Геополітика пам’яті


Джерело: http://www.eurozine.com

Tatiana Zhurzhenko

Починаючи від 1989 року, так само як і після 1945-го, перед Европою знову постає питання її суперечливого минулого. Тим часом у посткомуністичних країнах історію переписують, а національну пам’ять інституціялізують. Національну політику пам’яті можна зрозуміти тільки в контексті нещодавніх геополітичних змін – кінця Холодної війни та розширення Евросоюзу. В дискусіях про можливість спільної европейської пам’яті йдеться більше про бажану европейську солідарність, ніж про нові лінії розколу чи змагання за владу в новій Европі. Так само як і енергетична політика, політика пам’яті має справу з питаннями політичної й економічної гегемонії на европейському континенті – іншими словами, вона є завжди геополітикою пам’яті.

Пам’ять про комунізм знову “теплішає”

У 2002 році Чарлз Маєр надрукував статтю, на яку дуже часто покликатимуться у подальших дискусіях навколо історичної пам’яті в Европі[1]. У ній він розмежовує “гарячу” пам’ять про нацистські злочини і відносно нетривку “холодну” пам’ять про злочини комунізму, що невблаганно з часом втрачає свою гостроту. Справді ж, тоді як Голокост залишається символом абсолютного зла в історії людства – жахіття ?УЛА?у і сталінського терору, незважаючи на їх публічне засудження в усій Европі після розвалу радянської імперії, не отримали рівноцінного визнання на інституційному рівні (наприклад, у вигляді музеїв, освітніх програм, відшкодування збитків жертвам).

Однак за останні роки з’явилися нові тенденції, які змушують переглянути Маєрові твердження, принаймні, їх другу частину, що стосується комунізму. П’ятнадцятирічні демократичні реформи в посткомуністичних країнах Европи і врешті-решт їх вступ до ЕС нібито мали би зробити порахунки з минулим неактуальними – проте бачимо, що у Східній Европі пам’ять про комунізм знову стає “гарячою” темою. Чого лишень варта кампанія Качинських із “декомунізації” Польщі, де Інститут національної пам’яті було перетворено на інструмент внутрішньої політики; або візьмімо дискусії та політичні баталії навколо комуністичного минулого в Угорщині (де в 2006 році демонстранти від правих сил іще раз відтворювали події революції 1956 року); або ж пригадаймо конфлікт довкола пам’ятника радянському солдатові в Талліні 2007 року, який вийшов за межі естонсько-російських відносин і привернув увагу всієї европейської спільноти.

Дискусія про комуністичне минуле охопила всю Европу після промови відомої латвійської діячки Сандри Калніете, яку вона 2004 року виголосила на відкритті Ляйпцизького книжкового ярмарку. “Обидва тоталітарні режими, нацистський і комуністичний, – заявила вона, – були однаково злочинні”. 2005 року, коли святкували шістдесяту річницю перемоги над фашизмом, дискусія розгорілася ще дужче. Цей ювілей виявив суттєві розбіжності у ставленні до свого недавнього минулого у Східній і Західній Европі. Стало більше ніж очевидним, що комфортний повоєнний консенсус у західноевропейських суспільствах порушено, бо для декого з нових членів ЕС “Ялта” була аж ніяк не символом перемоги союзників над нацистами, а символом поділу Европи, який на чотири десятиліття віддав пів континенту на поталу репресіям. Продовжувати читання Геополітика пам’яті

Злиденні будні української дипломатії


Чотири місяці країна живе без міністра закордонних справ. Цей факт, ганебний для будь-якої цивілізованої держави, в Україні вже сприймається як нормальне явище.

Володимир Огризко у березні став ритуальною жертвою майбутнього союзу між Блоком Тимошенко і Партією регіонів – закулісні переговори про створення “ширки” були в самому розпалі, і фракція прем’єра дала необхідні голоси за відставку міністра.

Зараз очевидно, що керівника у МЗС не буде аж до осені, бо Партія регіонів блокує трибуну. І навіть, якщо протягом трьох днів останнього сесійного тижня якимось дивом вдасться реанімувати Верховну раду, то навряд парламентарі опікуватимуться новими міністрами. А потім перевтомлені від праці депутати підуть на канікули і знову зберуться лише у вересні.

Але, цілком можливо, що повноцінний міністр взагалі не буде призначений до інавгурації нового президента.

У цих умовах Кабмін може й далі виділяти сотні мільйонів гривень на покращення іміджу країни, але ці гроші ніколи не врятують репутації України – так само як і зірвані 11 навчань, зокрема і “Сі Бріз”, які не відбулися тому, що фракції коаліції не дали достатньо голосів.

Цей 2009 рік запам’ятається МЗС не лише відсутністю міністра – ключовому міністерству будь-якої незалежної держави катастрофічно не вистачає грошей на існування.

У червні поточного року заступник міністра закордонних справ Костянтин Єлисєєв супроводжував до Люксембургу прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Він був єдиним з делегації, якому за це відрядження не передбачалися… добові. При тому, що Єлисєєв є найвищою посадовою особою в Україні, яка в щоденному режимі веде напрямок інтеграції до ЄС.

У середині липня Юлія Тимошенко полетить до Південної Кореї. На організацію цього чартерного рейсу будуть витрачені сотні тисяч гривень включно з харчуванням делегації червоною ікрою, але немає гарантій, що добові отримає інший заступник міністра, який супроводжуватиме прем’єра.

Але найгірша ситуація – в українських посольствах, які в критичний період навесні ледь зводили кінці з кінцями. Наприклад, саме браком коштів робітники посольства у Пекіні аргументували прохання перенести візит міністра Юрія Луценка до Китаю.

Продовжувати читання Злиденні будні української дипломатії

Ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш


Анна Ященко

Джерело: http://www.unian.net

Наші закордонні паспорти ми залишили в сейфі туристичного автобуса – великого, двоповерхового і від того, як здавалося, ще надійнішого. Автобус викрали вдосвіта. З нашими документами, зрозуміло, і навіть деякими речами. Римські канікули затягувалися… Звісно, в чужій країні насамперед шукаєш захисту у рідного консульства, функція якого – вирішувати проблеми своїх громадян. Але не так сталось…

Останній день перебування у Вічному місті перед поверненням на батьківщину. Ранній ранок. Після сніданку українська група з рюкзаками, сумками, валізами спускається до виходу з готелю, щоб занести речі в автобус і вирушити на екскурсію до Ватикану. Народ збирається, автобуса все немає. Серед туристів починають ширяти чутки, мовляв, автобус обікрали. Кожен відразу згадує про речі, залишені в салоні, особливо про закордонні покупки. Починається перша хвиля паніки.

Невдовзі істина з’ясовується. Вона сумніша, ніж чутки: наш двоповерховий автобус, який ще о третій годині ночі було видно з вікон готелю, вранці безслідно зник, його викрали. Усі закордонні паспорти групи (крім двох щасливців, які напередодні забрали свої документи для отримання грошових переказів) залишалися в його сейфі. Поліція оптимізму не додала, зазначивши поміж іншим, що в Римі кожні три хвилини крадуть машини. Керівництво готелю поспівчувало нам і на деякий час люб’язно погодилося виділити кімнатку для нашого багажу. На цьому гостинність скінчилася.

Екскурсію по Ватикану не відмінили. Поки ми насолоджувалися папськими музеями і храмами, щоправда, без належного спокою і заспокоєння в душі, керівники групи пішли шукати допомоги в українському консульстві. На запитання, де можна розмістити людей, поки не вирішиться питання з тимчасовими документами, в консульстві відповіли, що вони – не готель. Транспорту для відправки своїх громадян на батьківщину в них тим більше не виявилося. Загалом, вирішуйте свої проблеми самі, а наша справа маленька…

Після сумбурної екскурсії нас всіх збирають в готелі. Виявляється, щоб одержати тимчасові документи на виїзд з країни, ми повинні подати до консульства український паспорт, що засвідчує нашу особу. Зрозуміло, що туристам за кордоном, зазвичай, не потрібен рідний національний паспорт, тож він залишається удома. Отак, боронь Боже, трапиться за кордоном якась халепа у громадянина України з документами – і доводь потім по всіх інстанціях, що ти не верблюд. Загалом, консульство “виявило нам велику ласку”, не ставши вимагати від нас українських паспортів, а задовольнившись місцем прописки. Причому декларовану прописку кожного члена групи мав перевірити Інтерпол, і якщо вона збігалась із справжньою – дати добро на видачу тимчасових документів. Продовжувати читання Ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш