
Якось Євген Олександрович, дисидент, автор численних книг та статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, перекладів з німецької, англійської, російської мов, охарактеризував наш сучасний світ як зазомбований та несміливий.
І йому можна вірити, адже він намагався говорити правду завжди. За те від радянської влади й отримав «похвалу» – сім років таборів і п’ять – заслання. Та навіть після відбуття покарання він не полишив доброї звички не брехати і не мовчати. Лише про політику говорити не хоче.
Євгене Олександровичу, чому ви не хочете відповідати на політичні запитання?
У калюжу глибоко не пірнеш. Про політику найбільше говорять, а то найбездарніша ділянка українського життя. Як громадянин я реагую на неї, але політика сьогодення – політика примітиву. Це не моя тема. Ставити запитання мені такі можна, інша справа, що я можу на них або відповідати, або ні.
То чи не здається вам, що нині українці пішли в політику?
Я думаю, коли люди говорять про політику, це означає, що не все гаразд у їхньому житті. Але у нас постійно говорили про політику. Це навіть висміяли ще Ільф і Петров. Отже, це означає – що болить, про те й говорять. Але такі розмови – показник здоров’я, точніше нездоров’я суспільства.
А який цей стан здоров’я, якщо робити поправку на економічну кризу?
Я думаю, що та криза, яку ми знали від з’їзду до з’їзду за «Совєтів», була страшнішою. Продовжувати читання Євген Сверстюк: «Коли люди говорять про політику, це означає, що не все гаразд у їхньому житті»