Життя, що пробилося крізь жорстокість


Ольга Самборська, 19.04. 2009
19 квітня 2009 року в місті Равенсбрюк (Німеччина) відбувся мітинг вшанування пам’яті жінок  і дітей, що по-звірячому були замордовані у концтаборі для асоціальних і жінок зі східної Європи. Тут жінки з України, Росії, Белорусії, Польщі, Чехії, Словаччини, Франції, Східної Німеччини та інших країн примусово працювали на текстильну індустрію нациської Німеччини. Виконавцем замовлень на фронт була фірма Сіменс (Siemens).  Концтабір діяв неподалік Равенсбрюку. Від жителів міста його розділяло озеро.
ozero-bilja-ravensbrukuОзеро називають Шведтзее (Schwedtsee). Воно відзеркалює у прозорій воді шпилі місцевої церкви, будинки, де зараз живе післявоєнне покоління.
Між містом і табором – пустка у відстань озера. За словами свідків, ця пустка була не лише фізичною. Так це було за часів війни, так залишилось і сьогодні. Елізабет Кунеш (Elisabeth Kunesch), колишня в’язень концтабору, розповіла про будівництво на озері Шведтзе  туристичної гавані для електричних човнів та інших розваг. Їй важко уявити, що на місті мук і катувань буде розважальна програма для місцевих. Колишні в’язні Равенсбрюку виступають за те, щоб озеро залишалось недоторканим без розважальних заходів.
А поки  душі спалених в концтабірному крематорії, чий попіл було розсипано над озерною гладиною, очистили його до неземної прозорості і чистоти. Але чи до душевної прозорості і чистоти тих, хто залишився жити?
А може це сльози тих, що скапують і досі від відчаю і безсилля, несправедливості і зневаги до життя, скапують і досі до озера, не даючи йому помутніти?
Табір в Равенсбрюці було організовано спеціально для жінок, щоб показати “назовні”, що до них ставляться по-особливому як до жінок на відміну від загальних таборів з чоловіками-працівниками. Насправді це був лиш дешевий трюк. До жінок ставились так само, як і до в’язнів інших таборів, а подекуди навіть гірше.
Тільки каміння на березі озера німотою своєю підтвердить те, що занімило сказати свого часу гестапівцям і користувачам праці  найманих жінок -примусових робітниць з Східної Європи. А кришталево-чиста озерна вода підтвердить, що своїми безневинними душами, що насильно були розлучені з тілом, спаленим до праху і змішаним з озерним мулом, вони навічно очистили це місте від зла. Вони заплатили занадто високу ціну, щоб блюзнірство розчинене на користі, мало шанси на існування.
chysta-voda-ravensbrukuЯкби не багатометровий пам’ятник знесиленим жінкам над озером серед мальовничих  берегів, які направила свій на віки застиглий погляд до міста Равенсбрюк,
monument-in-ravensbruck
то мало хто міг би уявити це місце катівнею. Контраст між гармонією природи і затаєною скорботою примушує відчувати потребу реваншу над смертю, злом, малодушністю, що віддалені від нас в віковому просторі всього лиш у 70 років. А може це так здається, що лиш віддалені? Ці жінки закам’яніли в камені, щоб дивитись нам у вічі сьогодні і ставити одне і теж питання: чи подолане зло?
pamjatnyk-v-ravensbrucіВ  64 річницю звільнення табору від фашистів-експерементаторів над людськими долями сюди приїхали колишні в’язні концтабору, близькі і рідні замордованих, офіційні особи від міста Берлін-Брандербург, представники дипломатичних установ, щоб віддати шану і покласти квіти до пам’ятника жертвам.
gosti-ravensbruku
Нажаль, організатори днів звільнення Mahn- und Gedenkstätte Ravensbrück виявилися не досить чутливими до національних календарних святкувань потенційних учасників події, які цього року співпадали з святкування Пасхи віруючими східного християнського обряду. Минулого року подібна ситуація спіткала єврейських учасників, коли на дні звільненя Равенсбрюку припали єврейські релігійні свята. Єврейської делегації присутньої в 2008 році не було. В цьому році ситуація повторилася з українцями. Багато українських жінок і тих, хто кожного року бере участь у почестях, приїхати не змогли. З українських жінок, хто пережив Равенсбрюк, була присутньою лише Марія Іллінічна Фролова, 86-літня голова українського комітету жінок-в’язнів Равенсбрюку.marija-frolova
Марія Іллінічна проживає  в місті Сімферополі в Україні. Повна енергії, вона проводить величезку виховну роботу з молодим поколінням Криму, доносячи правду про трагедію війни, примусову працю на території Німеччини.
Від офіційних організацій на мітингу були присутні представники посольства України в Німеччині і Обєднання Українських Жінок в Німеччині (ОУЖН). Завдяки цьому червоно-біло-зелена палетта квітів біля пам’ятника над озером розчинилась жовто-блакитними кольорами.вінок від ОУЖН
vinok-vid-posolstva-ukrajiny-v-berlini
Невідомо, чи існує міра сповна віддати шану тим, хто потрапив в скрежалі історії, кого вона зім’яла, знищила, так і залишивши своє панівне зверхнє -“історія”. Історія тоді, історія тепер. Важко знайти ту межу, де історія міняється і чи міняється взагалі. Якщо ж відбувається останнє, то ми є перманентними жертвами цієї священної історії, носителі її предписів і вказівок. Так мені думалось, коли я тримала вінок памяті жінкам-українкам від жінок-українок Німеччини. А змусила мене до цього сама ситуація. Покладати квіти виявилось нікому, тобто бодай якої позначки “Україна” я не знайшла. В той час коли колона делегацій з квітами рушила до стіни з надписами країн, звідки походженням були в’язні концтабору Равенсбрюк, я вирушила в нікуди. Логічно згідно вказівкам пані Історії треба було покласти квіти до Совєтуніон. Туди поклали вінок бєлоруси.
Непевність буття України між двома колоніальними системами ніби викреслює ії з історії як таку, однак не вкресливши її в жодну іншу історію. На моє звертання до директора музею Ілзи Ешенбах ()
з питанням про долю українського меморіального місця, вона запропонувала повішити меморіальну дошку на стіні з тильного боку огорожі території Равенсбрюку. стіна в Равенсбрюці
Подібний досвід з тотожністним увічненням мали і бєлоруси. Вони вже скористалися наданою можливістю і прибили на вказану стіну відповідну дошку.
меморіальна дошка від Білорусії в РавенсбрюкуПроте меморіальною цю стіну назвати важко, хоча зявилося там кілька інших пам’ятних дошок, зокрема від  Польщі і приватних осіб в пам’ять рідних. Стіна є абсолютно не проглядною і радче глухою. Мати таке місце пам’яті для тих, хто не вписався в стандартну історію, є чи не знущанням над ними. Та чи не вистачить вже тих знущань?
Важко інтерпретувати такий підхід до вирішення проблеми увіковічнення пам’яті жертв концтабору, адже насправді знаки памяті потрібні не померлим, а нам, живим, щоб такими залишатися. Жінки колишнього совєтського простору мають одну на всіх кімнату-музей. Бо це історія. “Так було, нічого змінити не можна,”- ніби повторила вже почуті мною слова директорки музею  навіть доктор Рамуна Сантіс, що займається історією Східної Європи в берлінському університеті. Вона розповіла, що подібну важку дискусію вони мали і з німкеннями Східної Німеччини, яких немало згинуло за стінами концентраційного табору. Тоді це питання так ніяк і не вирішилось.
Німці люблять вживати вислів “errienerung kultur”  і навіть хизуватись, як багато вони в цій поминальній культурі досягли. Спостерігається проте тенденція, що їх культура вшанування не завжди може співпадати з такою інших культур. Налякані дискурсом націонал-шовінізму, виконавці сьогоднішніх історичних проектів в Німеччині переводять свій досвід на інших суб’єктів історичного розвитку, не вдаючись до детатей тієї чи іншої ситуації. Про таке кажуть, хто обпалився раз, то і на воду буде дути. Але не можна мішати праведне з грішним і в кожному запиті на тотожністне вираження вбачати націоналістичний, тобто близький до нациського, зміст. Якщо з’явиться в музейному просторі місце жінкам-українкам, яких було мало не дві третини ув’язнених, то просто буде відновлена історичне справедливість. Україна має і пише свою історію так само, як і інші. І не треба її заганяти в ті чи інші відведені недалекоглядними виконавцями проекти. За цю історію треба стояти руками і ногами. А підтримка прийде нам навіть з того світу від тих, хто на цю історію заслужив.
Я довго дивилася на квіти, які кинули люди в озеро. Червоні голівки гвоздик і троянд попливли з водою. Була ніби звичайна картина квітів на воді. Але на мить я звернула увагу, що насправді квіти не пливли самі по собі, ніби піднесені водою. У воді квіти змінили положення своїх стебельків так, ніби їх хтось з іншого боку, з озерної глибини взяв у руки.
квіти на водіКола на воді, що розходились від квітів, містичо справляли враження, що ніби хтось щойно пішов під воду, а не спочивав там довгі післявоєнні роки.  Озеро живе життями страченних. Воно дало їм ніби тимчасовий притулок на час, поки остання несправедливість не зникне з лиця землі.
Жінки з глибини озера ніби хочуть нам довести свою присутність з нами, свою живучість.
Історія, якою б жорстокою вона була, не може ділити людей на тих, хто був колись в якійсь імперії. Українки, жертви Равенсбрюку, живуть з нами сьогодні, в вільній Україні. Вони спілкуються з нами через озеро Шведщзее. Вони довели мені свою присутність сьогодні. Нам залишається довести свою.