1932–1933 роки: наслідки за баченням німецьких дипломатів


Андрій КУДРЯЧЕНКО

Андрій КУДРЯЧЕНКО

Завдяки підтримці Німецької служби академічного обміну мені кілька років тому випала добра нагода попрацювати два місяці в тамтешніх архівах, зокрема в політичному архіві Міністерства закордонних справ ФРН. Знаючи про голод та людоїдство в Україні із сучасної наукової літератури та розповідей батьків, які ледве пережили лихоліття 1933 і 1947 років, я захотів з’ясувати, як оцінювали ті жахливі події закордонні політично незаангажовані сучасники.

Знання документів тієї доби, спостережень і оцінок дипломатів із, так би мовити, ворожої країни може стати в пригоді для повнішого висвітлення подій. Як відомо, в тридцяті роки XX століття в Україні працювали Генеральне консульство Німеччини в Харкові й консульства в Києві та Одесі. Інакше кажучи, тогочасний перебіг подій в Україні також прискіпливо аналізували й німецькі дипломати, власне, як і дипломати інших країн. Мені як недавньому українському дипломатові в сучасній ФРН відомо це не з чуток.

Наведу перелік висвітлюваних питань у політичному звіті Генерального консульства Німеччини в Києві за 1933 рік.

І. Зовнішньополітична частина

– Ставлення до Німеччини: оніміння офіційної атмосфери. Ворожа позиція преси до Німеччини.

– Становище громадян Німеччини (спеціалістів) і політика щодо національних меншин. Культурне відчуження.

– Ставлення до Польщі: недовіра, певно, не зміниться.

– Візит французьких державних діячів.

– Наслідки напруження на Далекому Сході.

ІІ. Внутрішньополітична частина

– Внутрішньополітичне становище: голод підтверджує позицію уряду й відчай у настроях населення. Безжалісність у місті й на селі.

– Енергійна боротьба уряду за врожай і хлібопоставки. Паспортна система.

– Українське питання: голод розширює «прірву» між Москвою та Україною. Направлення Постишева. Боротьба проти українства. Великорусизм – комуністичний шовінізм.

– Національні меншини: небажане зміцнення українського фронту. Заходи для його послаблення. Пропагандистська кампанія.

– Юриспруденція: м’які вироки за розкрадання державної власності. Жорстока юридична практика щодо саботажів сільгоспкампаній. Зниження кримінальної злочинності. Випробування для арбітражного суду.

– Сфера освіти: відкриття університету в Києві. Перевірки в школах. Німецькій школі в Києві відмовили у викладанні німецькою мовою.

– Церква: жодних нападок проти інституцій, але переслідування віруючих.

– Охорона здоров’я: сильна епідемія. Голод і наслідки. Погана освіта лікарів. Дефіцит лікарів і медикаментів.

– Висновки: незважаючи на всі труднощі, «ніякої безпосередньої небезпеки для радянської держави».

Ось такого змісту річний політичний звіт було направлено 15 січня 1934 року з Києва до німецького посольства у Москві та Міністерства закордонних справ у Берліні. Отже, маємо ретельний аналіз, суто німецький прискіпливий підхід до наших тогочасних проблем.

Тож для з’ясування й об’єктивної оцінки вкрай жахливого перебігу подій на рідній землі я поставив перед собою такі запитання:

1. Що трапилося в тогочасній Україні – голод чи голодомор?

2. Яких масштабів набула тогочасна трагедія і чи можна було їй якось зарадити?

3. Які соціальні та політичні наслідки для України мало голодне лихоліття?

Відповіді на ці важливі й понині запитання я намагаюся дати, спираючись передусім на німецькі архівні документи, свідчення дипломатів.

Маю всі підстави стверджувати: насправді в Україні був не голод, а голодомор. Тобто до об’єктивних чинників – неврожаю 1932 року та негараздів, пов’язаних із політикою радянської влади на селі, – додавалася цілеспрямована антиукраїнська діяльність кремлівського центру. Останню, як свідчать німецькі архіви, жодним чином не було спрямовано на зменшення страждань людей, особливо в сільській місцевості. Навпаки, Москва робила все так, нібито голод не забирав життя мільйонів осіб. Коригування політики щодо примусових хлібозаготовок у колгоспах та радгоспах, зменшення оподаткування приватних одноосібних сільських господарств з огляду на надто тяжке становище не було. І якщо порівнювати політику радянської влади з її діяльністю 1921 року і в Україні, і в Росії, зокрема на Поволжі, то впадає в очі відсутність цілеспрямованих державних заходів щодо підтримки голодуючих районів.

Ось підстави для такого висновку:

– реакція влади на голодні бунти, що відбулися на Волині (нині Житомирська область) в останні тижні квітня 1932 року;

– запобігання влади виходу сільських жителів до міст України та до інших регіонів Радянського Союзу;

– прийняття закону від 7 серпня 1932 року «Про охорону соціалістичної власності», який у народі називали «законом про колоски»;

– направлення до України «кремлівським центром на чолі зі Сталіним у Харків уповноваженого Москви П. П. Постишева». А цей уповноважений «діяв із залізною енергією, активно викорінював «націоналістів» і «сепаратистів».

Наведу деякі дані докладніше. Німецький консул Зоммер у Києві 2 травня та 9 вересня 1932 року інформував своє посольство та МЗС Німеччини: «Продовольчий голод на Волині, спричинений передусім неврожаєм, а також безцеремонною реєстрацією та конфіскацією зернових і картопляних запасів, резервів худоби, призвів протягом двох останніх тижнів квітня до заворушень голодуючих у всьому регіоні, а саме: в Солодиріво, Мар’янівці, Лісному хуторі, у селах Ставки та Родовка. Сільські жителі, переважно жінки, здебільшого збираються разом і вимагають хліба, зерна. Вони пограбували державні засіки й розібрали зерно по домах тоді, коли їхні вимоги проігнорували. Згідно з повідомленням одного сільського трудівника-німця, в Мар’янівці заворушення тривали понад 5 годин, доки прибулі міліціонери не зробили попереджувальні постріли і всіх розігнали.

У с. Ставки при подібних обуреннях, за повідомленням надійного джерела, прибулого шефа районної міліції селяни забили до смерті, а голова сільради лишився напівживий». У зв’язку з цим «відбулися численні арешти. Міліція, опанувавши ситуацію, наступної ночі після цих заворушень вдалася до обшуків домівок селян і конфіскувала все зерно, яке, за її припущенням, селяни поцупили під час обурення».

Стверджуючи наявність великомасштабного голоду, консул Зоммер апелює до офіційних повідомлень про те, що колгоспи вночі охороняють ниви та комори. Дуже часто вдень висаджену картоплю голодуючі селяни вибирають уночі, на київських ринках мають широкий попит різні, майже неїстівні фабричні відходи, а також лушпиння. Далі зазначено: «Ситуація на Волині засвідчує, що невдоволеність, неспокій в уже описаний спосіб має очікуватися і в інших частинах консульського округу».

У річному звіті Одеського консульства Німеччини від 6 грудня 1933 року наголошувалося: «Українська частина округу найбільше постраждала від голоду, особливо в зимовий період. Цей голод був здебільшого викликаний, власне, самими органами влади, які з кінця 1932 року систематично конфісковували весь урожай і запаси, оскільки Одеська область не виконала своїх зобов’язань щодо поставки зерна. Тому все зерно вивезли, й села справді наприкінці 1932 – на початку 1933 року залишилися без хліба. У лютому надійшли перші повідомлення про велику смертність від голоду і про людоїдство. Найгірше становище було на півночі округу. Але й в Одесі можна було бачити на вулицях виснажених людей, які вмирали від голоду».

До інших складових надто тяжкого становища привертає увагу німецький консул Хунке в повідомленні з Києва від 2 листопада 1933 року. Дипломат підкреслює: «Останніми тижнями в Києві знову дуже поширилась епідемія висипного тифу. Щоденно до лікарень міста доставляють близько 110 осіб. До цього числа належать лише мешканці Києва. Разом із немісцевими особами – вихідцями із села – чисельність госпіталізованих сягає близько 200 осіб».

Зазначаючи, що органи радянської державної влади стурбовані становищем, німецьке консульство в Києві констатує: «Заходи міської влади щодо зменшення масштабів, особливо з числа сільських жителів, ще й досі не дали очікуваних результатів… У сільській місцевості значно поширюється епідемія. При цьому зростає число випадків, коли знесилені через голод хворі неспроможні перенести хворобу, що призводить до смертельних випадків».

Водночас німецькі дипломати в цей період повідомляють також, що робітники тривалий час не отримують заробітної плати й що невчасно забезпечують коштами окремі частини Червоної Армії (навіть командний склад). А з Волині, де був відчутно поганий урожай, до консульства надійшли конкретні дані про голод, який «уже нині призводить до смертельних жертв». Схожа картина, як свідчать архівні документи німецьких консульств, в Україні спостерігалася повсюдно.

Щоб об’єктивніше оцінити реальну політику влади, а не її декларації, варто назвати також «успіхи проведення партійної лінії». Так, реалізуючи положення «закону про колоски», лише за перший рік на його підставі було засуджено близько 300 тисяч громадян, із них 5 відсотків – до розстрілу. Внаслідок боротьби з «організованим саботажем хлібозаготовок, масовими крадіжками в колгоспах і радгоспах» органи ДПУ ліквідували 1932 року «повстанське підпілля» в Україні, що, за секретними даними, «охопило близько 200 районів». У найтяжчий період – листопад 1932-го – січень 1933 року – ліквідували понад 1200 «контрреволюційних колгоспних» груп, арештували 6682 особи, а впродовж 1932 року з України депортували понад 800 тисяч осіб. Ось такою була реальна політична лінія радянської влади.

Хотів би також додати: в політичному архіві МЗС Німеччини відповідного періоду є вельми показове порівняння, наведене дипломатами, які працювали в Україні. Вони надіслали брошуру – звернення влади до світової громадськості у зв’язку з голодом на Поволжі 1921 року й зазначили, що в 1932–1933 роках ні брошури, ні звернення до світової громадськості не було. Не вживався на офіційному рівні й термін «голод», нібито його не існувало. Ба навіть радянський уряд організував інформаційну блокаду щодо справжнього становища в Україні, твердячи: вигадки про голод навмисне поширюють вороги країни соціалізму. І, як свідчить зміст політичного звіту консульства Німеччини в Києві, під час подорожі французької офіційної делегації влітку 1933 року Україною їй показували «заможні села» (раніше так демонстрували «потьомкінські поселення»).

Висновок очевидний: не було жодного натяку на систему заходів щодо запобігання масштабам і мінімізації наслідків голоду. Саме тому я з щиросердним співчуттям до наших співвітчизників і з величезним гнівом до можновладців мушу стверджувати: це була політика геноциду, яку цілеспрямовано здійснював московський центр.

Варто зазначити, як оцінювали німецькі дипломатичні представництва запровадження радянської паспортної системи. У політичному звіті Генконсульства Німеччини за 1933 рік знаходимо таке твердження: «Поряд із голодом, хлібозаготівельною кампанією є також «не важливе» внутрішньо-політичне питання, воно перебуває десь на другому місці, – це введення паспортів. Адміністративні заходи протидії новому заселенню обезлюднених територій на півдні Київської області та напливу голодних і помираючих селян і дітей не мали успіху. Але достатньо дієвою стала впроваджена паспортна система. Хоча стверджується, що введено її здебільшого проти кримінальних злочинців, спекулянтів, політично ненадійних елементів і людей без професії. Насправді запровадження паспортної системи було ланкою заходів влади проти сільських жителів, які голодували».

Німецькі очевидці знали справжні масштаби голодомору. Так, у політичному звіті Генконсульства Німеччини у Харкові за 1933 рік наводиться цифра померлих від голоду – понад 6 млн. громадян України. Лише із 12 млн. жителів Київської, Чернігівської та Вінницької областей, як указує дипломатичне джерело, це лихо охопило щонайменше понад 2,5 млн. людей. Кількість жертв голодомору могла бути набагато менша, якби сталінське керівництво звернулося по допомогу до світового співтовариства, як під час голоду 1921–1923 років. Проте цього не було зроблено.

І все-таки допомога голодуючим народам нашої країни, скажімо, німецькій меншині, надходила із-за кордону, зокрема, від громадян Німеччини, Канади, Швеції, Швейцарії. Як же ставилася компартійна влада до вагомих добродійних акцій? Спочатку радянському керівництву було вигідно поповнювати валютні надходження. Потім секретар ЦК партії Каганович запропонував організувати на місцях «добровільну» відмову наших громадян від пожертвувань із-за кордону на користь Міжнародної організації допомоги революціонерам. Індивідуальну «роз’яснювальну роботу» проводили з кожним колоністом.

Толерантне ставлення влади до одержувачів допомоги з Німеччини наприкінці 1933 року різко змінилося. Розгорнулася рішуча боротьба з «гітлерівською допомогою, яка підривала авторитет соціалістичної держави». Станом на червень 1934 року було заарештовано понад 100 осіб – організаторів допомоги. Влада заборонила діяльність добродійних організацій, за межі Радянського Союзу вислали секретаря німецького консульства в Одесі Ганна, представників німецького транспортного товариства «Дойче Леванті Лініє».

У тогочасних документах я відшукав рукописний лист німців України до фюрера й до німецького народу. Цей лист потрапив дивним чином через німецьке консульство в Чехословаччині до МЗС Німеччини. У листі, датованому вже 1938 роком, проаналізовано чимало фактів, зокрема й ситуацію з голодом, та оцінено німецьку допомогу. Наведу лише декілька промовистих рядків: «Вимирали родини, навіть цілі села. Мертвих знаходили сотнями за селами, вантажили на вози й закопували в братські могили. Чужих, опухлих від голоду людей, котрі приходили в якесь село, сподіваючись тут врятуватись від смерті, також вантажили на вози й викидали за селом, залишаючи напризволяще. Жодна людина не турбувалася про нещасних, а уряд і згадувати не варто. Цей голод особливо був сильний серед селянства… Селянин помирав на полі під час роботи, і коли він безсило падав, його часто обзивали симулянтом та саботажником. Були з’їдені всі фрукти та їстівні трави. Акації були голі, ніби взимку. Як Божа благодать надійшла допомога фюрера та німецького народу, яку тут у нас було названо «гітлерівською допомогою». Не лише ми, німці, а й велика частина росіян та українців вдячні німецькому народові за надану в цей жахливий час допомогу». Саме вона, допомога, врятувала життя тисячам, і побіжно зауважимо, що, на велику ганьбу комуністичної партії, більшовики також одержували допомогу.

Хочу наголосити, що німецькі дипломати оцінювали тогочасне становище як катастрофу, коли державне насилля над людьми, фізичні й психічні тортури видавлювали із знедолених трудові «успіхи», коли примусові хлібозаготівлі проводилися завдяки шаленому тиску та боротьбі не на життя, а на смерть. Звичайно, такий жахливий перебіг подій не міг не позначитися на настроях і пересічних людей, і партійних, радянських та комсомольських кадрів. Страх і відчай були постійними супутниками наших співвітчизників. Вірними провідниками сталінської людиноненависницької політики були і московські емісари В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, і українські лідери С. Косіор, В. Чубар, П. Петровський, інші республіканські чиновники. Будь-які спроби протесту оперативно придушували.

Підтвердження цього – оцінки Генерального консульства Німеччини в Харкові стосовно ролі Постишева, зроблені після XII Всеукраїнського партійного з’їзду (1934). У документі від 26 січня наголошувалося: «Постишев за неповний рік зміцнив владу радянської системи в Україні, ідучи на величезні жертви й мільйони померлих від голоду, напруживши до останнього виробничі сили селян; відхиливши непідтримку певних сил, він зміцнив єдність федеративного союзу рад та знищив загрозливий національний рух на передбачуваний час. В Україні тим самим вирішено національне питання таким чином, як воно тут є зрозумілим».

Я знайшов досить промовистий документ за травень 1936 року під назвою «Чи українська Україна?» Кілька тверджень і оцінок варто процитувати дослівно, щоб чіткіше висвітлити весь трагізм українства й для порівняння провести паралель із сучасністю.

1. «Радянська Україна до 1932 року набула справді далекосяжної національно-культурної автономії, передусім завдяки політиці друга Леніна, українського комісара народної освіти М. Скрипника. Він обіймав цю посаду протягом 12 років. Це був час, коли стара гвардія українських більшовиків панувала у країні. Поза сумнівом, вони були справжніми комуністами, але комуністами особливого, саме українського типу. Вони, маючи національне самовизначення, відчували реальну підтримку навіть інтелігенції з числа некомуністично-національних патріотів».

2. «Проте це був спосіб дуалізму поміж національним українським самовизначенням та національно-комуністичною ідеологією, який уже тоді вступив у конфлікт із Москвою. Там розвиток української своєрідності, мови, культури сприймався з величезною недовірою і мав призвести до перелому».

3. «Конфлікт набув особливо тяжкого характеру з приходом голоду 1932 –1933 років, який став наслідком колективізації сільських трударів України. Місцеві функціонери, відчуваючи опір селянства, за наказом із Москви змушені були відбирати у голодного населення навіть останні кілограми хліба. Московський центр із Сталіним на чолі був налаштований на дуже енергійну боротьбу. Стару гвардію більшовиків було розстріляно, знищено».

4. «Українську Україну було знищено. Із дещо більш як 30 млн. населення, за приблизними підрахунками, п’яту частину (6 млн. осіб) було втрачено через голодну смерть. Нині народ став доволі крихким, щоб витримати останні удари московського централізму. Було «реорганізовано» національну Академію наук, «зрівняно» вищі заклади освіти, знищено мільйони книг і друкованих свідчень допостишевської ери, а також ліквідовано всі ознаки націоналістичного виховання, які відчувалися в бібліотеках і книгарнях, у засобах масової інформації. Водночас упроваджувалась «українська радянська культура». У народних комісаріатах України, інших відомствах розмовляють лише російською мовою».

5. «Майбутнє справедливе історичне дослідження, можливо, встановить точніше, що українському народові в жахливі 1932–1933 роки було потрощено моральний хребет. І ця заподіяна величезна шкода розтягнеться на десятиліття, а можливо, й назавжди. Коли нині знову були «реабілітовані» постишевською милістю українські народні пісні, коли сьогодні українська опера гастролює в Москві з українськими виставами, коли зараз на московській естраді знову виступають українські танцівники, то це не що інше, як гротескова пародія на долю України».

Ось такі соціально-політичні наслідки спостерігали німецькі очевидці й сучасники тих справді жахливих років для українства, багатостраждальної Вітчизни. Наведені факти можуть значно посилити положення наших висновків, що ґрунтуються на аналізі здебільшого вітчизняних матеріалів. З огляду на те, що німецьких дипломатів ніяк не можна запідозрити в прихильності до українства, слід віддати належне їхньому об’єктивному висвітленню проблем голодомору, його причин і згубних наслідків.

Нині перед вітчизняними істориками постало завдання підготувати максимально повне, енциклопедичне видання про голодомор 1932–1933 років або навіть про всі голодомори в Україні протягом XX століття. Важливо залучити до цієї справи якомога ширше коло науковців, солідний масив документів та архівних матеріалів, зокрема із зарубіжних країн, адже консульські установи в Україні мали, крім Німеччини, Польща, Чехословаччина, Туреччина та інші держави.

1. Колективізація і голод в Україні. 1929–1933. Збірник документів і матеріалів. – К., 1992.

2. Костюк Г. Сталінізм в Україні. Ґенеза і наслідки. – К., 1995.

3. Портрет темряви. Свідчення, документи і матеріали: У 2 кн. – Київ; Нью-Йорк: Асоціація дослідників голодоморів в Україні, 1999.

4. Ченцов В. В. Трагические судьбы. – М., 1998.

5. Deutschland. Politisches Archiv. Auswertiges Amt. Politische Abteilung. Akten – Ukraine. R-69, R-80, R-349, R-351.

6. Мeuller J.F. Ostdeutsches Schicksal am Schwarzen Meer. – 1981.

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s