Жінки в русі опору сімдесятих років

(Стаття була опублікована під назвою «Сімдесятниці» в журналі «Зона» № 12, 1997, с. 3 – 12; тут вона заново відредагована та доповнена. – В.Лісова. Січень 2008 р.)

На початку листопада 1976 року радіо Бі-БІ-СІ повідомило про появу в Україні правозахисної організації — Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).
19 грудня група жінок з Києва (Оксана Яківна Мешко, Таміла Матусевич, Світлана Кириченко, Віра Лісова, Ольга Стокотельна, Галина Дідківська) приїхала до Кончі-Заспи, щоб привітати Миколу Даниловича Руденка з днем народження. Господарі прийняли нас радо і гостинно. Був там Микола Лукаш, уже без роботи і без членства у Спілці письменників — після його безпрецедентної заяви щодо обміну місцями з ув’язненим Іваном Дзюбою. Приїхав із Закарпаття Йосип Тереля, будучи саме у “відпустці” після чергового табору чи психушки. Як завжди оптиміст, він з блискучим гумором розповідав про різні пригоди у його мандрах по муках. Ми давно так не сміялися!
Після відправки засуджених політв’язнів до таборів (1972 — 1974 р.р.) сформувалося коло з родичів та друзів, що залишились неув’язнені. Ми почали активніше спілкуватись між собою, усупереч перешкодам КГБ. Налагоджували зв’язки з родинами ув’язнених з інших міст і сіл України. Витворили навіть традиції: вітання з днем народження, святкування Нового року, інших обрядових і Шевченківських свят, посвячення у школярики. Це гарно робили Галина Дідківська та її мама Галина Полікарпівна, Світлана Кириченко, Надія Світлична, Таміла Матусевич та ін. Валентина Бердник організувала курси крою і шиття, які проводила на квартирі у Віри Лісової. Словом, ізоляція в суспільстві, де запанували розгубленість, мовчання і страх, нас здружила. Це також давало можливість ділитися новинами з таборів та навколо сімей ув’язнених.
А тут правозахисна організація!
Ми уже чули про погром на квартирі у Руденків, про поранення камінням Оксани Яківни, що була там присутня. Передбачали, що поява УГГ викличе з боку КГБ агресивну реакцію. Тож, зібравшись у Руденків, попри затаєну тривогу, ми все ж почували себе впевненіше, безпечніше.
Про участь жінок у правозахисному русі 70-х років ще багато чого треба зібрати й опрацювати. Однак, нашвидкуруч можна схематично окреслити та умовно поділити той час, як мені здається, на періоди, в які змінювалися форми діяльности.
Тож у цьому замкненому колі опинилась частина тих жінок, які різною мірою були причетні до самвидаву 1960-х років. Тепер він набув, по суті, правозахисного спрямування: клопотання, протести, скарги у різні офіційні державні та партійні інституції, до депутатів Верховної Ради, у суди, прокуратури, МВС; листування з табірною адміністрацією.

Ще в дитинстві відкрилася мені абсолютна присутність Бога

ЄВГЕН СВЕРСТЮК: «ОРАКУЛОМ МЕНЕ НАЗИВАЛИ ЩЕ В ДИТИНСТВІ»

«Совість української нації» – так Віктор Ющенко називає уродженця Волині Євгена Сверстюка. За вірність Україні цей лицар духу заплатив дванадцятьма роками неволі. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, президент Українського ПЕН-центру, доктор філософії… Все це про Євгена Сверстюка. Разом зі славетним співвітчизником СіД побував на його батьківщині – у селі Сільці, що в Горохівському районі Волинської області.
ДИВО ПОРЯТУНКУ
Острівки лісу, поля, розписані стежинами. Одна із них вела до помешкання (під чорним бляшаним дахом) Заблоцьких – таке справжнє прізвище по батькові. Євген Сверстюк знічев’я змахує непрохану сльозину. А небо тим часом божественно озвучують жайворонки.
 Євгене Олександровичу, якось ви мовили, що «спогади – то острівки пам’яті». Найрідніші, найближчі, певне, пов’язані з Сільцем?
 Як і в кожної людини, найперші враження – від місцини, де народився. Я був п’ятою, найменшою дитиною. Батько щороку скуповував землю. Хоча щодо мене було зрозуміло, що в Сільці не залишуся. У ранньому дитинстві я був хворобливим. У нас казали: нездалим. 1932 року втратив зір. Тоді, в серпні, батьки завезли мене до шпиталю в Сокаль. Лікар після огляду сказав, що зір уже годі відновити. Певне, тієї миті я став дорослим. Мені відкрилася безодня пітьми.
 Та, Богу дякувати, лікар помилився…
 Хоч урятували мене не медики. У селі Матеві була баба Химка, яка змовляла. Щоранку вона приходила до мене (був у селі впродовж двох тижнів), проказувала молитви й прикладала до очей лезо ножа. Коли я вертався в Сільце, вже був зрячим.
 Нічого не буває випадковим.
 Досі дякую тій сільській жінці-знахарці..
 І Всевишньому…
 Звичайно. Передовсім. Ще в дитинстві відкрилася мені абсолютна присутність Бога.
«МЕНЕ НАЗИВАЛИ ОРАКУЛОМ»
– Ви таїну споконвічної загадки буття почали відкривати у ранній юності. Певне, й чуття кохання прийшло рано, аби ніколи не полишати.
 Мені тоді було сім років. Оксана на рік старша. Моя землячка.
 Маєте двох дітей. Син – знаменитий хірург, який оперує на візку. Кажуть, він упав на Андріївському узвозі.
 То була «наша», київська трагедія. Але… Нині син живе в Сполучених Штатах. Донька – у Німеччині.

Ми чекаємо, коли з’явиться жива здорова риба, яка пливе проти течії. За течією пливе баласт.”

Дзеркало тижня:
№ 27 (502) 10 — 16 липня 2004

---

“Якщо у нації нема вождів, то на її чолі стають поети», — писав у своєму «Посланні» (1925—1926 рр.) Євген Маланюк. Завжди по-різному осягаєш простір цієї думки — залежно від ситуації та людей навколо. Але особливу глибину цих слів відчуваєш у розмові з людиною, якої вони стосуються безпосередньо ось уже сорок із лишком років. Мова про «українського Карлейля», «апостола духу» нації, видатного філософа і публіциста сучасності Євгена Сверстюка.

Для журналістів, які звикли набагато уважніше стежити за хвилинною стрілкою історії, ніж за годинною, розмови з людьми такого калібру — на вагу золота. Несподівано прояснюються горизонти, впорядковується Всесвіт і життя наповнюється виваженим, ба навіть життєствердним сенсом. Тому майже неможливо відповісти на банальні запитання заінтригованих колег по перу: «І про що ж ви говорили зі Сверстюком?». Це треба тільки читати. Пропонуємо читачам вибрані моменти з кількагодинного одкровення Євгена Олександровича. Повірте, це унікальна нагода для своєрідної «оптимізації» духу і думки.

Фарс із перевдяганням

— Спочатку торкнемося питання вчасності якихось історичних кроків. Окинувши побіжно 13 років української незалежності, ви можете відверто сказати, які історично важливі кроки були нами зроблені, а на які ми так і не спромоглися? В чому особисто для себе ви бачите плоди української незалежності?

— Проголошення незалежності України для мене означало передусім звільнення від злої енергії Кремля, від деструктивної волі його вождів. Перекриття етапів у Сибір. Відсутність цінних вказівок із центру. Нейтралізація репресивного апарату і падіння цензури — це мрія багатьох поколінь українців. Особисто для мене найбільшим святом було падіння цензури. На жаль, бракувало живих сил, щоб узагальнити досвід сусідів і дати нашій молоді те, що було заборонене і що конче треба знати насамперед.

У нас залишилася владна верства, яка швидко переорієнтувалася за зразком російської владної верстви. І залишився глибоко дискримінований, заляканий народ, який не помітив сцен перевдягання. Чому перевдягання? Тому що зміна політичної системи у глибині села і в робітничих верствах пройшла поверховим шумом. Люди зауважили лише страшний безлад, порушення дисципліни й пограбування. Вони до такої міри не помітили змін, що гривню називають рублем. Маємо зміну прапора, зміну фразеології і людей, котрі виголошують ті самі гасла, що й за СРСР, щоправда, з поправкою на національну незалежність. Але це формальна, неістотна поправка.

— Українське суспільство схоже на інші посткомуністичні суспільства?

— Психологічно — так. Кожне з них однаково мусило пристосовуватися до умов переходу з одного стану в інший, виживати в умовах кризи. Я пригадую конференцію в Празі з приводу 50-річчя радіостанції «Свобода», де виступали представники різних країн. Те, що вони говорили про владу і суспільну налаштованість, було дуже схоже… Але важко порівнювати суспільства сталінської школи з тими, кому принесли соціалізм після війни…

— Візьмімо вектори зовнішньої політики посткомуністичних країн. Одні з них тяжіють до Росії, інші — до Заходу. І вже в цьому — схожість?..

— Психологія — це глибинне, а вектори зовнішньої політики — на поверхні. Вони можуть змінитися протягом якогось короткого часу. Не змінюється лише Росія.

— Чому Росія не змінюється?

— Згадаймо, що писав Чаадаєв у своїх «Філософічних листах», Маркіз де Кюстін — в «Росії 1838», Салтиков-Щедрін — в «Історії одного міста», Толстой… Це дуже істотні речі… Росія завжди залишалася сама по собі, навіть коли переймала установки Заходу. Вона їх «заполоняла» і деформувала.

— Росія зовсім не піддається демократизації?

— Я думаю, що, з одного боку, Росія має можливість дуже широко використовувати західні цінності, з іншого — є великий опір до їх засвоєння. Вони погано там прищеплюються. Чому? Є дуже цікаве явище — російський консерватизм. Він має у собі наче закляття. У росіян закладена якась націоналістична хвороба. У них державний екстенсивний націоналізм був за всіх їхніх царів і зберігся за Совєтів. І в самій масі він зберігся. Тому в Росії дуже самотні дисиденти. І то переважно євреї…

— А чим історія із засвоєнням цінностей закінчиться?

— В лагері-36 (у 1972 році Євгена Сверстюка засудили до 7 років таборів «за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву»; покару відбував у ВС-389/36, с. Кучино, Чусовський р-н Пермської обл. — Авт.) у мене був приятель — латиш Гунар Астра. Він увесь час повторював: «Росія повинна зазнати важкої поразки, аби оговтатися». Думаю, Росія не зазнала поразки. Вона ще менше, ніж Україна, пережила сцену перевдягання. Це сцена легенької політичної реконструкції і, звичайно, великої ганьби — з її імперською гординею…

— А освітяни скажуть вам, що консервативну російську педагогіку «взяли» в Болонський процес, а українську — ні.

— Тому що Росія завжди мала кращу, ніж в Україні, вироблену (читай — «вільнішу») інтелігенцію. Інтелігентні люди з різних республік завжди тяглися до Москви — туди або перевозили, або самі йшли, або тікали. Це було престижно — йти до самої столиці. Москва була вільним, показовим містом у СРСР. Вона не йде ні в яке порівняння з будь-якою столицею. В Інституті філософії, в різних академічних установах рясніють українські прізвища і далеко не другорядні особистості.

— А КДБ?

— КДБ мало різні цілі у Москві і в Києві. Росія не була національно поневолена. Київ був зведений лише до ресурсу. Москва була «столицею світу», своєрідним агітпунктом. На цей пункт запрошували іноземних гостей, кореспондентів. А в українській столиці все, що вище, скошували. За слово давали удвічі більше років. Пригадую, після заслання, у році 1984—1985-му, одну жінку з Москви в заляканому Києві. Ми з нею розговорилися. Я як людина з зони почувався в розмові вільно. Вона була вражена, що знайшла у мертвому місті таку людину, як я. А я був уражений, що вона — людина з Москви — говорить так, як люди говорили в лагері. Не слід забувати, що лагер невипадково ізольований і обснований дротом…

Постмодернізм, графомани і нова фразеологія

— Нині слово «свобода» у багатьох українців асоціюється із західними коштами — грантами на видання книжок, що пропагують демократичні ідеали.

— Щодо грантів, то ми абсолютно дискримінована країна. Гляньте, скільки наших книг видано на гранти, порівняно з російськими, які заповнили ринок, — вони мали фінансування вже на початку 90-х рр.