Технологія вбивства: КГБ проти України


http://www.svoboda.com.ua

Сергій ЧАЛИЙ

У суботу 12-го жовтня 1957 року в будинку на мюнхенській площі Карла, №8, де перебувала редакція журналу “Український самостійник”, о 10.05 ранку впав на сходах під’їзду і помер внаслідок паралічу серця 45-тилітній чоловік інтелігентної зовнішності. Це був доктор права, професор Лев Ребет, один із визнаних лідерів українського визвольного руху, діяч, який поєднував у собі якості науковця, ідеолога, публіциста і практика-організатора.

Лікарська експертиза на чолі з доктором Вальдемаром Фішером підтвердила, що смерть мала природний характер, хоча до цього Ребет на серце не скаржився. Але все списали на стрес від напруженої політичної діяльності й тривалого перебування в еміграції. А тут іще трирічне ув’язнення в концтаборі Освєнцим… Хіба на все це вистачить здоров’я?

Тоді нікому не спало на думку, що Лев Ребет насправді помер не від серцевого нападу, а був убитий агентом КГБ Богданом Сташинським. Тільки після того, як Сташинський, який поступово позбувся комуністичних ілюзій, утік із дружиною-німкенею до Західного Берліна і здався поліції, світ дізнався про те, що Ребет, а через два роки після нього і Степан Бандера, були вбиті за особистим наказом Микити Хрущова за допомогою “спеціальних засобів”, розроблених у таємних лабораторіях КГБ. Суд, проведений у місті Карлсруе у 1962 році, констатував, що ХХ з’їзд КПРС зовсім не зупинив державний терор з боку Кремля проти його політичних опонентів, що хрущовська “відлига” — “це лише умовна лібералізація”, і Москва виступає як справжній міжнародний терорист.

Хто ж він був такий, доктор права Лев Ребет, що Кремль наказав убити його, ризикуючи своєю міжнародною репутацією? Чим був небезпечним для радянського ладу скромний інтелігент у старомодних окулярах?


Нестандартний бандерівець

Лев Ребет народився 3 березня 1912 року в місті Стрию на Львівщині. У дитячі та юнацькі роки був членом “Пласту” — українського варіанту скаутського руху, як і Степан Бандера, Роман Шухевич, Микола Лебедь, Олег Ольжич та інші майбутні лідери ОУН. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1927 році вступив до підпільної Української Військової Організації, через два роки став членом ОУН. З 1930 року очолював провід ОУН у Стрийському повіті. Після вбивства у 1934 році групою бойовиків Степана Бандери польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького — діяча, безпосередньо причетного до багатьох кривавих розправ над українцями і поляками в ході т.зв. “пацифікації”, тобто встановлення в Польщі авторитарного режиму, Ребет опинився на чолі націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях, оскільки всіх більше досвідчених лідерів було заарештовано. Але 22-річний юнак виявився неабияким організатором: він зумів зберегти, а потім і розширити мережу підпільних організацій ОУН, створити ефективну систему інформаційно-пропагандистської діяльності організації, залучити туди чимало молоді. Пізніше Лев Ребет писав, що молодь була головною базою, основою ОУН. Це була молодь, яка виросла в традиціях української державності, була свідком існування (хоч і короткочасного) незалежної України. Вільна, соборна Україна не була для неї якоюсь фантазією, молодь була готова знову за неї боротися з усім запалом ідеалістичних почувань.

Як зазначав останній головний командир УПА Василь Кук, Лев Ребет був “вийнятково інтелігентна людина, який мав власну концепцію дій на період, коли мережа ОУН була в багатьох місцях розірвана, наближалась нова світова війна і необхідно було готувати майбутніх солдатів швидше, ніж поліція їх виарештовувала. Головна увага приділялась вишколам, викличні акції, які могли б призвести до масових арештів, було призупинено”. Ця тактика дала свої результати: з початком війни і поділом Польщі між СРСР та Німеччиною ОУН виявилася єдиною українською організацією, яка змогла зберегти свою підпільну мережу.

Проте не все було так просто: за час перебування в ОУН польська поліція кілька разів заарештовувала Лева Ребета, загалом — з кількома перервами — він провів у тюрмах три роки. З іншого боку, частина радикалів з числа бойовиків, незадоволена тактикою еволюційної розбудови організації і ретельного вишколу її кадрів, рвалася в бій; Ребета звинуватили у зраді, і він навіть потрапив до “ліквідаційних списків”. Але минулося: 1938 року Ребета просто усунули з посади керівника Крайової Екзекутиви ОУН…

1940 року, коли в ОУН відбувся розкол, Лев Ребет однозначно став на бік Степана Бандери, як і переважна більшість оунівської молодої генерації. Але в проводі цього відгалуження націоналістичного руху він одразу посів осібне місце. Як згадував його соратник Богдан Левицький, “була створена т.зв. Політична Комісія, до якої належали Степан Ленкавський як голова, Мітринга (чиї погляди були за змістом соціал-демократичними. — С.Ч.), Ривак, Ребет і я. Тут народжувалися проекти програм і різних видань... На т.зв. Краківському конгресі середовище Мітринги зуміло не допустити до прийняття різних прогітлерівських постанов, а були такі ганебні спроби!.. Щоби програма ОУН була “ідентичною з програмою німецьких націонал-соціялістів”… Консервативні позиції в Комісії займав єдиний Ребет, однак в ім’я історичної правди мушу як свідок тих подій сказати, що Ребет постійно і речово боронив тезу, що майбутнє наше суспільство мусить бути плюралістичне, що система багатопартійна більш прогресивна, як однопартійна диктатура”.

А тим часом абсолютна більшість соратників Бандери на чолі з ним самим тоді схилялася до відверто тоталітарних ідей…

30 червня 1941 року. У Львові ОУН-Б проголошено Акт відновлення незалежності України, Лев Ребет призначений заступником голови уряду Ярослава Стецька. Після арешту Бандери і Стецька у липні 1941-го року Ребет знову стає керівником Крайової Екзекутиви, але у вересні гестапо арештовує і його. Далі — три роки ув’язнення в концтаборі зі знаною в усьому світі назвою “Освєнцим”…

1944 рік. Нацисти звільняють уцілілих українських націоналістів (а вижили у концтаборах далеко не всі: загинули, приміром, Олег Ольжич, брати Степана Бандери Олекса і Василь). Звільняють не тому, що націоналісти взяли і розкаялися — навпаки, нацистам припікає на повну котушку, вони вже оголосили українців “арійським народом”, вони готові на переговори про співпрацю і перемир’я з УПА. Ці переговори проводяться зі Степаном Бандерою. Бандера відмовляється підписувати будь-що, Ребет також.

Та нацисти вже були змушені загравати з українськими націоналістами…

Націоналізм має бути демократичним

З 1945-го року Лев Ребет живе у Мюнхені й активно працює в закордонних частинах ОУН під проводом Степана Бандери. Він організовує масштабні ідеологічні кампанії з викриття “принад” сталінського більшовизму. Кремль неодноразово вимагав видачі діячів ОУН та УПА за “співробітництво з фашистами”. Проте документи, які були в наявності у союзників, наочно свідчили, що українські націоналісти справді воювали на два фронти (німці у своїх доповідних називали вояків УПА “національними бандами”). А тут ще СРСР недогледів і серед документів, які мали засвідчити нацистські звірства на окупованій українській території, подав на Нюрнберзький трибунал текст такого змісту: “Безсумнівно встановлено, що бандерівський рух підготовляє повстання у райхскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усіх членів бандерівської організації арештовувати і після детального допиту в цілковитій таємниці ліквідовувати як руйнівників. Протоколи допитів пересилати до Айнзацкомандо С/5”.

Так що у матеріалах Нюрнберзького процесу — Вітренко має рацію! — справді є згадка про бандерівців. Але — як про послідовних ворогів нацизму.

А ще у 1945—1948 роках юрист Ребет був головним суддею закордонних частин ОУН. Справа непроста: адже МГБ намагалося заслати туди своїх численних агентів з метою не тільки дістати інформацію про наміри українського визвольного руху, а й спровокувати його на нерозважливі дії.

Якраз у ці роки в закордонному проводі ОУН визріває і вибухає конфлікт. Ті лідери, які під час війни була ув’язнені нацистами, включно із Бандерою і Стецьком, залишаються на старих ідейних позиціях, хіба що тоталітарна ідеологія замінена авторитарно-вождистською. Ті ж, хто брав участь у визвольній боротьбі в лавах підпілля та УПА, вимагають виконання рішень ІІІ Великого Збору ОУН 1943 року, який накреслив чіткий поворот до демократії, поклавши в основу програми ОУН принципи Атлантичної хартії союзників. Здавалося б, Ребет мав стати поряд із Бандерою, — проте займає місце поруч із Миколою Лебедем, Мирославом Прокопом, Іваном Гриньохом та стає головою політичної ради ОУН за кордоном і членом Закордонного представництва УГВР.

1953 рік. Бандера, Ребет та Зенон Матла роблять спробу об’єднати ОУН і виробити спільну стратегію дій. Вони утворюють Колегію уповноважених, яка намагається щось зробити в цьому напрямі, але невдало. У лютому 1954 року шляхи Степана Бандери і Лева Ребета розходяться.

Але що цікаво: паралельно з такою активною політичною діяльністю Ребет встигає 1949 року захистити докторську дисертацію на тему “Держава і нація”, видати друком книги “Формування української нації” (1951), “Світло і тіні ОУН” (1954), “Теорія нації” (1956). 1954 року він стає професором права Українського вільного університету в Мюнхені, редагує журнал “Український самостійник”, перетворивши його на орган ґрунтовної української совєтології, співпрацює у газетах “Українська трибуна”, “Час”, “Сучасна Україна”, розробляє теорію народного суверенітету. У своїх працях він категорично відкидав тезу “Україна для українців”, стверджуючи, що “український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська — біла й червона — імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини не порожній звук”.

У ті роки Ребет гостро полемізує з теоретиком радикального націоналізму Дмитром Донцовим, називаючи його книгу “Націоналізм” “аморальною” і “шкідливою”, повною “злочинного шовінізму”. Схоже на те, що саме ця ідеологічна й теоретична діяльність Лева Ребета й визначила його долю. А в Москві не забували і про його організаторський хист…

Уже потім, на суді, вбивця Ребета і Бандери Богдан Сташинський скаже, що КГБ наказав йому ліквідувати Ребета, бо той був “провідним теоретиком українців в екзилі” і цим дуже шкодив Москві. Для виконання теракту був визначений уродженець Західної України — очевидно, для того, щоб у разі провалу операції списати все на “розбірки націоналістів між собою”.

КГБ вбиває кращих українців

З метою зібрати якнайповнішу інформацію про лідера ОУН за кордоном (відшукати помешкання, в якому жив Лев Ребет, вивчити його щоденний маршрут тощо) Богдан Сташинський під ім’ям Зигфріда Дрегера впродовж квітня—липня 1957 року здійснює три таємні поїздки до Мюнхена. Успіх цих поїздок дав змогу КГБ перейти до заключного етапу операції. У вересні 1957 року на конспіративній квартирі у Берліні Сташинський отримує від кур’єра з Москви спеціальну зброю (пістолет, заряджений ампулою з отрутою) та відповідні інструкції. Як пригадував Сташинський згодом, “це була металева трубка, товщиною в палець і довжиною приблизно 18 см, що складалася з трьох загвинчених одна в одну частин. У долішній частині знаходився ударник, який звільнявся шляхом тиснення на пружину і запалював заряд пороху. В такий спосіб приводився в рух металевий поршень у середній частині трубки, який роздавлював скляну ампулу у цівці. Ця скляна ампулка, величиною приблизно в 5 см, містила в собі — так сказав чоловік, який демонстрував зброю — прозору, як вода, отруту, яка при роздавленні ампулки виприскувала пари газу. Людина, якій вистрілили цей газ в обличчя з віддалі приблизно в 50 см, вдихає його і вмирає на місці. Знайти якісь сліди при цьому не можна, тому й не можна встановити насильницької смерті. Для того, хто виконав замах, отруйний газ є нешкідливий, якщо він перед тим проковтнув спеціальну таблетку і негайно після замаху роздавив вшиту в марлю ампулку та вдихнув газ із неї”.

Ось така технологія вбивства. І це — 1957 рік, спецлабораторії КГБ-ФСБ з того часу невпинно продовжували вдосконалювати своє страшне приладдя. Тож згадаймо, скільки було за останні 15 років в Україні “раптових смертей” серед політиків, журналістів, бізнесменів — “не витримало серце”…

Тренування Старшинського зі спеціальною зброєю в присутності гінця з Москви тривали два дні. Спершу навчання з пістолетом проводилися на конспіративній квартирі з застосуванням водяних ампулок, потім — у лісі, де дія зброї була випробувана на собаці. 8 жовтня надійшов наказ: їхати до Мюнхена і здійснити замах. Зброя була замаскована під м’ясні консерви (!), Сташинський негайно вилетів до Мюнхена, поселився там в одному з готелів і кілька днів намагався зустріти Ребета. Нагода трапилася лише 12-го жовтня. Коли о 10 ранку професор Ребет увійшов до будинку, де містилося його бюро і редакція журналу, Сташинський витягнув загорнений у газету пістолет з кишені піджака, відкрутив запобіжний гвинт і рушив назустріч своїй жертві (пігулку з протиотрутою він проковтнув раніше). Коли вони зустрілися на сходах, убивця скерував зброю в обличчя жертві, натиснув на спусковий механізм і поспішно попрямував до виходу. Ребет заточився й упав. Він був знайдений о 10.40 мешканцями другого поверху, які терміново повідомили поліцію й лікарів. Але, як уже було сказано, жодних слідів насильницької смерті знайдено не було…

А ось із Бандерою через два роки Сташинському так не пощастило — на обличчі загиблого були знайдені мікроскопічні частинки скла, що дало змогу запідозрити (але тільки запідозрити!) насильницьке вбивство.

Тоді ж, у жовтні 1957 року, до Москви відправилося телеграфне послання: “В означеному місці я зустрів знану особу і привітав її. Певен, що це вітання було вдалим”. Так, вдалим — Кремль уміло продовжував знищувати українців руками інших українців.

Колишній полковник КГБ Олег Гордієвський зазначає: “Спецслужби Росії повністю здатні здійснювати убивства за кордоном. Ви знаєте, що вони вбили кращих людей української опозиції — це був Лев Ребет і Степан Бандера. І взагалі, КГБ вирізнявся ненавистю до українства”. Це варто завжди пам’ятати, оскільки сучасна Росія — це держава, очолювана саме вихідцями з “компетентних органів” і побудована на основі відповідної ідеології. А це значить, що терор проти визначних українських діячів — неодмінна складова сучасної російської політики.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s