“Запитайте будь-кого з пересічних діаспорників…”


http://www.dt.ua/3000/3150/67543/

№ 41 (769) 24 — 30 жовтня 2009


«Час для України жить…»

Автори: Ігор ВИННИЧЕНКО, Юрій ЮРЧЕНКО

Лише те суспільство може сподіватися на визнання, повагу та «нетуманне» майбутнє, яке з повагою ставиться до своєї історії та спадщини, належно виховує молодь і будує майбутнє, спираючись на новітні досягнення людського розуму. Україна ж — держава, котра «святкує поразки, ставить пам’ятники поневолювачам і зберігає монументи диктаторам» («ДТ» від 22 серпня ц.р.), на могилах зводить культові споруди (!) і танцмайданчики, патріотизмом замінює науку (у т.ч. історичну), вже який рік поспіль не поступається першими — в Європі (офіційна статистика) — тютюнопалільно-алкогольновживально-ВІЛпрогресуючими місцями, а ненав’язливо-всеохопним вихованням її населення переймаються «щасливі разом» Букіни, няня Віка зі своїм колоритним оточенням, татусеві доньки вкупі з кадетами etc. Про корупцію не згадуємо, бо вона не від сьогодні стала «рідною», а її розмах (що світ жахає) не лякає — звикли. Щодо такого ганебного явища, як у чужих краях заробітчанство, то нині кожен десятий трудовий мігрант світу — з України, частка ж українських заробітчан у загальному вітчизняному соціумі — найвища у світі.

Те, як ми ставимося до своєї багатющої і розмаїтої спадщини, не одного іноземця примушувало замислюватися: і чого це вони (себто ми) в Європу так наполегливо просяться. Особливо той, що регулярно згадує про «маленьких українців». Хоча йому не відмовиш у зацікавленні нашою минувшиною. Як і в хаотичних рухах щодо приведення в більш-менш належний вигляд тієї чи іншої історичної пам’ятки. От тільки подальша їхня доля його, здається, не обходить. Узяти бодай відреставрований палац у Батурині. До пуття його довели, а от як утримувати, щоб він завтра знову не почав руйнуватися, — питаннячко. У США вже не перший рік готують менеджерів музейної справи (в Європі це почалося віднедавна), оскільки ця галузь свідомо позбавлена бюджетного фінансування: маєте на чому заробляти — робіть це. Так, зокрема, формується клас тих, що «роблять себе самі».

Про більшість інших учасників президентських перегонів не згадуємо. Однак і вини їхньої (як і їхніх іміджмейкерів, спічрайтерів та ін.) в історичній забудькуватості не вбачаємо: усі вони — «продукти» епохи «розвинутого» соціалізму. Університетів закордонних не закінчували, самоосвітою (філософія, логіка, риторика etc.) не переймалися, а «навчалися» — і продовжують це робити — лише того, як державу та її громадян дурити.

Охоронні ж дошки на пам’ятках архітектури, культури та історії у того ж таки іноземця (нам бо ж — не звикати) викликають запитання стосовно країни, в якій він перебуває. А зовнішній вигляд некрополів (включно з Байковим кладовищем), на яких упокоїлись і відомі, і пересічні особистості?

Давно не відкриття, що в зародженні, формуванні та розвої українських науки, культури, освіти, військової справи, підприємництва та інших складових соціального, економічного, політичного та міжнародного життя видатним є внесок великої кількості представників не українського етносу. Проте й до сьогодні немає праць, в яких усебічно висвітлюються життя та діяльність цих непересічних осіб (не згадуємо виданих у підрадянській Україні та не виданих в Україні незалежній енциклопедій). У назвах вулиць і площ українських міст і містечок годі шукати (за мізерним винятком) імена тих, кому ці населені пункти завдячують архітектурною вишуканістю, хто сприяв розвитку в них культури, мистецтва, освіти, науки, підприємництва…

От, для прикладу, німці, для багатьох з яких Україна стала другою батьківщиною. Так, значною мірою завдяки попечителю Київської учбової округи Ґ. фон Брадке 1834 р. відбулося відкриття другого на підросійській Україні університету — нині Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Його ректорами були М.Х.Бунґе (тричі),
Й.Г.Нейкірх (сім разів), М.К.Ренненкампф, Р.-Е.Траутфеттер, Ф.Ф.Ергардт; проректорами — О.М.Павльсон та Й.Г.Нейкірх…

Ректором та засновником бібліотеки Харківського університету був Й.-Х.Кронеберґ, ініціатором створення універcитетської обсерваторії — Й.С.Ґ.Гут, першим головою заснованого ним же 1879 р. Харківського математичного товариства — заслужений професор університету Є.Беєр.

Генерал артилерії Фрідріх фон Кеніґсек допомагав гетьману І.Мазепі в удосконаленні гарматної справи на Гетьманщині, був одним із керівників оборони Батурина в жовтні 1708 р. Помер «від ран у дорозі до Глухова, куди росіяни везли його на страту». Чільні посади в Українській галицькій армії та в армії УНР посідали А.Бізанц, А.Ерле, Г.Кох, А.Кравс, Г.Куніш, А.Ляєр, Ф.Льонер, Ф.Тінкель, А.Шаманек,
А.Вольф, В.Льобковіц. Уродженець Старобільська Г.Лангемак — начальник артилерії Чорноморського флоту, один із конструкторів реактивних снарядів для «катюш».

Ілля Шраг очолював Українську парламентську громаду, яка в І Державній Думі домагалася національної автономії України; був одним з авторів проекту засад автономії. Д.Дорошенко від імені гетьмана П.Скоропадського звернувся до нього з пропозицією очолити уряд, але рідні Іллі Людвіговича наполягли на його відмові через поганий стан здоров’я. Його син Микола Ілліч був одним із провідних діячів української громади в Москві. У квітні 1917 р. він — серед ініціаторів створення Української партії соціалістів-революціонерів. Підпис М.Шрага стоїть під багатьма законами УЦР, зокрема про випуск державних кредитних білетів УНР, про порядок видання законів, утворення Генерального суду та ін. Як заступник голови УЦР, М.Шраг, за відсутності М.Грушевського, головував на загальних зборах Центральної і Малої Рад.

Професор Київського політехнічного інституту Юлій Ваґнер 1918 р. обіймав посаду міністра праці в гетьманському уряді, а Сергій Гербель — міністра харчових справ; після проголошення Федерації — прем’єр-міністр та міністр земельних справ. Генеральним секретарем торгу і промисловості в уряді Д.Дорошенка, 1918 р. (за Гетьманату) послом Української держави в Німеччині був Теодор фон Штейнгель, який, до слова, 1896 р. заснував перший на Волині музей із цінними археологічними, історичними та етнографічними збірками.

Гідним подиву й пошанування є внесок у різні царини вітчизняного громадського та державного життя десятків і сотень поляків, євреїв, французів, англійців, італійців, представників інших народів, для багатьох з яких Україна стала другою батьківщиною.

А скількох прихильників мала Україна за кордоном! Взяти, до прикладу, шведа Альфреда Єнсена, ювілей якого відзначатиметься цього року. Що про нього відомо пересічному українцеві?

Давно вже пекуча тема — вшанування померлих. Зайве нагадувати: як театр починається з гардероба, так і про суспільство будь-хто з заїжджих судить з того, в якому стані перебувають некрополі. Відвідайте «німецьку» чи «польську» (старі) частини Байкового кладовища, аби переконатись у «вдячності» нащадків.

Окрема «тема» — поховання військовиків. На території України знайшли останній спочинок — за наявною інформацією — вояки Австрії, Бельгії, Болгарії, Греції, Данії, Іспанії, Естонії, Італії, Китаю, Латвії, Литви, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччини, США, Туреччини, Угорщини, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Швейцарії, Японії. З усіх «пощастило» лише німцям та австрійцям, якими опікуються, відповідно, німецька Народна спілка догляду за військовими похованнями (Volksbund) та австрійський «Чорний хрест». Нещодавно — як могли (точніше, скільки коштів на це виділили) — відзначили річницю Конотопської битви 1659 року. А поле як було полем, так ним і залишилося. Хоча поруч з українцями билися — і поклали свої голови — кримські татари, поляки, німці, серби, волохи. Хіба не заслуговують полеглі за Україну вояки на бодай пам’ятний знак, на якому й ЇХНІМИ (виділено нами. — Авт.) мовами було б зазначено, що тут упокоїлися не лише українці? Дивись, завтра на це місце туристи з тих країн завітають, ніколи не зайвих гривень-доларів для місцевого бюджету підвезуть. Та й дітлахам з навколишніх сіл, коли історію Вітчизни вивчають, екскурсії в такі місцини — в радість. Зовсім як за Сухомлинським. Бо ж як інакше патріота виховаєш, якщо він своєї малої батьківщини не знає?

Угорці (й не лише вони) ревно шанують історію свого народу і національних героїв. Тож не дивно, що в Бережанах, в яких 1703 р. князь Ференц ІІ Ракоці видав маніфест-заклик до угорського народу повстати проти австрійського панування, й відповідна пам’ятна дошка на мурах тамтешнього замку є. Українською та УГОРСЬКОЮ (виділено нами. — Авт.) мовами. Англійці, перебуваючи в Криму, не оминають поховання своїх вояків на полі Альминської битви поблизу с. Віліно Бахчисарайського району. А що ж ми?

Операція «Френтік» відома лише фахівцям та поодиноким дослідникам воєнної історії. Інформацію про величезний внесок американців та англійців (передовсім зброєю, амуніцією, харчами etc.) у Перемогу чиновний люд і до сьогодні подає широкому загалові дозовано. Пригадайте «квоту КПУ» — голову Держкомархіву товаришку Гінзбург, якій «не цікава» історія про Голодомор та ОУН-УПА. Тож і молоді, вважає вона, ні до чого цим перейматися. Певне, для того, щоб «незручні» питання не ставила.

Лише тоді ми матимемо майбутнє, коли дбатимемо про померлих (загиблих), шануватимемо не руйнівників, а будівничих, не тих, що спалювали (або ж віддавали Росії) твори мистецтва, а боронили їх, не розбещували попсою, а навертали до високого мистецтва.

Хто розбудовуватиме Українську державу завтра? Запитання не риторичне. Адже нинішні 18—20-річні не бачать себе активними учасниками цього процесу. Кілька років тому наш співвітчизник зі США професор Осип Мороз, запитуючи студентів ІІ—ІV курсів економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка про три найпекучіші — на їхнє переконання — проблеми для України, почув у відповідь: «Ми не потрібні цій державі».

…Місце статистики, як відомо, за брехнею та великою брехнею. Так от ця — офіційна — статистика свідчить, що нині у вітчизняних центрах зайнятості 60% тих, що стоять в них на обліку, — це молодь віком до 26 років. Як гриби після дощу виниклі на початку української незалежності ВНЗ наплодили економістів та правників, котрі нині займаються будь-чим, тільки не працюють за фахом. Погоджуючись із братами Капрановими («ДТ» від 12 вересня ц.р.) щодо проблем у вищій освіті, які безпосередньо впливають на майбутнє території під назвою Україна, додамо, що сьогодні чимало ВНЗ, зважаючи на апокаліптичні конкурси (які на популярні «міжнародні» спеціальності сягають 20—40 осіб на місце), плодять спеціальності, потреби в яких держава поки що не має. Чому — тема окремої розмови. Назвемо лише, для прикладу, таку, як «міжнародне екологічне співробітництво». Що говорять керівники ВНЗ тим, хто опановує цю спеціальність, про їхні майбутні робочі місця? А ви щось чули про це? Ми також ні. Чи, може, ви чули, що перша особа держави, неодноразово «підкорюючи» Говерлу разом з тисячами (sic!) «поневолених» державними посадами, прислухалася до екологів або бодай зазирнула у відповідні довідники, в яких ідеться про унормоване «екологічне навантаження»? Тож чи варто вимагати від місцевого чиновництва дотримання бодай чинного законодавства в цій (і не лише) царині.

Україна в руїні. Це не патетика, а доконаний факт. Запитайте будь-кого з пересічних діаспорників (залишаємо за бортом іноземців) про їхні враження щодо сьогодення материзни, й почуєте ще жорсткіші слова. Закордонні дослідники лаконічніші: Україна — тіньова корумпована держава. Попри те, що при владі не Данилич. Відбулася банальна зміна облич, але не правил. Чи варто дивуватися? Від КОГО хочемо НОВОГО? Від тих, хто в період «первинного накопичення» набув звіриних ознак? Отож бо. Чиновник править бал. Бо все навколо — колгоспне, даруйте, «своє». Свій — передовсім бюджет. А де багато зобов’язань (функцій влади), там і зловживань буйним цвітом.

Пригадайте (якщо ж там не були, то Інтернет чи телебачення вам у цьому допоможуть), як у Європі дають собі раду населені пункти, сумірні з вітчизняними містами, містечками та селищами міського типу. Усього керівництва (яке отримує зарплатню з місцевого бюджету) — кілька осіб. А от добровільних помічників — які не вимагають ніякої платні, проте яким не байдуже сьогодення та майбутнє їхніх осель — десятки. І вся діяльність місцевої влади та громади — прозора. Громадяни ж, як платники податків, мають право знати, на що і як ефективно витрачаються їхні гроші.

Чимало наших співвітчизників, які віддавна є громадянами країн Старого та Нового світів, від початку української незалежності щиро пропонували свої послуги (є ж бо знаними фахівцями) в різних царинах державного життя. Можемо навести чимало прикладів того, як до їхніх думок-рекомендацій на Печерських пагорбах (у регіонах також) із щирим інтересом прислухалися, проте цим усе й закінчувалося.

Нещодавно дружина посла однієї з провідних країн світу дивувалася, чому наші можновладці активно й повсюдно декларують наш шлях до Європи, проте робити щось для цього не поспішають. І почула у відповідь: «Діти їхні там навчаються, відпочивають вони також там. У тамтешніх банках і їхні гроші. А тут вони лише їх заробляють».

Для того щоб уберегти пам’ять від мулу бездуховності та байдужості, дати молоді надію на гідну її професійну та особистісну перспективу, а старшому поколінню — на заможніше прийдешнє, допомогти державі увійти до числа шанованого світовим співтовариством кола, і створюються в Україні громадські організації. Одна з них — міжнародний благодійний фонд «Спадщина і майбутнє», який має представників більш ніж у 20 країнах близького і далекого зарубіжжя. У його «портфелі» вже на сьогодні — близько 120 проектів. І чимало з них мають на меті увічнити саме тих, хто не переймався отриманням нагород, а тихо й непомітно творив ДОБРО.

Як не влада, то громада. Саме громадяни, яким не байдуже майбуття їхніх країн, беруть активну участь в їхній розбудові. Що з того виходить — не нам приклади наводити. Хто був за кордоном — переконався, а не був, то тут йому телепрограми у виконані послідовників Юрія Сенкевича у пригоді стануть. Дивімось, думаймо, діймо. «Щоб мені було соромно», — давали клятву давньоруські вояки. Додамо: «За те, що нічого не зробив для рідної землі». Ви розумієте, в якому контексті.

* Не йти вперед — означає йти назад

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s