Українці в Берліні – від історії до сучасності


ВОЛОДИМИР РОМАНЧУК

Джерело: Український альманах

Початки української еміграції у XX ст.

almana1hПерші згадки про українців у Німеччині XX ст. відносяться до часів, що передували Першій світовій війні і є вельми рідкими й скупими. Відомо, що до Німеччини українці приїздили на сезонні заробітки. Еміграція на постійне проживання була випадкова і малочисельна. Від 1907 до 1914 р. на короткочасні паспорти виїжджало з Західної України до Німеччини коло 100 тисяч людей.

Вже у 1908 р. Греко-Католицька церква в особі митрополита Андрея Шептицького посилала своїх священиків до Німеччини на душпастирські послуги. Першим священиком був о. митрат Олексій Базюк.

В часі Першої світової війни на території Німеччини опинилося багато українців у таборах полонених з російської армії. Серед них почав вести працю Союз визволення України. Він був заснований у Львові 4 серпня 1914 р. групою українських емігрантів-наддніпрянців за ініціативою Д. Донцова та В. Дорошенка. Була це безпартійна політична репрезентація Центральної та Східної України для пропагування ідеї самостійності України. Зі Львова діяльність СВУ перенеслась до Відня, а від 1915 р. її осідком став Берлін.

Союз вів переговори з Центральними державами і мав там своїх представників. У Берліні представником Союзу був Олександр Скоропис-Йолтуховський. В Німеччині організовано доповіді і розповсюджувались книжки німецькою мовою з інформаціями про Україну. Кольпортовано тижневик, який виходив у Відні „Ukrainische Nacgrichten” (Українські вісті), книжки Ukraine Land und Volk С. Рудницького, Geschichte der Ukraine М. Грушевського. При допомозі культурних діячів з Галичини і Буковини (зокрема, православних священиків) з дозволу німецької влади СВУ вів широку організаційну, допомогову, релігійну та культурно-виховну працю в таборах для військовополонених у Раштаті, Ганновері, Зальцведелі, Гмюндені і Вецлярі. Удалося виділити там українців-військовополонених в окремі табори, близько 50 тисяч у Німеччині і ЗО в Австрії, поліп­шити загальні умови життя, організувати їм там церкви, школи, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, театри, курси української історії та літератури, інші. Засновано українські газети: «Розсвіт» (Раштат), «Вільне слово» (Зальцведель), «Громадська думка» (Вецляр). Полонені з малограмотних селян чи робітників, перетворювались на свідомих українців. З них у Німеччині створено українську дивізію «Синьожупанників» під командуванням ген. Зелінського і дивізію «Сірожупанників» в Австрії.

В таборі інтернованих у Вінсдорфі (коло Берліна) з часом сформувалась одна з активніших українських організацій «Українська громада», яка об’єднувала близько 70 членів. Там працював драматичний гурток, була бібліотека, велися курси українознавства. В 1921 р. з ініціативи студентів емігрантів почалися технічні та сільсько­господарські курси. З літа 1922 р. ці курси перетворено в технічно-господарську школу з двохрічним курсом навчання, яка проіснувала до 15 жовтня 1925 р.

Після підписання 9 лютого 1918 р. Берестейського договору (це було визнання Української держави «де факто» не лише Німеччиною, але й Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною), Україна і Німеччина відкривають свої посольства. У Берліні послом України став діяч Центральної Ради Олександр Севрюк, який у складі української делегації підписував мирний договір. Дня 29 квітня 1918 р. колишній генерал царської армії, який у 1917 р. провів українізацію підлеглого йому корпусу, Павло Скоропадський при допомозі Німеччини переймає державну владу в Україні і встановлює Гетьманат. Гетьманський уряд послом у Берліні призначив барона Федора Штайнгайля. Це була старша вже людина німецького походження, відома своїми проукраїнськими симпатіями. За його дипломатичної каденції Німеччина ратифікує 24 липня 1918 р. підписаний в Бересті мирний До говір з Україною. Після падіння П. Скоропадського разом з ним у Берліні поселилась група політиків, культурних діячів і науковців.

У Києві нова влада Української Народної Республіки, Директорія послом у Берліні призначила Миколу Порша. Помер у 1941 р. і похований на російському православному цвинтарі в Берліні, де досі зберігається його могила. Згодом Посольством керував М. Василько. Посольство України в Берліні проіснувало ще кілька літ після падіння УНР, до 1923 р. Воно влаштовувало доповіді та дискусії на різноманітні теми політичного і економічного характеру. З метою популяризації української справи серед німецького суспільства та в чужих дипломатичних і журналістських колах Посольство організувало в 1920–1922 рр. спільні українсько-німецькі зустрічі, виклади, прийняття і т. п. Подарувало слов’янським семінарам університетів у Берліні, Ляйпцігу і Мюнхені по бібліотеці, складеній з українських видань.

Українське пресове бюро при Посольстві видавало бюлетені, інформаційні брошури, постачало книги, дбало про німецькі переклади українських творів, м.ін. драм В. Винниченка, який також жив у Берліні до 1925 р. поки виїхав до Франції.

Берлінське Посольство опікувалося також студентами: допомагало їм матеріально та організаційно, засновувало стипендії, допомагало організувати курси українознавства та виклади у Берліні. На курсах українознавства в Берліні, які почалися вже в 1921 р., викладали В. Сімович, 3. Кузеля, Б. Лепкий та інші.

Наступна після гетьманців група українських емігрантів приїжджає до Берліна, переважно з Західної України, по програних Визвольних змаганнях і приєднанні західно­українських земель до Польщі. Серед них була й студентська молодь.

Вже вкінці 1920 р. українські культурні діячі, серед них д-р 3. Кузеля, Б. Лепкий, В. Сімович, заснували видавничу спілку Якова Оренштайна, яка мала зайнятися випуском книжок українською мовою. Засновано і друге активне видавництво – «Українське слово», яке видавало також газету під такою ж назвою. Газета спочатку виходила як тижневик, а по двох роках стала щоденником. За час свого існування (до 1926 р.) видавництво надрукувало майже 50 томів. Між іншим, словники Грінченка і Уманця, Слов’янський Світ Д. Дорошенка, мистецьку монографію про Архипенка по-українськи, а також німецькою, англійською і французькою мовами, антологію поезії Струни, збірник Золота Липа, присвячений Лепкому та багато інших.

Видавництво «УС» у 1924–1926 рр. почало випускати, за ініціативою проф. В. Коваля, матеріали для курсів заочної освіти. Крім щоденної газети «УС», українці мали ще ілюстрований часопис «Літопис» і журнал «Політика», які видавав проф. С. Томашівський при співпраці проф. 3. Кузелі. За редакцією У. Проця протягом 1923–1931 рр. виходив ще «Український прапор». Був також журнал «Українська молодь».

Український науковий інститут офіційно відкрито 10 листопада 1926 р. Він повстав завдяки заходам гетьмана П. Скоропадського. Формально фундатором інституту було «Українське товариство допомоги біженцям», яке очолювала дружина гетьмана – Олек­сандра Скоропадська. Першим директором інституту був призначений проф. Дмитро Дорошенко, історик і колишній міністр гетьманського уряду. Після його виїзду до Вар­шави директором інституту призначено проф. Івана Мірчука, який перебував на цій посаді до кінця існування інституту, тобто до падіння Берліна у травні 1945 р.

Зверхнім органом для забезпечення нормального наукового розвитку була т.зв. Кураторія інституту, яку затверджувало Міністерство освіти. Першим куратором став німе­цький ген. Вільгельм Гренер, а заступником О. Скоропис-Йолтуховський, відомий український діяч. У 1934 р. Український науковий інститут став уважатися державною науковою установою, а його виклади знаходились у програмі офіційних університетських курсів.

Основним завданням Інститут ставив плекання української науки і культури та нав’язу­вання і підтримування контактів з іншими науковими установами в західних країнах. При інституті утворено чотири дослідницькі кафедри. Кафедру української державності очолив В. Липинський, а Д. Дорошенко викладав історію внутрішніх соціальних, економічних і культурних відносин в Україні. Проф. І. Мірчук викладав духовну культуру та релігійні течії в Україні у порівнянні з подібними течіями в інших слов’янських народів, а проф. Залозецький очолював кафедру матеріальної культури в Україні. Членами інституту були визначні українські науковці з усієї Німеччини, а також з Праги. В ньому працювало відносно чимало німецьких науковців.

Дуже активною була видавнича діяльність інституту як українською, так і німецькою мовами. Від 1930 р. при інституті діяло «Бюро розсилки книжок», яке займалося постачанням українських книжок (що виходили також поза інститутом) для чужинецьких установ та бібліотек. Бюро мало зв’язки з 80-ма науково-культурними установами у різних країнах Європи і Америки. При інституті працювала також комісія для складання словників. У 1943 р. видано у Ляйпцігу Українсько-німецький словник. Була підготовлена німецько-українська частина, як і двомовний Словник Сільського Господарства. Праці ці загинули унаслідок воєнних бомбардувань. В кінцевій стадії війни був знищений бомбами і будинок інституту. Разом з будинком пропала цінна наукова бібліотека й архів.

Про початки і розвиток українського організованого життя пише Симон Наріжний у праці Українська Еміграція: 3 кінцем 1919 р. в Берліні повстали ріжні громадські україн­ські організації, які провадили також і культурно-просвітницьку діяльність. Най­старшою була Українська Громада яка уряджувала сходини, виклади, дискусії, забави, шевченківські й інші національні українські свята, концерти, академії й драматичні вистави. Метою своєю Громада ставила «обєднання українців в Німеччині й ознайом­лення закордону з Україною». На сходинах Громади, що відбувалися щотижня з участю гостей, виступали з викладами в 1919 р. В. Сімович, Ол. Скоропис-Йолтуховський, О. Приходько, Д-р. Вол. Левицький, що був головою Громади й інші. При громаді був заснований хор. Крім того, на святах Громади як, наприклад, на урочистому Шевченків­ському вечорі 11 березня 1921 р. співав хор під орудою Евг. Турули. Українська Громада в Берліні виявляла свою діяльність і в пізніших роках, наприклад в 1924 р. вона влашто­вувала дискусії читання і таке інше.

У 1920 р. повстала в Берліні філія Національної ради Українських жінок, яка опіку­валася інтернованими і збігцями (втікачі з армії).

З 1921 р. існує в Німеччині Союз українських старшин, до якого належать старшини як Галицької, так і Наддніпрянської армій. Культурно-просвітницьку працю серед

українців у Німеччині провадив і берлінський відділ Українського Червоного Хреста, легалізований там німецькою владою в 1921 р., як рівнож і Військово-санітарна місія. Відділ Українського Червоного Хреста у Берліні мав свою бібліотеку й випозичальню. В 1922р. під головуванням проф. Д. Дорошенка утворилася Спілка об’єднаних громадських і добродійних організацій у Німеччині До складу цієї спілки увійшли як берлінські, так і деякі провінціяльні українські організації, а саме: три українські Громади в таборах інтернованих в Целлє, Вінсдорфі й Кведлінбурзі, а з берлінських – Українська Громада в Берліні, Відділ Українського Червоного Хреста в Німеччині, Спілка студентів українців, Українська жіноча організація, Союз українських старшин у Німеччині, Товариство україн­ських жидів і деякі інші. З ініціятиви цієї спілки в тому ж 1922 р. заснувався в Берліні й Комітет допомоги голодуючим на Україні.

Студенти проявляли велику активність. Багато з еміграційної молоді старалося вико­ристати можливості навчання у вищих школах. Були це свідомі, енергійні люди, бо вже в другі роковини проголошення соборності Української Народної Республіки – 22 січня 1921 р. засновано в Берліні «Спілку студентів українців в Німеччині». Організація пов­стала внаслідок відокремлення близько 120 українських студентів від загальноросійської студентської організації. В 1923 р. Спілка згуртувала вже біля 200 студентів. Ще під кінець 1921 р. на Спілку спрямували свій наступ більшовики при допомозі одного з українських діячів. Від Спілки відійшла група 20 осіб, яка назвала себе «Академічна громада», але по деякому часі ліквідувалась.

Чисельність Спілки українських студентів зростала й тому, що вона закладала свої філії в інших університетських осередках. Спілка мала своє власне приміщення, читальню і бібліотеку, в якій зібралось понад 2 тисячі книжок, в більшості дарованих українською громадою Берліна. При Спілці організовано хор, спортивний гурток, велася культурно-освітня праця. Професор Б. Лепкий вів українознавчі курси для студентів. Представники спілки брали участь у міжнародних студентських конференціях і конгресах, між іншим, у Празі, Будапешті, Варшаві і Парижі. Характерним явищем в українському студентському русі була ідеологічна розходженість, а ідеологічні спори переходили в групові порахунки, які породжували нові студентські організації. Крім згаданих, були ще: Гурток українських студентів «Основа», Гурток «Універсантів», Гурток «Комерсантів», Гурток техніків «Дніпро», «Союз українських студентських організацій Німеччини і Данцігу», Гурток при українському студентському домі та «Академічне товариство» при Українському науко­вому інституті (19 членів). Більшість студентських гуртків складалась з небагатьох членів – 5–20 чоловік. Деякі організації були цілком екзотичні з теперішньої перспективи як, наприклад, «Комітет студентів українців із Зеленого Клину» (що над Амуром на Далекому Сході). Українські студенти співпрацювали близько зі студентами інших народів совітської імперії, зокрема, з грузинськими. Існувало навіть «Українсько-грузинське студентське товариство».

Від 1931 р. в Берліні в основному активність проявляє націоналістична студентська корпорація «Зарево», хоча вона не охоплювала великої кількості студентів. Під такою самою назвою українська студентська корпорація діяла у Ґданську вже від 1925 р., а крім неї, ще раніше, виникли там корпорації «Чорноморе» (затверджена ректором Політехніки ґданської в 1924 р.) та корпорація «Галич», легалізована в 1925 р. Українські корпорації на зразок німецьких були закритими організаціями з обмеженою чисельністю членів, підпорядковані приписам і мусили бути на відміну від звичайних студентських гуртків затверджені університетською владою. У Ґданську діяла «Верховна координація союзу українських студентських братних КК! „Зарево”», яка мала нагляд над берлінським «Заревом» і втручалась у випадку непорозумінь, а навіть на деякий час припиняла діяльність управи. Пізніше корпорації в Німеччині стали заборонені і в1938 р. утворився «Національний союз українських студентських організацій», який перетворився в 1941 р. в «Націоналістичну організацію українських студентів» (НОУС), від січня 1945 р. – «Національна організація українських студентів».

У студентському середовищі в Берліні 30-х років і у воєнний час дуже активно проявляли себе молоді люди з Перемишля, серед яких були відомі Володимир Стахів, Михайло Мушинський, Володимир Федевич, Орест Семчишин, Богдан Кордюкта, Іван Габрусевич (загинув у Заксенгаузені).

З вибухом війни кількість українських студентів у Берліні швидко зростала, хоч Німеччина не давала дозволу в’їзду на студії. В окупованій Польщі у новоствореному Генеральному Губернаторстві не було університетів, молоді шукали способу, як дістатись на студії. Частина української студентської молоді, яка опинилася у Кракові зголошувалась на роботу в Німеччину. Перший транспорт з Кракова до Берліна поїхав у квітні 1940 р. і молоді люди приймались на роботу в підприємства «Сіменса», де потребували кваліфікованих робітників на місце німців, які пішли на фронт. Студенти були настільки здібні, що протягом кількох тижнів опановували працю на прецизних машинах. Деякі мали за собою практику в лабораторіях. Маючи працю, кватиру в робітничому гуртожитку, «робітники» записувались на студії, діставали залікові книжки і… звільнялись з праці. Знаходили мешкання на місті і працю, яка давала їм можливість займатись навчанням. Коли це набрало більш групового характеру, фабрична управа повідомила гестапо про дивні практики відходу «робітників» і студентам довелось ходити на допити. Студенти, які мали за собою досвід з польських університетів, як перехитрити адміні­страцію, давали собі раду на цьому етапі і з гестапівцями. Тим паче, що їх студії, як і нове працевлаштування, були вже легальні. Такими працями були т.зв. «брандваха» та розношення ранніми годинами газет. «Брандваха» – це нічне сторожування на випадок пожежі під час бомбових нальотів і таке мусили організувати всі торговельні та проми­слові підприємства, державні установи і т. п. Зароблені гроші на такій «посаді» вистачали на всі необхідні для студента витрати.

Політики і громадські діячі

До найбільш активних політичних угруповань належали гетьманці, очолювані гетьманом П. Скоропадським. Початковою організацією монархістів був «Союз українських хліборобів-державників» з журналом «Хліборобська Україна». До видатних діячів і духовних провідників монархістів належав В. Липинський, нащадок сполонізованого українського роду – історик і соціолог. Автор відомих Листів до братів хліборобів. У 1930 р. він відійшов від монархічного руху, виїхав з Берліна до Швейцарії, де невдовзі й помер на туберкульоз. Визначними монархістами були ще О. Скоропис-Йолтуховський та історик і публіцист В. Кучабський. Члени і прихильники гетьманського руху сходилися в Берліні в товаристві «Українська громада».

Від початку 30-х років щораз більше активізувались у Берліні українські націоналісти. В їх розпорядженні був будинок, в якому містилося Пресове бюро. Воно згодом змінило назву на Українську пресову службу, яка, крім пресових бюлетенів українською і німецькою мовами видавала також книжки. Будинок при Меклебургіше Страссе, 73 став центром націоналістичного руху. Він уцілів під час війни і стоїть ще досі з тризубом високо над входом як пам’ятка української історії. На початку 1939 р. Бюро, директором якого був тоді В. Стахів, вело широку інформаційну і дипломатичну акцію на захист Карпатської України. Така діяльність не була на руку німцям, бо вони хотіли, щоб їх союзники мадяри отримали Закарпаття без збройного опору.

Вже напередодні Другої світової війни діяв «договір приязні» між Гітлером і Сталіним. Після нападу на Польщу німці провели в Берліні та інших містах численні арешти українських націоналістів, між іншим, ув’язнили С. Бандеру і В. Стахіва. Друга хвиля арештів наступила в листопаді 1942 р. Деякі діячі гинули замучені, інші перебували спочатку у в’язницях, пізніше – в концтаборах до кінця війни.

У 1933 р. в Берліні постала нова громадська організація – Українське національне об’єднання. Воно ставило метою об’єднання і активізацію тих українців у Німеччині, які організаційно не визначилися. Перша управа УНО ставила завдання займатись правовим захистом українців у Німеччині та вести акцію допомоги голодуючим в Україні. Чисель­ність організації, спочатку невелика, постійно зростала, приєднувались до неї інші «Україн­ські громади» і в 1939 р. в Німеччині було вже 15 філій і понад тисяча членів, які могли ставати членами таких секцій: інженерів і техніків, лікарів, комбатантів, жіночої, митців, письменників і журналістів, освіти. Від початку війни кількість членів зростала лавиною і в 1942 р. в усій Німеччині сягала 40 000. Тоді німці видали розпорядження, що членами УНО не можуть бути цивільні робітники, які прибули з Польщі після 1 вересня 1939 р. Це серйозно обмежувало розвиток організації. В листопаді 1944 р. Гестапо провело ревізію в бюро УНО, арештувало діячів, у тому голову управи полк. Т. Омельченка і редактора «Українського вісника» В. Маруняка. В той же час були арештовані майже всі націона­лісти, які були ще на волі.

Український Комітет

У 1944 р. стала більш реальною справа створення Українського комітету як офіційної української політичної репрезентації, про що раніше безуспішно старалися деякі діячі. Міністерство закордонних справ Німеччини запропонувало організування такого коміте­ту гетьманові Скоропадському. Гетьман поставив вимогу звільнення націоналістичних лідерів з концтабору, у результаті чого за кілька тижнів був звільнений С. Бандера з групою співробітників. Пізніше був звільнений полк. А. Мельник зі своїми співробітниками. Всі три політичні лідери погоджувались, що комітет потрібний, щоб українська еміграція організовано зустріла нову дійсність після закінчення війни. Але переговори між лідерами затягувались і німці запропонували, щоб комітет очолив полк. П. Шандрук, який під час війни був директором кіно в Скерневіцах. Там він підтримував добрі відносини з поляками, що були членами АК. Залишились про нього з того часу добрі спомини, публіковані в «Політиці». Павло Шандрук, дипломований полковник Польського війська, у війні в 1939 р. як командир проявив великий талант у виведенні підлеглих йому поль­ських відділів з винищуючого обстрілу німців. Сам був поранений і через тяжкий стан, скоріше звільнений з табору для офіцерів. Як написав у повоєнних споминах – пропозиція створити Український національний комітет в Берліні і стати Головнокомандуючим Української Національної Армії були для нього несподіванкою. Німці давали згоду на формування таких з’єднань на базі фронтової Дивізії зброї «СС Галичина». Мимо перспективи негайного авансу на генерала, щойно після багатьох днів намислу і після того, як йому представили ситуацію українських робітників у Німеччині та вояків у німецькій Армії (за німецькими статистиками їх було 222 000) він погодився прийняти пропозицію в «останні години війни». Ставив собі ясну мету: врятувати якомога най­більше українців від загрози радянської неволі. Такий намір вдалося йому зреалізувати – за два дні до капітуляції Німеччини він видав підлеглим формаціям наказ покинути фронт і піддатися аліантам. Завдяки йому тисячі українців опинилсь на Заході – у Великобританії чи Канаді замість у Сибіру. За героїзм у війні проти німців у вересні 1939 р., він отримав з рук ген. Андерса в Лондоні в 1965 р. найвище військове візначення «Віртуті Мілітарі». Хоча війну закінчив як німецький генерал зброї СС („Waffen SS” мали назви всі ненімецькі фронтові формації, яких не можна змішувати з німецькими особливими формаціями СС, які, наприклад, займались охороною концтаборів), не можна було йому поставити закиду колаборації, що старалась чинити польська антиукраїнська еміграція, не згадуючи вже про радянську пропаганду.

В часі війни до Берліна приїжджало дуже багато людей на заробітки. Як розповідав покійний вже С. Колодій родом з Бушкович під Перемишлем, він, приїхавши вісімнад­цятилітнім юнаком до Берліна, не тільки знайшов без труднощів працю для себе, але допомагав влаштуватись і своїм односельчанам. З самих Бушкович приїздило на заробітки біля десятка його знайомих.

Крім осіб, які самі приїжджали в пошуках заробітку, в берлінських фабриках працювали тисячі примусових робітників з України. Вони були поселені в таборах поза містом і ходили на роботу до підприємства у місті під наглядом. Тих, що втікали з примусових робіт, після охоплення в’язнили у концентраційному таборі Заксенгаузен. Загальна чисель­ність українців у Берліні становила понад 25 000 осіб.

У Берліні мала свій осідок Українська установа довір’я, офіційно – Ukrainische Vertrauenstelle im Deutschen Reichen. З назви ця інституція виглядала на українську і працю­вали в ній українці, але була вона заснована, фінансована і контрольована німецьким урядом. Її завданням було ведення точного обліку українців, які перебували в Німеччині як цивільні робітники. До Української установи довір’я повинен був зголоситися (особисто або листовно) кожний українець, працюючий на терені Німеччини, щоб дістати посвідку зі знімкою. Це був офіційно визнаний особистий документ. Установа мала право видати такий документ полоненим воякам-українцям, якщо їх переводили у стан цивільних робітників. Це торкалося виключно українців з польської армії. До українських полонених із совітської армії установа не мала жодного доступу. Навіть міжнародний Червоний Хрест не міг допомагати тим людям, тому що совітська влада не визнавала Червоного Хреста. Цих людей тримали за дротами часто під голим небом і вони масово гинули від холоду, голоду і хвороб. Коло 18 000 тисяч радянських полонених загинуло в концтаборі Заксенгаузен. Серед них було багато українців. Про це засвідчують списки в’язнів з пріз­вищами і місцем народження, що знаходяться в музеї.

Українська Греко-Католицька церква в Берліні почала постійну свою діяльність від 1922 р. З 1927 р. душпастирську працю в Берліні вів о. д-р Петро Вергун. Він здійснював свою місіонерську роботу за вказівками Митрополита Шептицького.

Крім старих емігрантів, у час війни приходили сюди і примусові робітники, навіть ті, яким було заборонено перебувати в публічних місцях разом з німцями. Вони мусили постійно носити на рукаві опаску-відзнаку з написом „05Т” (схід). Багато з них під загрозою кари стягало опаску при вході до церкви і накладало знову, коли поверталися до таборів. Як розповідав згадуваний С. Колодій, велика церква була завжди заповнена, а у свята ще багато людей стояло на подвір’ї і під церквою, хоч святиня містила до 2000 осіб. Парафія була також місцем зустрічей лідерів конфліктуючих між собою політичних напрямків, зокрема після розколу в ОУН на бандерівців і мельниківців.

Концтабір Заксенгаузен почав діяти в 1936 р., коли побудовано на краю містечка Оранєнбург невелику в’язницю для політичних противників нацистів з Берліна. У час війни розташовано побіч неї великий концентраційний табір, а в’язниця стала окремою частиною цього жахливого комплексу. Її звали «Целлєнбау» або «Промінентенбау». Там від 1941 до 1944 р. перебувало керівництво ОУН обох напрямків. Серед багатьох в’язнів з усієї Європи – особливо важливих для Райху – перебували там і поляки: єпископ Гораль, головнокомандуючий Армії Крайової ген. С. Ровецький-Ґрот. У публікаціях, присвячених Ровецькому знаходимо, між іншим, відомості про його контакти в концтаборі з україн­цями. За посередництвом українців, яких було відносно багато і вони мали налаштовані конспіраційні зв’язки між собою (всі в’язні сиділи в поодиноких камерах) і зовнішнім світом, Ровецький користувався цим зв’язковим каналом. Була навіть планована його втеча при нагоді перевозів до Берліна. Зі споминів таких українців, як Гнатківська, В. Стахів, д-р Т. Лапичак довідуємось, що українські націоналісти допомагали Ровецькому і вели з ним політичні переговори щодо спільного становища поляків і українців у по­воєнній ситуації.

В розмови були заангажовані також С. Бандера і Я. Стецько. З таких контактів, опи­суваних у Польщі ще за комуністичних часів, виникає, що польські й українські політичні діячі, могли вести з собою діалог в загрозливих обставинах, хоч в даній ситуації не могло це мати серйознішого значення. Діячі, що перебували на волі, не були в стані здобутись хоча б на розмови, щоб уникнути трагедії братовбивчої війни і масових мордів, яких наслідки тягнуться ще й сьогодні.

Про інший епізод польсько-українських контактів і долі в’язнів у концтаборі Заксенгаузен пише у споминах В. Воєводченко з Гуляйполя в Україні. Він малолітнім попав у концтабір, бо втікав з примусових робіт. Згадує, що поляк втягнув його до конспіративної групи, яка планувала втечу, зреалізовану щойно пізніше під час т.зв. маршу смерті, коли рештки в’язнів вели на остаточну ліквідацію. Як радянський українець він перебував у розпорядженні Червоної армії, відбував військову службу, а пізніше поступив у військову школу. Там його «розкрили», що він перебував у Німеччині, а цього факту не було відмічено в його документах, значить він це «зловмисне затаїв». Був усунений зі школи, засуджений до штрафного батальйону і кілька літ відбував покарання на примусових роботах.

По закінченні війни під час окупації Берліна Червоною армією і альянтами багатьох українців досягли злочинні совітські спецслужби – КДБ, ГРУ (військова розвідка). В їх руки попали, між іншим, О. Скоропис-Йолтуховський, В. Кучабський, апостольський візитатор о. д-р П. Вергун (помер у Сибіру в 1957 р.).

Голова Українського національного об’єднання, полк. Т. Омельченко був схоплений совітськими військовими у британській зоні на півночі в місті Кіль. Повели його в напрямку східної зони. Дружина полковника, за походженням німкеня, зорієнтувалася в небезпеці і повідомила представника британської окупаційної влади, який негайно вислав в погоню відділ британських вояків і ті перехопили совітський конвой та визволили полк. Омельченка. Старшина армії УНР, письменник Ю. Горліс-Горський – автор знаме­нитої книги Холодний Яр (про збройну боротьбу українського селянства проти червоних наїзників 1919–1922 рр.), зник серед білого дня в Аугсбурзі в 1946 р.

Історія українців у Берліні і в Німеччині цікава і сповнена драматизму. Досі ще, на жаль, мало досліджена, зокрема, мало матеріалів про українців в концентраційних таборах.

Література:

Н. Полонська-Василенко, Історія України.

Енциклопедія Українознавства.

В. Яріш, М. Сулима та інші, Українці в Берліні 19181945, Торонто 1996.

С. Наріжний, Українська еміграція. Культурна праця української еміграції, Київ 1999.

о. П. Романишин, Українська Католицька церква…, Мюнхен 1978.

R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy, Warszawa 1993.

T. Szarota, Stefan Rowecki-Grot, Warszawa 1983.

I.T. Miecik, Kręta droga do Ukrainy, „Polityka” 2001, Nr 20.

В. Воєводченко, Сам про себя, Гуляйполе 2002.

М. Chevrekouko, L. Kuznezowa, Ukrainer in Berlin, Berlin 2004.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s