поспілкувавшись з дітлахами та працівниками дитячого будинку зрозумію, як я можу допомогти найкраще. Отже:

1. Що в мене є? Мало грошей, не дуже багато часу, але є сили і бажання. Це означає, що я не можу купити вантажівку апельсинів, бананів і цукерок, але можу зібратися і поїхати в дитячий будинок.  Це вже чимало. Для тих же, чий матеріальний стан дозволяє привезти дітям подарунки, потреби можливо знайти у базі даних на www.detdom.info. Завжди безпрограшний варіант  – це набір канцтоварів, засоби особистої гігієни, спортінвентар.

2. Кого я візьму із собою? Звісно, друзів. З компанією веселіше, і зробити можливо більше. А раптом не захочуть їхати? Тоді однодумців завжди можливо знайти на форумі (гіперпосилання на тему на форумі) і  detdom.info у самітності не залишить. Це, до речі, розширить коло спілкування.

3. Куди їхати? Дитячий заклад або лікарню можливо підібрати на сайті у залежності від місця мешкання і наявності транспорту. detdom.info зможе допомогти порадою, коли і куди поїхати, поділиться матеріалами та інформацією. Слід звернути особливу увагу на вік дітей, які перебувають у закладі.

Дитячий будинок – в такому закладі перебуває близько 30 – 40 дітлахів від 3 до 16 років. З такою невеликою групою легше за все знайти контакт через різноманітні ігри та конкурси. Як правило, у такому закладі є ігрові кімнати, в яких Ви з дітьми зможете організувати невеличке свято з читанням казок та розгадуванням загадок.

Школа-інтернат – в школі-інтернаті живе і навчається від 150- до 300 дітей віком від 7 до 16 років.  Таку юрбу досить важко контролювати, але для першого знайомства підійде концерт (вистава) з конкурсами для малечі.  Якщо Ви вирішите поділитися з дітлахами своїми знаннями англійської мови, математики тощо, то таку роботу вже слід продовжувати з окремою групою 10-15 дітей. Це може бути окремий клас або просто група з бажаючих отримати знання.

Діти, які виховуються в школах-інтернатах відчувають гостру потребу в одязі,  взутті та  предметах особистої гігієни. Тому буде доречним перевірити власний гардероб на наявність речей, які вже не використовуються, але ще в доброму стані, а також запропонувати це зробити друзям. В таких закладах не вистачає також канцтоварів і книг у бібліотеці.

Будинок дитини – в будинку дитини перебувають дітки віком від народження до 6 років.  Не ображайтеся, якщо керівництво закладу не допустить Вас до дітей – по-перше, вони турбуються про їх безпеку, по-друге, про їхнє здоров’я – імунітет дітей слабкий, тому найдрібніша інфекція може дуже сильно нашкодити. Цілком можливо, що у Ваша допомога обмежиться передачею подарунків. У таких закладах завжди доречні памперси та миючі засоби.

Дитячий будинок сімейного типу – окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Дитячі притулки – соціальні заклади, діяльність яких спрямована на допомогу дітям, які були вимушені залишити або самі залишили сім’ю чи дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання. В таких закладах діти перебувають не більше 3 місяців, після чого їх передають на виховання у дитячий будинок або школу-інтернат. Тут завжди будуть раді одягу та взуттю, а також іграшкам та книжкам.

Зрозуміло, що відвідини дитячого закладу, де вимушені виховуватись діти-сироти, особливо вперше, може викликати порив емоцій. Але постарайтеся не виказувати дітям вашого смутку. Адже Ви приїхали в гості не для того, щоб разом поплакати над життєвими проблемами, а щоб спільними зусиллями вирішити їх.

Особливо тяжко відчуваеться смуток в будинках дитини, де діти зовсім маленькі і беззахисні, а також в спеціалізованих школах-інтернатах для дітей з особливими потребами, де виховуються тяжкохворі діти. Тому будьте готові морально до цієї поїзки.

Пам’ятайте! Ніякого смутку – тільки посмішка.

4. Потрібне спілкування з викладачами. Не треба забувати, що за українським законодавством директор є опікуном усіх дітей, що мешкають у дитячому закладі і відповідає за них. Цім може пояснюватися можлива прохолода при зустрічі, але не потрібно сумувати.

Перед першою поїздкою потрібно подзвонити директору, розпитати про потреби, запропонувати свою допомогу і розповісти про плани. Крім того, привезти дітям недорогі подарунки (щось з канцелярії, книжки, памперси для малюків) може кожний, а це відразу розташує до Вас працюючих там людей.

Не варто тільки везти без згоди керівництва продукти харчування. Крім того, варто дізнатися, як зручніше доїхати до дитячого закладу. Впевнені, як тільки директор та вихователі отримають підтвердження ваших добрих намірів, питання буде закрите. А тим більше, якщо намагатися їздити постійно і стати справжніми друзями їхнім вихованцям.

5. Що там будемо робити? Чим доросліші діти, тим складніше з ними налагодити контакт, але тим більше їм це потрібно. У них  і  проблеми вже недитячі. Щоб увійти у довіру можливо почати з ігор. Далі можна підготувати перегляд загальноосвітніх фільмів чи фільмів соціального характеру з послідуючим його обговорюванням. Звісно  тематику фільмів слід узгодити з керівництвом закладу. В даному випадку допоможуть поради з розділу “Більше, ніж гроші”. Пам’ятайте! Спілкування – найкращий подарунок для дітей. Спитайте їх про улюблені шкільні предмети, викладачів, книжки, позакласну роботу.

6. Чи зможу я їздити до дитячого будинку постійно? Про це я поки не знаю, а відтак, не потрібно давати дітям ніяких обіцянок. Особливо важливо – це не дати дітям відчуття того, що ви станете їхніми батьками (адже вони у всіх відвідувачах хочуть бачити саме це). Адже краще не обіцяти, ніж пообіцяти і не зробити.

7. Офіційно оформіть передану допомогу. Якщо Ви збираєтеся передати дитячому закладу цінний подарунок (телевізор та ін.) або посильну допомогу (памперси, ковдри та ін.), то краще оформити це актом прийому-передачі. (Дивись зразок Act_pruymy.doc).

Деякі факти, на які не можна не звернути увагу >>>

8. Обов’язково поділіться  результатами поїздки з усіма. Спробую написати статтю і розміщу на сайті або хоча б перешлю інформацію про потреби закладу та фото. Це може долучити увагу інших небайдужих, а тому, і ефективність збільшиться.

Add a comment to this post

“На сьогодні іноземці усиновили понад 19 тисяч українських дітей”

Olha Samborska | November 18, 2009 at 12:00 pm | Tags: українські діти-сироти | Categories: До відома

http://zik.com.ua

За словами Президента, реформа системи опіки та піклування, здійснена в Україні від 2005 року, продемонструвала найкращі результати на пострадянському просторі.

«Сьогодні можемо пишатися тим, що у реформі системи опіки та піклування над дітьми Україною зроблена відчутна велика і успішна робота», – сказав Віктор Ющенко, подякувавши за такі результати Міністерству у справах сім’ї, молоді та спорту. Він також відзначив роль церкви у зміні суспільного ставлення до теми сирітства, а також її активну роботу з такою групою дітей.

Він нагадав, що 2005 року, коли щойно розпочиналася реформа, в сімейних будинках виховувалося всього 1313 дітей, у 2006 році – 1302 дитини, у 2007 році – 2154 дитини. За 10 місяців 2008 року – 2049 дітей. Таким чином, вдалося створити новий соціальний інститут, який може захистити дитину і допомагає виховати її не в інтернаті, а в родині.

Президент нагадав, що для стимулювання усиновлення він подав до парламенту законопроект, згідно з яким на усиновлену дитину, незалежно від її віку, надаватиметься одноразова допомога у розмірі як при народженні дитини – 12240 гривень. Закон набуває чинності з 1 січня 2009 року.

«На це ми плануємо в 2009 році виділити 24 мільйони гривень», – повідомив глава держави. Цього року було прийнято також не менш важливий Закон «Про державну допомогу сім’ям з дітьми». Відтепер допомога на дітей, які виховуються під опікою, збільшується до двох прожиткових мінімумів.

«Я закликаю всю українську владу об’єднатися навколо спільної справи нації – допомогти дітям, дітям-сиротам. Для мене це, безумовно, є одним з пріоритетів», – закликав глава держави.

Президент нагадав, що на сьогодні кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, становить понад 103 тисячі, з яких 31 тисяча дітей має всі правові підстави для усиновлення. На жаль, досі переважна більшість таких дітей продовжує виховуватися в дитячих будинках та інтернатах.

Говорячи про проблеми у цій сфері, глава держави назвав усиновлення дітей старшого віку: серед дітей, усиновлених українцями, здебільшого діти у віці до п’яти років. Відтак, старші діти залишаються поза увагою потенційних усиновителів. Президент зауважив, що необхідно створити умови, аби вони знайшли родину якщо не усиновителів, то прийомну сім’ю або дитячий сімейний будинок. Президент висловив переконання, що і ця проблема буде вирішена спільними зусиллями влади та суспільства.

«Ми повинні спільними зусиллями формувати в суспільстві культуру усиновлення старших дітей», – закликав він.

За словами Президента, проблеми також є у питаннях, пов’язаних з міждержавним усиновленням. На сьогодні іноземці усиновили понад 19 тисяч українських дітей.

Станом на 1 листопада цього року на консульському обліку України за кордоном перебуває 19548 усиновлених українських дітей. Проте відсутня інформація про умови проживання і виховання 1389 з них. Держава не володіє в повному обсязі інформацією щодо умов проживання і виховання цих дітей, зокрема й через те, що подання звітів про усиновлену дитину є доброю волею усиновителів.

«Нам треба отримати повну інформацію по всіх дітях, які були усиновлені за 17 років української держави», – сказав Президент.

Враховуючи таку ситуацію, Президент звернувся з проханням до Верховної Ради якнайшвидше ратифікувати Гаазьку Конвенцію з питань міжнародного усиновлення, з якої відбулося три провальних голосування. Він наголосив, що Україна залишається разом із трьома балканськими країнами, які в Європі залишаються поза цією конвенцією.

Президент поставив завдання створити таку систему захисту прав дітей, щоб Україна перестала бути донором для міждержавного усиновлення. «Не відмовляючись від такої форми захисту прав дитини, необхідно якнайактивніше дбати про національне усиновлення та поширювати інші сімейні форми виховання дітей», – сказав Президент, зауваживши, що в окремих регіонах іноземні громадяни усиновили більше дітей, ніж громадяни України. Так, у Донецькій області іноземними громадянами усиновлено 335 дітей, громадянами України – 204; у Запорізькій області іноземці всиновили 132 дитини, громадяни України – 106; у Миколаївській області іноземці – 41 дитину, громадяни України – 34; у Сумській області іноземці – 32 дитини, громадяни України – 16; у Черкаській області іноземці – 72 дитини, громадяни України – 40, у Чернігівській області іноземці – 59 дітей, громадяни України – 28.

«Це говорить про наші моральні проблеми. Я спонукаю і владу, зокрема, місцеву, проводити ще більшу роботу, щоб ми достукалися до кожної української родини», – сказав Президент.

Він подякував учасникам форуму та всім, хто прийняв рішення усиновити дитину.

«Ваша справа не тільки ощасливлює сиріт. Вона облагороджує все українське суспільство. Завдяки нашим спільним зусиллям, за останні кілька років тема усиновлення була почута практично кожним громадянином, всім українським суспільством, ця робота знайшла відгук і підтримку в мільйонах-мільйонах сердець», – сказав Віктор Ющенко.

Президент повідомив, що підтримав ініціативу громадськості та Міністерства сім’ї і своїм указом оголосив в Україні День усиновлення 30 вересня, коли весь християнський світ відзначає свято Віри, Надії, Любові та їхньої Матері Софії.

Add a comment to this post

 

WordPress WordPress.com | Thanks for flying with WordPress!

Manage your subscriptions | Publish text, photos, music, and videos by email using our Post by Email feature.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s