” А для нас вона і хліб, і сіль, і пам’ять, і джерело життя”

Українська пісня у світовому просторі

В.П.Коротя-Ковальська

До української пісні протягом багатьох століть серед народів світу завжди проявлявся великий інтерес. Так, перші записи українських пісень з’явилися ще в XVI ст. у східній Словаччині у граматці чеського вченого Яна Богослова. В період XVII – XVIII ст. і до наших днів спостерігається великий вплив української культури на російську і навпаки. Протягом XVIII ст. не один чужинець описує події нашої історії: німець Гендель видав “Історію українських козаків”, німецький письменник Гердер (1744 – 1803) обґрунтовуючи наукове значення і місце народної творчості в історії та культурі народів світу, висловив своє захоплення талановитістю українського народу в царині поезії і музики. Цей визначний діяч світової культури був впевнений, що, рано чи пізно, творчість України та її народ посядуть почесне місце у колі народів світу.

До українських мелодій звертаються відомі німецькі композитори, зокрема Йоган Бах (1665 – 1750). Українські пісенні елементи загалом виділено у більш як десяти його творах, зокрема, в одній із дванадцяти малих прелюдій Бах опрацював мелодію народної, популярної в Європі, пісні “Та не жур мене, моя мати”.

Одним із найцікавіших моментів у історії взаємин із німецькою професійною музикою було звернення композитора Людвіга Ван Бетховена до джерел української пісні у першій половині XIX с. З творчістю Бетховена навіки ввійшли в європейську музичну культуру і стали надбанням усього людства такі лісні, як “Ой на дворі метелиця”, “Од Києва до Лубен”, “Одна гора високая”, “Їхав козак за Дунай”. Пишучи свою оперу “Викрадення із Сералю”, великий французький композитор А.Моцарт скористався українськими пісенними мелодіями, а також увів їх у дванадцяту фортепіанну сонату.

З іншого боку, відомо також, що у Київській академії, заснованій Петром Могилою, студентський хор та оркестр виконували твори таких відомих італійських композиторів, як Палєстріна {XVI ст.) та Скарлатті (кінець XVII ст.), у маєтку останнього гетьмана Кирила Розумовського ставились італійські опери, виконувалися симфонії німецьких композиторів.

У 1737 р. у м.Глухові була відкрита музична школа, де готували співаків для придворної царської капели, де вчилися майбутні кобзарі, лірники, скрипалі, сопілкарі. За царювання Петра І та цариці Єлизавети в придворні штати було введено співаків, бандуристів, кобзарів з України, зокрема із Глухівської музичної школи. Співав там і наш великий філософ Григорій Сковорода.

У період ХVІІ –ХVІІІ ст. українська музика мала вирішальне значення для культурного розвитку Східної Європи, і в першу чергу Росії. За свідченням Мирослава Антоновича (“Збірник на пошану Григорія Китастого”, Нью-Йорк, 1960), українці принесли із собою до Росії:

– нотне письмо на п’яти лініях (так зване “Київське знамя”};

– куплетну (строфічну) пісню у вигляді “кантів”,

– поліфонічну партесну музику;

– нові літургічні мелодії, або ж варіанти старих традиційних мелодій, як ось київський, болгарський, грецький та інші розспіви.

Українська монодія (українські розспіви) та українська партесна музика, принесені в Росію українськими співаками, композиторами, теоретиками і взагалі українськими переселенцями, за висловом дослідника російської минувшини П.Безсонова, просто “колонізували Росію”. На початку XVII ст. “усе малоросійське було у значній моді й шані в Москві” (В.Перетц “Малорусское влияние в Москве XVII – XVIII вв.). Творчість двох високо обдарованих композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського вважається “золотою добою” української церковної музики в Києві та при царському дворі.

Пісні про кохання рано з’явилися в Україні і теж були занесені на російські простори. Ось як пише Іван Огієнко у своїй праці “Українська культура” ( Вид-во книгарні Є.Череповского, К., 1918): “…Семінаристи в Костромі в половині ХVІІІ-го віку співали пісні: “Ой за гаєм, гаєм, гаєм зелененьким”, або “Ой полола горлиця лебеду” і такі інші. Ці пісні несли до Москви наші земляки-вчителі, що розходилися тоді по всій Росії. В Москві та Петрограді в другій половині ХVІІI-го віку наша пісня народна була дуже поширена, що видно з рукописних або друкованих співаників, скажемо, Чулкова, Новикова й інших, де завжди були українські пісні. В рукописах ХVІІІ віку знаходимо багато українських народних пісень, перероблених на московський лад, скажемо: “Посею я лободу”, “Да орал мужик при дорозе”.

Пісня наша дуже одбилась і на церковнім співі; так, прислухайтесь до Лаврського співу, де є мотиви наших народних пісень”.

Михайло Глінка (1804 – 1857), що часто гостював у маєтку Тарновських (Качанівка), що на Чернігівщині, пишучи деякі частини свосї опери “Руслан і Людмила”, використав український козачок, складав мелодію на слова Віктора Забіли “Не щебечи, соловейку”. Згадаймо ще й Петра Чайковського, композитора-напівукраїнця, який у багатьох своїх творах використовує народну пісню. В останній частині його Другої симфонії звучить українська веснянка “Журавель”, козацько-чумацьку мелодію чуємо в головній темі другої частини Першого концерту (рід сонати) для фортепіано з оркестром, а в першій темі останньої частини цього концерту маємо майже не змінену мелодію веснянки “Вийди, вийди, Іваночку”.

Знала європейська громадськість і про духовне надбання “козацької республіки”. Висока пісенна поезія і музика презентували оригінальний епос – думи. Кобзарі, народні бояни виступають з концертами в Європі вже у XV ст. (Г.Нудьга) і завойовують прихильність слухачів. Європейські філологи XVI ст. пишуть про українську пісню як про високорозвинену і багату на образи і символіку, а думи та історичні пісні виставляють на перше місце в Європі. Українську народну поезію світ сприймає ще й тепер як козацьку. В Америці й Австрії можна почути колискові пісні про козаків та їхніх дітей. За свідченням Я.Штелліна, українська бандура в середині XVII ст. була добре відомою у Німеччині, тож він описав Україну як особливий музичний край. Від майстерності українців у співі, музикальності й умінні грати на бандурі Штеллін був просто в захопленні: “Я знав кількох знаменитих бандуристів, які могли одночасно співати, грати й під звуки ними ж граних мелодій прекрасно танцювати й не перериваючи гри підносити до уст і випивати повну шклянку вина, поставлену на його бандуру” (Известия о музыке в России // Музнаследство, 1935).

Загальну повагу й пошану кобзарі та лірники мали й між простим народом українським. Про їх значення писав Пантелеймон Куліш у “Записках о Южной Руси”: “Нищая братия в Малороссии заслуживает особенного внимания… [Они] занимают первое место по развитию поетических и философских способностей”. Джерелом думи “Про бурю на Чорному морі” Костомаров називає християнські легенди, біблійні оповідання про пророка Йону, шотландські, датські й скандинавські балади [М.Костомаров. “История козачества в памятниках южно-русского народного песенного творчества”).

Не виключено, що Франція почула українські пісні ще від дочки Ярослава Мудрого Анни, дружини французького короля, а згодом французької королеви. Пристрасним популяризатором “козацької нації” був у Франції знаменитий письменник Проспер Меріме, а бездоганно обізнаний з національним характером українців Боплан говорив: “Ця нація співає, плачучи”.

1747 року в передньому слові до своїх поезій німецький поет Гегедорн писав, що козацькі думи, яких співають, приграючи на бандурі, можуть сперечатися за першість з найулюбленішими піснями французів та італійців.

Основоположником чеської і словацької україністики називають одного з найвизначніших діячів всеслов’янської культури Павела Йозефа Шафарика, який, за словами Григорія Нудьги, “першим науково обґрунтував місце української мови і поезії серед слов’янських народів, дав високу оцінку українській пісні, підніс її загальноєвропейський авторитет”. 3 повагою і захопленням говорить Шафарик про збірки пісень та дум М Максимовича, М.Цертелєва, І.Срезнєвського.

У ХХ ст. в колишній Чехословаччині видається антологія української народної пісні “Україна співає”, а збірник 1952 р. “Козацькі думи” вміщує 29 зразків українського епосу.

Один із родоначальників німецького романтизму І.Гердер у збірнику “Голоси народів у піснях” пише, що він схиляється перед українською культурою. Його послідовник Ф.Боденштадт у 1844 р. видав збірку “Поетична Україна”, що містить 8 перекладених дум і 35 пісень Після з’яви видань В.Антоновича, П.Чубинського, М.Лисенка та інших збирачів і дослідників українського фольклору наші пісні зазнали слави і широкого розголосу у усьому світі

Серед співаків-бандуристів козацького роду, які віддано служили матері Україні, вирізняється виходець із Слобожанщини Василь Ємець – син талановитого механіка і красуні-матері, яка добре співала. Закінчив гімназію, потім Харківський та Московський університети. Грати на бандурі навчився у сліпих бандуристів-подорожників. У Москві виступав на концертах і вчився співу в італійського професора Максиміліана Поллі, там же був визнаний бандуристом-віртуозом. Під час визвольної боротьби українського народу проти більшовиків у 1919 р. він стає наслідувачем кобзарів часів козаччини. З бандурою за плечима замість рушниці він побував на всіх фронтах. Згодом переїхав до Праги, де створив Капелу бандуристів.

Немає майже жодної країни в Європі, куди б не завітала Ємцева кобза та його чудовий голос. Він був першим українським митцем, який виступав у знаменитому Голівуді, першим заграв на бандурі “Місячну сонату” Бетховена та твори інших геніальних композиторів світу. Він мав незвичайний успіх у прихильників української пісні та бандури, про що писала світова преса. Але й сам артист-кобзар був літератором, піднімав козацьку тематику у книжках “Відродження бандури” (1912), “Музичні Інструменти княжоі доби” (Торонто, 1955), “Про козаків-бандурників” (Голлівуд, 1961) тощо. Власними руками Василь Ємець зробив не одну бандуру. Найвищого свого розвитку українська кобзарська музика сучасності завдячує саме віртуозові гри на бандурі, професорові Василю Ємцю. який підняв її до тої вершини, з якої бандура і пісня – творіння українського народу стали зрозумілими і дорогими кожній людині в світі.

Щодо хорового мистецтва, то в Україні його високий рівень, його мистецький прапор не схилявся ніколи. Ще літописи XII ст. свідчили про хоровий спів наших предків. Студійський устав Києво-Печерської лаври, запроваджений там св. Теодосієм 1029 р., головну увагу віддає хоровому церковному співу. Школа “Деместиків” (співаків), заснована при Десятинній церкві князем Володимиром у X ст., хори Київського Братства чарують чужинців – Гербінія (1575) році і диякона Павла Алепського (1654). Російська царська капела, у складі якої були українці, під диригентством Бортнянського дивує співом Гайдна і Бетховена. В 1769 р. у Відні звучали опери наших корифеїв Бортнянського (“Креонт”, “Алкід”, “Стратоніка”) та Березовського “Демофонт”, які за оцінкою О.Кошиця є фаховими операми найвищого гатунку. Національна опера пройшла шлях від Гулака-Артемовського, Ніщинсьтого, Вербицького, Воробкевича, Аркаса та Січинського і стала на повний зріст у партитурах М.Лисенка і П.Сокальського. При всій європейській техніці в їхніх творах на першому плані стоїть національний дух.

Цікаво, що бібліотека Московського синодального училища протягом 1898 р. назбирала на території колишньої Росії (головно в Україні) величезну кількість творів на 3, 4. 8, 12, 16, 24 голоси; “Концертів” – 1428 творів, “Служб Божих (Літургій) – 23, різних “Духовних пісень (Псалмів) – 628. Тож XVII і XVIII ст. були добою високого підйому композиторської творчості. Та зі смертю Бортнянського (1825) вона ніби завмирає, але згодом відновлюється у визвольному русі української нації 1917 р. За спогадами О.Кошиця, у ті часи, разом із автокефалією української церкви, виникає і нова школа церковної музики, яка базується на народній українській пісенній творчості, що позначається на вільній композиції (К.Стеценко, М.Леонтович, О.Кошиць. Я.Яциневич, П.Козицький, МВериківський), так і на гармонізації прадавніх мелодій

Відомий музикознавець, професор празького Карлового університету Зденек Неєдлі дав найвищу оцінку оранжировці української народної пісні для хору, назвавши її “мистецтвом самобутнім, оригінальним і високим, якого не має жодний народ і яким Україна може гордитися”.

Але, як відомо, на початку XX ст. про існування України як держави у світі мало хто знав. Їй потрібна була вагома презентація і тому в 1919 р., за дорученням Голови Директорії Симона Петлюри та Міністерства освіти УНР, О.Кошиць терміново організовує Українську республіканську капелу і того ж року виїжджає у велике гастрольне турне по країнах Європи, а потім Північної та Південної Америки. Українська пісня стає у світі сенсацією 20-х років XX ст.

Величезною заслугою керівника хору О.Кошиця перед своєю державою і світовим музичним мистецтвом є те, що зумів так просто і легко закохати в Україну майже цілий світ. Саме йому ми завдячуємо за те, що світ переконався: Україна має “античну цивілізацію, пречудовий, багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси” (Париж). Його називали “найліпшим диригентом”, для якого ефект не був метою передавати почуття, а тільки засобом “від серця до серця, з таємности і ніжности аж до козацької буйности. В ньому знайшла Україна найліпшого чоловіка дома і для заграничної пропаганди” (Ярослав Кржічка).

Обробки українських пісень О.Кошиця, з англійськими текстами, розійшлися мільйонами примірників. Цінним виданням є кілька томів спогадів про гастролі капели. Значення для України цієї поїздки надзвичайна. Великий скарб, пісню, яку Б.Лепкий називав “благовісницею кращого життя”, світ зрозумів і прийняв, як земля приймає сонячну енергію.

У різні часи українську землю залишали її талановиті дочки й сини, через певні обставини мусили селитись у Німеччині, інших країнах Європи, у Канаді, Америці, Австралії і там знаходили собі роботу у сферах економіки, освіти, політики, права, культури та мистецтва. Тільки “Книга митців”, видана у Торонто у 1954 р. називає імена Надії Багрій (співачка, сопрано), Марії Брездень (співачка, лауреат фестивалю в Торонто), Євгенії Винниченко-Мозгової (оперна співачка), Михайла Галенського (співав в Україні, у Варшавській опері та в інших містах Східної Європи, чотири рази об’їхав чимало міст Канади та США, у 1938 р. дістав золотий ключ від м.Торонто), а також Василя Ємця.

Знає Канада та Америка імена великих диригентів родом з України Григорія Китастого, керівника Капели бандуристів їм. Т.Шевченка; Богдана Ковальського, диригента. що керував хорами у Монреалі, Торонто, Садбурі та Віндзорі, Володимира Колесника, нашого сучасника, що працював з різними хорами Канади, Америки та Австралії, залишив після себе багато хорових записів, серед яких 35 вокальних концертів Бортнянського. Весь світ аплодував знаменитому хору ім. Г.Верьовки під керівництвом славетного диригента А.Авдієвського.

Серед вчених фольклористів вагоме місце займає ім’я Ярослава Рудницького (1915 – 1995) який у багатотомник зібрав “Матеріали до українсько-канадійської фольклористичної діалектології”. У цій праці Я.Рудницький вміщує пісні про Канаду, пісні й спогади про “Старий край” (Україну), також українські народні пісні із збірки Йосафата Дзьобки, збирача усної народної творчості в Канаді. У 1960 – 1961 р. він видає аналітичну версію своїх “Матеріалів”, (що було надзвичайно позитивним явищем в українсько-канадській фольклористці), і цим познайомив англомовний науковий світ із красою української пісні.

Серед музикознавців діаспори досить відоме ім’я Зіновія Лиська, який ще у 1949 р., поруч із колегами В.Витвицьким та А.Ольховським, брав активну участь у написанні музикознавчих статей для “Енциклопедії українознавства”. 3 1961 р. він очолює Український музичний інститут у Нью-Йорку, є членом Міжнародної Ради Фольклорної Музики, редактором церковно-релігійної спадщини О.Кошиця. Етномузиколог, людина різносторонньої культурної діяльності, що була в центрі всіх важливих починань у музичному світі довоєнної Галичини, він є і одним із найавторитетніших музикознавців діаспори. З 1964 року Зіновій Лисько почав готувати десятитомник пісенної творчості (“Українські народні мелодії”), в якому зібрано близько одинадцяти з половиною тисяч пісень. Як вважає автор вступної статті “Визначне досягнення української музичної фольклористики XX ст.” Володимир Сивохін, “десятитомник Зіновія Лиська в ділянці української народної музики – одна з найвагоміших праць українського етномузикознавства взагалі та один із найбільших збірників у світовій літературі подібного роду. Появу цієї монументальної антології в світі за значимістю порівнюють з десятитомною “Історією України-Руси” Михайла Грушевського, оскільки українські пісні – це історія народу, показник його життя або поетична біографія української людини”.

Світ народної афористики вражає багатьох музикознавців світу художньо-образним багатством, логічною довершеністю. Перша ґрунтовна праця доктора Г.Трітена “Про народні пісні запорізьких козаків” надрукована німецькою мовою 1640 р. У 1859 р. Г.Милорадович зробив спробу зібрати бібліографічні дані про переклади українських пісень і критичні матеріали мовами народів Європи у статті “Иностраные сочинения о Малороссии” (“Черниговские губернские ведомости”, 1895). Окремих питань даної проблеми у різні часи торкалися у своїх етнографічних працях М.Сумцов, М.Драгоманов, М.Дашкевич, В.Гнатюк, І.Франко, К.Квітка. Серед сучасних мистецтвознавців над цією темою працювали О.Дей, Ф.Погребенник, С.Грица та інші. “Українську пісня в світ” (Київ, “Музична Україна, 1989”) – так назвав свою працю видатний львівський письменник Григорій Нудьга, який спробував, покладаючись на зарубіжних вчених і літераторів різних націй і епох, зібрати і проаналізувати їх захоплення українською піснею, розкрити таємниці цього дивовижного феномену, який іноземці називають “загальнолюдським” і “універсальним”. Його праця “Українська пісня в світі” (Київ, “Музична Україна”, 1989). Через історичний шлях пісні розкриває творчий характер, геніальність українського народу, на якому, за висловом Д.Павличка, “лежить печать не тільки певних генетичних ознак праслов’янства, а й соціальних та національних проблем”.

Ще один факт. У середині тридцятих років XX ст., в період закритих кордонів СРСР, у Брюсселі проходив Міжнародний конкурс на кращу народну пісню. Представників із України не було, але приїхали студенти із Швейцарії, і серед різних пісень заспівали німецькою мовою баладу “Ой не ходи, Грицю”, оголосивши її українською. Члени журі, визначні музикознавці і композитори Європи, були вражені, а після перевірки, чи справді вона народна (бо дуже досконала мелодія), присудили їй перше місце серед пісень народів світу. Текст пісні з нотами був надрукований у конкурсному збірнику першим (“Діло”, Львів, 1931, 12 січня). Презентація української народної пісні продовжується і досі, але таїна її вселюдського феномену загадкова, як і всі Божі творіння світу. А для нас вона і хліб, і сіль, і пам’ять, і джерело життя.

Взято з Українознавство