Вірменин, народжений у Тбілісі, котрий прославив своїм ім’ям українське кіно


http://www.dt.ua/3000/3680/45247/

№ 2 (477) 17 — 23 січня 2004


У фойє кінотеатру «Україна» біля стендів експозиції фотографій Віктора Єфименка

У фойє кінотеатру «Україна» біля стендів експозиції фотографій Віктора Єфименка

Автор: Світлана КОРОТКОВ

Вірменин, народжений у Тбілісі, котрий прославив своїм ім’ям українське кіно у світовому масштабі, режисер і сценарист, справжній художник Сергій Параджанов народився дев’ятого січня 80 років тому. Його життя схоже водночас на авантюрний і лицарський романи, у всій первозданності жанру, позбавлені фальшивої монументальності. Про нього самого, про його великі кіноопуси сказано й написано стільки, що, здавалося, досить вимовити заповітне ім’я — Параджанов, і у вдячних глядацьких колах самі по собі виникнуть спогади й асоціації. Але більш як камерне святкування ювілею Майстра, чия творчість ввійшла до золотого фонду світового кінематографу, наштовхнуло на думку — новому поколінню кіноглядачів це велике ім’я може нічого не сказати.

Маестро запрошує на свій ювілей
Маестро запрошує на свій ювілей

Від народження в Тбілісі 1924 року до виходу в Києві його першого шедевра — фільму «Тіні забутих предків» — минуло півжиття, насиченого навчанням, роботою й мандрівками, бажаними та вимушеними, по величезній тоді єдиній країні. Параджанов навчався на вокальному факультеті Тбіліської консерваторії і там само — в Інституті інженерів залізничного транспорту, на будівельному факультеті. Закінчив режисерський факультет ВДІКу, його вчителем був Ігор Савченко. Дипломною роботою Сергія Параджанова став фільм «Молдавська казка», а режисерським дебютом — картина «Андрієш». Потім його ім’ям освячено кілька документальних і науково-популярних стрічок, у тому числі фільми про помітні явища української культури, — «Наталія Ужвій» і «Думка». Правда, сам режисер згодом не вважатиме цей період вдалим у своїй творчості, називаючи ці картини «мотлохом».

Світова слава обрушилася на Сергія Параджанова після виходу в світ «Тіней забутих предків», знятих за мотивами творів Михайла Коцюбинського. Ця лірико-романтична ода гуцульській культурі знята вірменським грузином, кревною складовою котрого стало глибоке розуміння українського, більше того — специфічного західноукраїнського етносу. Головними складовими самобутньої поетики цієї картини стають колір і незвична для вуха мелодика мови, що надають історії кохання енергетики язичницької притчі. Фільм отримав численні нагороди найпрестижніших міжнародних кінофорумів, серед яких премія за кращу режисуру та приз на кінофестивалі Мар-дель-Плато в Аргентині й Кубок фестивалю фестивалів у Римі. У «Тіней» з’явилася велика кількість шанувальників серед кіноманів. Лише офіційна радянська критика режисерського почерку художника, який різко відхилявся від струнких вимог соціалістичного реалізму, не сприйняла, негативно висловлюючись про цей видатний кінотвір.

Всесвітня популярність принесла Параджанову тривалий вимушений простій у роботі. Працю над фільмом «Київські фрески» припинено. Перспектив жодних. У розпачі Майстер посилає телеграму Косигіну з проханням відпустити «єдиного безробітного кінорежисера в Радянському Союзі» через радянсько-іранський кордон, аби він міг стати родоначальником іранського кіно. Ці й інші гіркі «жарти» дорого коштували Параджанову — його відправили в ув’язнення, сфабрикувавши мерзенну справу за негарною статтею.

Але до цього режисер знімає на Єреванській кіностудії фільм «Колір граната». В основі сюжету — життя класика вірменської літератури Саят-Нова. Та режисера цікавлять не хитросплетення біографії поета, а жива плоть творчого духу. Стримана експресія кожного кадру картини, буйство колірних півтонів усередині лаконічної колірної гами, бездоганна вибудуваність акторських робіт продовжують удосконалювати манеру Параджанова, відгранюють знахідки, характерні для «Тіней забутих предків».

А після «відсидки», перерваної особистим зверненням Луї Арагона до Леоніда Брежнєва, Параджанов спільно з Абашидзе ставить на кіностудії «Грузія-фільм» «Легенду про Сурамську фортецю» — переказ про юнака, котрий замурував себе в її стіні. У цій роботі ще яскравіше проявилася придумана режисером кіномова, яка зробила «Легенду про Сурамську фортецю» ще одним кіношедевром.

Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М.Лермонтова й присвячена пам’яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Смерть прийшла по нього, коли в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Крім кіношедеврів, незнятих сценаріїв, п’єс, у творчій спадщині Сергія Параджанова — унікальні художні роботи й колажі, у мистецтві створення яких йому не було рівних.

Вісімдесятилітній ювілей Майстра широко відзначається у Вірменії, навіть у збуреній останніми політичними подіями Грузії не забули про свого земляка. А в Москві проводиться ціла низка заходів, пов’язаних із цією датою: проходять ретроспективи його фільмів, зокрема в Будинку Ханжонкова, у Будинку кіно, у найпрестижніших виставочних залах демонструються художні роботи Параджанова.

На нашій же батьківщині день народження автора «Тіней забутих предків» відзначала група ентузіастів, для котрих надав малий зал кінотеатр «Україна». За що окреме спасибі його генеральному директору Євгену Шаломєєву. Ані Спілка кінематографістів, ані Міністерство культури та мистецтв у цьому діяльної участі не брали. Задля справедливості треба сказати: кілька їхніх представників були присутні на вечорі. У приватному, мабуть, порядку, з поваги до пам’яті ювіляра.

А організували все на особистому ентузіазмі й пошані до пам’яті великого художника його давні друзі та шанувальники — режисер Роман Балаян, художник і скульптор Микола Рапай, керівник продюсерської агенції «Березілля» Сергій Проскурня й оператор Віктор Єфименко зі своєю дружиною та донькою. У фойє, попри опір місцевих пожежників, було організовано бліц-експозицію дивовижних робіт Віктора Єфименка «Параджанов. Невідомі портрети», а ставрополець Микола Блохін презентував свою книжку, видану в Росії за участі численних спонсорів, — «Вигнання Параджанова». А в залі поруч з екраном стояв чудовий портрет Маестро, біля якого горіли свічі. Спогадами про нього поділилися його вдова, Іван Дзюба, Тамара Шевченко та Сергій Тримбач. Потім невелика кількість тих, хто зібрався в залі кінотеатру, плавно «перетекли» до майстерні Миколи Рапая, де так любив бувати Параджанов. Ще того ж самого дня в кінотеатрі «Кінопанорама» зусиллями його директора Тамари Шулакової на ранковому сеансі були показані «Тіні забутих предків». Але про це мало хто знав — ніякої реклами (лише біля кінотеатру, яку, правда, було вивішено за тиждень) не було. Звідки на неї взяти гроші?!

Не знаю, чи нормально говорити про повагу до культурних традицій, якщо факт вісімдесятилітнього ювілею залишився поза рамками інтересів державних структур і мужів, «відповідальних за мистецтво». Стає зрозуміло також, чому Національне ТБ не спромоглося показати ретроспективу фільмів Сергія Параджанова. Комерційні ж канали, напевно, вважали картини Майстра нерейтинговими. Ось і виростають покоління, яким ім’я маестро Параджанова ні про що не говорить. Сумний ювілей генія…


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s