Бо ж відомо: історія – це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що написане. Якщо люди, які знають правду, не напишуть її, то прийдуть інші і напишуть те, що їм потрібно.


МИ ПРОСТО ЙШЛИ…

автор: Овсієнко В.В.
(Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2

Десятиліття Українського культурологічного клубу
(Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор. Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 102–106).

“Старі більшовики з дореволюційним стажем” – так модно було величатися серед більшовиків. До 30-х років. Доки їх не вистріляли…
Не знаю, чи модно буде з часом серед учасників боротьби за незалежність величатися “старими революціонерами” (вододіл – 24 серпня 1991 року), проте члени Української Республіканської та Республіканської Християнської партій згідно зі своїми статутами, відраховують собі партійний стаж від дня вступу до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод та Української Гельсінської Спілки.
Та в епоху горбачовської “гласності” найпершою організованою силою (як тоді писали, “неформальним об’єднанням громадян”) у Києві був-таки Український культурологічний клуб (УКК). Ініціаторами його створення були переважно молоді люди – недавні політв’язні Сергій Набока, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Ольга Гейко-Матусевич, а також Вадим Галиновський, Ірина Альтер, Олександр Карабчієвський, Володимир Федько. Під виглядом “заходу” районної комсомольської організації в клубі-кафе “Любава” 6 серпня 1987 року вони влаштували публічну дискусію “Українська культура: міфи та реальність”, де порушили питання, які Продовжувати читання Бо ж відомо: історія – це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що написане. Якщо люди, які знають правду, не напишуть її, то прийдуть інші і напишуть те, що їм потрібно.

Порядок в парламенте. Как это будет по-немецки?


Вахтанг Кипиани, интернет-издание “VIPua”

http://www.kipiani.org


Разговоры о несовершенстве демократии ведутся уже несколько тысяч лет. И тем не менее, ничего лучшего человечество пока не придумало. Украинская политическая система, разменявшая свое первое десятилетие, также имеет некоторое количество недостатков, которые, как известно, лучше всего наблюдать издалека. Например, из Берлина.

ПЕРВЫЕ ВПЕЧАТЛЕНИЯ

Посетив на минувшей неделе столицу объединенной Германии по приглашению Фонда Конрада Аденауэра (за что отдельное спасибо г-ну Манфреду Ломанну), не раз пришлось искренне удивляться. Скажем, придя в Bundesrpessekonferenz (институция вроде киевского УНИАНа, только входящая в структуру Министерства информации ФРГ) украинские журналисты были несказанно удивлены, обнаружив прекрасно оборудованный зал, под завязку заполненный немецкими… пенсионерами. Их было раза в три больше, чем собственно пишущих и снимающих коллег. Оказывается, что на заурядную правительственную пресс-конференцию валом валят туристы. Покупаешь билет и получаешь возможность лицезреть жирующую на твои же налоги власть вблизи.

Еще более восхищают километровые очереди в… бундестаг. Людям, оказывается, интересно посмотреть на большую политику. Вот если бы начали продавать билеты в Верховную Раду! Тогда посещение наряду с цирком и зоопарком здания под куполом на улице Грушевского непременно стало бы одним из популярнейших маршрутов выходного дня для жителей украинской глубинки.

«ОВЕЦ» В БЕРЛИНЕ СЧИТАЮТ РЕДКО

Трудно передать душевное волнение, когда поднимаешься по ступеням рейхстага. Стены и колонны испещрены бетонными заплатами – во время недавней реконструкции ими заклеили следы от пуль и шрапнели. Сейчас здесь работает федеральный парламент – бундестаг.

Сильный парламент, формирующий и контролирующий правительство, это и есть главный – «пятый» — элемент немецкой политической системы. Общеизвестно, что и другие ее составляющие – например, суд и масс-медиа независимы, и никому не приходит в голову попытаться на них давить. Страна переживает непростой период восстановления единства и можно было бы попросить у избирателя побольше полномочий, так сказать, «на переходной период». Но, уверяю вас, никому и в голову не придет потребовать, а тем более, передать больше полномочий одной из ветвей власти. Например, бундеспрезиденту, который на самом деле является и гарантом Конституции, и арбитром нации, и одним из национальных символов и прочая, прочая. Продовжувати читання Порядок в парламенте. Как это будет по-немецки?

Украинские политзаключённые – участники “бархатной революции”


УХС – первый опыт публичной политики (1987-1990 гг.)

Вахтанг Кипиани, выступление на конференции (г. Чусовой Пермской обл., 1996 г.)

http://www.kipiani.org


Акт о независимости Украины, принятый 24 августа 1991 года Верховной Радой Украинской ССР, несмотря на очевидную “привязку” (по времени и по обстоятельствам провозглашения) к московскому путчу 19-21 августа, стал логичным итогом национального возрождения, мирной “бархатной революции” конца 80-х годов. Украинцы к 1991 году оказались морально готовы к независимости. Стремление реализовать идею, заложенную в строфе Тараса Шевченко – “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”, было практически безграничным. И если участие в движении к самостоятельности приняла даже партийно-государственная номенклатура, т.наз. “суверен-коммунисты”, то главная заслуга в этом принадлежит участникам национально-освободительного и правозащитного движений, бывшим политическим узникам советского режима.

Возникновение первых неформальных организаций в Украине относится к концу 1987 года. К этому времени вернулись из заключения или из ссылки “особо опасные рецидивисты” Оксана Мешко, Вячеслав Чорновил, Михайло Горынь, Иван Гель, Микола Горбаль, Иван Сокульский, Григорий Приходько, Евген Пронюк, Семён Глузман и другие. В августе 1987 года Чорновил объявил возобновление выхода самиздатского журнала “Український вісник”. Первый после пятнадцатилетнего перерыва номер (порядковый номер – 7) был посвящён памяти погибшего в политлагаре Кучино поэта Василя Стуса. В декабре – журнал был провозглашён органом вновь образованной Украинской Хельсинкской группы. Нужно отметить, что несмотря на жесточайшие репрессии властей на протяжении второй половины 70-х гг. УХГ формально не прекращала работы, действовало её Заграничное представительство (Микола Руденко, Надия Светличная, Пётр Григоренко, Леонид Плющ). Больше того – в 1982 году в бараке особого режима колонии ВС-389/36 в Группу вступили новые члены – эстонский диссидент Март Никлус и член Литовской Хельсинкской группы Викторас Пяткус.

Итак, в декабре 1988 года Украинская Хельсинкская группа объявила о своём существовании. Намерение участвовать в её работе подтвердили Михайло и Богдан Горыни, Чорновил, Мешко, Зеновий Красивский, Василь и Петро Сичко, Иосиф Зисельс, Ярослав Лесив, Петро Розумный, Ольга Матусевич-Гейко, Василь Стрильцив, Василь Барладяну, Павло Скочок, Виталій Шевченко, Степан Сапеляк, Микола Муратов, Левко Лукьяненко и Микола Матусевич (последние двое ещё находились в ссылке).

С некоторыми политзаключёнными и ссыльными контакты установить не удалось – ещё действовал режим административного надзора — «за границы населённого пункта не выезжать, о приезде знакомых предупреждать органы милиции, кафе и рестораны посещать запрещено…».

В марте 1988 года УХГ начала активную издательскую деятельность. Информслужбу возглавил профессиональный журналист Вячеслав Чорновил — кроме подготовки «Українського вісника» он отвечал за сбор информации, печать и распространение экспресс-выпусков, бюллетеней, листовок. Информслужба стала тем скелетом, на который наростало «мясо», — именно с написания информационных сообщений и передачи их в самиздат или на зарубежные радиостанции, как правило, и начинали свою деятельность члены УХГ. Продовжувати читання Украинские политзаключённые – участники “бархатной революции”

Що може українська діаспора?


Джерело: http://www.day.kiev.ua

За межами нашої країни проживає понад 18 млн. українців, які відчувають духовний зв’язок із Батьківщиною. Фактично українська діаспора становить третину від нинішнього населення України. Тому зрозуміло, що держава має приділяти належну увагу українцям, які з різних причин опинилися за межами країни. Українські лідери так і чинять: виїжджаючи за кордон, вони заявляють про підтримку закордонного українства. Здебільшого все закінчується їхніми зустрічами з представниками української діаспори й встановленням пам’ятників Тарасу Шевченку чи Голодомору. І на цьому зазвичай все і закінчується. Позавчора Президент України Віктор Ющенко під час зустрічі з представниками української громади Сербії в місті Новий Сад також запевнив, що підтримка закордонного українства була і залишається одним із пріоритетів його діяльності. Він підкреслив, що Українська держава готова надати допомогу українцям, які постійно проживають в інших країнах, зокрема, у здобутті освіти рідною мовою та сприянні доступу до української культури. Щоправда, не відомо, чи сказав при цьому президент, скільки коштів виділено на це в бюджеті країни. Яку роль відіграє українська діаспора в Канаді та Угорщині? Чим українська діаспора в цих країнах може допомогти Україні й якої допомоги потребує сама? Про це читайте нижче.

Як українці Угорщини зберігають свою ідентичність і допомагають це робити нам

ФОТО АВТОРА

ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В БУДАПЕШТІ, ВІДКРИТИЙ У 2007 РОЦІ

У червні 2006 року Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою розпочав проект «Відкриймо для України українську діаспору». Підставою для реалізації проекту були результати проведеного опитування, які показали, що громадськість Львова практично не обізнана з діяльністю як громад українського зарубіжжя, так і окремих людей. Вважаємо, що українська діаспора — це інтегральна частина українського соціуму, а її історія, культура, наука — невід’ємна частина історії, культури, науки України.

«ЩОБ БУТИ, ТРЕБА ВІДРІЗНЯТИСЯ»

У передмові до збірки поезій Шандора Петефі в перекладі українською мовою та Тараса Шевченка угорською мовою Ласло Шойом, президент Угорської Республіки, зазначає: «З часів здобуття Україною незалежності історичні та культурні зв’язки угорського та українського народів дедалі зміцнювались. Ведуться дослідження, спрямовані на спільне вивчення деяких подій минулого, виходять у світ видання. Меморіальні дошки та пам’ятники увічнюють пам’ять про визначні історичні події та особистостей іншої країни». «Я певний того, — пише у передмові до цієї ж книги Президент України Віктор Ющенко, — що видання в одній книжці поезій українського й угорського національних геніїв стане яскравою подією у культурному житті України й Угорщини, слугуватиме продовженню такої доброї традиції, як взаємне пізнання наших народів». Продовжувати читання Що може українська діаспора?

Читачі німецького журналу допомогли українським дітям


12.01.2004

ЛЬВІВ.
Вихованці школи-інтернату у Лаврові на Старосамбірщині отримають гуманітарну допомогу від читачів німецького журналу “Фокус”. З подробицями Галина Стадник: “Передріздвяна публікація про складні умовижиття дітей у Лаврівській спецшколі викликала неабиякий резонанс серед читачів журналу “Фокус”, – розповів в інтерв’ю “Німецькій хвилі” головафонду “Карітас-Україна” Андрій Васькович. За його словами, до редакції зголошувалися сотні людей з бажанням допомогти дітям. “Журнал звернувся до німецького фонду “Карітас”, а той у свою чергу до українських колег, і вже на місці ми закупили речі першої необхідності”, – пояснює Андрій Васькович. 101 дитина, яка мешкає в інтернаті, а серед них є чимало інвалідів з розумовими вадами, отримає постільну білизну, теплі ковдри, засоби гігієни, на загальну суму 20 тисяч гривень. Говорить Андрій Васькович: “Багато людей збираються висилати пакунки до цього інтернату, а також організовувати транспортом гуманітарну допомогу з одягом і забавками для дітей”. Це лише перша акція для цього інтернату, наголосили у фонді, і додали, що німецька сторона, можливо, візьме під спільну опіку цей заклад.