Діаспора соціальна. Частина третя


Інна перед хворобоюВідчуття переповненого ке-лиха

Причиною до написання цієї частини стала історія Інни К., з долею якої я нещодавно випадково зіткнулась. Випадковість виявилася невипадковістю, але тієї останньою краплею, що переповнила келих проблеми українських мігрантів у Німеччині. Випадок Інни на перший погляд ординарний як на  українку-заробітчанку за кордоном. Але коли людині виголошується смертний вирок у неповних 30 років, матері трирічної дитини, з вуст лікарів, що здавалося можуть все, то настає відчуття переповненого келиха.

Інні ставлять діагноз раку шлунку останньої стадія розвитку. Лікарі в Німеччині, країні її нелегального перебування, розводять руками.  Хвороба занадто запущена, щоб робити позитивні прогнози. Навіть при великому бажанні допомогти жінці, лікар-онколог ненав’язливо радить чоловікові Інни відвести її поки не пізно в Україну, щоб попередити наслідки транспортування у разі найгіршого. Лікар дає часу на життя від кількох тижнів до кількох місяців в кращому випадку.

Хворобу ускладнює глибока анемія і виснаження організму. Лікар висловив сподівання, що молодий організм Інни все ж допоможе їй перенести переліт на батьківщину. Цього сподівалися всі.

Переліт в Україну

витримала. З Берліна до Києва дві години літаком. В дві години по полудню за дві години до чекінгу Інна з чоловіком вже були в аеропорту Тегель. Напружене чекання відльоту втішали думки скорого побачення рідних місць. Інна боялася польоту: летіла вперше. Чоловік мав свої страхи за свої проблеми. Але все обійшлося.

Ввечері їх зустрів Бориспіль. Всю ніч добиралися додому в Тернопільську область. Вранці о п’ятій ранку  нарешті машина рідних довезла їх до хати. Від ранкового шуму гостей пробудилася дочка Іринка. Маму проте не впізнала. Останній раз вона бачила її два роки тому. Останнім часом вона часто питалася за матусю, ніби передчуваючи щось недобре. Мама нарешті повернулася.

Цілий наступний день Інна поверталася ментально додому, відмиваючи сльозами біль розлуки. Розлуки, якої вже ніби і не було, та не помітити її було неможливо. Вона принесла цілій родині велике горе.

Наступного дня батьки вже за домовленістю з Берліна мали зустріч з лікарем-онкологом у Львові. Незважаючи на дуже погані аналізи і безнадійний діагноз, лікар береться за лікування Інни. Наступного дня призначена зустріч з самою пацієнткою.

Інна до Львова не доїжджає. По дорозі їй стає дуже погано. Родичі змушені довести її до Тернополя, де Інні негайно надають першу допомогу. З неї викачують 12 літрів рідини, що накопилася за останній тиждень стресів і невлаштованого життя, що закінчилося 24-годинним транспортуванням. Такої кількості рідини не чекали навіть лікарі. Після процедури Інна відчула велике полегшення. Низький рівень гемоглобіну проте не дозволяє продовжувати повноцінно  лікування. Лікарі константують надзвичайне виснаження організму.

Зараз Інна знаходиться під капельницями. Лікарям необхідно підняти рівень гемоглобіну, щоб уможливити подальшу хіміотерапію. Метастази живуть за своїм часом і ні на хвилину не припиняють свою знищувальну функцію. Інна терпить, скільки може. Лікарі поки відмовляються вводити морфій, щоб не перевести молодий організм в стан залежності від нього. Оточуючі дивуються, скільки терпіння є в цієї тендітної молодої жінки.

А терпіння дійсно надзвичайне, адже переносить біль вже понад рік часу. Причиною ж був тривіальний факт: відсутність медичного страхування, що завадило своєчасно звернутись до лікарі. А можливо і страх втратити роботу, чи страх бути викинутою з країни. Страх за все, окрім за себе саму. Заробітчанська психологія…

Українські нелегали в Німеччині

хоч і налагодили свою власну мережу контактів і послуг для самовиживання між кордонами, проте залишаються повністю незахищеними в Німеччині. Перебільшене “блюстiтельство” місцевої політики “порядок понад усе”(ordnungs politik), яка не передбачає людей без відповідних паперів, примушує таких людей візуально щезнути з публічної сфери німецького суспільства. Це означає для них практично не користуватися сферам послуг соціальних, включаючи медичні.

Заробітчани, тобто нелегально працюючі, немають своєї заробітчанської профспілки, бо не є офіційно визнаною робочою силою в Німеччині. Їм фактично немає куди звернутися по свої права.

Роботу заробітчани виконують неабияку як на організоване суспільство. Вони є вагомою складовою німецького хаусхальту (Haushalt). Середньостатистична німкеня, що просуваються кар’єрною драбиною або просто багатодітні мати, чий чоловік фінансово забезпечує сім’ю на достатньому рівні, як правило, не обходяться без допомоги хатніх робітниць і робітників, садівників, няньок для дітей, доглядаючи пристарілих. Так німецька економіка, особливо, сфера приватного сектору, заощаджує чималі гроші на дешевій робочій силі зі сходу. Більшість зайнятих в цій сфері – українці. По загальній статистиці вони вважаються поляками або литовцями, бо часто перебувають в Німеччині на польських візах, а то і на польських паспортах.

На чому заощаджують українці?

Про елементарний медичний огляд і не доводиться говорити. Саме на здоров’ї і заощаджують українці. І навіть не тому, що заробітчани не мають на це грошей. Вагомим фактором є незнання мови. Якщо і цей фактор можна подолати, знайшовши російськомовного лікаря, то переважає ще один фактор: відсутність часу  на лікаря. Потрапивши закордон, заробітчанин хоче використати своє перебування тут якомога ефективніше. Відмовляючи собі у всіх людських потребах і навіть розвагах, ніби не примусовий працівник, а вільний заробітчанин, часто ставить себе в умови примусового ост-арбайтера.

До лікаря звертаються, вже коли падають з ніг. Інна зачавила біль у собі аж доти, поки не впала з ним долу. Чи вартувала її праця такого закінчення?


”Чим ми можемо допомогти звідси, з Німеччини?”,

запитую вже детальніше львівського лікаря, що погодився взяти Інну до себе на лікування. “Є такі речі “, – відповів лікар, “коли і всі скарби світу не в змозі допомогти…”

Для мене це прозвучало,  як вирок і як закид, одночасно. Тільки кому? Хто винний у цій біді?

Якщо людина потрапляє в біду, природну катастрофу чи ще якийсь не передбачену ситуацію, що шкодить її життю, то хворобу можна виправдати. На те є поважна причина, яку не можна було передгадати чи усунути. Коли ж стається так, що хвороба запускається до межі неможливого по волі чи неволі самого хворого, тоді виправдання  важко знайти. Розвиток хвороби в століття раку можна якщо не попередити,  то принаймні загасити, якщо виявити його своєчасно. Деякі форми раку проявляють себе трохи запізно, але при першому ж виявлені можливе ще медичне втручання. Для цього вирішальну роль грає правильна діагностика. В деяких випадках лікуючі лікарі недоглянуть хворобу, що як правило розвивається в прихованих проявах. Всі ці факти добре відомі, описані в літературі як медичній, так і медіальній.

Фактор соціальний,

тобто неволя,  коли людина, перебуваючи в нелегальному положення в країні, не має змоги звернутися до лікаря, бо немає певного медичного страхування, не є центрі уваги в західному суспільстві. Є багато прецедентів, коли людина і з легальним статусом немає медичного страхування. До цього його примушує той самий соціальний статус. Якщо людина живе на межі бідності, немає статусу соціально захищеного, за якого медичні внески платять соціальні фонди, або просто не бачить доцільним сплачувати великі суми грошей до медичних страхових компаній, то вона теж грає з долею в схованки.

Коли людина відома в суспільстві не мала відповідного страхування на медицину і захворіла важко, то на необхідну вартісну операцію починаються збірки грошей. Часто це допомагає врятувати людину. Але інколи відтягування звертання до лікаря саме по причині відсутності медичного страхування може бути фатальним. Людина не перестає бути людиною і коли в неї немає тотожністних документів. Саме це сталося у випадку Інни. Чи має цей факт виправдання в нашому такому гуманному суспільстві?

Випадок Інни не поодинокий. Трапляється багато історій того чи іншого ступеня важкості, які ніколи не стали відомими громадськості. Причина – люди не знають чи не мають куди звернутися за допомогою. Українська міграція закордоном розвинула одночасно стільки проблем, зокрема, соціальних, що не звертати увагу на них просто неможливо. Спробую окреслити кілька найважливіших з них.

Проблема соціального захисту

Стає все загальнішою в Німеччині не тільки для українців, але і для німців. Проте українцю-нелегалу найгірше. Заробітчанин, що нелегально перебуває в Німеччині, автоматично потрапляє тут в статус людини без прав, як би беззмістовно це не звучало. Людина ніби є і одночасно її немає, особливо немає її прав. Відомий політичний лозунг “ Ніхто не є нелегальним„ (Kein mensch ist illegal) , що чорним спреєм увічнений на німецьких  парканах і  підворітнях, особливо в районі революційного Кройцбергу-Фрідріхсайну, на українцях відбився лиш словом “ніхто „.

Людина, працюючи “на чорно”, наносить шкоду своєму здоров’ю такою працею (праця з хімічними миючими засобами, небезпечні умови праці на будівельних майданчиках, 12 годинний робочий день, відсутність вихідних і таке інше). За це вона мала би право на медичну допомогу в разі втратою нею працездатності. Це право є лиш теоретичним.

Роботодавець мав би сплачувати медичне страхування працюючого. В тому і є родзинка, що нелегальний працівник вигідний саме тим, що за нього не потрібно сплачували відповідні внески у соціальні фонди. Таким чином, роблячи послугу роботодавцеві, нелегальний мігрант – заробітчанин окрадає себе, або точніше, ставить під загрозу своє здоров’я. В разі потреби роботодавцю не треба сплачувати за вас ваше лікування, бо між чорним працівником і його тримателем немає жодного контракту, де би були вказані відповідні речі.

На мою думку, питання медичного страхування має бути вирішено таким чином, щоб працюючий у Німеччині мав змогу легалізувати свій статус таким чином, щоб той надав йому можливість придбання медичного страхування. Як це зробити?

Як допомогти заробітчанам,

які вже живуть у Німеччині і ризикують своїм здоров’ям? Таке питання я задала Арсенію Яценюку після його доповіді 28 квітня 2009 року в Берліні. Пан Яценюк, обізнаний з проблемою, пояснив, що між Україною і Європейськими країнами ведуться переговори про  можливі шляхи легалізації українських мігрантів, надання їм соціальних прав. Поки найбільш успішним виявився досвід з Португалією, де українські заробітчани дістали можливість придбати медичне страхування і таким чином застрахувати своє життя від найгіршого.

Про Німеччину керівник фонду “Open Ukraine“коректно промовчав.

Питання повисло в повітрі.

В Німеччині дійсно вирішення цього питання є в підвішеному стані.  Мігрантів з України не бачать і бачити не хочуть. Про їх присутність знають і відчувають на собі всі ті, хто користується їхньою роботою. Серед них дуже часто високоповажні німці, що займають відповідно високі посади в державних організаціях, політичних партіях чи медичних установах. Поки ті зайняті в публічній сфері, їх приватну сферу заповнюють ті, кого витіснено до неї на правах “ніхто „.

Така двобокість ситуації може існувати настільки довго, наскільки ті і інші потребуватимуть один одного. При цьому першочергову роль відіграють для тих і для інших гроші.  Заради останніх українці раді стерпіти будь-яку дискримінацію чи знущанням над своїми правами.

Як пояснити те, що відсутність дотримання права людини на лікування як складової першого права людини на життя, основної гуманітарної цінність, вражається нормальним, толерується суспільством? Німецьким суспільством, яке після другої світової війни проголосило себе гуманним по відношенню до жертв націонал – соціалізму і антисемітизму, наголошуючи на дотриманні гуманітарних норм у світі.

Тим часом в німецькому тилу, себто домогосподарській сфері, що користується роботою чорних робітниць і робітників українського походження, відбувається безпрецедентне антигуманне зловживання праці безконтрактних робітників. Зловживання тому, що жодних соціальних прав ці робітники не мають. Медичне страхування є першим і найнеобхіднішим елементом забезпечення людини в німецькому суспільстві. Закривати на це очі, порушувати право людини на життя.

Сказати, що ніхто українців до Німеччини не запрошував теж неможливо. Суспільно-економічні процеси в наших суспільства взаємно – впливають на міграційні процеси. Різні ступені розвитку наших суспільств лиш загострюють нерівноправне, і іноді відверто владно-дискримінаційні стосунки між роботодавцем і його “чорним” працівником. Перший може собі дозволити вилучити паспорт у працюючої особи і потім безнакарно його стратити (що сталося у випадку Інни).

Передавання картки медичного страхування

від її володаря є поширеним явищем, проте не вирішує проблему. На щастя, звертання до лікаря за чужою карткою в Німеччині можливе, бо при цьому не вимагається паспорт пацієнта. Така практика може толеруватись, якщо йдеться про незначні захворювання. У випадку Інни застосування картки співчуваючої жінки було в довготривалому проміжку часу неможливим. Жінці би це коштувалонеабияких проблем. Чому ж Інна, що зарекомендувала себе як зразкова працівниця в кожному німецькому домогосподарстві, не мала права захистити своє здоров’я?

Громадянське суспільство Німеччини

правами працівниць в домашньому господарстві особливо не переймається. Єдині, кого цікавить ситуація, що склалася в соціальній сфері навколо жінок-мігранток, це активісти феміністичного спрямування і жіночі правові організації.

Перш за все треба відзначити мережу організацій Респект (Respect- Migrant Domestic Worker’s Network). Вони підносять питання стану прав мігрантів, що працюють нелегально, на політичний рівень з вимогою легалізації їх статусу і надання соціальних прав.

Вже почали устоюватись групи само підтримки з боку самих мігрантів. Найактивнішими є жінки з південно-латинської Америки, що зайняті в домогосподарському секторі. Їх можна почути на різних семінарах, де обговорюються права мігрантів. Часто вони самі організовують подібні зустрічі.

Практичною допомогою жінкам без відповідних паперів і медичного страхування займається організація Медібюро (Büro für medizinische Flüchtlingshilfe).

Українці в Берліні

не виробили ще свою мережу організацій і індивідуумів, до яких в разі потреби могли б звернутися земляки-заробітчани. Дається взнаки відсутність координаційного органу, який би міг координувати суспільну роботу з мігрантами в разі потреби. На прикладі Інни К. можу з повною впевненістю сказати, що бракувало професійної допомоги з боку саме українців. Щире українське серце кожного діаспорянина прагнуло допомогти, проте відсутність досвіду і відповідних структур не давала змогу таку кваліфікаційну допомогу надати. Тикались як кошенята то туди, то сюди. Бракувало бодай якого консиліуму, коли гуртом можна було виробити певну стратегію в діях у Інниній ситуації.

Мігранти з України,

що не мають постійного місця проживання в Німеччині , часто-густо мають дуже рідке уявлення про вирішення тих чи інших проблем, особливо медичних. Тут бракує досвіду, який роками збирається людиною-мешканцем того чи іншого міста чи району (бецірку). Чи можна діаспорянам принаймні таку інформацію обробити і створити базу даних  з українськомовних лікарів, юристів, перекладачів чи навіть соціальних працівників? Чи хотіли б українці малу частку свого часу віддавати громадській діяльності чи бути доступним в разі потреби надати допомогу потерпілому заробітчанину чи навіть українцю  з постійним місцем проживання в Німеччині?

Рухаючись загальноприйнятим принципом, протилежним до “один за всіх і всі за одного „, домішавши до нього ще й українське “моя хата скраю….”, ми лиш стверджуємо те, що самаритянство залишилось історично в біблійних легендах. В Німеччині його замінили безкомпромісні закони, яким сліпується більше, ніж клятвам Гіппократа чи моральному кодексу. Це скоріше може помітити вільний від звички слідувати сліпо законам українець. Змінити ж німецьку ментальність є практично неможливим. Якби це було можливим, то гарно зцементована зі законів і правил Німеччина склалася як паперовий будиночок в один суцільний конфуз. Так само вийшов би конфуз, якби українці почали раптом жити за загальноприйнятими правилами і законами. Проте між двома цими крайностями на сході і заході Європи можна знайти золоту середину. Німцям – спробувати так само ретельно виконувати закони людські, як вони це роблять з писаними на папері, а українцям – закони написані державами. Колись би то мусів настати Біланц (нім.), тобто  баланс.

А поки українцям Берліну

однозначно потрібно зібратися разом для створення координаційного органу, що міг би координувати не тільки культурні заходи діаспорських ініціативних груп і організацій, але слугувати знаряддям для консолідації сил, коли йдеться про важкі проблеми. Особливо, коли питання вимагає нагального вирішення, бо йдеться про життя і смерть людини. У випадку Інні нам дуже не вистачало підтримки  діаспори: хто, що, де і чим міг би допомогти. Поки права рука не знає, що робить ліва. Це про нашу діаспору.

Незважаючи на труднощі з координацією, багато хто відгукнувся на минулу статтю  про Інну К. і запропонував свою допомогу. Велика подяка  всім від родини Інни і Бериса! Багато хто пропонував фінансову підтримку. На разі ми спостерігаємо за станом здоров’ям Інни. Гроші потрібні вже більше на цілителів, ніж на медикаменти. В реаліях того, що сталося з мігрантами, варто запитати, чи доречно би було  українцям Німеччини створити фонд взаємодопомоги для таких випадків, коли терміново потрібна фінансова допомога для врятування життя людині, придбання ліків чи інших нагальних потреб. Збирання грошей на одну річ є не завжди ефективним. Можливо новостворена координаційна рада чи орган могли б створити фонд взаємодопомоги для українців в скруті, для українських нелегалів і їх  дітей. Тоді  і культурні заходи можна було проводити як солі-вечори, тобто вечори солідарності з проблемами соціально незахищених українців. Іноді навіть просте звертання до німецьких юристів вимагає фінансів, як це сталося у випадку українських мігрантів, справа чиїх знаходиться в німецькому суді.

Міждіаспорський орган, що не сторониться реальних проблем українців, незалежно нелегали вони чи влаштовані в Німеччині, а навпаки зможе скоординувати зусиля діаспорян на взаєморозуміння і взаємодопомогу один одному, на піднесення культури українців в німецькому суспільстві, припинити роз’єднаність між діаспорськими організаціями, міг би відновити відновити функцію Центрального представництва українців у Німеччині (ЦПУЕН).

ЦПУЕН

Існував близько шестидесяти років на території Німеччини. Він вирішував питання захисту прав  українців-емігрантів, зокрема на збереження культури. Періодично проводились з’їзди ЦПУЕН, що безперечно гуртували українство Німеччини.  В 2004 році дахова організація українців в Німеччині, або централя, остаточно припинила свою діяльність. Юридичні аспекти призупинення діяльності ЦПУЕН не дозволяють поновити її діяльність в Німеччині. Це не означає, що українці призупинили свою діяльність. Радше навпаки, і їм потрібна розумна скоординована співпраця. Українцям Німеччини потрібна центрова організація, про існування якої знали не тільки в Німеччині, але і у світі, до якої можна було звернутися за порадою, підтримкою, планувати діаспорські події розумно, вести дискусії  і тому подібне. Українцям необхідно знайти достатньо мудрості демократично вибрати делегатів до координаційної ради такої дахової організації. Тільки на принципі загальної участі кожного українця-діаспорянина Німеччини, незалежно належить він до діаспорської організації чи ні, в спільному процесі прийняття рішень щодо діаспорського життя, презентації українців в Німеччині та вирішення їх проблем, можливо відтворити нашу діаспору українців Німеччини як єдину цілісну одиницю, що є меншиною в Німеччині. Подальшим кроком стало би подання на визнання нашої меншини Німецькою державою, частиною якої є українці Німеччини.  А це допомогло б нам повноцінно існувати в німецькому суспільстві і захищати права українців на території Німеччини: не тільки плекати культуру, а дати згинути її носіям.

На цьому розповідь про Інну переривається, проте не закінчується.

Для нас всіх приклад Інни поставив питання:

чому було змарноване молоде життя в Німеччині?

Чому Інна не могла тут бути людиною, а була знаряддям? Чому її тіло мало за це поплатитися? Чому право на свободу пересування, право на працю було попрано на території демократичної європейської держави?

Можливо українцям треба чіткіше ставити питання соціального захисту своїх громадян в Європі, бо скоро не буде навіть кому повертатися в Україну….

Поділіться Вашими думками на блозі в коментарях, будь-ласка, на рахунок означеної проблематики.

Ольга Самборська, Берлін

30.04. 2009

3 thoughts on “Діаспора соціальна. Частина третя

  1. Дуже правильні думки про необхідність організованої солідарности з потребуючими. Іронією долі (або закономірністю згасання післявоєнних громадських структур), не тільки згаданий вами ЦПУЕН припинив діяльність 2004, але внедовзі опісля самозліквідувалася і Українська медично-харитативна служба, яка діяла в Мюнхені від 1945 року. У даному випадку, керівники організації, др Володимир М’ялковський і інж. Григорій Комаринський, обидва вже “осадчуківського” віку (під 90), не дочекалися нової зміни і “закрили лавочку”. (Про УМХС є стаття в українській Вікіпедії.)

    В Канаді, наприклад, існують дві структури, які помагають українським мігрантам, головно легальним, але також і тим, у кого проблеми зі статусом: Суспільна Служба Українців Канади (http://tor.ucss.info/ukr/index.html) і Канадсько-Українська Іміграційна Служба (www.cuias.org). Обидві організації існують як і за рахунок пожертв українського громадянства, так і урядових програм для інтеграції новоприбулих (курси англійської мови, орієнтація в соціяльних системах, тощо).

  2. Обітниця мовчання, або юридична допомога кандидатам на депортацію з Німеччини
    У Берліні без дозволу на перебування та без договору з роботодавцем працює, за різними оцінками, до 250 тисяч іноземців: українців, росіян, поляків тощо. Яким же чином вдається усе-таки дбати про їхні права?…..
    dali tut:
    http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4247688,00.html

  3. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що громадяни України, навіть на території власної держави не можуть отримати своєчасного лікування, через або відсутність професійних лікарів, особливо на регіональному рівні, які онко-хвороби плутають з гастритом чи гайморитом, або відсутність коштів для діагностики та лікування, хоча Конституція гарантує кожному право на безоплатну медичну допомогу та лікування….та чомусь дуже дорого безкоштовна медицина обходиться для наших громадян.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s