“Ukrainale” в противагу “Berlinale”?


ukrainiale“Фильм “Путеводитель” уехал из Берлина без призов”,

але повернувся знову. Низькопробність циркулює однаковою мірою Європою, як і доброякісність. Змішувати одне з одним проте не варто. Якщо неякісну китайську продукцію ще можна забанити, чим займаються численні служби в Німеччині, то з українським кіно- ширпотребом і його розпізнаванням тут важче. Та і пропонують його самі “українці”. Німці поки придивляються.

Від фільму Шапіро “Дороговказ”, якого автору цих слів довелося побачити на “Берлінале” в 2005 році, берлінці відплювувались дуже довго. Їм і власної чорнухи вистачає.

Тоді я йшла на фільм про славне місто Київ, за яким стискалося серце по довгих роках міграції з України і яке не відпускає досі. Вела на нього і всіх своїх знайомих німців. А вхопила облизня, бо показали перевертня.

Після фільму в залі повисло непорозуміння. Моя німецька подруга, що є затятим фаном “Берлінале”, поскаржилась на головний біль після перегляду фільму. Мабуть, тривале коливання камери в режимі похідної зйомки, що на екрані створювало ефект повного хаосу і непрофесійності,  далося взнаки. Я ж зрозуміла, що знаю зовсім інший Київ, який мабуть ніколи не відкривався автору фільму.

Так, люди часто в одному місті ходять різними стежками відповідно до стану духовного і ментального. Кожен шукає і знаходить своє. “Кожному своє”, але не кожному конче потрібно показувати  “своє”. Це можна сказати не тільки по відношенню до автора фільму “Путеводитель” -“Дороговказ” Олександра Шапіро, але і до реаніматорів його в Берліні: групи російськомовних “українців”, що видали “своє” бачення України для Берліну в претендуючому на бред фестивалі “Українале” (http://www.ukrainale.de).

Якщо з Олександром Щапіро все стало зрозумілим після його висловлювання в одному з інтерв’ю: “Я себя хорошо ощущаю на Украине. Потому что дошел до того результата, когда не я прошу, а мне уже начинают предлагать деньги на проекты.”

Можна лиш риторично запитати, чи так само добре почуваються організатори українале в Берліні? Україномовних українців Берліна  вони старанно оминули і на украініале не запрошували. Імена учасників і сфера їх інтересів  говорять самі за себе.

Події украініале, на щастя, проходитимуть у  період канікул і відпусток (друга половина липня 2009). Сподіваюсь, для німців це пройде непомітно.

Ірина Сердюк, ідейний натхненник і співавтор іншого “путєводітєля” Культуршок Украіне (KulturSchock Ukraine) на украініале  в Берліні “презентуватиме” свій про-рос-погляд на Україну, “свою” і (не)-потворну ( хотілося вплести стандартне “неповторну”, але не вплітається). Власне саме так, як “шоковано” і по-аматорськи вона виклала “свою” розбиту Україну в своєму одноіменному шок-“путєводітелі”, саме так скомпонована програма украінале. Я не можу це назвати інакше як “Шо попало”, бо першою репрезентативною українською музичною групою було запропоновано берлінське тріо “Шо”. Ну “шо” поробиш?

Та радує одне, що українська ідея, єдина і неповторна, чиста від домі-шок, все ж дійсно є. Є і інший Київ. Є і інший Берлін. І інші українці. Продовжувати читання “Ukrainale” в противагу “Berlinale”?

Фільм “Мамай”: “Свято ока, канікули розуму”


«МАМАЙ» ЯК ВАЗА

Автор: Олександр РУТКОВСЬКИЙ

Джерело: http://www.dt.ua

Образ з фільму "Мамай"
Образ з фільму "Мамай"

Навздогін за гетьманською кавалькадою, котра пріоритетно прострибала вперед, рвонув на рідний екран і моторний козак із простих, але також легендарних. Чемно перечекавши, поки проїдуть маститі отамани, на той самий битий шлях вітчизняної кіноміфотворчості ступив і молодий режисер Олесь Санін із «Мамаєм». Перспектива, засіяна конячими яблуками попередників, не вельми завидна, але як тло скоріш вигідна: «Коли б ви знали, із якого сміття виростають квіти!..» Хай там як, а 19 лютого ц.р. після понад дворічної роботи та простоїв відбулася офіційна прем’єра фільму «Мамай». Можна нарешті видихнути — «гоп!» — і перейти до рефлексій і оцінок.

Відразу скажу: ніяких відкриттів і див прем’єра не принесла. Те, що фільм вирізняється чудовою операторською роботою Сергія Михальчука, було відомо задовго до того: ще півтора року тому майже половину фільму (40-хвилинний фрагмент) показали на «Молодості-2001». За цей час молодого оператора-самородка помітили зарубіжні професіонали, він зняв для них чудову картину «Коханець» і вже за неї (як російський кінематографіст?) був увінчаний різноманітними лаврами. Вийшло, прем’єра дебюту постфактум наздогнала вже визнаного майстра. І справді кінофотографія в «Мамаї» чудова. Навіть у контексті різко зрослих за останні роки критеріїв сучасної теле- й кіновиразності. Треба віддати належне й О.Саніну, котрий не випадково й сам має хороше «операторське око»: запущений ним на високу міжнародну орбіту С.Михальчук — це знахідка його «Мамая».

Проте якщо не йдеться про суто видову картину, то одного чудового «виду» повнометражній екранній роботі не досить. Надто нудно вийде. Як гарна ваза, але порожня, без живих квітів у ній. По той бік будь-якої звабливої кіноформи вкрай бажано відшукати її небідне змістовне забезпечення: оригінальний драматургічний задум, своєрідний авторський «мессидж», свіжі творчі рішення чи щонайменше певне інтелектуальне ворушіння й добротно викладену історію. Така вже антропологія світу: як булаві — голова, а голові — очі, так і органам зору личить керівництво з глибинних, «заочних» центрів, що відають свідомістю. На мою думку, саме з цим у «Мамаї» сутужно.

Приміром, «Мамай» геть-чисто позбавлений драматургії. Звісно, якщо під останньою розуміти боротьбу протагоністів, котрі народжують сюжетну ідею. Класними живими фотографіями С.Михальчука без жодних діалогів просто позначено вельми нехитру фабулу. Сцена перша: із турецької неволі втекли три брати-запорожці, старшим дісталися коні, а пішого молодшого вони кинули напризволяще. У класичній думі, з якої запозичено (чомусь без посилань) цей сюжет, є своя мікродраматургія, побудована на мотиві зрадництва братів. Сценарист Санін категорично скасовує цю неприємність, яка, певна річ, кидає тінь на його ідеали: у фільмі молодший брат якось сам по собі відстав і загубився. Сцена друга: старші брати-запорожці, уже розкішно виряджені й озброєні шаблею й булавою(?), впали жертвами братів-татар. Сцена третя: молодший брат знайшов особисте щастя з милою татарочкою (зважаючи на все, не «Джульєттою», а матір’ю-одиначкою). Донька степів, власне, і називає козака сакраментальним ім’ям — Мамай, що означає «хтось» або «ніхто». Продовжувати читання Фільм “Мамай”: “Свято ока, канікули розуму”

Олена ТЕЛIГА: ПАРТАЧІ ЖИТТЯ


Джерело: http://www.zvukraine.lviv.mobi

Німці розстріляли Олену Телігу в лютому 1942 року у Києві за те, що домагалася незалежності для своєї Батьківщини – України. Коротке Оленине життя своєю сліпучою яскравістю навчає нас, нині сущих, насамперед безкомпромісної однозначності не лише в питаннях ідеологічних, але й навіть буденних, сказати б – родинно побутових. Під сучасну пору, коли зусібіч наступає «політкоректна толерастія», ця наука особливо актуальна і надзвичайно потрібна.
Олена Теліга кличе нас на вершини Духа не як теоретик з-за столу літератора, але фактично звідти, з вершин, подає нам руку, бо сама вже туди видряпалась завдяки щоденній наполегливій праці неспокійної душі. Її рвійному характерові найбільше ненависні люди «ніякі», пристосуванці на кшталт «ні риба ні м’ясо», тому й називає їх презирливо «льокаї», така собі прислуга. Не йдеться, звісно, про професію з готельного бізнесу («жодна робота не чинить ганьби, лиш неробство ганебне»), а про «покликання покоївка».
Чи не найяскравіше життєве кредо Олени Теліги висловлене у статті «Партачі життя», яку й пропонуємо увазі читача.

(До проблеми цивільної відваги)

Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п’єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках – своїми динамічними творами.
Академії, ювілеї на честь наших героїв – так, і це все потрібно. Може, не так буденно часто, але все ж потрібно. Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу – тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст.
Але поза масами, що лише здалеку дивляться на недосяжні взірці, маємо ми цілі ряди людей, які можуть безпосередньо стикатися з ними або їх чинами та творчістю, і тому мають власне це важне і відповідальне завдання: насвітлювати яскраво і правдиво ці постаті і, перебираючи від них їх думки і ідеї, закріплювати їх у житті і в масі.
Та звичайно ті, що стоять тут же у підніжжі небосяжної вежі або ще ліпше – вигідно лежать коло неї, ніколи не в стані побачити її найвищого шпиля. Для цього вони мусять не лише випростуватися і підняти догори голови, а часом і зійти на якесь підвищення. Так, для того щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів, людям, що можуть стикатися з ними, – треба бодай трохи піднятися до їх рівня і мати в собі хоч щось з їх відваги. Бо недаремно сказав Т. Карляйль у своїх нарисах «Герої і героїчне в історії», що «потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку герої перейдуть для світа, а що найважніше – і для нації – майже безслідно». Ці слова великого англійця є для нас завжди актуальними. Продовжувати читання Олена ТЕЛIГА: ПАРТАЧІ ЖИТТЯ