«Живі» для живих


Автор нового фільму про Голодомор Сергій Буковський: «Страшно не те, що їли своїх дітей, а те, коли людина, переживши стільки, каже, що вона не повинна жити на світі»

 

Ольга ЖУК

Сергій Буковський на зйомках фільму «Живі».

Режисер–документаліст Сергій Буковський, який зняв фільм про Голокост, за тему Голодомору взявся не з міркувань, що коли робиш фільм про вічне і робиш це професійно, то автоматично приречений на успіх. Вінки слави і щирі подяки від сильних світу сього його не цікавлять. Документальний фільм «Живі» робив для того, щоб і в Україні, і в Європі люди зрозуміли, що померлі в 1932—33–х роках залишились із нами, а ті, які дивом вижили і залишилися людьми, — це біографія всієї України. Творець фільмів «Завтра свято», «Війна. Український рахунок», «Назви своє ім’я по буквах», продюсером якого був Стівен Спілберг, радить вдивитися в обличчя бабусь і дідусів, які пережили пекло 33–го, поки не пізно. І задуматися про те, щоб ніколи не дати зробити з собою щось подібне.

400 годин свідчень

— Усе почалося під час прем’єри «Назви своє ім’я…» у Жовтневому палаці, в той день, коли у Київ приїжджав Спілберг. Ми в протокольному порядку сиділи поруч із Президентом і пані Катериною Ющенко. Почали перемовлятися, що добре було б зробити фільм про Голодомор, який був би зрозумілим і нашій, і західній аудиторії. Бо те, що очевидно для нас, зовсім не зрозуміло для Заходу.

— Хіба це була не ідея Віктора Пінчука під час прем’єри, що треба зняти три фільми — про Голокост, Голодомор і Чорнобильську катастрофу?

— Тоді говорили, що в Україні є три основних трагедії. Але про те, що я це робитиму, не йшлося. Через якийсь час у нас була зустріч із Віктором Ющенком, і ми запропонували, щоб він щось розказав про Голодомор. Починали знімати з Хоружівки.

— У фільмі «Назви своє ім’я…» ви використовували вже відзняті інтерв’ю, а в «Живих» починали все з нуля?

— Об’їздили майже всю Україну, відзняли 60 свідчень на 400 годин. Робота над фільмом зайняла десять місяців. Сценарист фільму Сергій Тримбач відповідав у нас за Кіровоградську область, бо він сам родом з Олександрії. Перед тим, як їхати туди зі знімальною групою, він там працював більше тижня, знаходив людей, готував зйомки, робив фотосесію. Це було трішки схоже на своєрідний кастинг. Після цього всі разом у Києві визначали, яка бабуся цікава, яку історію треба знімати.

— А коли почали працювати з документами?

— Паралельно тривала робота в архівах. Окрема група працювала в Москві у двох кіноархівах. Використане відео — з Білих Стовпів, де зберігають всі фільми, які вироблялися в СРСР, і всі західні. Документи знаходили і в нашому архіві імені Пшеничного. Не вірте тому, хто скаже, що хроніка про Голодомор існує. Ми шукали контекстну хроніку, яка знімалася безпосередньо у 33–32 роках. Знайшли тільки пропагандистську, яка працювала навпаки.

— Використано також іноземні архіви?

— Наш лінійний продюсер і перекладач Євгенія Кравчук займалася польським архівом, працювала з відомим істориком Яном Яцеком Брускі. З італійського боку нам допомагав Андреа Граціозі. Напередодні він видав книгу «Листи з Харкова». Це листування італійських дипломатів, які працювали в Харкові. Все, що у фільмі, — оригінали, до яких інколи додається комп’ютерна анімація. Була в нас дуже коротка і стисла подорож до Великобританії, Уельсу, звідки журналіст Гарет Джонс, який у 33–му був в Україні. Всі закордонні зйомки затверджував американський продюсер Марк Едвардс, який живе у Парижі.

— Як ви натрапили на слід Джонса? Про нього дуже мало знають в Україні.

— Це ідея Марка. Ми дуже довго думали, як зробити так, щоб події 33–го були вписані у світовий контекст. Можна було б напряму розповісти, що відбувалося в Європі, Америці, як прийшов фашизм, про американську депресію. Джонс — це знахідка, він всюди побував, все побачив. І найголовніше, що він побував в Україні.

— Щоденники начитує його родич?

— Це його племінник Найджел Коллі. Він та його мати на початку 90–х у заміському домі знайшли валізу з матеріалами — документами, листами, щоденником. У них є сайт, де це все можна почитати. Але ми наполягали, щоб у фільмі були оригінали. Джонс загинув за день до 30–річчя. Його бабуся і мати до революції працювали в теперішньому Донецьку — дітлахам Юзівки викладали англійську. Наша історія дуже схожа на історію Уельсу — вони теж прагнули до незалежності, може, тому Джонс і зацікавився Україною.

— На фотографії ви конкретно показуєте обличчя людини, яка, судячи з усього, вбила Джонса.

— Ми прозоро натякаємо на це. Про це достеменно невідомо. Існує версія, що його прибрав з Кремля Літвінов, міністр закордонних справ. Історія Гарета Джонса значно більша, ширша і цікавіша. Це матеріал для блискучого ігрового фільму.

«Живі» — не про геноцид і не чавилка сліз

— Чому у фільмі жодного разу не згадується тема геноциду?

— Глядач мусить сам прийти до якихось висновків. Ми робили фільм не про геноцид, а про людей. Там і так це зрозуміло. Дуже небезпечно думати, що тема Голодомору в наші дні поза критикою — повинні бути фільми, статті, виставки. Інакше одна залізобетонна позиція може привести до профанації теми, а це може знову роз’єднати націю. Ще дуже свіжі спогади людей про радянські вшанування.

— Недавно у магазині продавщиця ввімкнула радіо, де йшлося про відзначення пам’яті жертв Голодомору. Її реакція була дуже обурлива. Мовляв, скільки можна в історії копатися, краще б про сьогодні подбали, зарплати збільшили, а то з такими цінами і без Голодомору можна загнутися. Якийсь цинізм превалює в людській свідомості.

— І те, і те важливе. Тема Голодомору почала відроджуватися суспільством не сьогодні, а в часи перебудови. Тоді було зроблено чимало гарних фільмів. Потихеньку все затихло. Все, що відбувається — не заради якоїсь там абстрактної історичної справедливості. У фільмі я хотів показати наші події в світовому контексті, бо це не тільки проблема України. Події 33–го року — це загальноєвропейська історія. Світ мусить визнати це. А ще хотів просто зафіксувати цих людей, щоб не зникли з пам’яті.

— Але більша частина відзнятих людей у фільм не ввійшла.

— Я не знаю, що буде з цими касетами і матеріалами. Ми все це передамо Міжнародному благодійному фонду «Україна 3000», замовнику і власнику всіх прав на фільм «Живі». Завдяки їм знімали найсучаснішими цифровими технологіями.

— Знаю, що ви любите медитативні фільми без слів, які тривають кілька годин. Чи можна було б із цього матеріалу щось таке зробити?

— У Європі нічого про Голодомор не знають. На нашому продюсерові Маркові ми перевіряли деякі речі. «Марко, ти знаєш, що сталося? — Ні, не знаю. — Ти знаєш це? — Ні, не знаю». Я не великий прихильник текстів у кіно. Але тут ми пішли на це, через що фільм вийшов трішки інформаційно переобтяжений. У порівнянні з телевізійними форматами, де неможливо вставити лезо бритви, ми зберегли деякий баланс тексту, слова, зображення, паузи. У фільмі нема музики, тільки пісні й дуже складна шумова партитура. Робота над звуком тривала півтора місяця. Я дуже боявся, щоб не скотитися у наш вічний український пафос. Прагнули до аскетизму. Плакати мусять не на екрані, а в залі. Заграли б віолончелі, скрипки і арфи, все — труба. Групою вирішили, що жахів не буде. Немає нічого страшнішого, коли мати з’їдає свою дитину. Це дуже простий і короткий спосіб, як натиснути на жаль. І так ясно, що всі вони їли бур’яни, листя дерев. Це заборонений прийом, який не можна використовувати.

Вони прекрасні, бо живі

— Ваші герої у фільмі жартують, від чого глядач часом сміється, а не заливається слізьми.

— Вони всі живі люди, не втратили оптимізму, гостинності, доброзичливості. Прекрасні і дуже наївні люди. Ми роздивлялися цих людей, давали їм можливість помовчати в кадрі. Інколи це говорить більше, ніж слова.

— У фільмі нема музики, але є пісні. Це за сценарієм?

— Ми всім пропонували поспівати. Сільські люди, а особливо в такому віці, люблять пофілософствувати. Їм треба було дати шанс це зробити. Найголовніше правило журналіста в кіно, коли береш інтерв’ю, — чим довше не ставиш запитання, тим краще. У кожній хаті відчували певний дефіцит спілкування. На загал картина не дуже оптимістична. Старість — вона скрізь старість. А в нас вона одинока, хвора, нещасна, інколи трагічна. Це добре, коли діти забирають на зиму в місто. Та починається весна, бабусю нічого не стримує. Вона і пішки з палицею піде до села, бо там земля, треба щось посадити.

— Як вибирали героїв фільму з 60 претендентів?

— Інтуїтивно відчували контакт. Дуже шкодую, що з фільму вилітало чимало інтерв’ю, блоків, прекрасних епізодів про післяголодоморний, післявоєнний період. Була небезпека подвійного фіналу, а нічого нема гіршого, коли думаєш, що кіно закінчилося, а воно ще іде. Є така теорія, що поганий режисер під час монтажу викидає погані кадри, а хороший режисер викидає хороші.

— Які цікаві кадри не ввійшли у фільм, а хотілося б?

— На Великдень знімали церкву українського патріархату у Чернігівській області. Камера літала над полями і деревами. Вийшло окреме кіно, яке не ввійшло, бо було занадто красиво. Звідти є маленька деталь, яка спрацює краще, ніж тисячі екранів і зйомки з гелікоптера. У фільмі є рука баби Тані, яка складає крашанки перед тим, як іти в церкву.

— Що для себе відкрили після фільму?

— Любити людство значно простіше, ніж любити маленьку людину і дбати про неї. Не забувати про мертвих, але думати і про живих.

— Зараз це дуже добре видно, коли про Голодомор говорять, а про свідків тих подій не дбають.

— З часом це буде.

— Але їх може не бути. І залишаться порожні стільці, як наприкінці вашого фільму.

— У кожному моєму фільмі одне запитання: хто ми — люди чи масовка? Згадую слова Спілберга під час прем’єри «Назви своє ім’я» про те, чому трапився Голокост. Він дуже філософськи відповів: «Це трапилося тому, що ми дозволили це зробити». Ми не маємо права дозволяти таке робити з собою. Після знищення інтелігенції, письменників, науковців залишилися бабусі, які нічого не могли зробити. А далі наступила ера страху. Напівжартома баба Настя запитала нас, а чи не посадять її за те, що вона тут натріпала. В кіно не треба притискати людину до стінки: а що ви їли, а чи з’їли дитину. Не про те мова. Жах, коли, переживши стільки, людина доходить висновків, що вона не повинна жити на світі. Майже всі бабусі після довгої паузи наприкінці казали: «Нічого доброго ми в житті не бачили». Але вони живі.

Джерело: Україна молода

One thought on “«Живі» для живих”

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s