Ханс, звідки в тебе стільки грошей?


passport
Про суспільні відносини в суспільстві каже сам народ  в  фольклорі. Був за бідних часів такий анекдот: “Іван просить у шинкаря рубль позичити, обіцяючи через місяць повернути вдвічі більше. В залогу залишає сокиру. Вже коли Іван збирається йти, шинкар говорить:
– Почекай, я щось придумав. Адже через місяць тобі важко буде повернути зразу два рублі. Може ти половину заплатиш зараз?

Іван погоджується, платить рубль, йде додому і думає:

– Дивно! Рубля немає, сокири теж, один рубль я ще винен, а саме головне, що все правильно!”

Саме як в цьому жарті склалася ситуація з нашими заробітчанами, що поїхали в Європу заробити рубля. Не довгого, а зовсім маленького, на хліб, на медикаменти. Позичили на поїздку і візи гроші, заробили там кілька сот Євро, а приїхали додому без нічого. На кордоні між Польщею і Німеччиною гроші від них як залогу відібрали. Приїхали додому і вже рік думають:

– Дивно! Вкладених грошей не повернули, нових теж не бачили, і ще повинні Європі і позичальникам повернути кілька сот Євро. І ніби все правильно!

Та цього разу заробітчани не залишилися “Іванами” і вирішили розібратися, що і до чого.

26 травня 2009 року виповнився рік,

як десять українських заробітчан, що поверталися з сезонних робіт в Іспанії, були затримані прикордонною поліцією Німеччини за порушення правил перетину кордону. Після перевірки наявних віз і інкримінуючи відсутність відповідних транзитних віз, українців звинувачено в порушені закону про перетин території Німеччини.  Незважаючи на те, що переїжджаючи  Німеччиною, заробітчани не мали на меті залишатися тут, їм було висунуто звинувачення в незаконному перебуванні тут.  За відповідне “порушення” вони були депортовані повітряним шляхом. За депортацію, яка коштує чималих коштів, було взято залогу (Sicherheitleistungen) у вигляді вилучення всіх наявних у людей коштів. Така сума береться з метою покриття коштів депортації. Інша сума грошей була вилучена як штраф за порушення закону про перебування на території Німеччині. В результаті у всіх заробітчан разом взятих було забрано близько 10 тисяч Євро. Ці гроші були заробітком  на збиранні полуниць за контрактом з іспанською фірмою-працедавцем  Фрешуельва(Freshuelva)).
Для більшості заробітчан ці гроші мали цільове призначення: на оплату медичних витрат хворих родичів чи власного лікування. Заробітчани пояснювали прикордонній поліції про неможливість залишення грошей за висунуте звинувачення. До їх прохань не прислухались.
Посередником в контрактній справі заробітчан була фірма “Львів-інтуртранс” . Сюди і вклали свої перші інвестиції люди, щоб отримати безпроблемне перебування в Європі. Фірма мала забезпечити  оформленя віз і доставку людей до місця призначення, тобто Іспанії. Безпроблемна доставка мала місце, щоправда, тільки в одному напрямку, виключно до перевірки документів на німецько-польському кордоні. Проблеми виникли саме при перевірці німецькими прикордонниками. Після цього людей зняли з автобуса. Почалася процедура затримання, що стали жахом для заробітчан: зневага, фізичне насилля, порваний паспорт. Для прикордонників це були будні. За те, що людям здалося неймовірним, охоронці отримують зарплату. Це їх робота. Така сама робота у Міжнародних Авіаліній України, що здійснила депортацію. Всі інші мали до ситуації пристосуватись.
Представники фірми змушені були організувати додатковий автобус, що забирав заробітчан з Бориспільського літовища. Довелося їм і “гасити” полумя, що виникло  навколо інцинденту з  клієнтами фірми. Розкинула полум’я стаття  Третій сорт у тижневику “Дзеркало тижня” , що оперативно виклала проблему.  Останнє призвело до резонансу в суспільстві і серед громадських організацій.  Долетіла інформація інтернетом і до нас в Берліні.
Знаючи “особливості місцевої риболовлі”, дії поліційних прикордонників, і ситуація з посольством особливо не здивували. Лякані поліцією і твердим ставленням до виконнання будь-яких тутешніх  правил і вказівок, що тисячами параграфів написані в багатотомних законниках (gesetzbuch), українця в Німеччині мало чим здивуєш.  Але ситуація заробітчан, що мала місце в Гьорліц, пробила і цей “імунітет”. Та скільки вже можна знущатися! По всіх можливих медіа і порталах Німеччнини негайно розійшовся пресс-реліз HUMAN RIGHTS UNDER THE THREATEN on EU border!
Німецького громадянина, його ж громадянина Європейського Союзу за сумісництвом, не здивуєш фактом дискримінації і черговим різнобоєм у виконанні європейського законодавства чи норми. Все очевиднішим стає те, що Європа як би вона цього сильноо не хотіла, не справляється з координацією мегасистеми національних держав, що трактують і хочуть робити все по-своєму. Останні дебати щодо основного закону Конституції, гіпотетично спільної для всіх, наглядно довели неспроможність єдності в поглядах на закони. Єдиним залишається дике бажання такого ж дикого їх виконання.

Заробітчанам ж  було дико бачити таку дику Європу. Після повернення в Україну вони опинилися в складній ситуації: ошукані, принижені, викинуті з Європи. В українському суспільстві з’явививя новий гриф “третій сорт”. Забиванням його глибше до свідомості сприяла поява наступниї статей Третій сорт. Боротьба за перший і Третій сорт. Боротьба за перший триває.

Що ж сталося насправді? Чи йдеться дійсно про українців як “третій сорт” чи про згущення фарб у сортуванні людей “на сорти”? Чи самі ми себе так бачимо у відгуках Другої світової?

Як це все виглядає звідси, з місця подій, я аналізуватиму в цій статті.

Документальні факти.

У наших українців, який затримали на кордоні,  було встановлено порушення  норм в’їзду до Німеччини (“Verstoßes gegen die deutschen Einreisebestimmungen”). У зв’язку з цим їх попросили залишити автобус і пройти судову процедуру без повного її розуміння ( без права виклику власного адвоката і україномовного перекладача). Керівник поліції міста Пірна (Polizeiführer der Bundespolizeidirektion Pirna) постановив наступне: “після перевірки всіх наявних доказів всіх українців депортувати повітряним шляхом до України ( „nach Prüfung des vorliegenden Sachverhalts“, alle Ukrainer auf dem Luftweg in die Ukraine „zurückzuschieben“).

Пізніше групу українців проводять через місцевий суд в Гьорліц (Amtsgericht Görlitz), де постановляють їх закрити під варту для “забезпечення депортації” (eine befristete Haft zur „Sicherung der Zurückschiebung”). Для того, щоб забезпечити оплату вартості депортації (кошти затримання, транспортні, перекладацькі кошти, кошти перельоту, персональні кошти), від кожного затриманого було вилучено всю знайдену готівку.  Зберігання грошей на  банківських рахунках могло б сповільнити болючість процедури. Людям все одно прислали б відповідні рахунки пізніше. До цього треба додати, що люди отримали заборону в’їзду в Шангенську зону (Wiedereinreisesperre in den Schengen-Raum).

27.05.2008 українців було привезено на берлінське літовище Тегель (Теgel) і літаком на Київ викинуто з країни. Про те, як пережили переліт заробітчани, в статті З Берліна до Києва (з) Зайцем і її англомовній версії Verdict: DEPORTED!!!!!.

Опротестування ( Das Widerspruchsverfahren)

22.06.2008 постраждалі з допомогою німецького юриста Клауса Волькена подають апеляцію (Widerspruch) проти дій німецької поліції. Метою опротестування було скорочення терміну заборони вїзду (Befristung der Wiedereinreisesperre ab sofort), скасування депортації (Rücknahme/Widerruf der Zurückschiebungsverfügung) і залоги для покриття вартості депортації (Sicherheitsleistung für die Kosten). Очікування задоволення цієї апеляції було марною справою. Адвокат Волькен не міг перебрати цю справу як адвокатську, бо, як пояснив він в своєму електронному листі мені особисто, був не взмозі вести цю справу з України, де він постійно перебуває. Тоді було прийнято рішення перебрати справу в Німеччину.

Адвокатська контора Die Anwaltskanzlei Reimann, Ostrop, Jentsch, що знаходиться в списку адвокатів, які надають термінову допомогу мігрантам,  перейняла справу безпосередньо з благословіння Клауса Волкена.

Вслід за цим з України почало сипатись каміння в наш  бік від пані Уляни Ванькович, працівника Міжнародної Організації з Міграції (МОМ), яка вдалася до дискредитації роботи нашої групи. Про це ми написали відозву  “По долгу служби” і “по долгу честі”. Пізніше це призвело до появи статті МОМи і ми.

Поки ми відбивали каміння, адвокати кинулися в перепалку аргументами з поліційним відділенням м. Пірна (Bundespolizeidirektion Pirna). Адвокати  наголошували: “ У випадку виданої українцям візи знайдено протиріччя, які вказують на те, що наявний консулат Іспанії в Києві неправильно категоризував візи, видані заробітчанам. Видані візи категорії „D”, тобто національні візи, були дійсними з 18.02.2008-30.06.2008 з дозволом перебування в країні терміном 90 днів. Національна віза, яка видається строком на перебування в країні терміном менше як три місяці, згідно шангенських категорій взагалі непередбачена. Віза категорії   „D” видається у випадках довгострокового перебування в країнах Шангену, що складає понад 90 днів з метою працевлаштування в національній країні. У зв’язку з тим, що українцям, що їхали на сезонні роботи, виставили візи до 90 днів, то очевидно йдеться не про візу тієї категорії, яка вказана в паспорті. В даному випадку йдеться про Шангенську візу, яка підпадає під Статтю 19 Шангенського договору (Artikel 19 des Schengener Durchführungsabkommens). Володар вищеозначеної візи може вільно пересуватись в Шангенському просторі в проміжку часу, вказаному у візі. Це враховує і перетин транзитних до цільової країн, тобто з України до Іспанії і назад.Іспанські роботодавці завірили українців, що видана їм віза мала би дозволити перетин шангенських країн.”

Під час численних зустрічей з адвокатами доводилось вивчати не лише німецьку юридичну лексику, але і мало не топитися в болоті Шангенського законодавства. Мені запропонували вивчити EUR-Lex, україномовної версії якого не існує в природі. За цим слідувати посилання на Шангенський прикордонний кодекс ( Schengener Grenzkodex), який би мали керуватися всі. Всі ним і керуються. Інтерпретують, правда, по-різному. Адвокати доводили одне, відповідачі трактували закони по-своєму.

Незалежно від цього, постало також питання   щодо адекватності (Verhältnismäßigkeit) “депортації”.” Постраждалі не виказували фактів наміру порушити закон”,- наголошували адвокати. Вірячи в правильність їх віз і дій щодо транзиту, в момент контролю вони знаходились в процесі залишення країни Німеччина, тобто намірялись добровільно залишити територію Шангенського простору в означені візою строки. Застосування до них методів примусового викидання з країни розглядаються як неадекватні. Коли поліція виконує концепцію, що одне добровільне покидання Німеччини було проблематичним, розглядаючи це порушення перетину через відсутність наявної для цього візи, то чому тоді не було надано можливості затриманим отримати відповідний дозвіл на перетин подальшого Шангенського простору від польських прикордонників?

Накладена заборона про вїзд в Шангенську зону теж розглядається адвокатами як неадекватне покарання.

Актуальний стан з опротестуванням.

В січні 2009 року апеляція проти застосування депортації (die Verfügung der Zurückschiebung) і вилучення залоги на покриття її коштів (die Anordnung der Sicherheitsleistung) в січні 2009 року була відхилена. Адвокати проте на цьому не заспокоїлись і , невдаючись тут до деталей численний аргументацій і посилань на документи, якими вини користувались, продовжували бомбардування шляхом корреспонденції і телефонних переговорів. Адвокати вдалися до так званої “торгівлі” (Handlung) аргументами. В кінці кінців їм вдалось схилити поліційних подавачів контраргументів до перегляду їх рішення.

Як результат, рішення поліційних виконавців  набрало форми поступки: українцям-позивачам знімають депортацію. Четверо постраждалих в пробігу часу отримали скорочення терміну заборони вїзду в Шангенську зону до 28.02.2009 року. Це стосується тих мігрантів, чия залога на покриття коштів депортації виявилась достатньою або перевищила їз витрати депортації. Йдеться про Ольгу Розлуцьку, Тетяну Пазюк, Олену Джебженяк і Наталю Набот-Шабанову.

Для тих, чия вилучена сума виявилася недостатньою, зняття заборони вїзду в Шангенську зону буде дійсним, якщо вони доплатять необхідну решту грошей. При цьому, покриття коштів депортації розглядається самособоюзрозумілим з боку поліції. Адвокатів, як і постраждалих, така поступка не задовольнила. Проте будь-яка поступка з боку поліції розглядається як позитив. Це дає надію на подальші поступки і перегляд рішень поліції.

Постраждалі склали протокол, в якому виклали свою позицію щодо рішення поліції.

“ СЛУХАЛИ: З обуренням виступила О. Розлуцька і висловила свою думку, сказавши, що це неможливо, так як ми вважаємо, що нас незаконно депортовано і забрано наші гроші, а також грубо порушені наші права. Тому вона не погоджується на таку пропозицію німецької сторони, бо це виглядає як торг на базарі. Також в О. Розлуцької була в наявності ще одна на той час дійсна чеська віза, за якою вона мала право перетинати територію Польщі, як транзитну і її непотрібно було насильно саджати на літак. В зв’язку з цією пригодою вона потім не поїхала до Чеської республіки, де також втратила гроші, по скільки за чеську візу заплатила 1200 доларів США. І вона не погоджується на таку несправедливу пропозицію, всі інші підтримали її також.

Василь Вовчанський додав, що німці повинні скасувати депортацію за свої кошти, та повернути всі кошти, які були забрані у постраждалих і відшкодувати моральні збитки, які вони завдали підчас затримки та тримання під арештом і хамським ставленням до людей. Також додав, що Українці не є тваринами, щоб з ними так поводитися і робити речі, які несумісні з законом і порушують права людини і свободи.

ВИРІШИЛИ: Не погоджуватися на пропозицію Німецької сторони, щоб була скасована депортація за рахунок коштів постраждалих, І не погоджуватися на те, щоб доплачувати кошти для скасування депортації. Протокол зборів направити до німецької сторони.”

2.02. 2009 року адвокати від імені постраждалих подали в суд (Verwaltungsgericht Dresden) м. Дрезден на оскарження останнення рішення поліції. Справа знаходиться в суді.

На момент травня 2009 року справа знаходиться на розгляді суду м. Дрезден.

Для успішного доведення справи ініціативна група Ukraine Kompetenz Zentrum (Berlin) паралельно з  роботою адвокатів веде активну політичну роботу з лобіювання справи заробітчан серед депутатів різних партій, зокрема, партії Зелених, і депутатів Бундестагу для політичної дискусії ситуації. Про це можна прочитати в Розмова з Ребеккою Гармс. Позиція “зелених” така, що шангенське регулювання дійсно є недосконалим і вимагає вдосконалення і перегляду багатьох дискримінаційних правил для українців.

Вся робота по просуванню справи здійснюється на волюнтаристських принципах і не оплачується, не керується жодною державною чи громадською організацією. Перші кроки адвокатів, зокрема, оплату корреспонденції з поліцією, покрила Амнесті Інтернашнл за попередньою домовленністю з ними про це. Нещодавно, Амнестія повідомила, що не збирається далі оплачувати захист українських мандантів. Поки адвокати працюють безкоштовно. Оплата рахунків за роботу суду можливо вдасться покрити за рахунок Допомоги соціальнонезахищеним ( Prozesskostenhilfe), на яку подали заробітчани. У випадку виграння суду, їм не потрібно буде нести ніяких витрат. То ж ми і сподіваємось на це.

Справа заробітчан – це репрезентативний випадок, який розраховує на підтримку суспільства і має на меті довести, що українці можуть за себе постояти, коли до них застосовують несправедливі чинники покарання або упереджено ставляться. Коли українці стоять на принципах солідарності і взаємодопомоги, навіть якщо при цьому вони немають жодних стартових капіталів, якщо вони доводять в чужому їм суспільстві, що вони за себе і за них їх співвітчизники можуть постояти, то і відношення до них в країні перебування відповідно зміниться. Це і є метою.

Координація справи між Німеччиною і Україною

була чи не найважчою у всій справі. Заробітчани не говорять ані німецькою, ані англійською, якою оперуюють адвокати. Розуміння німецької юридичної є нелегким завданням навіть для німця. Німецька юриспруденція вимагає заповнення великої кількості паперів і повноважень ще перед тим, як справа почне розглядатися у відповідних органах. В нашому випадку нашим заробітчанам потрібно було скласти пояснювальні листи про інцендент, що стався для Амністії Інтернашнл. Німецькою мовою. Тільки ця справа зайняла мало не два місяці телефонних домовлянь з українським відділенням Амнестії Інтернашнл, яке так нічим нам не зарадило. Про це в Лихо заробітчан. Частина 4. Amnesty International. В кінці кінців, працівники берлінського офісу переклали потрібний їм зразок документу на російську (моїми поясненнями про українську версію вони знехтували), і наші люди вже як так заповнили потрібні папери.

Для того, щоб адвокати могли почати захищати українців, їм потрібні певні повноваження від постраждалих. Всю цю роботу, як і складання і передавання документів через інтернет, взяв на себе один з постраждалих: Василь Вовчанський. Йому доводилось мабуть чи не найважче, бо вдома на нього і на його заробіток чекав хворий брат, що потребував термінової операції. А Василь приїхав сам не свій. Про це в Лихо заробітчан. Частина 3. Хроніка заробітчанина.

Незважаючи на важку ситуацію в родині, Василь збирається з силами і ми налагодили електронно-телефонічний звязок між Берліном і Туркою. Там на місці Василь вже координував потрібні дії, збирав підписи, заповнював відповідні папери, повідомляв про надходження листів від німецьких поліційних органів та Амністії Інтернашнл. Були моменти, коли здавалося, що вже все завалюється. У Василя немає грошей навіть на оплату інтернету або зневіра в успіх перемагає. На щастя, Бог посилав потрібних людей чи ресурси, щоб наш звязок не переривався.

Найгірша функція мабуть – це бути посередником, бо треба всім вгодити і всіх задовольнити. Я цікавилася розвитком справи від самого початку. Інцидент з українцями на кордоні розглядала не лише як проблему українців чи відповідних органів державного рівня Міністерства Закордонних Справ чи дипломатів, які в  свою чергу вже подали відповідні ноти до європейських інстанцій.

Йшлося про позицію української діаспори в Німеччині.

Мені здавалося, що вартує лише взятися за цю справу і все українство Німеччини зразу ж підключиться захистити честь і гідність постраждалих українців. Не можна ж залишатися просто свідком безчинств німецьких прикордонних функціонерів і ігнорації цих безчинств тими, хто би мав опікуватися правами українців закордоном, тобто посольства.

Про роботу консульств можна дізнатись з інтерв’ю з ними в місцевій медіа. Пересічному ж українцю, як і німцю, дозвонитися до посольства України в Берліні практично неможливо. Не дивно, що не дозвонились туди і наші заробітчани під час їх затримання на польсько-німецькому кордоні. Тими днями в Берліні проходили  втретє  дні України у німецькому Бундестазі.

Посольство влаштувало прийом для гостей цього форуму і тому надалася нагода запитати представників консульського відділу безпосередньо: “Чому ж не відповідав телефон посольства України 26 травня 2008 року”. Версія відповіді полягала в тому, що телефонна лінія посольства є такою, що при її занятості, на зовні вона видає сигнал відсутності, тобто довгий гудок. Така відповідь була як “мертвому кадило”.

Далі за поміччю кинулись до діаспорян-українців. За виключеням кількох українців і німців, що зацікавились інциндентом з заробітчанами, українська громада чомусь виявилась доволі прохолодною до проблематики знущання над українцями. “Моя хата скраю, нічого не знаю”, – виглядало. Так народилося видання Хата скраю з метою відрубати цьому прилиплому до українства вислову.

Я до останнього моменту вважала, що ланка діаспора-Україна при цьому є важливою і має виступати як одне ціле. Для цього нашою ініціативною групою було проведено серію заходів  на тему “Україна між кордонами: міграція, візовий режим і звичайні люди.”, що супроводжувались показом  документального фільму на тему міграції українців. Ці заходи були орієнтовані на донесені проблеми не тільки діаспорі українців, але і німецькій аудиторії. На зустрічі ми запрошували журналістів і активістів з України.

Про еффект таких подій можна дізнатися з матеріалів Українські мігранти закордоном стають свідомими українцями або деградують, коментарів блогів Ukraine Kompetenz Zentrum (UKZ) і Хата скраю. Процес усвідомлення важливості проблеми захисту прав українців закордоном і їх позицінування як монолітної одиниці, що знає, що вона є, плекає свою тотожність і не боїться заявити про свої людські права.

Насправді, все це лише маленька краплинка до тієї хвилі обурення, яке має вибухнути на зневажливе ставлення до українців в Німеччині. Європейське упередження щодо українців не зміниться, якщо українці тільки будуть співати хвалебні оди політиці Європейського Союзу щодо кордонів ідумати, що всі дороги в Європі политі медом.

Очищення через рефлекції потрібне обом діювим акторам з різних боків Шангенського кордону. Ця хвиля обурення проте має бути не лише емоційною, але хвилею дій, позицій, роботи. До цього мають інвестуватися кошти. Права мають виборюватись. Час одинаків-активістів, що жертовно кладуть себе і свій час на захист прав українців закордоном має змінитись професійною роботою підготовлених для такої роботи людей. Проте серце цих людей таки має боліти за долю українців, інакше не треба. Фукціонерів вистачає.

Діаспора має виробити свою позицію стосовно тих чи інших інцидентів, що трапляються з земляками. Діаспорським аспектом було те, чи в змозі громада українців в Німеччини виказати свою присутність в країні на прикладі захисту земляків, що опинилися в скрутній ситуації.

“Дона, дона, діаспора”

Переваги українців, що мають  постійне місце проживання в Німеччині, доволі суттєві. Українці тут як правило володіють німецькою мовою, відносно орієнтуються з місцевих законах і нормах, мають доступ до інформації і організації на федеральному рівні. При цьому вони володіють засобами комунікації і транспорту, вільно рухаються у інформаційному і правовому просторі, який для “транзитного„ українця є практично закритим.

При наявності всіх вищенаведених важелів, українська діаспора Німеччини не в змозі їх використати в повній мірі для позиціонування себе як європейський фланг українства в разі потреби. При великій кількості ресурсів і можливостей, українці  Німеччини залишаються роздрібненою на малі купки діаспор міст і земель, що погано чи взагалі не комунікують одні з одними. Мобілізація українців в разі потреби можлива тільки у випадках організацій якоїсь культурної події, відзначення історичної дати, літературних вечорів чи прийомів при посольстві України. Практики зборів українців навколо вирішення нагальних проблем, особливо актуальних, співучасть у долі одні одних чи заробітчан, підняття питання захисту українських мігрантів в Німеччині практично відсутня. Заняті самі собою, лідери,  що намагаються “гуртувати” навколо себе українців, з-за власних амбіцій не здатні побачити соціальні проблеми тих, від кого і для кого вони себе позиціонують. Культурний активізм в поєднанні з ще совєтського типу відзначення різних ювілеїв і річниць стають домінантними в діаспорському середовищі. Заклопотані підготовкою до культурних подій, які безперечно є важливою справою для представлення української культури закордоном, організаторів вже не вистачає на щось інше. Календар повертає свої сторінки і не дає передихнути, тим, хто поставив за мету відзначати кожну подію в певним рівнем пафосу, відомим хіба що старожилам совєтської імперії. А далі за відповідний “діаспорський труд„ вручаються нагороди з України, які теж в свою чергу потрібно відзначати і відмивати. Таким чином діспорський “культурний перпертум мобіле” ніяк не може зупинитись, щоб побачити, що ж відбувається навколо нього. Справа захисту заробітчан залишається справою  або самих заробітчан або співчуваючих їм знайомих.

Діаспора, громадські організації і заробітчанство в Німеччині.

На жаль заробітчани з України і українська діаспора є паралельними світами, що відпочаткувались від одного кореня. Споріднює лиш українське походження. Соціальний і легальний статус в країні перебування їх порізнив. В якийсь момент вони стали чужі одні одним. Поліційний контроль нелегалів при українських церквах ще більше віддалив наших заробітчан від діаспори. Між цими двома паралельними світами я і знайшла себе, перебуваючи довший час в Берліні.

Моє нерозуміння такого розділу підсилювалось тим, що на моїх очах відбувалися акції захисту мігрантів інших країн східної Європи (Польщі, колишньої Югославії), Африки і Латинської Америки. До мігрантів з економічно відсталіших країн відношення відверто погане. Про їх дискримінацію і порушення прав людини бють на сполох і стають на захист представники діаспор інших культур, так і самі німці.

В Німеччині вже десятки років існує

правозахисна мережа організацій і індивідуумів, що займаються проблемами мігрантів.

Її спектр складають як державні, так і недержавні організації. Після останніх хвиль міграції російських німців і євреїв з територій колишнього Совєтського Союзу за останні десять років на території Німеччини з’явилась велика кількість громадських організацій, що займаються проблемами російських німців (ауссідлерів) і переселенців по єврейській ліній. Російські німці, переселенці з Казахстану, Росії, України та інших країн пост-совєтського простору, отримали статус загальновизнаної  статус меншини.  Цей статус надає їм  переваги як загальновизнаній громаді в отриманні відповідного фінансування на той чи інший соціальний проект. Загальновідомими проектами є консультування новоприбулих мігрантів на ринку праці, інтеграція їх в німецькомовне середовище, психологічна допомога в стрессових ситуаціях, підтримка культурного життя і таке інше. Українці, тобто українки і українці, що потрапили в Німеччину по марітальній ліній, одружившись з громадянином Німеччини, не мають якогось особливого статусу. Вони є самі по собі, на утримані свого партнера або ж на власному утримані в разі вдачі зі знаходженням роботи і відповідної соціальної ніші.

Студенти мають свою мережу Українського Студенства Союз Українських Студентів у Німеччині (СУСН),  але потребують  самі допомоги. Вчитися, знайти гроші на навчання і огранізувати культурне життя, не втративши власну тотожність – завдання не з легких.

Від 1945 До 2004 року на території Німеччини діяло

Центральне представництво Українців Німеччини (ЦПУН),

що власне і займалося представництвом українців і вирішенням їх проблем. З огляду на різні проблеми, ЦПУН в 2004 році призупинило своє існування. Для українців Німеччини це було рівно “соціальному інсульту„. Паралізована була координація між діаспорянами. Натомість на поверхню почали самовисуватись індивідууми, що на загал подавали себе як “центральні” представники діаспори Німеччини. Святе місце воістину порожнє не буває. Відповідні організації в України, що зацікавлені в співпраці з діаспорою, сприйняли те, що подається, за істинне. Таким чином до представників українців Німеччини в світі і Україні, зокрема, потрапили випадкові і часто некомпетентні люди. Не принижуючи їх бажання зробити щось корисне для України, часто стається так, що вони лиш шкодять становленню діаспори українців в Німеччини. В першу чергу йдеться про підміну цінностей, які виробила генерація післявоєнної міграції, на привезені з ще не відновленим  совєтським, і поєднаним з провінційним, менталітетом.

Остання хвиля українців з України,

яка не вивчала і не цікавилася історією українців в Німеччині,  відчула себе десь приблизно так, як відчуває себе заблукалий в пустелі. Українці післявоєнної хвилі міграції говорять українською і мають якійсь там ідеали, що не завжди зрозумілі новоприбульцям. Історія української еміграції власне і є історією України, що поступово повертається в Україну. Цей момент і є важливим для освідомлення мігрантам останньої хвилі, до яких ця історія повертається досить абстрактно і повільно. Посивілі свідки історії поруч ще не сприймаються так, як дійсний скарб, якого ще можна досягнути. Цей скарб віддаляється від нас все далі і далі. А проблема піклування про представників старшої діаспори, серед яких звісно люди пенсійного віку і потребуючі опіки, теж затьмарена вже згаданим “перпетум мобіле” українського культур-орієтизму.

Саме в жерновах цього “аля фольк” і опинилася я, коли прогримів виклик з України: хто захистить мігрантів.

Я зразу ж звернулась до державного заступителя українців за в Німеччині: посольство України.  Про результати цієї зустрічі можна дізнатись з статті Протокол з лірично-політичними відступами. Вже від початку позиція посольства було зрозумілою: “Ви робіть, а ми вас підтримаємо.” Поки робимо, але підтримки не отримуємо.

Правозахист заробітчан в Європі є і залишається справою індивідуумів – фанатів. В сусідній Польщі на захист українців-заробітчан стаютьпольські інтелегенти. Вони просто ходять по відповідних інстанціях, займаються збіркою грошей на лікування хворих заробітчан, пишуть статті про проблеми українців в Польщі.

Як це парадоксально не звучить, але жодна представляючи Україну чи українців в Німеччині організація не взялася за справу заробітчан. Я зрозуміла, що треба просто брати справу в свої руки. Досить тих знущань над українцями і голослівних емоційних співчувань бідним жертвам прикордонної поліції. Щоб не допустити ситуації “а віз і досі там „, я вирішила моніторувати розвиток подій навколо історії заробітчан з України.

Моніторинг української міграції в Європі –

Цим я займаюся вже понад десять років ще з мого чеського періоду життя. В Чехію я потрапила в кінці 1999 року саме в розпал масової міграції туди українців.

Мої дослідження стали і польовими, бо з моменту в’їзду в Чехію почалась моя мігрантська доля. Спочатку довелося пройти звичайний шлях українця-новоприбульця в Чехії: щомісячні поїздки на кордон для продовження перебування на территорій Чехії (“побиту” чес.). В 2001 році змінюється закон про іноземців, і я з дитиною опиняємося по різні боки кордону. Згідно новим правилам, батьки, що мають роботу на території Чехії і відповідний дозвіл на перебування, мали оформити подібний дозвіл на дитину тільки, коли вивезуть її з країни і знову ввезуть після дозволу закордонної чеської амбасади. Таким чином сподівалися скоротити кількість українців в Чехії. Тоді в довжелезних чергах поліції для іноземців мені намагалися дати зрозуміти, що

українці є  людьми якогось іншого сорту, ніж інші.

Тоді я почала писати про ситуацію українців в Чехії, яку виливала в статті, що друкувались в чеській і німецькій правозахисній медіа. Потім довелося навіть зареєструвати громадську організацію “Аларм!” , що займалася захистом прав людини українців в Чехії. В той час знайшлося багато чехів, що немирилися з дискримінацією українців. Вони і склали основу організації . В червні 2004 року “Аларм!” організовує конференцію “Медіа і ксенофобія „ (MEDIA AND XENOPHOBIA in CEE/CIS countries) про ксенофобне відношення чеських медія до українців”. Запрошені були і  українські журналісти, хоча особливого резонансу це не викликало. Враження було таке, що українські медіа час від часу виробляють певну “домінанту” в медіальному просторі і деякий час слідують їй стовідсотково, поки вона себе не вичерпає. Подім відбувається ротація. В такому ритмі легко пристосуватися і працювати, але багато важливих тем змушені чекати свого часу, замість слугувати знаряддя для вирішення людських проблем.

Деякий час журналісти були заняті темою “кучмогейту”, який раптово змінила “помаранчевість” подій на майдані Незалежності. З вичерпанням останньої, перейшли на обсмоктування НАТО і Європейського Союзу в рожевому сяйві цих останніх зірок закату Європи. І лише маленьким промінцем виблиснула нарешті проблема міграції українців.

Дякувати Юрію Луценко за ситуацію на Франкфуртському літовищі, завдяки якій українські медіа, як і українські політики, почали ставити питання:

А яке ж там дійсно ставлення в Європі до українців?

Настав час розповісти правду про долю українського заробітчанина в Німеччині і мати шанс бути почутими. Ставлення до українців одним словом можна назвати ніяким в подвійному значенні цього слова. Ніяке, тобто до них не ставляться взагалі, їх існування ігнорують, їх не хочуть  бачити і чути, їхні проблеми мозолять очі. Про це розповіла мені якось українка в Берліні: Сіре небо над Берліном для нелегалів. Краще зробити вигляд, що проблеми українців в Німеччині не існує. В зв’язку з цим не існує чіткої статистики, скільки ж тих українських мігрантів живе і працює в Німеччині. Посольство України в Німеччині оперує тільки даними згідно до тих, хто стоїть на консульському обліку, але і вони не є оприлюдненими.  А скільки українців не стоїть на консульському обліку! Скільки стратилися в нетрях страху перед бути викинутими з країни в разі проблем з легальним статусом? Безперечно, йдеться про тисячі людей “в тіні „. Саме вони опиняються в полі зору активістів правозахисного руху

жодна людина не є нелегальною „ (kein mensch ist illegal),

різних соціальних мереж активістів з захисту прав людини. Німецьке громадянське суспільство має досить розвинуту традицію з захисту людських прав. Початки її були закладені в шестидесятих, коли студенти зробили виклик консервативному суспільству їх батьків, що закривали очі на наслідки нациського минулого. Вони жадали правди про нацистких злочинців. Вони не хотіли миритися з наростаючою ксенофобією в німецькому суспільстві. Вони зробили виклик бюргер-демократії, змісивши акценти на демократію принижених, незахищених і соціально-незахищених. Так виникли численні автономні групи з захисту прав мігрантів і біженців. Сформувалося ціле крило з тих, хто почував солідарність з країнами третього світу, критикуючи дискримінаційну колоніальну політику транснаціональних корпорації, фінансових інституцій і урядів економічно розвинених країн по відношенню до ослаблених економічно розвиваючих свою економіку країн. Поступово розвивався третій сектор недержавних організацій і ініціатив  з акцентом на співпраці з неурядовими організаціями країн Африки і Латинської Америки. Існує тільки невелика мережа активістів в Німеччині, які цікавляться проблематикою  України. До них належить, зокрема, Київські Діалоги.

Країни совєтського блоку

залишалися поза Берлінською стіною. Соцтабір мав свою агенту. Обмін досягненнями громадянського суспільства Європи залишався довгий час невідомим для східноєвропейських активістів з прав людинию Ті,  відомі як шестидесятники, знищених в основній своїй масі в таборах Сибіру. Досвід громадянського суспільства на терені Совєтського Союзу мав тенденції до розвитку, так  був задушений консервативно-комуністичною ідеологією. В цьому контексті варто згадати Гельсінський рух. Маси ж гноїлися в комплексах власної особливості “будівників комунізму” . Факт наявності “залізної завіси „ з обмеженим доступом до інформації вдарив рикошетом як по східному, так і західному флангові. Розпалювана штучно ворожнеча до всього чужого: у совєтських громадян  до “буржуїв „ , у останніх відповідно зневагу комуністів. Пізніше ця ворожнеча і зневага виллються в пульсуючу ксенофобію і непорозуміння одні з одними. Одних, щоправда, навчили завжди посміхатися і робити вигляд, ніби нічого не сталося, в разі виникаючих проблем, інших взагалі і нічого не вчили, і тому реагують на проблеми вони досить емоційно, відверто і відкрито. Хто є хто в вищеподаному описі, неважко вгадати. В результаті, перебільшена емоційність наражає на перебільшену прагматичність.

Процес зближення України з Європою, особливо Німеччиною, є болючим процесом

знаходження порозуміння в речах, на які обидві сторони мають абсолютно діаметральні погляди. Для німців виконання букви закону є абсолютним преорітетом. Емоції тут взагалі не розглядаються як складові вирішення конфлікту.

Для українців поняття гідності і емоційна вразливість і є саме тими важелями,  які застосовують українці в конфліктах. Часто спливають застарілі кліше типу “руссіше швайн”, “дойче швайн”. В гірших випадках можна почути референції на фашизм чи алкоголізм. Всі ці упередження не надають честі ті чи інші стороні, що їх вжила. В Німеччині, зокрема, використання слова “фашист „ чи “наці „  застосовується тільки по відношенню до тих, хто відкрито цю ідеологію сповідує. Таких, на горе, теж є ще достатньо. Незважаючи на тверду реальність існування сильної правоекстремістської сцени в Німеччині, зловживати упередження проте не є розумним. Це не наближує, а навпаки. Краще зразу звертатися до адвокатів чи правників, які вже по “долгу служби” професійно розставлять акценти, хто правий і неправий, в тій чи іншій ситуації.

На рахунок третього сорту, то про нього потрібно перестати говорити. Йдеться не про ніякий сорт, і не про гідність. І навіть не про щось високоматеріальнільне. В суспільстві, що просяклося ідеологією грошей наскрізь і де все переведено в категорії грошові, поняттями національних особливостей можна хіба що оперувати в анекдотах.  Ось, на останок і на задумку, один, мораль якого зрозуміла. Наші заробітчани її лиш підтвердили, бо заробили знову “хитріші”. Хотілося б навпаки. А поки:

“Одного німця викинули з роботи. Він отримав став на біржовий облік, але роботи знайти не може. Просить матеріальної допомоги у друзів, але всі відмовляють. Через місяць німець купує машину, дачу на Мальорці. Друзі, здивувшись, запитують:

– Ханс, звідки в тебе стільки грошей?

–  Я подав об’яву в газету такого змісту: ” Я – бідний мароканець, хочу повернутись на батьківщину, але не маю грошей на дорогу.” В нашому випадку, хто є хто і хто ким прикидався і на кому заробляв гроші, покаже судове розслідування.

З надією на виграння справи наших заробітчан і поважного ставлення українців і німців одні до одних,

Ольга Самборська, Берлін

26.05. 2009

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s