Інтерв’ю з Михайлом Марковичем, доктором і меценатом


Ольга Самборська, ©Хата скраю

14.11.2009

Доктор Маркович дає інтерв'ю редактору порталу "Хата скраю" Ользі Самборьскій

Мені пощастило взяти інтерв’ю у відомого німецького лікаря українського походження, мецената українського малярства в Німеччині Михайла Марковича. Доктор Маркович щойно повернувся з польського міста Щетіна, куди особисто відвіз вантаж з медичною допомогою Україні у зв’язку вибухлою епідемію грипу. Ініціатором акції допомоги виступила українська громада міста Щетіна в особі Івана Сирника. “Хата скраю” передрукувала заклик W związku z rozprzestrzeniającą się epidemią grypy na Ukrainie zwracamy się do wszystkich ludzi dobrej woli pomóżmy Ukrainie” для українців Німеччини. Доктор Маркович як читач нашого інтернет-порталу для українців Німеччини відразу відреагував на заклик. За кілька днів ним було зібрано медичної допомоги на суму 10 000 Євро і особисто привезено до Щетіна, де знаходиться осередок українців в Польщі (Związek Ukraińców w Polsce oddział w Szczecinie ). Про все це я дізналася вже у формі подяки “Хаті скраю” від голови осередку українців Польщі пана Сирника.

Мені хотілося довідатися, хто такий цей загадковий меценат доктор Маркович з Німеччини.

  • Пане Михайле, скажіть кілька слів про себе і своє життя, будь-ласка.

  • Про всі 63 роки я Вам не розкажу, звичайно. (сміється) Я народився на Лемківщині. Мав трохи спокійного життя там, доки польська влада не депортувала нас на колишні німецькі землі в околиці Вроцлава і Зеленої гори. Там пройшло моє дитинство. Пізніше ходив до різних українських шкіл. Закінчив український ліцей у місті Легниця (Польща). Пізніше так сталося, що я став лікарем, а пізніше – спеціалістом ортопедії і травматології. Двадцять років тому я зупинився на бельгійсько-голландському кордоні, між Кьольном і Аахеном. Там є маленьке стотисячне містечко Дюрен, де я пробую дістати пенсію (сміється).

  • Якщо б у Вас все не “так сталося”, то як би Ви хотіли, щоб було?

  • Та ні, я задоволений зі всього, що так ставалося.

  • Ви більше двадцяти років живете в Дюрені. Скільки українців живе в цьому маленькому містечку?

  • Я за кількістю ніколи не ганявся, але більше за якістю. Я є українцем і маю потребу бути українцем не для українців, а для німців. Я не маю нічого проти українців, якщо вони є дійсно українці. Якщо ж вони тільки з України, але не є українці, то вони мені не цікаві. Я виріс поза територією України. Такі люди як я мають вишукане поняття про те, якою Україна має бути. Якими мають бути люди, які репрезентують цю державу в світі.

  • Що для Вас є Україна?

  • Я не виїхав з України, я туди в’їхав. Коли мене питають, коли я покинув Україну, я кажу: “Місяць тому.” Я ніколи там не жив, але був там багато разів. Я їжджу не в Україну, а їжджу до Львова!

  • Якою була мета Ваших поїздок в Україну?
  • Мене цікавили проблеми культурного життя. Я цікавлюся малярством. Зараз виповнюється двадцять років, як я показую українське малярство в Німеччині. Між іншим, і в Берліні також.

  • Як Вам це вдається?

  • Конкретно це виглядає так, що ми знаходимо картини українських художників, готуємо вернісаж, маємо приємний вечір. Інколи вдається дещо продати. Художник задоволений повертається в Україну і малює далі.

  • Як жителі міста Дюрен реагують на такі виставки?

  • Це краще їх запитати. Я ж можу сказати, що в маленькому Дюрені, що ледве дотягує до ста тисяч мешканців, у багатьох німецьких родинах на стінах висить до тридцяти-сорока картин українських художників. Так ми людям з України поступово відкриваємо ці території, щоб вони не думали, що це є казки.

  • Ну і відповідно Ви тут представляєте Україну, чи не так?

  • Це моя приватна річ, яку я роблю. Це замала річ, щоб нею презентувати цілуУкраїну.

  • Чи є серед представлених Вами художників хтось з Лемківщини?

  • Так, є, але він, на жаль, помер вже сорок років тому. Це представник наївного малярства Никифор (Єпіфаній) Дровняк. Я нещодавно був на його великій виставці в місті Хальдерберг. На запрошені поляки відповідно написали про Никифора -“польський наївний маляр”. Одна ж німецька журналістка в місцевій газеті Хальдерберга підкреслила, що Никифор є художником українського походження з Лемківщини. А ще мені було дуже приємно, що там була презентована монографія про Никифора, яку я видав зі своєї приватної ініціативи. Так що лемко є там презентований добре. Може ще міг би зробити виставу Ендю Верхола, але маю лише одну його картину.

  • Чи їздите Ви на “Лемківську Ватру” до Ждині?

  • Та якось був два рази, але то сталося тому, що ми родиною їздимо до Криниці, що на колишній Лемківщині. Там, з околиць Криниці, в селі Флоринка жив мій дід. З цього села до речі походить відомий різьбяр Григорій Пецух. На полі бувшої хати нашого діда ми розставляємо шатро, пригостимося, дивимося на гори, як вони за нами плачуть. Вип’ємо наостанок вина і їдемо на “Лемківську ватру”. Там мешкаємо в українському Василіанському монастирі в Горлиці, де моя тітка вже понад п’ятдесят років є монахинею. От такі в нас контакти з Лемківщиною.

  • Чи маєте Ви продовжувачів Вашого лемківського роду? Чи передаєте їм свою культуру?

  • У мене – одна дочка, яка теж є лікарем. Діти вже не чують того, що чуємо ми.

  • Чи говорите з дочкою лемківським діалектом?

  • Лемківським діалектом з дочкою…. Щоб вивчити лемківську, треба мати неабиякі здібності (сміється). Моя мама завжди говорила до мене лемківським діалектом, не залежно скільки поляків було поруч. Ми не дозволяли собі не дозволяти говорити нашою мовою.

  • Розкажіть про засноване Вами українське товариство Ukraine e.V. в Дюрені.
  • Наше товариство Ukraine e.v. має сім членів. Ми намагаємося не приймати більше, бо чим більше членів, тим більше проблем. Кожен хоче бути головою, а того не потрібно. Там потрібно, щоб хтось щось зробив. А головувати є вже досить кому.

  • Ну то хто є зараз у вас в товаристві голова?

  • Доктор Маркович піід час інтерв'ю "Хаті скраю"
    • Ну то випадково я.(сміється)

  • А хто є ваші члени товариства, німці, українці?

  • Був один українець Євген Гунько, але він на жаль вже відійшов у вічність. Це була людина, яка народилася у Польщі. Батько його був жовніром Симона Петлюри, інтернованим на південь Польщі, до Сілезії.

  • Чим ще, крім організації виставок, Ви займаєтесь?

  • Ми сім разів їздили в Україну оперувати хворих. Найчастіше до лікарні в Винниках, до ортопедичного відділення. Там ми оперували хворих на коліно-кульшові суглоби. Пізніше до Стрия. Треба тут сказати, що Дюрен є містом-партнером Стрия.

  • Чи це було Вашою ініціативою, щоб Дюрен і Стрий побраталися?

  • Ну трішки так.

  • В чому ще полягає Ваша гуманітарна допомога Україні?

  • Доктор Маркович з медичною допомогою для України, Щетін, Польща
    Доктор Маркович під час розвантаження його допомоги Україні, Щетін, Польща

    Допомога полягає в тому, що зараз маємо пацієнта з України, в якого з’явились ускладнення після операції на кульшовому суглобі. Йому був імплантований штучний суглоб. Дійшло до запалення. Незабаром вже буде з поворотом відлітати до Львова. Процес його лікування ще не закінчився. Крім цього, так як Ви передали на своїй інтернет-сторінці “Хата скраю”, ми відреагували на заклик з Щетіна, де я навчався медицини, про допомогу з медичними препаратами і засобами лікування для хворих на грип в Україні. Я їм привіз минулого тижня допомогу у вигляді ліків на суму приблизно 10 000 Євро.

  • Пане Михайле, розкажіть, як конкретно Ви організували цю допомогу?

  • Я звернувся до кількох людей, з якими я співпрацюю і попросив їх допомогти з медикаментами для України. Потім я замовив велику машину, завантажив допомогу і привіз її до Щетіна, до української громади.

  • Як вони Вас зустріли?

  • Вони так на мене дивилися, ніби я впав з неба. “Звідки пан тут взявся?”, – здивовано запитав мене пан Іван Сирник, голова осередку українців в Щетіні. Я кажу: “Впав з неба!” (сміється). Він Вам може більше розповісти, як то було. Ви можете вважаєте мене несерйозною людиною, а я вважаю, що несерйозні — це ті, які вважають, що вони дуже серйозні. (сміється)

  • Які у Вас стосунки з посольством України в Німеччини?

  • Жодні. Щоправда приватні контакти з працівниками посольства допомогли організувати дві вистваки українців в Берліні.

  • Чи маєте Ви потребу в співпраці з посольством?

  • Якби така співпраця була, то разом можна було багато зробити. Ми від літ запрошували представників українських дипломатичних представництв в Німеччині на деякі події у нас. От я проводив в Дюрені два рази дні української культури, де щоденно була представлена багата програма, де говорилося про історію, поезію, малярство, музику. Зацікавлення українських представництв якщо не нульове, то принаймні мінімальне.

  • А чи цікавляться Вашою діяльністю німецькі представницькі організації?

  • Цікавляться і дуже. Ми інтенсивно співпрацюємо з мерією нашого міста Дюрена. Наш мер був кілька разів в Україні. Ми їздимо на свято міста Стрия. Вони приїжджають до нас. Німецьке місцеве радіо цікавиться нами. Подає інформацію про деякі речі. Німецькі журналісти пишуть у регіональні газети, яких у нас є дві. Ось щойно подали інформацію про збір допомоги в Україну, про яку я згадував попередньо.

  • Що є найважливішим у Вашому житті?

  • Любов. Для мене ціле життя є любов. Я все, що роблю, то є любов. Ми віддаємо любов і беремо також. Але тут треба розділяти поняття любові і кохання. У мого хворого з України є така майка з надписом: “Українці всіх країн, кохайтеся!”. Любов для мене є дещо інше.

  • А як Ви реагуєте на політичне життя в Україні?

  • Я далекий від політики.

  • А чи будете голосувати на виборах?

  • Ні, я не є громадянином України.

  • А звання закордонного українця не хотіли би отримати?

  • А що воно мені дає? В Україні дуже люблять давати різні звання: “почесний”, “нечесний” і т.д. Ми – люди бізнесу. Ми хочемо гроші. Дайте нам грошей!(сміється)

  • Але ж мені відомо, Ви є почесним громадянином Львова?

  • О, то було дуже урочисто. Там були президенти майже половини Центральної Європи.

Пам'ятник Никифору Дровняку у Львові
Пам'ятник Никифору Дровняку у Львові

Це було тоді, коли Львів святкував 750- ліття свого заснування. Я примусив Львів, щоб вони поставили пам’ятник лемку Никифору і на нього дивилися біля Домініканського собору. А ще я поставив пам’ятник Івану Трушу, українському живописцю-імпресіоністу, перед головним входом до Стрийського парку і недалеко від Богословської Академії мистецтв. Я хотів примусити Львів взяти ще один пам’ятник. Як казав бразильський письменник Пабло Куельо, який теж бував у Львові: “Коли ти щось зробиш один раз, це випадковість. Коли другий раз, то велика правдоподібність, що ти це зробиш і третій раз.” Це стосується ініціативи відкриття пам’ятника Антоничу. Він народився кілька кілометрів від того місця, де народився і я, і пару десятків років швидше, ніж я. Також на Лемківщині. Але це інша справа. Я надіюсь, що це таки колись станеться.

  • Що б на завершення Ви хотіли сказати українській громаді Німеччині?

  • А що є така? (сміється). Але якщо серйозно, то я часто буваю в Дюссельдорфі на служіннях в українських церквах. Українська громада є специфічна. Я бачу, скільки молодих людей там приїхало. Я знаю, в яких умовах вони знаходяться. Як вони мусять боротися за виживання, щоб мати якісь копійки в кишені, мати що їсти і мати де мешкати. Мені видається, що їх проблеми є такі самі, як і після війни, коли тут велика частина українців залишилася. Вони теж мусили тоді запевнити для дітей якісь підставкові можливості для проживання. Та ситуація з часом стабілізується.

  • Кого би Ви могли відзначити серед новоприбулих українців?

  • Є дуже багато гарних талановитих людей, які досягли вже дуже багато в музиці, які співають в німецьких оперних театрах, виступають як піаністи на престижних німецьких музичних сценах. Ірина Вакула співає в опері в Дюссельдорфі. Її чоловік Василь Гумницький є піаністом також. Яромир Боженко щойно мав досить престижний концерт в Ессені. Гарне враження справила на мене Мар’яна Садовська, яка мешкає в Кьольні.

  • Наприкінці, дозвольте мені подякувати Вам за Вашу роботу, меценатську і благодійну діяльність і побажати ще більше любові, яка би Вас супроводжувала і надалі.

  • Дякую.

One thought on “Інтерв’ю з Михайлом Марковичем, доктором і меценатом”

  1. Шановний Михаїл Маркович, нехай Вас береже Бог на кожному кроці і Вашу родину. Дякуємо за допомогу яку Ви організували для нашого сина Сімакова Віктора з с.Сапіжанка, Львівської обл. Ми ніколи не забудемо Вас. З повагою батьки Володимир і Люба. Нехай Ваша любов навертає людство до Бога !!! Низький Вам батьківський уклін !!!
    +380976689962

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s