«Der Spiegel», Вбивці та їх помічники


Автори –  Георг Бйоніш,  Ян Фрідман,  Кордула Мейер,  Майкл Зонтгаймер, Клаус Вігрефе
Переклад – Марк Бейлін
Джерело – http://wyborcza.pl/1,97849,6640582,Ciemny_kontynent___niemieccy_zbrodniarze_i_ich_pomocnicy.html
Повний текст відомої статті з тижневика “Der Spiegel” з 18 травня 2009: За Голокост відповідальна Німеччина. Але не можна пропускати факту, що мали охочих підручних в інших країнах
Ми публікуємо в “Святковій Газеті” нашумілий текст “Німецькі злочинці та їх підручні. Темний континент” з німецького тижневика “Der Spiegel”. Ту публікацію відразу піддали різкій критиці Ярослав Качинський,  а також Іван Жарин  і Антон Дудек з ІПН.
Обуренням запалали також “Жечпосполіта” і “Газета Виборча”. Обвинувачення одностайні: теза “Spiegla”, що без підручних в європейських суспільствах окупованих  німцями,  могло би бути вбито менше євреїв, а також питання, чи Голокост мав європейський характер –  це провернення до німецької провини. Жодна з газет атакуючих “Spiegla” не вважала за відповідне передрукувати текст, який вважали такими деморалізуючими і важливими. Ми виконуємо цю прогалину, щоб кожен міг собі створити думку на більш достовірній підставі ніж фестиваль поглядів, що нам було подано.
Серед підручних Гітлера “Spiegel” перераховує: Українців, Литовців, Голландців, Румунів, Французів, Італійців. Польські «шмальцовніци» (доносчики про місцеперебування євреїв) і виконавці погромів є одними з  героїв тексту.
Звідки ці оскарження групи  польських полемістів? Немовби проспали 20 років і не чули про Єдвабне ані про поляків, які видавали євреїв. Але це не  сон неуків,  це страх людей, що вчаділи від розрахунків і дебат. Польща має бути тільки жертвою, Німеччина мусить бути єдиним злочинцем – в цій кам’яній картині минулого криється бачення сучасної політики і Європи.
Яка? В одвічному конфлікті з Німеччиною поляки завжди мають рацію і можуть собі дозволити довільні вимоги. Це Європа повинна дозріти до того, щоби вболівати в цьому за Польщу.
У цьому мисленні найбільш грізним і жахливим є навіювання – згода, проте невисловлювана – що від війни у взаєминах з Німеччиною більше є старого ніж нового. Більше війни ніж миру. Щасливо складається так, що це  малочисленні голоси, що походять із зруйнованої вже пісочниці.
*****
Він був вже тут один раз, в країні виконавців. І тут прожив занепад цієї країни. Тоді йому було 25 років, на ім’я мав Іван, ще не Джон.
Іван Дем’янюк незадовго до кінця війни служив  вартовим в «KZ Flossenburg», відряджений з табору загибелі в Собіборі в сьогоднішній Польщі, одного з похмурих місць історії. Був українцем, належав до відділу “Травніки”, як називають тих 5 тисяч людей, які допомагали гітлерівському режиму в злочині тисячоліття, – винищеню всіх євреїв Європи, “остаточному вирішенню єврейського питання”.
Був при цьому, хоч тільки в самому низу виконавчої драбини. Протягом семи років перебував в новій Німеччині, перш ніж в 1952 р. на борту судна  “General Haan” вирушив з дружиною і донькою з Бремерхавен до США, де прийняв cобі ім’я Джон. Залишив за собою період, коли був одним з розкиданих по Європі людей: біженець,  відірваний від батьківщини, потребуючий допомоги. Англоамериканські переможці минулої війни називали таких як він «Displaced Persons», ДП.
ДП Дем’янюк жив в Ландшат і Ратизбоні, працював в закладі в Арм. Потім в  Ульм, Еллваджен, Бед Рейшнхол – а наприкінці в Фелдайфінґ біля озера Старнберґ. А оскільки Фелдайфінґ лежить на території дії загальнодержавного суду в Мюнхені, сидить від часу екстрадиції з США у в’язниці в Сейдлхем, в кімнаті для хворих площею 24 m2, дуже просторій як на в’язницю.
Місяцями тривало юридичне перетягування каната: Дем’янюком займалися суди в Німеччині і всі судові інстанції його теперішньої довголітньої батьківщини – США. Телебачення показувало його як ніби то хворого, страждаючого, закликаючи глядачів до співчуття.
Коли у вівторок минулого тижня оголошено наказ арешту, “кивнув тільки головою”, як говорить його судовий захисник, Ґюнтер Маулл.
Дем’янюк знає, про що йдеться. Тяжіє на ньому обвинувачення: допомога при вбиванні щонайменше 29 тис. Євреїв у Собіборі; те, що робив в Флоссенбурґу, не має вже більшого значення. І так буде присутній  під час обвинувачення, яке незабаром буде проголошене і на якому буде засідати лава присяжних ще в кінці цього літа, – оскільки Дем’янюк з огляду на стан здоров’я не зможе брати участі в процесі; наближається вже до дев’яностки.
Виступлять свідки, але жоден з них не буде в стані розпізнати виконавця. Докази знаходяться вже тільки в актах справи, і це важкі докази. Два рази, в роках  1949 і 1979, померли  члени відділу “Травнікі” Ігнатій Данильченко один з них, засвідчив, що Дем’янюк був “досвідченим і чітким караульним”, який гнав євреїв до газового відсіку – “це була щоденна робота”.
***
Дем’янюк завжди заперечував цьому всьому: не був ніколи в «Флоссенбурґу», ніколи не був в Собіборі, ніколи не гнав людей до газу. У своїй тактиці заперечення цей колишній американець не відрізняється від багатьох інших обвинувачених, які після 1945 р. стали перед судами. Але не можна піддавати сумніву, що цей великий суд над гітлерівськими злочинами на німецькій землі стане незвичайною подією.
Разом з обвинуваченим всесвітня думка побачить перед лицем правосуддя виконавців із-за Німеччини, отже цих людей, яким донині присвячували  дивовижно мало уваги: українських жандармів і латиських підручних полісменів, румунських солдатів і угорських залізничників. А також польських селян, голландських держчиновників, французьких мерів, норвезьких міністрів, італійських солдатів – вони всі брали участь в злочині, в Голокаусті.
Згідною з оцінкою таких експертів, як Дітер Поль із Інституту новітньої історії, кількість не-німців, які “готували, проводили чи підтримували акції знищення євреїв”, була приблизно такою ж, як і кількість німців та австрійців, які займалися цією справою – приблизно 200 тисяч. Доволі часто вони не поступалися у своїй жорстокості гітлерівським катам.
Ось один тільки приклад: 27 червня 1941 р. полковник з групи військ “Північ” проїздив біля паливної станції в литовському Каунасі, яку оточував густий натовп. Почув аплодисменти, викрики “браво!”. Матері піднімали своїх дітей, щоб також могли побачити. Офіцер підійшов ближче. Пізніше описав те, що побачив:
“На бетонному підвищенні стояв світловолосий 25-літній чоловік середнього росту,  в руках тримав грубий кий товщини плеча. Біля його ніг лежало 15-20 мертвих або вмираючих людей. З гумового вужа текла вода і обполіскувала кров до каналізіційних грат”
Далі офіцер згадує: “Пару кроків за ним стояло близько 20 чоловіків, які, – під охороною декількох озброєних штатських – чекали в мовчазній покорі на свою жорстоку екзекуцію. На кивок підійшов в мовчанні наступний і був закатований києм, при цьому кожен удар супроводжувався захопленими викриками роззяв”.
Коли всі закатовані лежали на землі, світловолосий вбивця став на купі тіл і зіграв на гармонії. Глядачі заспівали литовський гімн, немовби убивча оргія стала національною подією.
Чому взагалі став можливим Голокост? Це питання вже давно адресується не виключно німцям, які несуть центральну відповідальність за ті жахливі події, а співучасникам зі всіх країн.
Що, наприклад, змусило румунського диктатора Іона Антонеcку [Ion Antonescu] та його генералів, солдатів, чиновників, селян винищити понад 200 тисяч євреїв (а може й удвічі більше). А це було вчинено “з власної ініціативи”, як доводить історик Армін Гайнен [Armin Heinen]. Як можна пояснити те, що балтійські ескадрони смерті за німецьким завданням знищували євреїв у Латвії, Литві, Білорусі та Україні? І чому німецьким окупаційним військам між Варшавою та Мінськом було так легко мобілізовувати неєврейське населення на вчинення погромів?
І чому німецьким групам завдань (Einsatzgruppen) так легко вдавалося між Варшавою та Білоруським Мінськом спонукати неєврейське населення до погромів.
***

Не піддається сумніву, що без Гітлера, керівника SS Гімлера і багатьох, багатьох інших німців ніколи не дійшло б до Голокосту. Певні є однак також, що ” німці не змогли б самостійно вчинити розправу над мільйонами європейських євреїв” – як підтвердив гамбургський історик Міхаель Вільдт [Michael Wildt].
Є висновок, що ніколи не викликав сумніву багатьох врятованих. Коли в Мюнхені в 1947 р. зібрався зв’язок врятованих литовських євреїв, вони оголосили резолюцію під однозначним заголовком: “Про провину широкої частини литовського суспільства у винищенні литовських євреїв”.
В “Третьому Рейху” з чітко діючою адміністрацією євреї були багато років під пильним наглядом. Але на територіях, занятих Вермахтом кати Гітлера, потребували інформації. У Голландії, напр., працівники статистичних установ задали собі багато труду, щоб скласти точну “реєстрацію євреїв”.
І як могли б SS і поліція в багатонаціональних містах східної Європи розпізнати євреїв без допомоги місцевого населення? Тільки нечисленні німці уміли б “розпізнати єврея серед натовпу місцевих”, як згадує Томас Блат [Thomas Blatt], врятований з Собібору, який прагне виступити як присяжний обвинувач в процесі проти Дем’янюка.
Блат був тоді юнаком зі світлим волоссям і старався в сімейному колі вважатися християнською дитиною. Не носив жовтої зірки Давида і тримався самовпевнено навіть під час зустрічі з військовими та поліцією. Але був багато разів зраджений – німці платили донощикам – і врятувався тільки завдяки неймовірному щастю.
Доносительство було в Польщі таке загальне, що на платних донощиків придумано слово ” шмальцовнік”. Дуже часто виконавці знали своїх жертв. І тоді як французи, голландці і бельгійці могли вдавати і сподіватися, що депортовані з Парижа, Роттердаму або Брюсселю євреї якось на Сході влаштуються, між Віслою і Бугом, то однак було відомо, що чекає людей в «Аушвіц» або «Треблінці».
Не піддається сумніву, що без особливого зусилля можна також знайти приклади, що заперечують ці факти. Високий офіцер Групи Завдань CС (відповідальної за вбивство понад 100 тис. осіб) скаржився, що українцям “чужим є однозначний антисемітизм за расовими або ідеологічними обставинами”. Підтвердив: “Для переслідування євреїв бракує їм підстав і духовної енергії”.
Як показує автобіографія, що недавно була екранізована, літературного критика Марселя Райфх-Раніцкого,він пережив період окупації на периферіях Варшави, оскільки польський громадянин ризикнув на все, переховуючи його разом з дружиною. Батьки і брат Раніцкого не мали такого щастя. Історик Фелікс Тих називає число поляків, які, безкорисливо,рятували євреїв, на 125 тис.
***
Але,що доводять такі приклади поза підтвердженням, що виконавці являли собою мізерну меншість даних суспільств?
Німці були змушені користати з тієї допомоги саме меншості, оскільки SS, поліції і Вермахту бракувало людей, щоб прочесати окуповані області, на яких гітлерівські власті мали намір винищити всіх євреїв. Йшлося про те, щоб на величезній території – між Каналом ля Манш і Кавказом – схопити і вивезти до таборів загибелі всіх жертв або вбивати їх на місці, запобігати втечам, копати ями на масові могили і на завершення робити кровопролитні злочини.
Очевидно, тільки Гітлер разом з оточенням і Вермахтом могли створити Голокост. Але це не зменшує ваги аргументу, що коли б не було закордонних підручних, могли б вціліти сотні тисяч а може навіть мільйони з числа приблизно шести мільйонів вбитих євреїв.
На східноєвропейських полях смерті на кожного німецького полісмена припадало до десять місцевих підручних.
Подібно випадали пропорції в таборах загибелі. Що правда не в «Аушвіц», який обслуговували виключно німці, але напр. в «Белжці» (600 тис. жертв), «Треблінці» (900 тис.) або саме в «Собіборі», де працював Дем’янюк. Жменьці членів SS допомагало близько 120 відділів «Травників».
Як оцінює колишній в’язень Блат, без них німці ніколи “не справилися б” з убиванням в «Собіборі» 250 тис. людей. Люди з “Травників” стерегли табір, гнали прибулих євреїв з вагонів до вантажівок, палицями заганяли до газових камер.
Перед лицем важкого до поняття розміру злочину насуваються тривожні запитання, які вже якийсь час тому поставив берлінський історик Ґьотц Алі [Götz Aly]: що в разі так званого остаточного вирішення єврейського питання не можна говорити про європейський “проект, якого не вдасться з’ясувати тільки специфічними передумовами історії Німеччини”?
Немає ще остаточного вирішення у справі європейського виміру Голокосту і шести мільйонів вбитих євреїв. Лише запізно – коли померли вже більшість виконавців – французи і італійці почали грунтово досліджувати цю частину своєї історії; інші, як українці і литовці, з труднощами приступають до цього завдання, або, як Румуни, Угорці і Поляки – ще стоять перед ним.
Не дивно, що від 1945 р. населення країн, на які напав  Вермахт, вважало себе і свої спустошені області за предмет агресії – що було очевидним в лиці мільйонів вбитих, “Третім Рейхом”. Тим болючіше приходиться визнавати, що багато громадян окупованих пішло німецьким виконавцям назустріч.
У найбільшому ступені стосується це латишів, де згідно досліджень американського історика Рауля Хілберга [Raul Hilberg] припадало найбільше число виконавців щодо числа населення. На другому кінцісписку опинилися данці, які були відзначені в Яд Вашем колективною відзнакою. Коли в 1943 р. повинна була розпочатися депортація данських євреїв, значна частина населення допомагала їм у втечі до Швеції або в укритті переслідуваних перед німецькими катами. З числа 7,5 тис. данських євреїв пережило війну 98 відс., для порівняння – з числа голландських євреїв вдалося це ледве 9 відсоткам.
Чи Голокост не проявляє дна не стільки німецької, “але також європейської історії” – запитує Алі?
Існують факти, що свідчать проти не німецьких виконавців і, вони знаходяться в суперечності з тим, що протягом довгого часу вважалося повним підтвердженням: що закордонні виконавці виконували накази окупантів під примусом. Очевидно – місцеві підручні ризикували життям, відмовляючи виконувати волю окупантів. Стосувалося це відділень поліції і держчиновників адміністрації на заході Європи, як також і створених на сході Європи  відділів підручної поліції. Але правдою є також факт, що в багатьох місцевостях люди добровільно зявлялися до служби в німців або прямо брали участь в злочинах.
Постійно тверджено, що союзники Гітлера не мали іншого вибору, як тільки видати євреїв Німеччині. Це також не є правдою. Балканські країни найшвидше  зрозуміли, який ранг приписував Гітлер і його дипломати “рішенню єврейського питання” – і старалися як найдорожче продати свою підлеглість.
Обгрунтовані сумніви множаться також в погляді, що у випадку  виконавців йшлося головним чином про садистів. Якби так було, легко можна було б викрити випадки патології. Так яксталося з понад 50 литовцями, Оберштурмфю́рер [obersturmführera SS] Якубом Хаманном, що належав до мобільної одиниці.
До п’яти разів на тиждень нападали ці люди на села, щоб мордувати євреїв, разом 60 тис. жертв. І за кожним разом вистачило пару ящиків горілки, щоб переламати вагання вбивць. Увечері відділення поверталося до Каунаса – як правило повністю п’яні – і хвалилася в шинках своїми подвигами.
Жоден з цих литовців не мав за собою кримінального минулого; були, як говорить історик Кнут Станґ [Knut Stang], «цілком» нормальні.
Після війни майже всі вбивці повернулися до щоденних занять. Так, немовби нічого не сталося. Також Дем’янюк ніколи не був ні в чому оскаржений, цінували його в Клівленд (Огайо) як милого колегу і дружнього сусіда.
Як і в справі німецьких виконавців (“Spiegel” nr 11/2008) не вдасться підтвердити в цих співробітників однозначного типу індивідуальності – це особливо тривожне підтвердження науковців.
Серед вбивць зустрічаються католики і протестанти, повні радощів життя жителів півдня Європи і холодних балтійців, пристрасних правих екстремістів і холодних бюрократів, витончених академіків і отупілих пролетарів.
До них відносився також Віктор Арайс [Viktor Arajs (1910-88)], дипломований юрист з селянської латиської сім’ї, який на якийсь час приєднався до комуністів, а пізніше з групою тисячі людей тягнувся країнами східної Європи мордуючи на доручення гітлерівців. Або Румум Ґенерару [Rumum Generaru], син генерала і командуючий табору в гетто Бер-ад на сьогоднішній Україні, який рекомендував прив’язати одну зі своїх жертв до мотоцикла і дав газу.
***
А антисемітизм? У 30. роках прибувало прихильників у всій Європі, оскільки заворушення після І світової війни і всесвітньої господарської кризи відбирали людям спокій. Перш за все в Східній Європі наростала схильність робити з євреїв козлів відпущення і позбавляти їх життя, як конкурентів на ринку праці.
В Угорщині з кінця 30. років євреям не можна було займати державних посад ані виконувати багатьох професій. Румунія добровільно перейняла безславні Нюрнберзьке законодавство. У Польщі багато університетів обмежувало де-факто євреям доступ до навчання.
Про розмір, незалежної від Німеччини, ненависті до євреїв свідчить також те, що в Польщі після закінчення війни в 1945 р. поляки  винищила щонайменше 600, а мабуть навіть тисячу врятованих з Голокосту.
Проте, видається, що принаймі на сході Європи найважливішим чинником став  націоналізм. Більшість мріяла про національні держави без меншостей. Східноєвропейські євреї були тільки одною з небажаних національних груп.
Під час тієї безумственної II всесвітньої війни Хорвати мордували не тільки Євреїв, але, в значно більшій кількості – Сербів. Поляки і Литовці нападали взаємно один на одного. Румуни ліквідовували Ромів та Українців.
Важко точно встановити, що мотивувало окремих людей позбавляти життя інших. Часто націоналістична сліпота чи антисемітизм являлися тільки видимістю. У Німеччині під час війни ніхто не був змушений голодувати, на сході умови життя були, натомість, дуже погані. “Для німців – 300 євреїв означало 300 ворогів людства. Для литовців це було 300 пар штанів, 300 пар черевиків” – так висловив свідок цих часів тодішню загальну жадобу перейняти майно жертв.
Але так було за великим рахунком у Франції 96 відсотків “захоплених” підприємств дісталося в руки французів. Уряд Угорщини завдяки зібраній з євреїв данині міг розширити пенсійну систему і загальмувати інфляцію.
Чи такі підтвердження дозволяють з’ясувати європейський вимір Голокосту? Чи ми врешті дійдемо до висновку, що ті жахіття абсолютно і безповоротно не піддаються прощенню?
Кати Гітлера з початку розраховували на допомогу місцевого населення. Рейнхард Хейдріх  [Reinhard Heydrich], керівник центрального терористичного управління «Reichssicherheitshauptamt» (Головна Установа Безпеки Рейху) видав вступаючим на територію СРСР в 1941 р. відділам доручення, “щоб в новозахоплюваних областях не ставити перешкод антикомуністичним або антисемітським групам в спробах етнічних чисток”. Ці “спроби” потрібно “без залишення слідів ініціювати, підтримувати, у разі потреби керувати у відповідному напрямку”.
Рекомендація Хейдріха стосувалася до крайньоправих партизанських  рухів в Україні і в Прибалтиці, так як і повинна була ставитися і діяти разом з входженням туди «Вермахту». СРСР окупував значні області Європи на підставі укладу між Гітлером і Сталіном з 1939 року
Не вдасться сказати з цілковитою впевненістю, як важливим було в даному випадку підбурювання німцями місцевого населення.  За фронтом і перед фронтом літом 1941 р. відбувалися жахливі сцени, такі як в польському Єдвабному.
З палицями, набитими цвяхами  і трубами близько 40 поляків-католиків загнало там 10 липня 1941 р. своїх єврейських сусідів перед очима всіх зібраних на площу ринку. Змушували їх до танців, вбили деяких на місці, а всіх інших закрили в клуні, яку потім підпалили. Близько 300 чоловіків, жінок і дітей загинуло без нічиєї допомоги.
Справа Єдвабного в 2000 р.  притягнула увагу світової громадської  думки, коли польський історик Ян Томаш Ґросс дослідив ці події, багато поляків звинуватило його в  оскверненні власного гнізда. Тим часом інші польські історики підтвердили в значному ступені дослідження Ґросса і при цьому звернули увагу на весь регіон східної Європи.
І так, сьогодні досить точно відомо, що в 1941 р. жителів Єдвабного  і інших місцевостей  вчинило вбивцями. Час від часу йшлося про гроші. Деякі виконавці мали, вочевидь, борги в євреїв і хотіли злочинною дорогою від них звільнитися. Але перш за все йшлося в погромах про надуману помсту.
Погляд, що “ці” євреї творили підставу радянської влади, був широко поширений, оскільки комуністи єврейського походження були періодично надрепрезентовані в деяких органах влади. Виконавці робили “цих” євреїв відповідальними за злочини, які скоїли радянські власті за часів окупації східних польських земель в 1939-41. роках
Сталінська таємна поліція НКВД в Прибалтиці, Польщі і в Україні застрелила або вивезла до діючих Ґулагів підозрюваних супротивників влади. Коли вступили німецькі війська, застали між Балтикою і Карпатами зранене суспільство – і нерідко свіжі масові могили.
У галицькому Золочеві закопано жертви НКВД в фруктовому саду цитаделі – на декілька днів перед вступом німецьких одиниць.
Майбутній абітурієнт Шломо Волкович сидів саме з родичем при сніданку, коли надійшов есесівець у супроводі українця: “Ви євреї, так? То йдіть з нами!”.
На горі в цитаделі золочівські євреї видобували жертви НКВД з ями і вантажили на вози. Українці поховали потім тіла жертв на кладовищі. Потім змусили Волковича і інших євреїв зійти до ями і SS-мани почали стріляти з машинної зброї. Волкович удав мертвого і врятувався.
Так виглядала в багатьох місцевостях співробітництво між Німеччиною та поляками, українцями і балтійцями. То перш за все члени сімей  НКВД і врятовані в’язні НКВД могли заохочувати до вбивств. Також литовські і польські колабораціоністи – очевидно, щоб відвернути увагу від власного минулого. А оскільки Радянська влада ліквідувала або вивезла перш за все довоєнну інтелігенцію – мерів, місцевих політиків, офіцерів – не вистачало моральних авторитетів, які могли б погамувати бідоту.
Розширення області воєнних дій означало водночас радикалізацію політики знищення, а це знову ж таки означало: мордувати за будь-яку ціну! Гітлер напевно запланував  Голокост, але була передумова, що після блискавичної перемоги над СРСР євреї перемістяться на схід. Наразі не займалися тим, що вони там зроблять.
***
Восени 1941 р. марш на схід загальмував і виникло питання, що повинно трапитися з людьми, які знаходяться в геттах, особливо в Польщі. Багатьо ґаулейтерів, командувачів SS, керівників адміністрації наполягало на “відєвреєння” окупованих територій – отже ліквідацію. Незабаром розпочалася будова таборів загибелі, спочатку в Белзі, потім в Собоборі та Треблінці.  Під криптонімом “Акція Рейнхард” крилася гігантська програма вбивання, якого стали жертвою більшість польських євреїв, близько 1,75 мільйонів людей.
SS рекрутувало своїх підручних особливо з числа українців і фольксдойчів в таборах військовополонених, в яких червоноармійці, такі як Іван Дем’янюк мали вибір: мордувати для німців або самому померти з голоду. Потім доходили в щораз більшому ступені добровольці із західної України.
Чоловіки мусили підписати декларацію, що не належали до комуністичної організації і не мали єврейських предків. Потім в таборі «Травнікі» в Люблінському дистрикті на території давнього цукрового заводу готувалися до професії вбивць.
Територію табору можна і сьогодні відвідувати. Трикотажний завод виробляє там білизну. Стоїть ще караульний дім і дім командуючого SS. У половині 1943 р. тимчасово було розташовано в «Травніках» 3700 посадових осіб, носили спочатку чорно пофарбовані уніформи Польського Війська, потім землисто-брунатне, нібито із запасів бельгійської армії.
Підготовка до Голокосту тривала декілька тижнів. Есесівці показували новачкам, як проходять облави та як стежити за в’язнями – з участю живих об’єктів. Потім відділення роз’їжджалися по околичних містечках і силою виганяли євреїв з їх будинків. У ближньому лісі відбувалися екзекуції, що повинні було підтвердити лояльність новобранців.
Початково надають роботу для “Травників” при охороні об’єктів – повинні були перш за все стерегти склади амуніції від злодіїв і партизанів. Потім німецькі керівники призначили їх до ліквідації гетт у Львові і Любліні, де з безумовною жорстокістю брали участь в проведенні єврейських чисток. А наприкінці – в таборах загибелі – діяли підручними протягом цілої доби, у восьмигодинних змінах. “Кожен працював там, де був потрібний” – говорив пізніше Оберфюрер SS. Все “діяло як в годиннику”.
Чи насправді все? Дослідники гадають, що одна третя “Травників” дезертирувала, незважаючи на загрожуючі їм покарання. Деяким це коштувало життя. А інші? Чому не пробували втекти з машини смерті? Чому не Дем’янюк?
Чи, подібно як інші, піддався почуттю “досягнення цілковитого панування над іншими” (історик Поль). Чи то була надія на підкорення здобичі? У Белзі і Собіборі “Травники” займалися з жителями близьких сіл пожвавленою торгівлю або охоче відвідували місцеві борделі. Платили речами, які забирали в’язням.
Може йшлося про щось інше, ще більш дратівливе, те що глибоко таїться в психіці багатьох людей: виконання доручень авторитетів, навіть тоді, коли совість цьому заперечує. Отже готовність до покори, і то аж до крайності.
Щоб пояснити таку поведінку, американський психолог Стенлі Мейлґрам провів багато пізніше, в 1961 році, вельми цікавий дослід: досліджуваним особам доручено роль “вчителів”, які мусять провести тест на малорухливому “учневі” який знаходився в сусідній кімнаті. Йшлося про банальне висловлення кількох слів.
Якби “учень” давав помилкову відповідь, “вчитель” повинен був його карати щораз міцнішими електричними імпульсами. Якби опирався, “вчитель” повинен був його змушувати продовжувати давати відповіді. І хоч “вчитель” міг чути симульований крик “учня”, майже дві третіх “вчителів” продовжувало щораз дошкульніші тортури аж до стану, в якому можна було мати побоювання за життя “учня”.
Обурливий експеримент, але в певному відношенні з мнимо заспокійливими результатами. Виходячи з передумови, що жорстокість можна пояснити при допомозі механізму доручення і покори, виникає також зворотній висновок: без наказу не дійшло б до злочину. У визначених справах достатньо створити вийняту з-під права область, щоб дошкулити групі осіб. Не німецькі виконавці сталися в подібний спосіб податливі на брутальну предметну раціональність, яку самі гітлерівці визначали як перебіг перебіг злочину.
Доказом на те сталися є Румуни з околиць Одеси біля Чорного Моря під час румунської окупації. 350 тис. вигнаних з Румунії євреїв перебувало там морозною зимою 1941/42 в геттах і таборах, оскільки в результаті ситуації на фронті занехаяли плану переміщення їх далі на схід. Незабаром почалися епідемії. Потрібно було щось зробити.
Німецький радник представив пропозицію, щоб євреїв звичайно винищити. Румуни прийняли це розпорядження, і “міжнародна бригада катів” (історик Хайнен) вчинила вбивство десятків тисяч жертв: румунські жандарми, українські полісмени, фольсдойчі-поліцейські, місцеві добровольці. Закрили людей похилого віку і важко хворих в стайнях, облили бензином і підпалили. Хто ще міг йти, того гнали до лісу, щоб його там застрелити.
***
Для націонал-соціалістів не було вже тоді дороги відступу, не хотіли також повернення до цієї цивілізації, де могло їх чекати тільки презирство і глузування.
Втілення зла – так бачили така антисеміти, як Гітлер або Гіммлер, єврейство, яке потрібно було знищити, і то якнайскоріше. “Через рік ми закінчимо з єврейськими мандрами народів; потім ніхто вже не мандруватиме” – обнародував Гіммлер літом 1942 р.
“Мандри народів” відносилися до цих криптонімів, за якими гітлерівці старалися приховувати свої вчинки.
Однак не вся Європа знаходилася у володінні Вермахту. Поза “Третім Рейхом” і областями, що окупували, німці потребували для реалізації своїх убивчих жорстоких планів допомоги урядів з-за кордону – на заході, півдні і південному сході Європи.
Але поки війська Гітлера перемагали, видавалося, що майбутнє належить до коричневих орд. І так досить довго дипломати Гітлера знаходили підтримку в бажаному вимірі, перш за все в Словаків і Хорватів, яким диктатор подарував власні держави.
Хорватські фашистські усташі організували власні концтабори, в яких євреї гинули в результаті “тифу, голоду, застрелення, тортур, втоплення, проколення або удару молотком в голову” (історик Гілберґ). Більшість хорватських євреїв загинули з руки Хорватів.
Міністерство Закордонних Справ Рейху поцікавилося ввічливо власті в Загребі, що має трапитись з хорватськими євреями, що живуть в Німеччині. Чи уряд прагне забрати їх до батьківщини? Або чи потрібно їх депортувати? Хорватський уряд виявив подяку за цей “жест німецького уряду” і висловив згоду на депортацію.
Рауль Гілберґ [Raul Hilberg], який присвятив життя документації Голокосту, вбачав в цій дії підступну стратегію німців, які втягували закордонні уряди в колаборацію в масовому вбивстві. “Вже разом із згодою на смерть однієї єдиної жертви переступили поріг” – аргументує. Переступили критичну масу, “що вирішило про співучасть в злочині”. І говорить: “Вбивця однієї єдиної людини є одночасно вбивцею тисяч людей”.
Наприкінці липня 1942 р. хорватський керівник у справах публічної безпеки наказав загальну реєстрацію євреїв. За неповні два тижні пізніше приїхав перший спеціальний потяг Рейшбахн [Reichsbahn] з Загреба, який віз 1200 євреїв до кінцевої станції «Аушвіц».
***
В довоєнній Італії видавалося, що антисемітизм не запустив коріння, але був навязаний зверху німцями. Тому не було відокремленим випадком, коли  італійський командуючий у Мострау (у сьогоднішній Босній) відмовився виганяти  євреїв з їх домівок, оскільки визнав, що такі акції “суперечливі з честю італійської армії”. Не піддається однак сумніву, що маріонетковий уряд Муссоліні в 1943 році ретельно брав участь в переслідуванні італійських євреїв. Понад 9 тис. Євреїв депортовано до таборів смерті.
Націонал-соціалісти очікували від всіх прихильних їм урядів згоди до їх планів загибелі. Першим кроком мало бути службове визначення, хто є євреєм, як то “Третій Рейх” встановив у виконавчих ухвалах до Нюрнберзьких законів. Після них наступала заборона виконання професії, спеціальні податки, відчуження, позбавлення ресурсів до життя. А на завершення: ув’язнення, концтабір, позбавлення життя.
Так або подібно відбувалося це також на заході Європи, в країнах,які були окуповані гітлерівцями. Війська Гітлера навесні 1940 р. перекинулися впродовж небагатьох тижнів через землі західних сусідів Німеччини – через Голландію, Бельгію, Люксембург і Францію. Частина Франції залишилася на разі поза окупацією, тут протягом років управляв прихильний гітлерівцям уряд Віші під керівництвом маршала Петена. Зрештою Бельгія була першою країною заходу Європи, яка відіслала єврейських емігрантів з Польщі «під приводом репатріації», як пише історик Юліан Ветцель [Juliane Wetzel].
Також цивільна бельгійська адміністрація в міру можливості протестувала проти окупантів. Фламандські добровольці SS, згруповані в тимчасовому таборі Мешелен [Mechelen], виявилися натомість  добровільними підручними в проведенні Голокосту. Були хіба ще більш негідні від німецьких есесівців – пригадує собі берлінець Ганс Коен [Hans Cohn], який в 1939 р. осів в Бельгії. “Бо вони продалися, а якщо хтось продається, стає ще гіршим від тих, які йому платять”.
Вбито близько 29 тисяч бельгійських євреїв, серед них щонайменше  1000 таких що мають бельгійське громадянство, на деяких донесли за готівку. “Німеччина скрізь має філерів”, звітував Коен, “платних філерів”.
***
І цей принцип доносительства став правилом, також в Голландії і у Франції. Так само, як послужлива покора місцевих властей, що бере участь в реалізіції а не масових вбивствах. Крім того,ніхто не мав докорів сумління і не переймалися долями цих людей.
Так говорили виконавці із своїх кабінетів, добровольці-підручні і опортуністи. І дійсно, саме у Франції часто заперечували існування цієї категорії виконавців – бо тут утримувався міф, наче весь народ об’єднався по геройськи проти ворога, як то сформулював генерал де Ґолль, пізніший президент Республіки.
Франція була в основному поділена: близько трьох п’ятих країни окупували гітлерівські війська, південна частина залишилася до листопада 1942 р. поза окупацією – підлягала правому уряду Віші. Перша велетенська облава відбулася в половині липня в Парижі, який був окупований. Майже 13 тис. Євреїв, що не мали французького паспорта, забрано з їх житла і увязнено силами місцевої поліції.
Щонайменше дві третини висланих на смерть євреїв були іноземцями. Іншу третину являли собою французи, що натуралізувалися, які вже багато років були громадянами, і були також народжені на території Франції діти,наприклад, були також євреї-особи без громадянства. Ці діти також повинні були “спільно транспортуватися до Рейху”, “на виразне бажання поліції”, як занотував в липні 1942 р. певний Обершарфюрер  SS. Малята не повинні були стати для нікого тягарем. Кінцевою зупинкою майже всіх поїздів був табір в Аушвіц.
Спеціально організована “Section anti-juive”, що окупувала частину Франції, могла користуватися в реалізації завдань всіма відділенням поліції; багато держчиновників, як підтвердив політолог Альфред Ґроссер, було щодо громадян “дружніми і розсудливими людьми”. “Коли викликали когось на розмову, то це не могло бути нічим трагічним. Очевидно, ніхто з їх співрозмовників не здогадувався, що ці люди могли б когось видати в руки німців”.
Видання – означало смерть. І таки подбали  у Франції під урядами Віші французькі штатські, спраглі премії, визначеній там окупантами, щоб вислідити “потаємних або замаскованих євреїв”. Гроші “не повинні були  відігравати жодної ролі”, як виднілося в нотатці  керівника поліції безпеки, “пропозиція: за єврея 100 франків”.
Васали з Віші початково співпрацювали чітко, починаючи вже з  жовтня 1940 зареєстрували статус єврея в кількості близько тисячі осіб, добровільно, без тиску німців. Але постійно відмовляли випускати французьких євреїв в руки гітлерівців, і тим безповоротно перекреслили заплановану німцями велику програму депортації. Транспортували майже 76 тис. людей, і лише трохи понад 3 відс. з них  пережили Голокост. Невідомо, скільки жертв видано гітлерівцям.
***

В випадку Голландії встановлено число, яке дозволяє здогадуватися про розміри доносительства. Там існувала установа, яка за дорученням гітлерівських властей складала списки майна євреїв, що переховувалися або вже депортованих, –  співпрацівники цієї установи полювали також на людей, які переховувалися.
За кожного знайденого єврея “Установа обліку будинкового майна”, підлягаюча “Операційному Штабу рейхслейтра Розенберг, головній робочій групі Голландія”, виплачувала 7,5 гульдена (у перерахунку близько 40 євро).
Публіцист Ад ван Лімпо по дослідженню актів розрахував, що тільки від березня до червня 1943 р. таким чином викрито понад 6800 євреїв; у охоті брали участь “одиночки”, або кількаособові групи, щонайменше 54 особи. “Для більшості з них  це являло головне заняття”.
Тодішній керівник цієї групи, 33-літній Вім Гейннік [Wim Henneicke], за професією автослюсар, таксист без ліцензії, орієнтувався очевидно відмінно в амстердамському світі. Побудував широку мережу інформаторів, постачаючих йому письмово або телефонно вказівки  на євреїв, що переховувалися.
Близько 100 тис. Євреїв з Голландії загинуло в концтаборах – щодо загального числа єврейського населення значно більше ніж в Бельгії або Франції.
Люди покрою Гейнніка  були дрібними чинниками зміни устрою; великі заробляли мільйони на відчуженнях євреїв і на “аризації” – історик з Штутгарту Герхард Хіршфельд називає голландські “банки, комерсантів, музеї, навіть амстердамську біржу”.
Що правда, на противагу Франції після війни – як пише авторський колектив (Dick де Mildt/Joggli Meihuizen)  Дік де Мільдт і Джоглі Майхоцен – юридичний розрахунок з політичними, військовими і економічними” “колабораціоністами відбувався швидко і послідовно. Літом 1945 р. близько 100 тис. з їх числа опинилося в 130 таборах для інтернованих, до 1951 р. 16 тис. стало перед лицем суду – і більшість була осуджена.
***

Дем’янюк це інший вид виконавця, не відноситься ані до колабораціоністів, ані до шмальцовників, ані до полісменів, які здаля від механізму смерті брали участь у мордуванні  євреїв. Діяв на місці злочину – так це прочитали прокурори, так видніється в протоколі арешту.
Найближчим часом лікарі видадуть опінію, чи – і протягом скількох годин щодня – можна буде проводити дебати проти напевно останнього ката, що живе ще, з Собіборі.
Також федеральний уряд вважає, що було б добре, якби Дем’янюк мусив стати зараз перед суддями. Ми “це винні жертвам Голокосту” – оголосив віце-канцлер Френк-Вальтер Стейнмейр.
Ті, які терпіли в таборах від насильства  “Травників”, таких як Дем’янюк, згадуючи про нього не відчувають бажання помсти. Достатньо їм, як говорить американський психоаналітик Джек Террі [Jack Terry], “щоб Дем’янюк хоч протягом  одного дня змушений би був посидіти тюремній камері”. Террі,  будучи молодим хлопцем сидів в «KZ Flossenburg», коли Дем’янюк виконував там обов’язки караульного.
А врятованому з Собібору Томасу Блаттові “байдуже, чи він потрапить до в’язниці, чи ні, важливий є самий процес. Я прагну правди”.
Дем’янюк міг би виявити інформацію про «Собібор» – і тим самим про жахливий світ підручних Голокосту.
Дорога Дем’янюка
3 березня 1920 – Іван Дем’янюк народився в українському селі Дубова Макарівка. Після декількох років науки в школі працює в колгоспі і вчиться там на тракториста.
15 вересня 1940 – втілений до Червоної Армії.
Травень 1942 – Дем’янюк дістається до німецької неволі на Кримському Півострові. Перебуває в таборі військовополонених в Рівному в Україні, потім біля Хелма в Генеральній Губернії.
Літо 1942 – завербований «караульний» офіцерами SS, проходить підготовку в таборі «Травнікі» біля Любліна.
Вересень 1942 – караульний в таборі SS.
Зима 1942/1943 – караульний в концтаборі в Майданеку.
27 березня 1943 – перенесений до Собібору.
1 жовтня 1943 – караульний в «KZ Flossenburg» в Баварії.
1945-1951 – Дем’янюк прописується як «Дісплейсед Персон» і працює для американців в різних таборах емігрантів в південній Німеччині.
9 лютого 1952 – виїзд Дем’янюк до США. Заявляє,  що провів війну як воєнний військовополонений в одному з таборів військовополонених.
14 листопада 1958 – одержує американське громадянство, змінює ім’я з Іван на Джон.
1977 – слідство міністерства юстиції США у справі фальшивих даних, складених для отримання громадянина.
1981 – Дем’янюк втрачає громадянство США.
1986 – екстрадиція до Ізраілю.
1987 – обвинувачений в Єрусалимі в злочинах  як караульний “Іван Грізний” в таборі в «Треблінка».
25 квітня 1988 – осуджений на покарання смерті шляхом повішення.
29 липня 1993 – Верховний Суд Ізраілю ліквідує вирок. Судді визнали, що Дем’янюк не був «Іваном Грізним”. Повернення до США, де знову одержує громадянство.
2001 – повторна втрата громадянина США. Верховний Суд підтверджує це рішення в 2008  році.
2005 – малорезультативна спроба депортації Дем’янюка в Україну.
11 березня 2009 –  рішення про арешт, виставлене  Окружним Судом в Мюнхені у справі про співучасть у вбивстві  щонайменше 29 тисячі осіб.
7 травня 2009 – Верховний Суд США дозволяє екстрадицію.
11 травня 2009 – перевезений санітарним літаком до Мюнхена. Перебуває в ув’язненні в Штадельгайм в слідчому арешті в кімнаті хворих.
Переклав з німецької – Ян Рубіновіч.
*** Стаття з’явилася в німецькому тижневику “Der Spiegel” 18 травня 2009. Заголовок оригіналу “Der dunkle Kontinent”
Переклад – Марія Якубович
marijajakubowycz@gmail.comhis e-mail address is being protected from spambots, you need JavaScript enabled to view it // <![CDATA[
document.write( ” );
// ]]>

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s