ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ І ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РОКІВ



ГЕОРГІЙ ПАПАКІН,

доктор історичних наук,

начальник управління інформації

та міжнародного співробітництва Державного комітету архівів

Cучасна українська іс­торіографія успішно по­долала марксистсько-сталінські догми щодо «вирі­шальної ролі народних мас в іс­торії» й натомість дедалі більше уваги приділяє аналізу значен­ня видатної особи в переломні епохи. Значний доробок у цьому напрямі мають обидва відтинки української історіографії: мате­рикової та діаспорної.

Зі зрозумілих причин особ­лива увага приділяється особис-тісному факторові при дослі­дженні подій доби націо­нально-визвольної боротьби ХХ століття. Адже саме вони мали своїм наслідком віднов­лення незалежності сучасної України. Грушевськознавство практично вже набуло офіцій­ного статусу окремого напряму історичної науки зусиллями Л. Винара і цілої групи науков­ців з України (І. Гирич, О. Копи-ленко, Р. Пиріг та ін.). З більшими труднощами, але наполегливо набирають ваги наукові дослі­дження життя та діяльності С. Петлюри (варто згадати ос­танні праці С. Литвина), інших діячів визвольної боротьби (на жаль, поки що за рахунок публі­кації минулого доробку діас-порних істориків і в дуже малій мірі вчених України матери­кової).

Однак цей об’єктивний про­цес має поки що однобічний характер. Він досі не привів до створення повноцінної карти­ни політичного життя України у XX столітті крізь долі й ді­яльність найвизначніших на­ціональних лідерів. Зокрема картина подій 1917–1921 років все ще хибує через практичну відсутність досліджень життя та боротьби діячів ліберально-консервативного сегмента ук­раїнських політичних кіл, най­яскравішим уособленням якого певний час був Павло Петрович Скоропадський,гетьманУкраїни (29 квітня – 14 грудня 1918 року) та лідер державницько-монар­хічного руху в еміграції.

За радянських часів ця пос­тать взагалі була табуйованою, а нині, якщо гострота критики на адресу останньої дещо і зни­жується й виклад поступово набуває ознак наукового, а не публіцистичного, то замовчу­вання ролі П. Скоропадського в подіях 1917–1921 років триває й надалі. Достатньо згадати син­тетичне дослідження В.Солда-тенка з історії української рево­люції [1], де майже на 1000 сто­рінках ґрунтовного аналізу подій і діячів того періоду при всій традиційно негативній оцінці Гетьманату не знайшло­ся місця для хоча би стислої характеристики особистості самого гетьмана.

Завдяки ентузіазмові неве­личкої   групи   науковців,   які провели вже три міжнародні конференції, присвячені Укра­їнській Державі 1918 року та її керівникові, видрукували в Ук­раїні його спогади за період 1917–1918 років, історична об’єктивність намагається про­торувати собі шлях, але й досі її здобутки не стали значними. У матеріалах згаданих конфе­ренцій дослідження постаті Скоропадського займає віднос­но невелике місце, а академічне видання його спогадів не ви­кликало, на жаль, тої реакції вченої громадськості, на яку сподівалися публікатори. Разом з тим є незаперечним факт до­сить частого цитування спога­дів у працях, присвячених пері­оду Гетьманату.

Дослідженню життя й діяль­ності Павла Скоропадського присвячено декілька популяр­них та наукових розвідок, які, на жаль, не змогли повно та об’єктивно висвітлити їх [2–8]. Тому просто нагальною стає потреба показати його справж­нє місце в бурхливих подіях 1917–1921 років, що зрештою призвели до нищівної поразки визвольної боротьби народу України на тлі переможного відвоювання незалежності біль­шістю західних окраїн колиш­ньої Російської імперії: Фінлян­дії – на півночі, Естонії, Латвії та Литви – на північному сході, Польщі – на заході.

Не зайвим буде нагадати, що в усіх названих державах про­цес здобуття суверенітету вия­вився тісно пов’язаним з визнач­ними постатями національ­ного консервативного табору, рішучим приборканням соці­алістичної демократії і зброй­ною боротьбою проти її інтер­національного лівого крила, що спиралося на підтримку Радянської Росії. Імена К. Г. Ман-нергейма та К. Свінхувуда, фон дер Гольца, А. Сметони, К. Пятса, Й. Пілсудського назавжди вписані в історію цих країн, адже вони стали національними ге-роями-державотворцями. Ос­кільки даний процес на уламках Російської та Австро-Угорської імперій 1917–1921 років мав усі ознаки статистичної зако­номірності, то лишається конс­татувати безпосередній зв’язок між поразкою української рево­люції й витисненням з націо­нального табору від кінця 1918 до 1921 року правих сил, їх лідера і прапора – гетьмана Скоропадського. Таким чином, його постать набуває винят­кового значення й потребує ґрунтовного вивчення й вис­вітлення.

Аналіз ролі Павла Скоропад­ського у творенні незалежної України варто почати із січня 1917 року, коли він отримав термінове призначення коман­дувачем розміщеного на Воли­ні 34-го армійського корпусу Південно-Західного фронту. Цим був започаткований про­цес його повернення до україн­ського минулого та шлях у на­ціональне майбутнє, хоча мо­лодий генерал ще не усвідом­лював того.

У першому офіційному біо­графічному нарисі про гетьмана, надрукованому 1918 року російським журналістом А. Ма-ляревським (Сумським), ці по­дії описувалися як справжній подвиг – приборкання пер­шого значноговиступу солдатів 1917 року – і, зокрема, наголо­шувалося, що «корпус був пер­шим з повсталих за місяць до революції й останнім, який склав зброю після остаточного розкладу армії» [9].

Такими подіями зустрів Пав­ло Скоропадський канун другої російської революції. Перша революція 1905–1907 років ви­кликала в нього цілком при­родне обурення, різку критику вчинків народних мас та пози­ції інтелігенції й, зрозуміло, страх за долю родини. Цього разу генерал удався до ґрунтов­ного аналізу рушійних сил і перспектив нової революції, що почалася петроградським заворушенням.

Він писав дружині 14 березня 1917 року, передрікаючи хід наступних подій: «Не маю сум­нівів, що революція ще на само­му початку. Тимчасовий уряд, який мені симпатичний, без­сумнівно, є просто ширмою, фікцією, за ним виступає рада робітничих депутатів та сол­датських депутатів, які в даний момент цілком систематично взялися за революціонізування мас, що їм вдається дуже добре <…> Центром усього є Петро­град, Тимчасовий уряд буде зметено, і тоді настане анархія… Головне в тому, наскільки уряд сильний і на що він спирається. На мою думку, в нього немає ніякої точки опори. Візьме верх партія більшовиків або інша, що проповідує [принцип] „чим гірше, тим краще“».

Скоропадський вважав, що зречення імператора зняло з нього всі моральні зобов’язан­ня перед старим режимом, яко­му служили принаймні п’ять попередніх поколінь його роду, і тепер слід шукати місця в но­вому житті. Він закликав до цього й дружину: «…мені важко тобі вказувати, що робити, але я тебе благаю не сидіти, замк­нувшись у своїй клітині доро­гій, а слідкувати за життям…» [10, арк 73-74зв]. У іншому листі від 12 березня він радив дружині: «…не пережовуй старе, воно пішло, йди не з натовпом, а з кращими, розумними людь­ми держави за твоїм способом думання. Якщо в даний момент зупинитися, ти духовно заги­неш. Еволюціонуй і швидко. Я тут весь час проповідую офіцерам бути в цьому на висо­ті становища, а то, якщо стояти на місці, життя їх захлисне…» [10, арк. 5-7].

Щодо себе генерал писав однозначно: «Я зовсім не зби­раюся закопатися й оплакувати минуле, а взяти в тій або іншій формі найжвавішу участь у гро­мадському житті, звичайно, важко сказати зараз, де і в якій формі». Проте вже із цього лис­та зрозуміло, що своє майбутнє генерал пов’язував з Україною: він радив навчати сина Данила української мови та натякав на власні плани «зробитися укра­їнцем» [10, арк. 5-7]. Звичайно, малося на увазі не етнічне по­ходження, якого він ніколи не зрікався, а політична орієн­тація.

На наш погляд, саме берез­нем 1917 року слід датувати зацікавленість майбутнього гетьмана українським політич­ним життям. Щоправда, у згада­ному листі він визначає себе українцем «не дуже перекона­ним», що можна пояснити дво­їсто: як здійснення лише пер­шого кроку до справжнього українства або ж як визнання необхідності тісних зв’язків майбутньої України з Росією, тобто федералізму. Власне, та­кими федералістами впродовж всього 1917 року були всі вожді національного руху – М. Грушевський, В. Винниченко, С. Пе­тлюра та інші, за винятком хіба що М. Міхновського й малень­кої купки його прибічників. Усі провідні діячі Центральної Ра­ди бачили майбутнє України лише в загальноросійському контексті.

Щодо майбутнього держав­ного устрою Росії Павло Скоро­падський мав свою думку. В бе­резневих листах до дружини він стверджував: «Вірніше за все в нас буде республіка і дуже ліберальна, головна причина цього у відсутності кандидата на престол. Романови всім ос­тогиділи, навряд чи буде Дмит­ро Павлович, я певен, буде республіка…» [11]. Така конста­тація не означала, що Скоро­падський став переконаним рес­публіканцем. Проте він приймав хід подій як цілком природний та жодним чином, на відміну від, наприклад, свого близького друга К. Маннергейма, не зби­рався йому опиратися.

Усе це дає підстави вважати, що якщо сам генерал на той момент і не плекав будь-яких власних гетьманських планів, переймаючись виключно вій­ськовими проблемами, то се­ред його знайомих і друзів такі думки стосовно нього вже заро­дилися. Характерно, що в обох випадках особи, які заводили з ним мову про участь у націо­нальному русі й гетьманство, були поляками [12]. Разом з фі­нами на той час вони належали до найсвідоміших представ­ників націй, які вже підійшли до розбудови власних держав на уламках Російської імперії.

Павло Скоропадський мав товаришів по кавалергардсько­му полку та військовій службі серед представників обох цих народів, ставився до них дуже прихильно. Тому, безперечно, висловлені ними думки щодо можливості відродження гетьманату, якщо в дійсності й не були сприйняті генералом схвально, усе ж відклалися в його пам’яті. Достовірно ж ві­домо, що в листах, написаних весною 1917 року до дружини, якій він завжди довіряв найпо-таємніші думки, такий сюжет не зустрічався. На наш погляд, абсолютно щиро писав він у мемуарах про свій шлях до українства: «Йшов я без често­любних замислів, од етапу до етапу, поступово все більше і більше приймаючи той укра­їнській світогляд, який і привів мене до ідеї української дер­жавності» [12, с. 10].

Служіння українській ідеї Павло Скоропадський уявляв собі на той час виключно у військовій сфері. Розбудова українського війська, хоча б у вигляді українізації влас­ного корпусу, займала всі його думки і плани. Не торкаючись цього питання в цілому, спро­буємо лише окреслити держа­вотворчий аспект військового питання на початку революції та роль у ньому П. Скоропад­ського.

Значення національного вій­ська у виборюванні незалеж­ності яскраво засвідчив істо­ричний досвід усього XX століт­тя. Очевидним він був для багатьох націй і на його почат­ку. Саме як зародок польського національного війська слід роз­глядати стрільців, які почали організовуватися ще з 1910 ро­ку, а в серпні 1914-го, сформу­вавши першу колону Війська Польського під командою Ю. Пілсудського, перетнули кор­дон Російської імперії. Ними стали також польські легіони у складі цісарсько-королів­ського війська та польські кор­пуси російській армії, чехосло­вацький корпус з колишніх вояків австро-угорської армії і, нарешті, легіон українських Січових   стрільців,   який,   нажаль, не відіграв своєї ролі в історії України [13, 14].

У середовищі українських політичних сил підросійської України щодо цього питання єд­ності не спостерігалося. За влуч­ним формулюванням Н.Полонської-Василенко, «в українсько­му громадянстві позначилися два напрямки: національний з М. Міхновським на чолі, який стояв за створення власної ар­мії, та соціалістичний з В. Винниченком – табір української революційної демократії, який вважав за непотрібне, навіть за шкідливе творення власної армії» [15, с. 465].

Плани М. Міхновського, пе­реконаного самостійника та консерватора, уже в березні 1917 року зводилися, за свід­ченням близького до нього на той час В. Євтимовича, до та­ких пунктів:

«1. Перше наше завдання – це творити власну військову силу всіма засобами, які до того бу­дуть надаватися.

2.  Мусимо розвити шалену агітацію серед війська – на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимагати від команду­вання, щоб виділило українців в окремі національні частини, як це зроблено для поляків. У разі спротиву – а він буде на­певно – будемо творити час­тини, не питаючись. Ці частини будемо перекидати, коли не в Україну, то в кожному разі на ті фронти, що переходять через українські землі й одночасно – очищувати Україну від москов­ської солдатні!

3.  На час, коли скличемо з’їзд, мусимо вже мати під командою українські бойові частини – на фронті й у запіллю, і насампе­ред у Києві!

На військовому з’їзді, коли відтвориться відповідна атмос­фера, мусимо її відповідно „нагріти“ – прокламуємо Украї­ну самостійною державою.

В першу чергу з’їзд виді­лить зі свого складу військову владу – вибере гетьмана. Треба передбачати, що наші демо­крати спротивляться тому. Але гетьман зуміє, коли зайде по­треба, спромогтися не лише на силу фактів, але й на фак­ти сили!

Першим кроком гетьмана буде замиритися з осередніми державами. Самостійна Україна не потребує воювати проти своїх природних союзників, навпаки, повинна з ними пра­цювати. Для цього першого кроку нам і потрібно мати своє військо – хай невелике, але силь­не духом» [16, с. 104–107].

Така довга цитата потрібна для з’ясування потаємних планів М. Міхновського, який бачив шлях до незалежності лише через військову силу, а також для розуміння ставлення до цих планів більшості україн­ських соціалістів. Оскільки для них власна охлократична докт­рина була дорожчою за неза­лежність України, вони зроби­ли все для того, аби нейтралі­зувати зусилля Міхновського та його прибічників. На І Все­українському військовому з’їзді їх фактично викинули з вій­ськового руху, провід яким перебрали В. Винниченко та С. Петлюра. Останнього обра­ли головою новоствореного Генерального військового ко­мітету, що переймався забез­печенням культурницьких по­треб вояків-українців. На всіх трьох військових з’їздах (а ос­танній відбувся вже після Жовтневого перевороту в Пет­рограді) обговорювалися які завгодно питання, крім вій­ськово–організаційних. Біль­ше того, останній з’їзд відповід­но до соціалістичної доктрини ІІ Інтернаціоналу про народ – військо висловився за лікві­дацію постійної армії й заміну її народною міліцією [17].

Отже, замість творення на­ціонального війська, хай і все­редині російської армії, україн­ські соціалісти погодилися на українізацію певних військо­вих частин, яка в їхньому уявленні полягала в суто куль­турницькій роботі. Справжня українізація, тобто надання частині виразно національного обличчя при збереженні її бойової міцності, була прове­дена тільки Павлом Скоропад­ським у 34–му армійському корпусі.

Комкор убезпечив себе всіма можливими дозволами Верхов­ного головнокомандування, що згодом дало йому змогу аргу­ментовано відбити напади нового головнокомандувача фронтом А. Денікіна, налагодив дієвий зв’язок з Генеральним військовим комітетом та осо­бисто його головою С. Петлю­рою, вжив заходів для отриман­ня повноцінного поповнення (не тільки національно свідо­мого, але й боєздатного) і його вишколу, а також навчання старшинських кадрів. Він зосе­редив у корпусі талановитих та відданих командирів: началь­ника штабу корпусу Я. Сафоно-ва, командувача 104–ї дивізії Я. Гандзюка, начальника його штабу М. Капустянського, ко­мандувачів полків А. Никонова, Масалітінова, Г. Порохівсько-го, Маєвського й інших, які про­славилися під час визвольної боротьби або загинули в борні з більшовиками [18].

Ще перед початком украї­нізації корпусу генерал чітко уявляв собі політичні наслідки цього процесу та його держа­вотворчий аспект. У приват­ному листі до давнього знайо­мого Н. Раттеля, генерал–квар-тирмейстера Південно–Захід­ного фронту, П. Скоропадський писав: «Якщо за справу взятися енергійно, міг би вийти дійсно хороший корпус у військовому відношенні, але, звичайно, у по­літичному він, імовірно, потім в Україні відіграв би величезну роль – це треба враховувати. Що ж до мене, то я особисто, маючи прізвище українця, до­сить відоме в країні, для такої українізації підхожу, але я ні в які авантюри вдаватися не збираюсь…» [19, с. 330].

Цей лист, направлений абсо­лютно байдужій до української справи людині, повністю за­свідчує відсутність у майбут­нього гетьмана «комплексу Наполеона». На той час він не мав жодних намірів перебрати на себе управління країною. Власні амбіції генерала, якщо вони й відіграли тут певну роль, не простягалися далі військової сфери та необхідності бороть­би з розкладницькими явища­ми в армії, носіями яких висту­пали більшовики.

Ставлення лідерів Цент­ральної Ради до Павла Скоро­падського не було однознач­ним і весь час коливалося від офіційної підтримки до пота­ємного бажання позбутися по­пулярного воєначальника.

З одного боку, саме в колах Генерального військового комі­тету виникла ідея скористатися іменем генерала в інтересах українізації. А в жовтні 1917 ро­ку його кандидатура була офіційно висунута Генераль­ним секретаріатом на посаду командувача Київського вій­ськового округу замість укра­їнофоба полковника К. Обру-чова. Трохи пізніше, на вій­ськовому з’їзді Південно-Захід-ного фронту в Бердичеві, П. Скоропадському влаштували гучну овацію та обрали почес­ним головою з’їзду в присут­ності В.Винниченка, С.Петлю­ри і М. Ковалевського.

З іншого боку, панічний жах у провідних діячів Центральної Ради викликала примара «укра­їнського Наполеона». Зокрема В. Винниченко ще навесні 1917 року застерігав «свідоме громадянство» від «багнету», патетично стверджуючи, що на кінчиках багнетів можуть мая­ти не тільки червоні стяжки свободи, але й чорні пасма реакції, насильства, абсолютиз­му. Соціал-демократ М. Порш, який у грудні 1917 року замінив на військовій посаді С. Петлю­ру, дезінформував уряд: він подав у доповіді відомості про те, що ані в Києві, ані на Правобережжі, де командував П. Скоропадський, справи не йдуть добре та вихваляв пол­ковника Ю. Капкана, коман­дувача на Лівобережжі. За цим поданням авантюриста Ю. Кап­кана призначили головноко­мандувачем української армії замість досвідчених генералів П. Скоропадського або В. Кирея.

Існування тоді таких наст­роїв підтверджують спогади Д. Дорошенка, на той час черні­гівського губернського комі­сара, у яких він запевняє, що Центральна Рада боялася укра­їнської армії не менше, ніж більшовиків: «…боялись, що, спираючись на неї, генерал Скоропадський зробить пере­ворот і створить якийсь інший уряд, правіший, ніж Генераль­ний секретаріат Центральної Ради. Коли я скоро після нічної розмови прибув до Києва і спи­тав там у розмові Шинкаря, чому не використовують Ско­ропадського з його корпусом, то Шинкар мені відповів: „Бої­мось, що він схоче стати геть-маном!“ Це саме я чув і від ін­ших, в тім числі, здається, і від Петлюри» [20, с. 46].

Слід наголосити, що такі нас­трої соціалістичні лідери офі­ційно намагалися не опри­люднювати, тому даремно шу­кати в протоколах засідань Центральної Ради або Гене­рального секретаріату ясних указівок на це. Усе згодом роз крилось у мемуарах. Наприк­лад, у спогадах М. Грушевського, доведених до кінця 1917 року, ім’я майбутнього гетьмана зга­дане один раз у зв’язку з Вільним козацтвом, нібито використа­ним «для таких фашистських завдань різними реакційними націоналістами» [21, с. 130].

За цих умов щире бажання Павла Скоропадського захис­тити Україну від більшовицької навали лише військовими засо­бами виявилося приреченим на невдачу. Починаючи з жовтня 1917 року, коли комкор отри­мав від главковерха Н. Духоніна наказ виступити на фронт, а від Петлюри так і не дочекався чітких директив (той офіційно підтверджував наказ, а таємно через своїх емісарів підбурював солдатський комітет повести корпус на захист Центральної Ради – тобто хотів мати в Києві самих солдатів без корпусного отамана), він намагався проти­діяти більшовицьким силам, не розраховуючи на вдячність українських соціалістів.

Об’єктивним фактом лиши­лася його перемога на найпер­шому етапі українсько-більшо­вицької війни (листопад-грудень 1917 року), замовчувана багатьма істориками через від­сутність значних військових зіткнень з більшовицькими си­лами VII армії – 2-м гвардій­ським корпусом на чолі з Є. Бош і загонами, направленими з Мо-гилева новим главковерхом Н. Криленком. Генералові вда­лося вплинути на противника переконанням, агітацією та вій­ськовими демонстраціями, і він розсіяв більшовицькі загони на шляху до Києва. Проте вже на­прикінці грудня, намагаючись зберегти хоча б залишки кор­пусу, свідомо знищуваного вій­ськовим секретарем М.Поршем, єдиний на той час рятівник незалежної України змушений був залишити своє з’єднання.

Невдалою вийшла його спро­ба сформувати широкий, але суто військовий антибільшо­вицький фронт з українських військовиків, польського й че­хословацького корпусів, що знаходилися в Україні й підпо­рядковувалися французькому командуванню в особі генерала Табуї. Поляків турбувала лише доля магнатських маєтків на Правобережжі. Чехи та словаки мріяли про батьківщину і не бажали битися з більшовиками. Французького впливу виявило­ся недостатньо для створення такої коаліції.

Не спромігся Павло Скоро­падський використати проти більшовиків і Вільне козацтво – добровільну напіввійськову ор­ганізацію дрібних землевласни­ків, військовим отаманом якої його обрали в жовтні 1917 року. Потенціал вільнокозацького руху був досить високим. Про це свідчить хід подій на іншій – північній – околиці колишньої Російської імперії. Фінський аналог Вільного козацтва – во­лонтерський корпус охорони краю Щюцкор, очолений дру­гом і однополчанином П. Скоро­падського К. Маннергеймом, – за півроку очистив країну від місцевих і російських червоно-гвардійців, відвоював незалеж­ність Фінляндії, мир та існую­чий державний лад [22]. На жаль, в Україні військовий ота­ман Вільного козацтва не отри­мав, як К. Маннергейм у Фін­ляндії, такої матеріально-фі­нансової допомоги, яка б дала йому можливість не бути заруч­ником політичних сил, і тому не зміг діяти настільки блиска­вично, як того вимагала ситу­ація. До того ж вільні козаки виявилися менш керованими і більше зараженими більшо­визмом, ніж щюцкорівці.

Увесь цей негативний досвід підштовхував Павла Скоропадського до необхідності вдатися до суто політичних заходів. Тому, відкинувши всі інші аван­тюристичні пропозиції (очо­лити українські війська, які навесні 1918 року разом з нім­цями йшли на Київ, або стати військовим міністром чергово­го уряду УНР), він почав плека­ти ідею власної політичної акції, спрямованої на заміну найвищого керівництва держа­ви й засад управління нею.

Майбутній гетьман став уваж­но вивчати весь спектр полі­тичних рухів, що діяли в Украї­ні, у пошуках небільшовицької альтернативи Центральній Раді. Відставний корпусний отаман зустрівся із самостійниками (Д. Донцов), хліборобами-демократами (В. Липинський, М. Міхновський, брати Шемети). Можна відзначити його контакти також з проросійським Союзом земельних влас­ників (В. Кочубей, О. Вишнев-ський), польським Союзом зем­лян (граф В. Грохольський) тощо. Очевидно, жоден із цих рухів не відповідав його споді­ванням.

Він став думати про власну партію. Шлях розвитку подій навесні 1918 року уявлявся йому (за пізнішими спогадами) таким: «Я сам не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене підштовхували швидкоплинні події. Я не кажу, що не при­пускав, аби в Україні у майбут­ньому не було гетьмана, навпа­ки, я був переконаний, що це станеться, але я вважав, що попередньо буде створена пар­тія, яка бачитиме порятунок Батьківщини в необхідності створення сильної влади в особі диктатора – гетьмана, і що цей диктатор проводитиме ті прин­ципи, які б лягли наріжним каме­нем в основу партії; згодом ця партія, поширюючись і збільшу­ючись чисельно, створила б свої відділи по всій Україні, які б у свою чергу підтримали ідею гетьманства та його починання» [19, с.139–140].

Однак вести партійне буду­вання в умовах 1918 року було неможливо тими темпами, які уявляв собі Павло Скоропад­ський. Навіть не встигнувши опрацювати як слід партійну програму, сформувати кістяк партії й зібрати справжніх однодумців, відставний корпус­ний отаман війська УНР самим ходом подій був примушений стати до керма незалежної Ук­раїни, яке майже добровільно випустила з рук українська со­ціалістична демократія, не впо­равшись із політичною кризою наприкінці квітня 1918 року.

Навряд чи гетьман, переби­раючи на себе найвищу дер­жавну владу, мав готовий ре­цепт порятунку країни. Проте він уже бачив, чого не слід робити, і усвідомлював, що його попередники-соціалісти повністю скомпрометували себе в очах громадськості.

Державний переворот 29 квіт­ня 1918 року й відновлення старовинної національної фор­ми правління – гетьманату – на чолі з нащадком гетьманського роду П. Скоропадським стали єдиним шляхом подолання системної суспільної кризи. Повалення Центральної Ради визнали закономірним фак­тично всі політичні сили краї­ни, крім більшовиків та збанк­рутілої партії українських есерів*. Як висловився товариш дер­жавного секретаря М. Могилян-ський, за новим керівником держави стояли «усі антисоці-алістичні елементи України, починаючи від великих помі­щиків і закінчуючи дрібними земельними власниками-селя-нами, „хліборобами“, усі полі­тичні партії, правіші за соціа­лістів, починаючи з кадетів. Це був досить згуртований анти-соціалістичний блок без пар­тійного різнобачення та без національного розбрату. За ним ішли і росіяни, і євреї, і ук­раїнці, і поляки, і кадети, і октябристи» [23, с. 122]. Прихильно поставилися до нової влади дипломатичні та військові німецькі представ­ники, які намагалися контро­лювати загальну ситуацію в Ук­раїні й уже розробили план військової ліквідації Централь­ної Ради (докладно про це йде­ться в статті В. Дмитришина [24]**). Велику зацікавленість гетьманом виявили також пред­ставники австро-угорського ко­мандування і віденський двір. До того ж з новим главою держави підтримували зв’язок і пред­ставники Франції: спочатку генерал Табуї, а після приходу німців, коли офіційні рези­денти Антанти вже не могли єдиним шляхом подолання системної суспільної кризи. Повалення Центральної Ради визнали закономірним фак­тично всі політичні сили краї­ни, крім більшовиків та збанк­рутілої партії українських есерів*. Як висловився товариш дер­жавного секретаря М. Могилян-ський, за новим керівником держави стояли «усі антисоці-алістичні елементи України, починаючи від великих помі­щиків і закінчуючи дрібними земельними власниками-селя-нами, „хліборобами“, усі полі­тичні партії, правіші за соціа­лістів, починаючи з кадетів. Це був досить згуртований антисоціалістичний блок без пар­тійного різнобачення та без національного розбрату. За ним ішли і росіяни, і євреї, і ук­раїнці, і поляки, і кадети, і октябристи» [23, с. 122]. Прихильно поставилися до нової влади дипломатичні та військові німецькі представ­ники, які намагалися контро­лювати загальну ситуацію в Ук­раїні й уже розробили план військової ліквідації Централь­ної Ради (докладно про це йде­ться в статті В. Дмитришина [24]**). Велику зацікавленість гетьманом виявили також пред­ставники австро-угорського ко­мандування і віденський двір. До того ж з новим главою держави підтримували зв’язок і пред­ставники Франції: спочатку генерал Табуї, а після приходу німців, коли офіційні резиденти Антанти вже не могли відкрито діяти, їхні агенти в масонському русі. Гросмейс­тер Великої ложі України «З’єднані слов’яни» С. Моркотун увійшов до найближчого ото­чення Павла Скоропадського [19, 25–28].

Таким чином, можна ствер­джувати, що проголошення Української Держави 29 квітня 1918 року не викликало спро-тиву суспільства, за винятком мітингово-анархічних заходів, спровокованих українськими есерами. Навколо гетьмана об’єдналися практично всі по­літичні рухи, правіші за соці­алістів: самостійники, хлібороби-демократи, представники російських політичних партій та союзів, польські громадські сили, впливові ділові кола, а також широкі непартійні маси землевласницького насе­лення. Він користувався також зовнішньою підтримкою, при­чому як центральних держав, так і таємних представників Антанти.

Такий широкий спектр полі­тичної підтримки, крім без­перечного позитиву, ніс велику небезпеку. Адже кожна із цих сил вважала Павла Скоропад­ського своїм творінням або, за крилатим висловом німецького посла барона Мумма фон Шварценштайна, «лялькою в… руках» [29, с. 142]. Дещо подібне могли б заявити також керівни­ки Протофісу чи Союзу земель­них власників.

Проте гетьман від першого дня свого правління повів себе настільки гідно й гнучко, що будь-які спроби справа чи зліва диктувати йому напрями полі­тики ставали марними.

Згадаємо: генерал В. Гренер – головний аранжувальник ні­мецької політики в Україні – хотів, щоби перший кабінет Української Держави складався з представників поміркованих лівих сил. Із цих причин він провів переговори з лідерами соціал-демократів, соціалістів-федералістів та іншими, які навіть настоювали на такому посередництві. І хоча згодом, намагаючись виправдатися хо­ча би перед собою, активний учасник цих подій С. Єфремов писав у щоденнику про виму­шеність переговорів та своє скептичне до них ставлення [30], насправді обидві сторони дуже серйозно обговорювали умови участі соціалістів у ново­му уряді, розробили кілька політичних проектів, у тому числі й стосовно функцій само­го гетьмана – як тимчасового президента, військового керів­ника абощо [31, 32].

Достатньо сказати, що в запис­нику лідера партії соціалістів-федералістів А. Ніковського се­ред нотаток за травень 1918 ро­ку, в яких зафіксовано хід пере­говорів з В. Гренером, наради лівих 1–2 травня, виступи на них того ж С. Єфремова, В. Винниченка та інших, відбито такі слова німецького генерала: «Побачимо. Може, Скоропад­ський не справиться, тоді буде окупація (з поділом). Грамоти Скоропадського ми не визнає­мо. За „Закони“ (ідеться про проголошені 29 квітня „Закони про тимчасовий державний устрій України“. – Авт.) Устимович уже пішов геть» [33].

У факті відставки першого отамана Ради міністрів Україн­ської Держави протягом пер­шої доби його прем’єрства від­билася перша серйозна криза у стосунках німецького коман­дування й гетьмана. Проте ос­таннє слово у формуванні кабі­нету лишилося за Павлом Ско­ропадським. Він затвердив той склад Ради міністрів, який підго­тували йому 30 квітня – 3 травня виконуючий обов’язки прем’єра М. Василенко та прем’єр Ф. Лизогуб. Навіть у Міністерство за­кордонних справ було призна­чено Д. Дорошенка, проти яко­го, як австрофіла, рішуче запе­речували німці. Єдина поступка для них полягала в тому, що з місяць він був не повноправ­ним міністром, а керуючим міністерством. Ці два приклади (за бажанням їх кількість можна збільшити), на наш погляд, підтверджують ту думку, що гетьман являв собою політично самостійну постать. Він, звичайно, брав до уваги вектор політичних впливів, використовував їх у своїх інте­ресах, але ніколи не перетво­рювався на маріонетку (ляльку) в будь-яких руках.

Більше того, можна сміливо стверджувати, що гетьманська держава підхопила, продов­жила й розвинула деякі політико-економічні напрацювання УНР. Зокрема йдеться про здо­бутки в розбудові держави, зовнішній політиці, вирішенні фінансових проблем, створен­ні воєнної доктрини, націо­нально-культурному розвитку, розв’язанні церковного питан­ня [34]. А в аграрній галузі гетьман  намагався   провести справжню земельну реформу, спрямовану на створення ши­рокого та впливового прошар­ку дрібних землевласників, яку мала здійснити ще Центральна Рада, але так і не спромоглася це зробити (на заваді стало засилля в ній українських есе­рів з їх доктриною «соціалізації землі», що не мала жодних ко­ренів в Україні).

Наступне питання: засади якої саме політики переслідував гетьман, розбудовуючи Укра­їнську Державу? Чи насправді це була політична реакція – ре­ставрація дореволюційного бур­жуазно-поміщицького режиму, на чому наголошували всі соці­алісти (більшовики, українські есери, соціал-демократи, навіть соціалісти-федералісти)? Про це красномовно свідчать харак­теристики С.Єфремова гетьман­ської «Грамоти» 29 квітня 1918 року: «Недвозначний доку­мент реакційного курсу» [30, с. 115]; В. Винниченка: «Це була просто вакханалія класової по­мсти, здирства, насильств і од-вертого грабежу» [35, с. 16]; П. Христюка: «Найчорніша, най­гіршого ґатунку німецько-росій­ська буржуазно-поміщицька реакція»; І з’їзду КП(б)У: «Герма-но-гетманская финансово-капи-талистически-помещичья пра-вящая контрреволюция» [36, с. 145], нарешті В. Леніна: «Реставрация буржуазно-помеши-чьего монархизма» [37, с. 322].

Фактично дослівно повторю­ють таку характеристику деякі сучасні дослідники, причому не лише непримиренні кри­тики гетьманату (В. Солдатенко, О. Мироненко), але й «об’єкти­вісти» (В. Верстюк, Р. Пиріг). Дуже поширеною є точка зору на останній як на реалізацію національної консервативної ідеї*.

Зокрема І. Лисяк-Рудницький і самого П. Скоропадського вва­жає вихідцем з «представників української виразно консерва­тивної думки та її епігонів» і, підкреслюючи тенденцію та­кого консерватизму без підпо­ри в рідному громадянстві вироджуватися «у політичну і соціальну реакцію», називає гетьманат «державно-політич­ним відродженням українсько­го організованого консерва­тизму» [38, с. 126–127]. Незва­жаючи на всю суперечність першій думці, друга є її логіч­ним продовженням. Адже що таке консерватизм в умовах соціальної революції, як не повернення до минулого сус­пільного ладу (у нашому випад­ку – навіть до позаминулого), тобто реставрація.

Перед цією дилемою зупи­нився найкращій знавець того періоду Я. Пеленський, який у висновках був надто обереж­ним і не дав свого визначення характеру гетьманської держа­ви: «Діячі гетьманату, відстою­ючи погляд, що приватна влас­ність є основою цивілізації і культури, вважали введення системи, яку ми сьогодні нази­ваємо соціальним ринковим господарством, тобто помірко­ваним капіталізмом, найкра­щою розв’язкою економічних проблем в Україні» [39, с. 10–11].

На нашу думку, більшість іс­ториків не беруть до уваги суттєву світоглядну еволюцію П. Скоропадського впродовж усього життя й особливо періоду 1917–1920-х років, уважаючи погляди гетьмана й 1918 року суто консервативними. За на­шим переконанням, П. Скоро­падський на той час був прибічником ліберально-ре­форматорської доктрини, а консервативні погляди розвину­лися в нього пізніше, під впли­вом В. Липинського та в міру ста­новлення гетьманського руху. Згадаємо, що вже у квітні симпатії генерала були на боці Тимчасового уряду, який кон­сервативним називали хіба що більшовики. Проект програми Української народної громади, декларації гетьмана 29 квітня й уряду 10 травня 1918 року, численні інтерв’ю й висловлю­вання глави держави незапе­речно свідчили, що Українська Держава в особі перших уря­довців намагалася впровадити в життя саме ліберально-ре­форматорські цінності: примат приватної власності, проведен­ня радикальної аграрної ре­форми, забезпечення прав ро­бітничого класу, свободу особи та сумління, недоторканність житла, введення представ­ницького Державного Сейму тощо.

Що ж до реставраторства, то своє ставлення до минулого режиму генерал висловив ще напередодні перевороту у від­повідь на заяви деяких пред­ставників Союзу земельних власників, які посилалися на досвід імперської Державної ради: «Із цією Державною радою і подібними установами докоти­лися ми до того, що пережи­ваємо зараз революцію і без­ладдя, за грандіозністю і безглуз­дям проявів якої світ ще не бачив» [19, с. 162-163]. Стосовно місця гетьманату в революційних процесах його думка була однозначною. Він вважав, «що революція ще не закінчилася, що вона ще в пов­ному розвитку і що гетьман­ство стало першим порухом у більш поміркований бік, більш природний і тому більш міцний» [19, с. 165].

Лібералізм був характерною ознакою персонального складу першого уряду Української Держави. Майже всі міністри, не зважаючи на партійні або національні розбіжності, нале­жали до одної суспільної верст­ви – ліберальної інтелігенції (земці, правники, універси­тетська професура). За часів Російської імперії це був мозок суспільства, єдиний його про­шарок, здатний ініціювати ре­форми. Жоден з міністрів (за винятком С. Гербеля, який увій­шов до уряду пізніше) не нале­жав до царської адміністрації будь-якого рівня.

Більше того, переважна час­тина міністрів Української Дер­жави, ангажованих у лібераль­но-визвольний рух, у той або інший спосіб зазнали утисків царизму. Жоден з них не був зацікавлений у дійсній рестав­рації минулого режиму. Харак­терно, що першим, здається, помітив ліберальний характер гетьманської влади член Спілки визволення України М. Троцький – видавець віденського «Вісника політики, літератури й життя», який у статті «Еволю­ція лібералізму на Україні» пи­сав: «Зробитися самостійни­ками примусили лібералів не лише політичні обставини да­ного моменту, які спонукали їх перебрати провід у державі, а й інші соціальні та економічні чинники постійного харак­теру» [40, с. 313].

Ліберально-реформістський, а не консервативно-реставра­торський характер влади гетьмана засвідчували й октройовані ним «Закони про тимчасовий державний устрій України» – тимчасова конституція Україн­ської Держави. У цьому зв’язку історики залюбки цитують той фрагмент зі спогадів київського юриста А. Гольденвейзера, де останній з гумором писав про гетьманську конституцію: «…по­казалась мне подозрительно знакомой. Я взял из шкафа т. І, ч. І свода законов и начал срав-нивать читаемое с Основными законами по изд. 1906 г. Оказа-лось, что за немногими отступ-лениями гетманская конститу-ция воспроизводила эти Основ-ные законы. Порядок и почти весь текст Основных законов 23 апреля 1906 г. был сохра-нен» [41, с. 37]. Але варто нага­дати, що ці Основні закони – квазіконституція Російської імперії – були схвалені царем напередодні першого засідан­ня Державної думи під тиском революційних подій 1905 року. Вони істотно обмежували тра­диційний російський абсолю­тизм і навіть вважалися засадами конституційного ладу. Отже, ішлося про єдиний конститу­ційний документ державно-правової спадщини імперії, гідний наслідування новоство-реною ліберальною Україн­ською Державою. Павло Скоро­падський був реальним політи­ком і не сподівався за короткий час розробити щось нове, влас­не, а просто тимчасово відновив найліберальніші закони мину­лого режиму (скасовані 3 липня 1907 року) з надією в перспек­тиві прийняти власні.

Проект Конституції УНР, що гарячково обговорювався Ма­лою радою 29 квітня 1918 року і не був ніколи офіційно прий­нятий, з об’єктивних причин не міг служити такою основою. Під час партійних нарад почат­ку травня 1918 року навіть най-лівіші соціалісти не настоювали на ньому, як, власне, і на продовженні політичного існу­вання Центральної Ради. Вони висловлювалися за розроб­лення нової конституції, яка б передбачала досить плутану та компромісну структуру влади: президента, обраного Установчою радою; гетьмана як військового керівника; остан­ній мав призначати міністрів, а його самого – обирати Дер­жавна рада з представників по­літичних партій, спілок, союзів торговців і промисловців; вер­ховним органом у державі мали бути Всенародні збори [42]. Проте цей наспіх зліплений документ, який самі автори пе­реглядали кілька разів, лишився мертвонародженим, а адапто­вані гетьманом старі закони, не заважаючи справжньому ре­форматорству, відіграли свою роль у перехідний період.

У центрі реформаційних планів Павла Скоропадського, крім вже згаданої аграрної ре­форми, безумовно, не консер­вативного, а ліберального змісту, знаходилися також фінансова, податкова, правова, земська та місцевого самоврядування, вій­ськова, церковна, освітня та інші реформи, які мали надати Українській Державі лібераль­но-демократичного вигляду. На жаль, абсолютна більшість із них залишилася у кращому разі тільки на папері через незаці­кавленість в їх проведенні як правих, так і лівих сил, утручан­ня німців, нездатність біль­шості міністрів, а передусім прем’єра Ф. Лизогуба діяти на­стільки швидко, наскільки цього вимагав вир революції. Останні вважали її закінченою.

Отже, абсолютно правим був гетьман, коли написав у «Спога­дах», що саме він об’єктивно зро­бив найбільше для утвердження української державності: «Хай порахують неупереджено: ніко­ли ані до, ані, звичайно, після Україна не підходила так близь­ко під поняття держави; ніколи з нею, незважаючи на те, що вона була наводнена чужозе­мними арміями, з нею так не рахувалися, як під час гетьман­ства, а у справі народної освіти та мистецтва, того, що голов­ним чином виховує націо­нальність, зроблено, я ствер­джую, у сто разів більше без усякого дикого насильства, ніж зробила Рада, а потім Дирек­торія» [19, с. 267].

Разом з тим об’єктивним був і трагічний фінал останнього гетьманату, зумовлений засад-ничою неможливістю за рево­люційно-анархічного часу зай­матися ліберальними експери­ментами й реформаторством на тлі розгулу класових антаго­нізмів, названих самим Скоро­падським «правим» та «лівим» більшовизмом. До цього додався й цілий ряд суб’єктивних фак­торів, передусім небажання національних сил співпрацю­вати з гетьманом (для них зруч­нішим виявилося домовлятися з німцями, ніж з Павлом Скоро­падським) і його невміння зао­хотити й залучити їх до такої співпраці. Проте найголовні­шою виявилася об’єктивна не­можливість для останнього ви­ступити в ролі диктатора, необ­хідність чого він усвідомлював, але так і не зміг змусити себе задля блага всієї України діяти рішучими заходами, не озира­ючись на різні табори. На наш погляд, саме це унеможливило використання того значного вихідного потенціалу гетьма­нату, який відзначали як сам Павло Скоропадський, так й ін­ші неупереджені спостерігачі діаметрально протилежних по­літичних поглядів [43–47].

Одразу після формального зречення 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський, опинив­шись у Берліні, розпочав пра­цювати над спогадами. У них він намагався підвести логіч­ний підсумок своєї участі в ук­раїнському державотворенні та з’ясувати, в першу чергу для себе, причини власної нищів­ної поразки. Гетьман убачав їх перш за все у провалі курсу «середньої лінії» в соціальному й національному питаннях, у відсутності серед політичних сил і практичних політиків справжніх однодумців, а на останньому етапі існування Української Держави – у грубих прорахунках керівників держав Антанти, які на догоду велико­руським шовіністам вчасно й відкрито не підтримали його режим.

Водночас гетьман, досить об’єктивно підсумовуючи свій гіркий досвід перебування при владі, позбувся багатьох ілюзій, але не відмовився від самої української державницької ідеї: «Щоб там не було, Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш ріку йти назад, так само і з на­родом – його не змусиш від­мовитися від своїх ідеалів» [19, с. 47–55].

Проте в мемуарах гетьмана даремно було б шукати будь-які думки про напрями подаль­шого розвитку українського руху, а тим більше про своє місце в ньому. Вони лише під­бивали підсумок певного етапу його життя та діяльності, фік­сували тогочасні погляди, але не містили перспективи. Фак­тично Павло Скоропадський 1919 року вів цілком приватне життя: облаштовував родинний побут у Швейцарії та Німеччи­ні, уважно слідкував за пресою, зустрічався з великим колом людей різних поглядів, але тримався осторонь будь-якої політики.

Можна лише здогадуватися, що саме стало переломним мо­ментом його самовизначення. На нашу думку, спілкуючись із росіянами-емігрантами, старими знайомими й комбатан­тами, яких багато було саме в Берліні, гетьман остаточно усвідомив абсолютну несуміс­ність російського та україн­ського національних рухів пра­вого ґатунку. Переконливо довела це Добровольча армія, яка восени 1919 року стала про­відною антибільшовицькою силою, але не спромоглася утриматися в Україні більше ніж чотири місяці саме через свою ворожнечу навіть до по­міркованих проявів українства. У ті дні Павло Скоропадський писав одному зі своїх колишніх урядовців М. Могилянському «Усі невдачі Добровольчої армії я приймаю близько до серця, і мені надзвичайно важко тепер тут сидіти в таку хвилину, коли я все життя та всю війну був з ними і розділяв радощі й горе їх. Але з усією цією політикою я абсолютно не погоджуюсь» [Цит за: 48, с. 258]. А не пого­джувався він зі сліпим україно­фобством білих, які бачили в Україні лише «австрійську інт­ригу». Саме ставлення до дер­жавності останньої було тим поворотним пунктом, який відірвав Павла Скоропадського від певної групи його колиш­ніх співробітників (міністрів В. Зеньківського, І. Кістяківсько-го, О. Романова, М. Чубинського, сенатора С. Завадського, того ж М. Могилянського). Вони або подалися до загальноросійсько-го табору, або, у найкращому разі, залишилися на «малоросій­ських» позиціях і чомусь уперто бажали реабілітувати гетьмана перед світом, а особливо Росією, за його гетьманство.

На відміну від них, Павло Скоропадський дедалі більше проникався національно-дер­жавною ідеєю. Вже на початку 1920 року він підкреслював у листі до М. Могилянського: «Повертаючись до нашої Украї­ни, я додержуюсь тої думки, що тільки ті діячі тепер можуть мати успіх, котрі без задньої думки творитимуть Україну як самостійну державу на підста­вах дрібнобуржуазних із широ­кою світовою політикою… <…> Тільки той може мати успіх, хто стоїть на підвалинах самостій­ності» [Цит. за: 48, с. 256].

Фактично тут містився логіч­ний розвиток одної з тез «Спо­гадів» («лише національне по­чуття можна протиставити біль­шовизму»), але разом з тим засвідчено перехід Павла Скоро­падського від федералізму, при­бічником якого він був за геть­манату і ще 1919 року під час написання спогадів, до дер­жавної самостійності України, оборонцем якої він став на еміграції. Із цих позицій і з нови­ми союзниками (ними стали члени заснованого тоді у Відні Українського союзу хліборобів-державників) Павло Петрович розпочав кілька зовнішньополі­тичних акцій у Великій Британії, Німеччині, Франції, Угорщині. Їх мета полягала в підтриманні провідними європейськими державами українського руху політичними демаршами або фінансовою допомогою. Про це активно поширилися чутки в емігрантському середовищі.

Оскільки двосторонні акції мали перемінний успіх, геть­ман відчував необхідність у значному міжнародному за­ході, який засвідчив би його позицію з державницьких пи­тань. Для цього приспіла й нагода – винесення восени 1920 року на першу асамблею Ліги Націй українського питання та можливість вступу Укра­їни до союзу народів. У широ­ких емігрантських колах поши­рювалася думка щодо необхід­ності підписання відповідного подання саме гетьманом як єдиним легітимним керівни­ком національної держави.

До Павла Скоропадського звернулися Р. Смаль-Стоцький і А. Марголін, які ніколи не на­лежали до гетьманських симпатиків. Гетьман відгукнувся на це щире прохання, направивши 24 листопада 1920 року Гене­ральному секретареві Ліги На­цій Е. Драммонду свій мемо­рандум. У ньому він наголошу­вав, що «вважає своїм обов’яз­ком піддержати зо всіх сил акцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілої української нації, не дивлячись на різниці, існуючи між її політичними партіями» [49, с. 184].

На жаль, саме ці партійні непорозуміння зірвали дану акцію. Табір емігрантів з УНР, наляканий імовірною перспек­тивою фактичного визнання за Павлом Скоропадським прав глави Української Держави в екзилі, подав свій окремий меморандум. Ним виносилися на загальний розсуд дрібні партійні сварки. Не дивно, що за таких умов рішення Ліги Націй щодо визнання остан­ньої було негативним.

Жах діячів колишньої УНР перед можливим поверненням Павла Скоропадського на полі­тичну арену можна побачити й у реакції А. Жука на статті про гетьмана, які почали з’являтися в емігрантській і німецькій пресі у 1920–1921 роках. Жук зано­тував у своєму щоденнику зміст розмови з австрійським архі-князем Вільгельмом фон Габсбургом-Льотрінгеном, відомим в українських колах як Василь Вишиваний, з обговоренням одної такої статті у «Der Reich-wart». Співрозмовники зійшлися на тому, що стаття інспіро­вана самим гетьманом [50].

Проте всупереч цим думкам слід констатувати справжній неупереджений інтерес преси різних країн до особи Павла Скоропадського як реального державотворця. Прикладом стало інтерв’ю гетьмана швей­царській «Gazette du Lousanne» 15 жовтня 1920 року. Обґрун­товуючи появу цього матеріалу, редакція газети писала: «Роль, яку відігравав гетьман в Україні, дуже мало відома за кордоном. Це незнання дійсного стану речей в добрій мірі йде на раху­нок тих тенденційних інформацій, які різні партії спритно пускали за кордон».

Розмова точилася головним чином довкола подій 1918 року: обставин приходу Павла Ско­ропадського до влади, його ставлення до Берестейського миру та перебування німців в Україні, необхідності земель­ної реформи, причин візиту до Німеччини у вересні 1918 року. Закінчувалося інтерв’ю такими словами гетьмана: «Одначе я переконаний, що для майбут­нього спокою Східної Європи в боротьбі з розкладовими тен­денціями крайніх течій є тільки одна опора, один охоронний мур – це національне почуття. Україна, зорганізована в держа­ву, базовану на національнім почуттю, відповідно глибокому бажанню всього народу керу­ватися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, якого цілий світ тепер шукає» [51, с. 182].

Наведені факти свідчать, що однозначне ставлення Павла Скоропадського до української державності за час еміграції ще більше загартувалося, стало непохитним. Такими були не лише офіційні заяви, але й дум­ки гетьмана.

І це промовисто доводить його лист до М. Могилянського, написаний у березні 1921 року. Тут чітко зафіксовано держав­ницьке кредо Скоропадського: «Я стою за самостійну Україну тому, що тільки ясно й одноз­начно поставлений національ­ний лозунг може врятувати Україну від більшовицького ярма; крім того, абсолютно втративши віру в прагнення Росії всіх таборів до чесного вирішення українського питан­ня, я вважаю, що тільки стоячи на самостійному шляху, Укра­їна та Великоросія зможуть установити щирі, братерські взаємовідносини. Я вважаю, що саме моральне почуття, якщо глибоко вдуматися в це трагіч­не, як Ви називаєте його, питан­ня (і серцем переживаєте його), вимагає сповідання самостій­ності» [Цит. за: 48, с. 265].

Ці слова супроводжувалися справами. Саме протягом 1921– 1922 років гетьман віддав своє ім’я й маєстат служінню ідеї українського консервативного націоналізму, остаточно пов’я­завши свою долю з монархіч­ним рухом. Майже два роки роздумів на чужині, близьке знайомство з видатним укра­їнським мислителем В. Липин-ським – ідеологом модерної дідичної класократичної монар­хії – привели Павла Скоропад­ського до думки про необхід­ність для України за тогочас­них умов саме такої державної форми.

Відтоді, попри всі складнощі політичного життя в еміграції, неодноразові розколи в геть­манському русі, унаслідок яких настав розрив з найближчими співробітниками (спочатку з В. Липинським, згодом з О. Ско-ропис-Йолтуховським), бурх­ливі міжнародні події, Павло Скоропадський лишився непо­хитним прапором та керівни­ком цього руху, щиро й до кінця відданим ідеї української само­стійної державності. Це переконливо засвідчила його донька Єлизавета, яка була при гетьмані в його останні хвилини у квітні 1945 року: «Мій Батько до останнього вірив міцно в можливість здійс­нення великої Мети. Перед його духовними очима завше стояла велика Українська Дер­жава» [52, с. 456].

Список використаних джерел

  1. Солдатенко, В. Ф. Українська революція : Історичний нарис / В. Ф. Солдатенко. – К. : Либідь, 1999. – 976 с.
  2. Білодід, О. Помилявся я двічі… : Про останнього гетьмана України і військ козацьких Павла Скоро­падського / О. Білодід // Україна. – 1991. – № 23. – С. 26–33.
  3. Єкельчик, С. Павло Скоропад­ський / С. Єкельчик // Історія України в особах : XIX–XX ст. – К., 1995. – С. 216–222.
  4. Пиріг, Р. Я. Павло Скоропад­ський : Штрихи до політичного портрету / Р. Я. Пиріг, Ф. М. Про-данюк // Укр. іст. журн. – 1992. – № 9. – С. 91–105.
  5. Пиріг, Р. Я. Гетьман Української Держави : Павло Скоропадський / Р. Я. Пиріг, Ф. М. Проданюк // Укра­їнська ідея : Постаті на тлі револю­ції. – К. : Знання, 1994. – С. 113–134.
  6. Папакін, Г. В. Гетьман Павло Скоропадський : Штрихи до порт­рету [вступ] / Георгій Папакін // Скоропадський, П. П. Спомини / гетьман Павло Скоропадський. – К. : Україна, 1992. – С. 3–9.
  7. Папакин, Г. В. Павел Петрович Скоропадский / Георгий Папакин // Вопр. истории. – 1997. – № 9. – С. 61–81.
  8. Папакін, Г. В. Павло Скоропад­ський: патріот, державотворець, людина : Історико-архівні нариси / Георгій Папакін. – К. : Держ. ком. архівів, 2003. – 300 с.
  9. Маляревский, А. П. Скоропад-ский, гетман всея Украины / А. П. Ма-ляревский. – К., 1918. – С. 17–18.

10.ЦДІАК, ф.1219, оп. 2, спр. 696, арк. 5–7, 73–74зв.

11.ЦДІАК, ф.1219, оп. 2, спр. 694, арк. 4.

12. Скоропадський, П. П. Спомини / гетьман Павло Скоропадський. -К. : Україна, 1992. – С. 10-11.

13 .Наленч, Д. Юзеф Пилсуд-ский – легенды и факты / Д. На-ленч, Т. Наленч. – М. : Политиздат, 1990. – 399 с.

14.Українські Січові стрільці : 1914-1920 : альбом. – Монреаль, 1955. – С. 8-18.

15.Полонська-Василенко, Н Д. Іс­торія України : У 2 т. Т. 2. Від сере­дини XVII століття до 1923 року / Наталія Полонська-Василенко -3-тє вид. – К. : Либідь, 1995. – 608 с.

16.Євтимович, В. Військо йде : Уривок із спогадів про березень 1917    р. в Києві / В. Євтимович. – Л, 1937. – С. 104-107.

17. Щусь, О. Й. Всеукраїнські військові з’їзди / О. Й. Щусь // Істо­ричні зошити. – 1992. – № 7. -С. 11-85.

  1. Середа, М. Сторінка з історії визвольної боротьби : Пам’яті гене­ралів Гандзюка і Сафоніва / М. Се­реда // Літопис Червоної Калини. -Ч. 11. – Л., 1931. – С 15-16.
  2. Скоропадський, П. П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / Павло Скоропадський. – К ; Філадельфія : Ін-т укр. археографії та джерело­знавства, 1995. – 493 с.
  3. Дорошенко, Д. І. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918). Ч. 2. З початків відродження україн­ської державності / Д. Дорошенко. -Л. : Червона калина, 1923. – 96 с.

21. Грушевський, М. С Спомини / М. Грушевський // Київ. – 1989. -№ 11. – С. 113-155.

22. Маннергейм, Г. К. Мемуары / Г. К Маннергейм ; пер. с фин. П. Куйвала, Б. Злобина. – М. : Вагриус, 1999. – 508 с.

23. Могилянский Н. М. Трагедия Украины / Н. М. Могилянский // Ре-волюция на Украине по мемуарам белых. – М. ; Л., 1930. – С. 122.

24. Дмитришин, В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918    року : Нові дані з німецьких ар­хівів / В. Дмитришин // Політолог. читання. – 1999. – № 1. – С. 108-115.

25.Німецько-австрійська інтер­венція на Україні. Т. 1. Матеріали до історії Жовтневої революції та громадянської війни на Україні. -X., 1933. – 236 с.

26.Крижанівська, О. О. Таємні організації в Україні : Масонський рух у XVIII – на початку XX ст. / О. О. Крижанівська. – К : Аквілон-Прес,1998. – С. 90-100.

27.Hass,L.     Ambicje,     rachuby, rzeczywistosz   :   Wolnomularstwo   Europie Srodkowo Wschodniej : 1905-1908 / Ludwik Hass. -Warszawa, 1984. – S. 148-150.

28.Hass, L. Wolnomularstwo ukra -inske : 1917-1921 / Ludwik Hass // Studia z dziejow ZSSR i Europy Srodkowej. –Warszawa, 1983. – Т. 18. – S. 58-64.

29.Крах германской оккупации на Украине : По документам окку-пантов / под ред. М. Горького и др. -М. : ОГИЗ, 1936. – 205 с.

30. Єфремов, С Щоденники : 1923-1929 / Сергій Єфремов. – К. : Рада, 1997. – 848 с.

31.Дорошенко, Д І. Історія Украї­ни : 1917-1923 : у 2 т. Т. 2. Україн­ська гетьманська держава 1918 р. / Д. Дорошенко. – Ужгород, 1930. -424 с.

32.ЦДАВО, ф. 1115, оп. 1, спр. 1, арк 112.

33.НБУВ, ІР, ф. 226, № 5, арк. 6-63зв.

34.Папакін, Г. В. Державотворча спадщина Центральної Ради і ста­новлення Української гетьманської держави 1918 р. / Г. В. Папакін // Центральна Рада і український державотворчий процес : матеріали наук. конф., 20 берез. 1997, Київ. -К : Ін-т історії . – С. 85-97.

35.Винниченко, В. К. Відро­дження нації. Ч. 3. Історія україн­ської революції (марець 1917 р. -грудень 1919 р.) / В. Винниченко. -Відень, 1921. – 542 с.

36.Первый съезд Коммунис-тической партии (большевиков) Украины (5-12 июля 1918 г.) : про­токолы. – К : Политиздат України, 1988. – 258 с.

37.Ленин В. И. Полн. собр. соч. / В. И. Ленин. – Т. 36. – С. 322-323.

38.Лисяк-Рудницький, І. Історичні есе. У 2 т / І. Лисяк-Рудницький. – К : Основи, 1994. – Т. 2. – 573 с.

39.Пеленський, Я. Гетьманат Пав­ла Скоропадського: міфи та реаль­ність /Я. Пеленський // Останній гетьман. – К: Академпрес, 1993. -С. 10-11.

40. Троцький, М. Еволюція лібера­лізму на Україні / М. Троцький // Вістник політики, літератури й життя. – 1918. – Ч. 21 (204). – С. 313.

41.Гольденвейзер, А А. Из киев-ских воспоминаний / А А. Гольден-вейзер // Революция на Украине : По мемуарам белых. – М. ; Л. : Гос-издат, 1930. – С. 37.

42.НБУВ, ІР, ф. 226, №5, арк. 8-10.

43.Алексеев, А. А. Из воспоми­наний / А. А. Алексеев // Архив рус-ской революции. – Берлин, 1928. -Т 17. – С. 180.

44.Лампе А. А., фон. Причины неудачи вооруженного выступ-ления белых / А. А. фон Лампе // Деникин, А. И. Трагедия Белой Армии / А. И. Деникин, А А фон Лам­пе. – М., 1991. – С 21-32.

45.Кучабський, В. Зовнішньопо­літичне положення об’єднаних ук­раїнських армій у «Чотирикутнику Смерти» в липні – серпні 1919 р. / В. Кучабський // Літопис Черво­ної калини. – 1931. – Ч. 11. – С. 7-9.

46.Kutscabski, W . Die Westukrain e in Kampf mit Polen und dem Bolschewismus in der Jahren 1918-1923 / W. Kutscabski. – Berlin, 1934. – S. 93.

47.Липинський, В. Вступне слово / В. Липинський // Збірник Хлібо­робської України. – Прага, 1931. -Т 1. – С. 5.

48.Сергеев А А. Россия и Украина : Из дневников Н. М. Могилянского и писем к нему П. П. Скоропад-ского : 1919-1926 / А. А. Сергеев // Минувшее. – 1993. – № 14. -С. 253-274.

49.Хліборобська Україна. – Ві­день, 1920-1921. – Кн. 2, зб. 2-4. -С. 184-185.

50.National Archives of Canada, МG30, С167, F. а. 1663, vol. 1, f. 16.

51. Хліборобська Україна. -Відень, 1922-1923. – Кн. 4, зб. 8. -С. 182-184.

52.Кужім-Скоропадська, Є. І. Від 8 до 28 квітня 1945 р. (з Меллінгена до Меттена) / Єлизавета Кужім-Скоропадська // Скоропадський, П. П. Спогади: кінець 1917 – гру­день 1918 / Павло Скоропад­ський. – К ; Філадельфія : Ін-т укр. археографії та джерелознавства, 1995. – С. 427-456.

ВІСНИК ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 2/2008

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s