Вклю­чен­ня в за­галь­но­єв­ро­пей­сь­кий куль­ту­р­ний про­цес


М. Нечиталюк

gazetyОгля­да­ю­чи сьо­го­д­ні стан на­у­ко­во­го вивчен­ня укра­їн­сь­кої пре­си від її за­ро­джен­ня і до­ни­ні, ма­є­мо до­ста­т­ні під­ста­ви ствер­джу­ва­ти, що впро­довж ми­ну­ло­го, ХХ сто­літ­тя, сфор­му­ва­ла­ся і роз­ви­ну­ла­ся окре­ма на­у­ко­ва га­лузь жу­р­на­лі­с­ти­ко­з­нав­с­т­ва — іс­то­рія укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки, яка співі­с­нує з та­ки­ми від­но­с­но са­мо­стій­ни­ми на­у­ко­ви­ми ди­с­ци­п­лі­на­ми, як іс­то­рія і те­о­рія пре­си (пре­со­з­нав­с­т­во, ча­со­пи­со­з­нав­с­т­во), іс­то­рія і те­о­рія пу­б­лі­ци­с­ти­ки (пу­б­лі­ци­с­ти­ко­з­нав­с­т­во) та те­ле­ра­ді­о­жу­р­на­лі­с­ти­ка.

Пи­тан­ня про час і мі­с­це за­ро­джен­ня за­галь­ної на­у­ки про жу­р­на­лі­с­ти­ку має, на наш по­гляд, дис­ку­сій­ний ха­ра­к­тер. Ав­то­ри пер­шо­го те­о­ре­ти­ч­но­го кур­су “Українська жу­р­на­лі­с­ти­ка на тлі до­би”, ви­да­но­го у 1993 ро­ці в Мю­н­хе­ні, Оль­герд Бо­ч­ков­сь­кий і Сте­пан Сі­ро­по­л­ко до­три­му­ю­ть­ся по­гля­ду, що “Батьківщиною те­о­рії жу­р­на­лі­з­му до­во­ди­ть­ся ви­зна­ти Ні­ме­ч­чи­ну”(1). По­чат­ки на­у­ко­вої те­о­рії про жу­р­на­лі­с­ти­ку во­ни ви­во­дять з фа­к­ту ви­кла­дан­ня си­с­те­ма­ти­ч­них кур­сів жу­р­на­лі­з­му у ні­ме­ць­ких уні­вер­си­те­тах, по­чи­на­ю­чи з 1895 ро­ку, та по­яви пер­ших під­ру­ч­ни­ків про­фе­со­рів Ко­ха, Бю­хе­ра, Бру­н­гу­бе­ра і До­ві­фа­та. Усі ці під­ру­ч­ни­ки, під­кре­с­лю­ють во­ни, ви­й­ш­ли в пер­шо­му де­ся­ти­річ­чі цьо­го сто­літ­тя (тобто, ХХ-го. — М.Н.) й ще до­сі не втра­ти­ли сво­го пе­да­го­гі­ч­но­го зна­чен­ня (1; 18). Ціл­ком зро­зу­мі­ло, що на­зва­на на­у­ко­ва лі­те­ра­ту­ра про жу­р­на­лі­с­ти­ку, яка вва­жа­ла­ся пер­шим “обгрунтуванням са­мо­стій­ної “науки про ча­со­пис” (1; 18), ста­ла пе­в­ним дже­ре­лом для на­пи­сан­ня ще у 1937 ро­ці не­за­кін­че­но­го кур­су Оль­гер­да Бо­ч­ков­сь­ко­го “Основи жу­р­на­лі­з­му” та йо­го про­дов­жен­ня, яке здій­с­нив Сте­пан Сі­ро­по­л­ко, ко­ри­с­ту­ю­чись най­но­ві­шою, у ме­жах 30-х ро­ків, спе­ці­аль­ною лі­те­ра­ту­рою, по­да­ною на­при­кі­н­ці йо­го пра­ці. Крім ні­ме­ць­ких під­ру­ч­ни­ків з те­о­рії жу­р­на­лі­с­ти­ки, ді­а­с­по­р­ні те­о­ре­ти­ки укра­їн­сь­кої пре­си ко­ри­с­ту­ва­ли­ся більш ши­ро­кою ле­к­ту­рою, у то­му чи­с­лі — під­ру­ч­ни­ком фра­н­цу­за Де-­Жу­в­не­ля “Журналізм у 20 ле­к­ці­ях” та не­на­з­ва­ни­ми пра­ця­ми ци­то­ва­но­го іс­то­ри­ка ан­г­лій­сь­кої пре­си Ро­би­н­са. От­же, во­ни спи­ра­ли­ся на сві­то­ву лі­те­ра­ту­ру з жу­р­на­лі­с­ти­ки, з од­но­го бо­ку, і на пра­к­ти­ч­ний до­свід укра­їн­сь­кої пре­си, за­фі­к­со­ва­ний у ба­га­тьох стат­тях, дру­ко­ва­них пе­ре­ва­ж­но у львів­сь­кій га­зе­ті “Діло” та за­ру­бі­ж­ній (че­сь­кій) пе­рі­о­ди­ці — з дру­го­го.

У ті­с­но­му зв’яз­ку із за­хі­д­но­є­в­ро­пей­сь­кою те­о­рі­єю жу­р­на­лі­с­ти­ки тре­ба, ма­буть, роз­г­ля­да­ти і по­яву у Ре­ген­с­бу­р­зі 1946 ро­ку пер­шо­го навчаль­но­го кур­су для сту­ден­тів Укра­їн­сь­ко­го тех­ні­ч­но-­го­с­по­дар­сь­ко­го ін­сти­ту­ту укра­їн­сь­ко­го емі­г­ран­та Ар­ка­дія Жи­во­т­ка “Історія укра­їн­сь­кої пре­си” (на пра­вах ру­ко­пи­су, об­ся­гом 196 сто­рі­нок ма­ши­но­пи­су та з до­да­т­ком ши­ро­кої біб­ліо­гра­фії спе­ці­аль­ної лі­те­ра­ту­ри і дже­рел). Пі­з­ні­ше, у 1989-1990 ро­ках, цей курс пе­ре­ви­да­но по­лі­гра­фі­ч­ним спо­со­бом у Мю­н­хе­ні, а в 1999 ро­ці — у Ки­є­ві (6). Не­зва­жа­ю­чи на ду­же не­дба­лу ко­ре­к­ту­ру мю­н­хен­сь­ко­го ви­дан­ня, во­но три­ва­лий час за­ли­ша­ло­ся од­ним із най­г­рун­то­в­ні­ших по­сі­б­ни­ків для сту­ден­тів-жур­на­лі­с­тів і, ма­буть, за­ли­ша­ти­ме­ть­ся аж до по­яви про­е­к­то­ва­но­го, але ще не на­пи­са­но­го ба­га­то­то­м­но­го кор­пу­су “Історія укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки”. Що ж до мо­ж­ли­вих на­ві­ю­вань з бо­ку ні­ме­ць­ких на­у­ко­вих дже­рел, впли­вів і мо­ж­ли­вих за­по­зи­чень, то це пи­тан­ня ще по­тре­бує вивчен­ня. Тіль­ки в по­ряд­ку при­пу­щен­ня, мо­ж­на бу­ло б шу­ка­ти кон­це­п­ту­аль­них зв’яз­ків з ні­ме­ць­ки­ми ка­те­дер-­жу­р­на­лі­с­та­ми у ви­ро­б­лен­ні А.Животком стру­к­ту­р­но-­хро­но­ло­гі­ч­ної пе­рі­о­ди­за­ції жу­р­на­лі­ст­сь­ко­го про­це­су. Але для цьо­го по­трі­б­но зве­р­ну­тись до ні­ме­ць­ких дже­рел.

На­зва­ні дві на­у­ко­ві пра­ці трьох пре­д­ста­в­ни­ків укра­їн­сь­кої ді­а­с­по­ри, що по­хо­дять зі Схі­д­ної Укра­ї­ни (Бо­ч­ков­сь­кий — з Херсо­н­щи­ни, Сі­ро­по­л­ко — з По­л­та­в­щи­ни, Жи­во­т­ко — з Во­ро­ні­ж­чи­ни), — це ні­би вер­ши­на на­у­ко­во­го ай­с­бе­р­га, в ос­но­ві яко­го — ко­ло­саль­ний уза­галь­не­ний пра­к­ти­ч­ний до­свід про­фе­сій­них жу­р­на­лі­с­тів, ре­да­к­то­рів, ви­да­в­ців. І то­му бу­ло б не зо­всім слу­ш­но вва­жа­ти ті під­ру­ч­ни­ки днем на­ро­джен­ня жу­р­на­лі­с­ти­ко­з­нав­с­т­ва як все­за­галь­ної на­у­ки про за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції, так са­мо — іс­то­рії укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки як окре­мої га­лу­зі на­у­ко­вих знань. При більш пи­ль­но­му по­гля­ді на іс­то­ри­ч­ні дже­ре­ла ми мо­же­мо і по­вин­ні ба­чи­ти по­пе­ре­дни­ків і в Ні­ме­ч­чи­ні, і в Укра­ї­ні, що за­кла­да­ли пер­ші це­г­ли­ни для над­бу­до­ви, тобто для фор­му­ван­ня іс­то­ри­ко-­жу­р­на­лі­ст­сь­кої на­у­ки. При­ди­ві­мо­ся до цих пер­шо­дже­рел в Укра­ї­ні.

Фор­му­ван­ня іс­то­рії жу­р­на­лі­с­ти­ки як на­у­ки в Укра­ї­ні по­чи­на­ло­ся від пер­ві­с­них спроб си­с­те­ма­ти­за­ції на­ших знань про жу­р­на­лі­с­ти­ку і пе­рі­о­ди­за­ції жу­р­на­лі­ст­сь­ко­го про­це­су. Пер­ші озна­ки на­у­ко­во­го під­хо­ду до вивчен­ня укра­їн­сь­кої пре­си ба­чи­мо у про­б­ле­м­них стат­тях Іва­на Фран­ка 80-х, 90-х і 900-х ро­ків (“Наша пу­б­лі­ка”, “Альманах чи га­зе­та?”, “Дещо про на­шу пре­су” та ін.), у під­су­м­ко­вій стат­ті Оси­па Ма­ко­вея “П’ятдесятилітній юві­лей ру­сь­кої пу­б­лі­ци­с­ти­ки” (ЛНВ. — 1898), де ав­тор впер­ше за­про­по­ну­вав пе­рі­о­ди­за­цію га­ли­ць­кої пре­си (три пе­рі­о­ди: 1848-1861; 1861-1873; 1873-1898). На по­ча­ток ХХ сто­літ­тя при­па­дає спро­ба Іва­на Фран­ка за­сто­су­ва­ти у “Нарисі іс­то­рії укра­їн­сь­ко-­ру­сь­кої лі­те­ра­ту­ри” (Львів, 1910) ком­п­ле­к­с­ний лі­те­ра­ту­ро­з­нав­чо-­жу­р­на­лі­ст­сь­кий ме­тод до­слі­джен­ня і лі­те­ра­ту­ри, і жу­р­на­лі­с­ти­ки. Цей іс­то­ри­ч­ний на­рис, на від­мі­ну від ін­ших ана­ло­гі­ч­них праць (на­при­к­лад, “Історії лі­те­ра­ту­ри ру­сь­кої” Оме­ля­на Ого­нов­сь­ко­го, 1893; або “Огляду іс­то­рії укра­їн­сь­ко-­ру­сь­кої лі­те­ра­ту­ри” Оле­к­сан­д­ра Ба­р­він­сь­ко­го, 1910), від­зна­ча­є­ть­ся хро­ноло­гі­ч­но-­по­рі­ч­ним огля­дом змі­с­ту пе­рі­о­ди­ч­них ви­дань та опу­б­лі­ко­ва­них там ху­до­ж­ніх, пу­б­лі­ци­с­ти­ч­них і на­у­ко­вих тво­рів, ста­ти­с­ти­ч­но-­на­у­ко­вою об’єк­ти­в­ні­с­тю та ма­к­си­маль­ною біб­ліо­г­ра­фі­ч­ною ін­фор­ма­ти­в­ні­с­тю з кри­ти­ч­ним під­хо­дом до оцін­ки пе­рі­о­ди­ч­них ви­дань, ре­да­к­то­рів та ви­да­в­ців. Іс­то­ри­ч­ний на­рис Фран­ка про лі­те­ра­ту­ру і пре­су охо­п­лює май­же все Х1Х сто­літ­тя, за ви­ня­т­ком 90-х ро­ків. До­три­му­ю­чись ви­мог на­у­ко­во­го жа­н­ру кни­ж­ки про лі­те­ра­ту­ру (жа­н­ру “нарису”), Фран­ко сві­до­мо від­хи­ля­є­ть­ся від про­б­лем су­то жу­р­на­лі­ст­сь­ких (це він ро­бить у сво­їх про­б­ле­м­них стат­тях у пре­сі), а під­хо­дить до пре­си як до три­бу­ни ху­до­ж­ньо­го і на­у­ко­во-­пу­б­лі­ци­с­ти­ч­но­го сло­ва. Лі­те­ра­ту­ро­з­нав­чий під­хід до пре­си тут до­сить по­мі­т­ний. На цей пе­рі­од, тобто на по­ча­ток ХХ ст., при­па­дає ду­же ак­ти­в­на й ори­гі­наль­на роз­роб­ка Фран­ком те­о­рії пу­б­лі­ци­с­ти­ки, якою він по­чав ці­ка­ви­тись ще у ран­ньо­му ча­сі, у жу­р­наль­них ви­сту­пах 70-80-х ро­ків. Те­о­ре­ти­ч­ні здо­бу­т­ки Фран­ка у цій га­лу­зі до­слі­джу­ва­ли­ся у ря­ді фран­ко­з­нав­чих праць, зо­кре­ма у кни­ж­ці І.Курганського “Майстерність Фран­ка-­пу­б­лі­ци­с­та” (1974) та мо­їх — “Публіцистика Іва­на Фран­ка: Се­мі­на­рій” (1972) і “Зброєю пу­б­лі­ци­с­та” (1981). Не­да­р­ма фран­ко­з­на­в­ці на­зи­ва­ють Фран­ка “зачинателем те­о­рії пу­б­лі­ци­с­ти­ки”.

Під­су­мо­ву­ю­чи, мо­ж­на за­яви­ти, що пи­тан­ня на­у­ко­з­нав­с­т­ва в жу­р­на­лі­с­ти­ці ще не роз­ро­б­ле­ні на­стіль­ки гли­бо­ко, щоб мо­ж­на бу­ло чі­т­ко сфор­му­лю­ва­ти кон­це­п­цію іс­то­ри­ч­но­го роз­ви­т­ку української преси.

На по­ча­т­ках ХХ ст. по­ру­шу­ва­лась ще од­на ва­ж­ли­ва для фор­му­ван­ня іс­то­ри­ч­ної на­у­ки про укра­їн­сь­ку пре­су про­б­ле­ма — про час і мі­с­це її за­ро­джен­ня. Во­на й до­сі дис­ку­сій­на. У 1912 ро­ці в стат­ті “З-зарання укра­їн­сь­кої пре­си в Га­ли­чи­ні”, на­дру­ко­ва­ній у “Записках На­у­ко­во­го то­ва­ри­с­т­ва ім. Ше­в­чен­ка” (т.У), М.Возняк спро­бу­вав уто­ч­ни­ти пе­рі­о­ди­за­цію О.Маковея і по­су­ну­ти вглиб по­ча­т­ки га­ли­ць­кої пре­си. На йо­го ду­м­ку, “українські аль­ма­на­хи в Га­ли­чи­ні з-пе­ред 1848 ро­ку при­го­то­ви­ли в нас грунт під пре­су” (3; 140); та­ки­ми він вва­жає два ви­пу­с­ки аль­ма­на­ху “Вінок ру­си­нам на об­жин­ки” І.Головацького з 1846 і 1847 ро­ків.

Ні­би у від­по­відь на “галицький ва­рі­ант” по­ча­т­ків укра­їн­сь­кої пе­рі­о­ди­ки ві­до­мий га­ли­ць­кий до­слі­д­ник і жу­р­на­ліст В.Щурат (до ре­чі, постій­ний опо­нент М.Возняка) у юві­лей­ній стат­ті “Початки укра­їн­сь­кої пу­б­лі­ци­с­ти­ки”(13) пер­шим пре­со­вим ви­дан­ням ого­ло­сив хар­ків­сь­кий жу­р­нал “Укра­инский ве­с­т­ник”, ви­да­ний у 1816 ро­ці. Зго­дом цю ду­м­ку за­пе­ре­чив І.Брик, ви­сту­пи­в­ши у 1921 ро­ці в “Збірнику Львів­сь­кої Ста­в­ро­пі­гії” з ва­го­мим на­у­ко­вим об­грун­ту­ван­ням га­зе­ти “Зоря Га­ли­ць­ка” як пер­шо­го ча­со­пи­су в Укра­ї­ні (2), на що одер­жав прин­ци­по­ву від­по­відь у бро­шу­рі І.Кревецького “По­чат­ки пре­си на Укра­ї­ні” (Львів, 1927) (8), у якій ав­тор від­сто­ю­вав кон­це­п­цію про ін­шо­мо­в­ну пре­су як за­чи­на­те­ля укра­їн­сь­кої пре­си в Га­ли­чи­ні. Пер­шою та­кою га­зе­тою ав­тор ува­жав фра­н­цу­зь­ку “Gazette de Leopol” (“Львів­сь­ку га­зе­ту”), яку ви­да­вав про­тя­гом 1776 ро­ку фра­н­цу­зь­кий ко­мер­сант Ше­ва­льє де Ос­су­ді за зраз­ком ана­ло­гі­ч­них фра­н­цу­зь­ких га­зет у Вар­ша­ві (1758) та Від­ні (1759-1788). І.Кревецький зве­р­нув ува­гу на чи­с­лен­ну поль­сь­ку пе­рі­о­ди­ку, яка за­по­ло­ни­ла Га­ли­чи­ну ра­зом з ні­ме­ць­кою пре­сою аж до по­яви “Русалки Дні­с­т­ро­вої” у 1837 ро­ці. Ці фа­к­ти під­што­в­х­ну­ли йо­го до та­ко­го ви­снов­ку: “Львів аж до 1812 р. був оди­но­ким на всю Укра­ї­ну мі­с­том, де раз-у-­раз по­яв­ля­ли­ся ча­со­пи­си і яке під сим огля­дом на 35 літ ви­пе­ре­ди­ло всі ін­ші мі­с­та Укра­ї­ни” (8; 6). Що­до Схі­д­ної Укра­ї­ни, то пер­шою га­зе­тою у Хар­ко­ві він на­зи­ває ро­сій­сь­ко­мо­в­ний “Харьковский еже­не­де­ль­ник” (1812), в Оде­сі — три жу­р­на­ли фра­н­цу­зь­кою мо­вою (“Messager de la Russia Meridio­nal” — 1820, “Troubadur d’Odessa” — 1822, “Journal d’Odessa” — 1824”) і два — ро­сій­­сь­кою (“Вестник Юж­ной Рос­сии” — 1821, “Одесский ве­с­т­ник” — 1828), у Ки­є­ві — не­здій­с­нен­ний про­ект іно­зе­м­ця Фрі­д­рі­ха Мо­рі­ца “Киевская га­зе­та” (1834). Та­ким чи­ном, за І.Кревецьким, про­б­ле­ма по­ча­т­ків укра­їн­сь­кої пре­си роз­в’я­зу­є­ть­ся на ко­ристь не на­ці­о­наль­ної, а іно­зе­м­ної пе­рі­о­ди­ки. З цьо­го ви­пли­ва­ло, що іно­зе­м­на пре­са, осо­б­ли­во в Га­ли­чи­ні, ма­ла по­ту­ж­ний вплив на укра­їн­сь­ко­го чи­та­ча і цим стри­му­ва­ла пра­г­нен­ня ма­ти свою укра­їн­сь­ку на­ці­о­наль­ну пре­су, за­до­во­ль­ня­ю­чи йо­го ін­фор­ма­цій­ні по­тре­би.

Пе­ред іс­то­ри­ка­ми пре­си вже да­в­но поста­ла про­б­ле­ма — “Що вва­жа­ти за укра­їн­сь­ку пре­су?”. Так її упер­ше сфор­му­лю­вав ві­до­мий укра­їн­сь­кий біб­ліо­г­раф, іс­то­рик і те­о­ре­тик пре­си В.Ігнатієнко у двох стат­тях та бро­шу­рах: “Українська пре­са (1816-1923): Іс­то­ри­ко-­бі­б­лі­о­г­ра­фі­ч­ний етюд” (1926) і “Біб­ліографія укра­їн­сь­кої пре­си (1816-1916)” (1930). На поста­в­ле­не за­пи­тан­ня він від­по­ві­дає так: “… до ви­зна­чен­ня “що вва­жа­ти за укра­їн­сь­ку пре­су” му­си­мо при­кла­с­ти прин­цип те­ри­то­рі­аль­но-­ет­но­г­ра­фі­ч­ний, ко­м­бі­но­ва­ний з прин­ци­пом мо­ви… мо­же­мо вва­жа­ти за укра­їн­сь­ку пре­су всю пре­су, що ви­хо­ди­ла на те­ри­то­рії Укра­ї­ни та по ін­ших зе­м­лях, за­се­ле­них укра­ї­н­ця­ми, дру­ко­ва­ну всі­ма укра­їн­сь­ки­ми ді­а­ле­к­та­ми, го­во­ра­ми та всі­ма пра­во­пи­са­ми (яри­ж­кою, фо­не­ти­кою). Але до цьо­го, — про­дов­жує він, — тре­ба до­да­ти й ту пре­су, що ви­хо­ди­ла ін­ши­ми мо­ва­ми (ро­сій­сь­кою, фра­н­цу­зь­кою, ні­ме­ць­кою, ан­г­лій­сь­кою) та об­сто­ю­ва­ла і від­би­ва­ла ін­тереси укра­їн­сь­кої куль­ту­ри”, і уто­ч­нює, що пре­су ін­ши­ми мо­ва­ми або дво­мо­в­ну “треба ви­лу­чи­ти в окре­му гру­пу і роз­г­ля­да­ти як окре­ме яви­ще укра­їн­сь­ко­го жит­тя” (7; 7).

А те­пер спро­бу­є­мо якось по­єд­на­ти ці ре­ко­мен­да­ції з навчаль­но-­ме­то­ди­ч­ною лі­те­ра­ту­рою на­шо­го ча­су. У су­ча­с­них навчаль­них про­гра­мах і по­сіб­ни­ках з іс­то­рії укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки дво­мо­в­на та ін­шо­мо­в­на пре­са не ві­до­кре­м­лю­ю­ть­ся від укра­їн­сь­кої, а роз­г­ля­да­ю­ть­ся в од­но­му хро­ноло­гі­ч­но­му кон­те­к­с­ті. Так, у ро­бо­чій про­гра­мі кур­су у те­мі № 2 “Зародження укра­їн­сь­кої пре­си” ви­ді­ле­но два пи­тан­ня: 1) Пер­ший ти­ж­не­вик фра­н­цу­зь­кою мо­вою у Льво­ві; 2) Поль­сь­ка пре­са у Льво­ві. У навчаль­но­му по­сі­б­ни­ку “Історія укра­їн­сь­кої до­жо­в­т­не­вої жу­р­на­лі­с­ти­ки” (Львів, 1983) є окре­мий па­ра­г­раф “Іншомовна жу­р­на­лі­с­ти­ка в Га­ли­чи­ні” з та­кою оцін­кою: що в цій пре­сі “життя укра­їн­сь­ко­го на­се­лен­ня зна­хо­ди­ло слаб­ке ві­до­бра­жен­ня; за не­зна­ч­ни­ми ви­ня­т­ка­ми, укра­їн­сь­кі про­б­ле­ми, пи­тан­ня мо­ви та куль­ту­ри на їх сто­рін­ках не ста­ви­лись”. Це, зви­чай­но, ду­же за­галь­на й ап­рі­о­р­на ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка, як свід­чен­ня не­до­слі­дже­но­с­ті поль­сь­кої пре­си в Га­ли­чи­ні. Ду­же ма­ло мо­ви­ть­ся про ін­шо­мо­в­ну пре­су в Укра­ї­ні і Га­ли­чи­ні у кур­сі А.Животка “Історія укра­їн­сь­кої пре­си”. У па­ра­г­ра­фі “Народження пре­си на укра­їн­сь­ких зе­м­лях” є згад­ка про пер­шу фра­н­цу­зь­ку га­зе­ту, але жо­д­ної — про чи­с­лен­ну поль­сь­ку; ще од­на згад­ка є про дві ні­ме­ць­кі га­зе­ти, що ви­да­ва­ли­ся у Від­ні з 1901 ро­ку (“Ruthenische Revue” i “Ukrainische Rundschau”). Який же ви­сно­вок? Іс­то­рія ін­шо­мо­в­ної пре­си в Укра­ї­ні та за її ме­жа­ми до сьо­го­д­ні най­менш до­слі­дже­на.

У зв’яз­ку з пе­ре­бу­до­в­ни­ми про­це­са­ми в Укра­ї­ні на по­ча­т­ку 90-х ро­ків де­що по­жва­ви­ло­ся на­у­ко­ве вивчен­ня іс­то­рії укра­їн­сь­кої пре­си та ви­да­в­ни­чої спра­ви, яку роз­го­р­нув На­у­ко­во-­до­с­лі­д­ний центр пе­рі­о­ди­ки ЛНБ ім.В.Сте­фа­ника НАН. Пе­ред на­у­кою на цьо­му ета­пі поста­ли но­ві про­б­ле­ми. Од­ни­ми з пер­ших ви­зна­чи­лись ме­то­до­ло­гі­ч­ні про­б­ле­ми, і зро­зу­мі­ло чо­му. До­г­ма­ти­ч­ні під­хо­ди і прин­ци­пи до вивчен­ня та по­яс­нен­ня жу­р­на­лі­ст­сь­ких фа­к­тів ми­ну­ло­го, які па­ну­ва­ли у до­пе­ре­бу­до­в­ні ча­си, стри­му­ва­ли мо­ж­ли­во­с­ті ви­яв­лен­ня і за­лу­чен­ня до на­у­ко­во­го до­слі­ду усі­єї чи­с­лен­ної спа­д­щи­ни на­ці­о­наль­ної пре­си. Тре­ба бу­ло від­мо­ви­тись від шту­ч­но­го, тен­де­н­цій­но­го по­ді­лу її, як бу­ло ра­ні­ше, на про­гре­си­в­ну і ре­а­к­цій­ну, на ре­во­лю­цій­но-­де­мо­к­ра­ти­ч­ну і на­ці­о­на­лі­с­ти­ч­ну з на­дан­ням пе­ре­ваг пер­шим над дру­ги­ми. Не­об­хід­ність пе­ре­оцін­ки ме­то­до­ло­гі­ч­них прин­ци­пів-­догм ми­ну­ло­го бу­ла оче­ви­д­ною для всіх.

Ось чо­му на пе­ред­ній план на­у­ко­вої дис­ку­сії ви­сту­пи­ла про­б­ле­ма пе­рі­о­ди­за­ції іс­то­ри­ко-­жу­р­на­лі­ст­сь­ко­го про­це­су, нав­ко­ло якої за­в’я­за­ла­ся очі­ку­ва­на дис­ку­сія (з уча­с­тю І.Моторнюка, С.Костя, О.Мукомели), яка, на мій по­гляд, зму­сить за­ми­с­ли­тись і ще раз взя­ти­ся до ви­рі­шен­ня цьо­го пи­тан­ня. Цю дис­ку­сію я спро­бу­вав під­су­му­ва­ти у сво­їй стат­ті “На шля­ху до ба­га­то­то­м­ної іс­то­рії укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки”, але ду­маю, що це ще не ви­рі­шен­ня спра­ви в прин­ци­пі. Бу­ло б ду­же ба­жа­ним, ко­ли б пи­тан­ня­ми пе­рі­о­ди­за­ції за­ці­ка­ви­лись уче­ні-­су­мі­ж­ни­ки (іс­то­ри­ки, фі­ло­со­фи, со­ці­о­ло­ги). Сло­вом, роз­ро­б­ле­ну ко­ле­к­ти­в­но пе­рі­о­ди­за­цію іс­то­рії укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки слід удо­ско­на­лю­ва­ти.

Дру­ге ме­то­до­ло­гі­ч­не пи­тан­ня, ви­не­се­не на об­го­во­рен­ня, — про прин­ци­пи жу­р­на­лі­с­ти­ки, зо­кре­ма про прин­ци­пи пар­тій­но­с­ті, між­пар­тій­но­с­ті, пра­в­ди­во­с­ті і по­за­пар­тій­но­с­ті пре­си. Це ду­же від­по­ві­даль­на і скла­д­на про­б­ле­ма, яка не мо­же бу­ти ос­та­то­ч­но ви­рі­ше­на без уча­с­ті ши­ро­ко­го ко­ла те­о­ре­ти­ків. Дис­ку­сія, яка ви­ри­ну­ла на са­мо­му по­ча­т­ку об­го­во­рен­ня її у 1992 ро­ці і по­тім три­ва­ла (4), ви­кли­ка­ла зго­дом, у 1999 ро­ці, по­яву ду­же ці­ка­вої те­о­ре­ти­ч­ної стат­ті В.Здоровеги у ти­ж­не­ви­ку “Зеркало не­де­ли” під на­звою “О пар­тий­но­с­ти, де­не­ж­ных ме­ш­ках, ме­це­нат­с­т­ве, или что ме­ша­ет сво­бо­де сло­ва в Укра­и­не” (14), яка свід­чи­ла, що ав­тор пе­ре­оці­нив свої по­гля­ди на пар­тій­ність, ви­сло­в­ле­ні ра­ні­ше у стат­ті “Правдивість жу­р­на­лі­с­ти­ки”, опу­б­лі­ко­ва­ній 1990 ро­ку у Ві­с­ни­ку Львів­сь­ко­го уні­вер­си­те­ту (се­рія жу­р­на­лі­с­ти­ки, вип.16), і те­пер смі­ли­во ви­сту­пив з кри­ти­кою ле­нін­сь­кої пра­ці “Партійна ор­га­ні­за­ція і пар­тій­на лі­те­ра­ту­ра”, на­зва­в­ши її “намордником на сво­бо­ду пре­си”. Слу­ш­ним є тра­к­ту­ван­ня ав­то­ром су­т­но­с­ті пар­тій­но­с­ті в жу­р­на­лі­с­ти­ці. “Журналіст в де­мо­к­ра­ти­ч­но­му су­с­пі­ль­с­т­ві, — пи­ше він, — зо­бо­в’я­за­ний ди­ви­тись на світ не­мов збо­ку, зго­ри, а не з гру­по­вої ку­пин­ки. Він по­ви­нен об’єк­ти­в­но, по мо­ж­ли­во­с­ті пра­в­ди­во роз­по­ві­с­ти лю­дям про те, що від­бу­ва­є­ть­ся в сві­ті”. У цих пра­ви­ль­них сло­вах уза­галь­не­но ве­ли­кий жу­р­на­лі­ст­сь­кий до­свід.

Іс­тин­ність та­ко­го по­гля­ду на су­с­пі­ль­ний обо­в’я­зок жу­р­на­лі­с­та під­т­вер­джу­є­ть­ся кон­к­ре­т­ни­ми іс­то­ри­ч­ни­ми фа­к­та­ми з ми­ну­ло­го укра­їн­сь­кої пре­си. Од­нак ав­тор чо­мусь не зі­с­ла­в­ся для ва­го­мо­го ар­гу­мен­ту­ван­ня сво­го пра­ви­ль­но­го по­ло­жен­ня про по­за­пар­тій­ну чи над­пар­тій­ну по­зи­цію жу­р­на­лі­с­та на кон­це­п­цію ко­ри­фе­їв на­шої на­ці­о­наль­ної пре­си ми­ну­ло­го — Іва­на Фран­ка і Ми­хай­ла Гру­шев­сь­ко­го, які ще на­при­кі­н­ці Х1Х ст. роз­ро­би­ли і впро­ва­джу­ва­ли в жу­р­на­лі­ст­сь­ку пра­к­ти­ку прин­цип “між­пар­тійності” пре­си (про що, до ре­чі, вже пи­са­ло­ся). А це озна­чає, що про­б­ле­ма пар­тій­но­с­ті жу­р­на­лі­с­ти­ки ще не ви­чер­па­на і постає пе­ред на­у­кою як пер­с­пе­к­ти­в­на те­ма но­вих до­слі­джень.

Тре­тє пи­тан­ня ме­то­до­ло­гії жу­р­на­лі­с­ти­ки, яке тіль­ки поста­в­лен­е, але ще не роз­ро­б­ле­не те­о­ре­ти­ч­но, — про ком­п­ле­к­с­ний кон­к­ре­т­но-­на­у­ко­вий ме­тод до­слі­джен­ня іс­то­рії пре­си. Це пи­тан­ня роз­г­ля­да­є­ть­ся у стат­ті “Про ме­то­ди­ку вивчен­ня та прин­ци­пи ви­дан­ня пре­со­вих те­к­с­тів” (9), од­нак во­но до­сі не ви­кли­ка­ло по­трі­б­но­го об­го­во­рен­ня чи дис­ку­сії. Так са­мо за­ли­ша­є­ть­ся за бор­том на­у­ко­вих за­ці­ка­в­лень ще од­на пе­ку­ча з пра­к­ти­ч­но­го бо­ку про­б­ле­ма — те­к­с­то­ло­гії пре­си. Ва­ж­ли­вість її ди­к­ту­є­ть­ся кон­к­ре­т­ною ро­бо­тою НДЦП над укла­дан­ням ба­га­то­то­м­ної хре­с­то­ма­тії, що має ля­г­ти у під­му­рі­вок май­бу­т­ньої ба­га­то­то­м­ної “Історії укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки”. Як по­ка­зує до­свід з ви­дан­ням пер­шо­го то­му “Українська пре­са” (Львів, 1999), тут є ба­га­то ду­же скла­д­них, зо­кре­ма те­к­с­то­ло­гі­ч­них пе­ре­пон, що га­ль­му­ють спра­ву. Та­ко­го ти­пу ви­дан­ня, по­за су­м­ні­вом, ви­ма­га­ють ко­ле­к­ти­в­но­го ав­торс­т­ва.

На­ре­ш­ті ще од­на, зо­всім не­спо­ді­ва­на про­б­ле­ма, яка зда­в­на ці­ка­ви­ла і три­во­жи­ла пре­д­ста­в­ни­ків і жу­р­на­лі­с­ти­ки, і лі­те­ра­ту­ри, і на­у­ки, а сьо­го­д­ні на­б­ра­ла ви­ня­т­ко­вої ак­ту­аль­но­с­ті, як свід­чить кві­т­не­ва укра­їн­сь­ка на­у­ко­во-пра­к­ти­ч­на кон­фе­ре­н­ція жу­р­на­лі­с­тів Укра­ї­ни. Йде­ть­ся про по­шу­ки шля­хів, від­по­ві­д­них форм і за­со­бів до між­­на­ро­д­но­го спіл­ку­ван­ня, до вхо­джен­ня Укра­ї­ни в за­галь­но­єв­ро­пей­сь­кий кон­текст. У цьо­му зв’яз­ку ни­ні ви­ни­кає не­об­хід­ність роз­г­ля­ну­ти де­які фа­к­ти з іс­то­ри­ч­но­го ми­ну­ло­го, які ма­ють і по­зи­ти­в­ний і не­га­ти­в­ний зміст, мо­жуть бу­ти на­віть не­прийня­т­ні для на­шої су­ча­с­но­с­ті, але за­га­лом ма­ють пе­в­не пі­зна­валь­не зна­чен­ня при по­шу­ках ефе­к­ти­в­них за­со­бів зв’яз­ку че­рез жу­р­на­лі­с­ти­ку із За­хо­дом. При­най­мі во­ни під­што­в­х­нуть нас пе­рейти від за­галь­ної фра­зе­о­ло­гії і па­ра­д­них за­яв до кон­к­ре­т­ної про­гра­ми дій. Що нам під­ка­зує іс­то­ри­ч­ний до­свід?

Най­да­в­ні­ший слід уст­ре­м­лінь га­ли­ць­ких уче­них і лі­те­ра­то­рів до вклю­чен­ня в за­галь­но­єв­ро­пей­сь­кий куль­ту­р­ний про­цес — це пер­ша в Га­ли­чи­ні мо­в­но-­пу­б­лі­ци­с­ти­ч­на по­ле­мі­ка 1834-1836 ро­ків, яку зви­чай­но тра­к­ту­ють як фі­ло­ло­гі­ч­ну дис­ку­сію про пра­во­пис. При­від до по­ле­мі­ки дав укра­їн­сь­кий лі­те­ра­тор і гра­ма­тик Йо­сип Ло­зин­сь­кий опу­б­лі­ко­ва­ною у поль­сь­ко­му лі­те­ра­ту­р­но­му ор­га­ні “Rozmaitosci” (1834, №29) стат­тею “Про за­про­ва­джен­ня поль­сь­ко­го абе­ца­д­ла до ру­сь­ко­го пи­сь­мен­с­т­ва” (“O wprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkego”). З по­яс­нень Ло­зин­сь­ко­го ви­хо­ди­ло, що він роз­ро­бив про­ект вхо­джен­ня укра­їн­сь­кої лі­те­ра­ту­ри в за­хі­д­но­є­в­ро­пей­сь­ку куль­ту­ру, що бу­ло мо­ж­ли­вим, на йо­го пе­ре­ко­нан­ня, тіль­ки на ба­зі при­йнят­тя ла­тин­сь­ко­го, тобто поль­сь­ко­го пра­во­пи­су. Він ви­сту­пив про­ти па­ні­в­но­го то­ді ки­ри­ли­ч­но­го пра­во­пи­су. Пер­шим опо­нен­том цьо­го мо­в­но-­пра­во­пи­с­но­го про­е­к­ту Ло­зин­сь­ко­го став ін­ший га­ли­ць­кий лі­те­ра­тор — Йо­сип Ле­ви­ць­кий, який то­го ж 1834 ро­ку на­дру­ку­вав, теж поль­сь­кою мо­вою, бро­шу­ру “Od­powiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruś­kie­go” та іс­то­рик Де­нис Зу­б­ри­ць­кий (“O wprowadzeniu abecadla polskiego za­miast kirilicy do ruskiej pisowni” (опу­б­лі­ко­ва­на щой­но 1908 ро­ку в ЗНТШ).

У 1836 ро­ці по­ле­мі­ч­ну від­по­відь Ло­зин­сь­ко­му дав М.Шашкевич, який ви­дав у Пе­ре­ми­ш­лі бро­шу­ру поль­сь­кою мо­вою “Азбука і Abecadło”, де грун­то­в­но за­пе­ре­чив і до­вів шкі­д­ли­вість при­йнят­тя “чужого пра­во­пи­су”, пи­шу­чи так: “Коли ста­не­мо вво­ди­ти до сло­в’ян­сь­ких лі­те­ра­тур чу­жі ви­сло­ви, чу­жий спо­сіб ду­ман­ня, то­ді в ті­ло, яке має ду­шу, бу­де­мо вщі­п­лю­ва­ти чу­жу ду­шу, що не при­ля­же до на­ро­ду” (12; 9). Ав­тор всту­п­ної стат­ті Ми­хай­ло Тер­ша­ко­вець так ко­мен­тує при­чи­ну не­га­ти­в­ної кри­ти­ки кон­це­п­ції Й.Лозин­сь­ко­го: “Шашкевич не зго­джу­ва­в­ся з ду­м­кою Й.Лозинсь­ко­го, що че­рез поль­сь­ке абе­ца­д­ло вда­с­ть­ся “втілити” сло­в’ян­сь­кі лі­те­ра­ту­ри в за­галь­ну ма­су за­хі­д­но­є­в­ро­пей­сь­ких лі­те­ра­тур” (12; 6). Нас мо­же за­ці­ка­ви­ти від­по­відь і по­яс­нен­ня Ло­зин­сь­ко­го на кри­ти­ку Ша­ш­ке­ви­ча. Він за­явив, що пи­сав тіль­ки про аз­бу­ку, а не про лі­те­ра­ту­ру, мав на га­д­ці, так як і За­ле­сь­кий (ав­тор фоль­к­ло­р­ної збір­ки пі­сень укра­їн­сь­ких і поль­сь­ких, на­дру­ко­ва­них ла­тин­кою), збли­жен­ня ру­сь­кої лі­те­ра­ту­ри до єв­ро­пей­сь­ких ли­ше за до­по­мо­гою аз­бу­ки. “Тут ме­не Ша­ш­ке­вич не зро­зу­мів, — за­явив він. — Я ба­жав би со­бі, щоб ці­лий світ ужи­­вав од­но­го пи­сь­ма” (11; 42). Єди­ний все­сві­т­ній пра­во­пис — це, зви­чай­но, фан­та­с­ти­ка. Але ідея на­бли­жен­ня укра­їн­сь­кої лі­те­ра­ту­ри до єв­ро­пей­сь­ких лі­те­ра­тур — за­слу­го­вує пи­ль­ної ува­ги до­слі­д­ни­ків.

Дру­гий про­ект вхо­джен­ня укра­їн­сь­кої лі­те­ра­ту­ри у за­хі­д­но­с­ло­в’ян­сь­кий світ на­ле­жав ді­я­че­ві на­ро­дов­сь­ко­го ру­ху Ан­то­но­ві Ко­би­лян­сь­ко­му, який ви­дав по­ле­мі­ч­ну від­по­відь Бо­г­да­но­ві Ді­ди­ць­ко­му, як ре­да­к­то­ро­ві га­зе­ти “Слово”, на­пи­са­ну укра­їн­сь­кою мо­вою, але че­сь­ко-­ла­тин­сь­ким пра­во­пи­сом. Це — ві­до­ме “Слово на сло­во до ре­да­к­то­ра “Слова” (1861). Фран­ко пи­сав, що це бу­ла ори­гі­наль­на спро­ба про­ти­сто­ян­ня про­ти уря­до­вих спроб опо­ля­чен­ня га­ли­ць­ко­го на­ро­ду. Біль­шість га­ли­ць­ких уче­них і лі­те­ра­то­рів за­су­джу­ва­ла по­ді­б­ні екс­пе­ри­мен­ти, що ро­би­ли­ся під га­с­лом єв­ро­пе­ї­з­му. Сво­го ча­су Я.Головацький так по­тра­к­ту­вав цю спра­ву: “Коли б га­ли­ча­ни у 30-х ро­ках при­йня­ли бу­ли поль­сь­ке “абецадло”, — про­па­ла би ру­сь­ка ін­ди­ві­ду­аль­на на­род­ність, про­пав би ру­сь­кий дух” (5; 36).

Ін­ша, більш зру­ч­на фор­ма єв­ро­пе­ї­з­му Укра­ї­ни — ви­дан­ня з ін­фор­ма­цій­ною ме­тою ін­шо­мо­в­них укра­їн­сь­ких га­зет і жу­р­на­лів у за­хі­д­них дер­жа­вах. На цю те­му є ряд на­у­ко­вих ста­тей. Най­ва­ж­ли­ві­ші фа­к­ти та­кі: Р.Сем­бра­тович ви­да­вав ні­ме­ць­кою мо­вою “Ruthenische Revue” (1903); В.Кушнір — “Ukrainische Rundschаu” (“Україн­сь­кий між­на­ро­д­ний ві­с­ник”), В.Доро­шенко, М.Возняк та ін. — ор­ган СВУ “Ukrai­ni­sche Nachrichten” (“Українські ві­с­ті”) (1914). Ще бу­ла ни­з­ка ін­ших ви­дань, на­при­к­лад, Д.Донцова (ні­ме­ць­кою мо­вою “Кореспонденція на­ро­дів Ро­сії”, 1916).

Ще од­на ефе­к­ти­в­на фор­ма про­па­ган­ди укра­їн­сь­ко­го сло­ва в Єв­ро­пі — пе­ре­кла­ди укра­їн­сь­ких ху­до­ж­ніх тво­рів та пу­б­лі­ци­с­ти­ки на єв­ро­пей­сь­кі мо­ви. Про пе­ре­кла­ди Ше­в­чен­ка і Мар­ка Вов­ч­ка ні­ме­ць­кою мо­вою, які зро­бив К.Климкович, Фран­ко пи­сав: це “змагання бу­ти по­се­ре­д­ни­ка­ми між ро­сій­сь­кою Укра­ї­ною і За­хі­д­ною Єв­ро­пою” (10; 318).

Ви­про­бу­ва­ною фор­мою про­по­ві­ді укра­їн­сь­ких ідей бу­ла в укра­їн­сь­кій пре­сі по­ле­мі­ка з за­ру­бі­ж­ною пре­сою, зо­кре­ма ви­сту­пи Ко­с­то­ма­ро­ва в “Основі” — йо­го від­по­ві­ді поль­сь­кій га­зе­ті “Czas” (“Час”), фра­н­цу­зь­ко­му жу­р­на­ло­ві “Revue Contem­po­raine”, по­ле­мі­ка Ан­то­но­ви­ча з поль­сь­ким жу­р­на­лом “Biblioteka Warszawska” (“Бібліотека Вар­шав­сь­ка”), Г.Будеволі з поль­сь­кою га­зе­тою “Dziennik literacki” (“Лі­те­ратурна га­зе­та”).

Зру­ч­ною для укра­їн­сь­кої про­па­ган­ди і на­ла­го­джен­ня зв’яз­ків із за­ру­бі­ж­ним сві­том є фор­ма осо­би­с­тої уча­с­ті укра­їн­сь­ких жу­р­на­лі­с­тів у ви­дан­ні чи ре­да­гу­ван­ні за­ру­бі­ж­ної пре­си. З іс­то­рії ві­до­мий ці­лий ряд імен укра­їн­сь­ких ре­да­к­то­рів поль­сь­ких га­зет. На­при­к­лад, М.Гарасевич був ре­да­к­то­ром пер­шої що­ден­ної га­зе­ти у Льво­ві “Dziennik patryotycznych polituków we Lwo­wie” (“Щоденна га­зе­та по­лі­ти­ків-­па­т­рі­о­тів у Льво­ві”) (1794-1798); ві­до­мі і та­кі іме­на га­ли­ць­ких ре­да­к­то­рів і спів­ро­бі­т­ни­ків поль­сь­кої пре­си, як Ми­ко­ла Ми­ха­ле­вич (ре­да­к­тор “Gazety Lwowskej”), Они­ш­ке­вич, Ма­р­цін­ков­сь­кий, Іван За­ха­рі­я­се­вич, Лев Ко­ре­ць­кий, Пла­тон Ко­с­те­ць­кий та ін. На­ре­ш­ті, яс­к­ра­вою сто­рін­кою зв’яз­ків з ін­шо­мо­в­ною пре­сою бу­ла де­ся­ти­рі­ч­на пра­ця І.Фран­ка в поль­сь­кій га­зе­ті “Kurier Lwowski” (1887-1897), ці­лий том йо­го ав­то­пе­ре­к­ла­дів з поль­сь­кої і ні­ме­ць­кої “Die Zeit” — “В на­ймах у су­сі­дів” (1914).

Це тіль­ки де­які фа­к­ти, що мо­жуть під­ка­за­ти якісь зру­ч­ні і мо­ж­ли­ві фор­ми спіл­ку­ван­ня та спів­п­ра­ці укра­їн­сь­ких жу­р­на­лі­с­тів, лі­те­ра­то­рів, уче­них із за­хі­д­ним сві­том. Іс­то­ри­ч­ний до­свід повчаль­ний. Тре­ба тіль­ки умі­ло йо­го ви­ко­ри­с­та­ти.

Огляд про­б­ле­ма­ти­ки до­слі­джень іс­то­рії укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки дає мо­ж­ли­вість про­сте­жи­ти за ета­па­ми за­ро­джен­ня, фор­му­ван­ня і роз­ви­т­ку жу­р­на­лі­с­ти­ко­з­нав­с­т­ва в Укра­ї­ні, ви­яви­ти стан до­слі­джень за­га­лом, на­у­ко­ву ак­ту­аль­ність об­го­во­рю­ва­них пи­тань, а во­д­но­час і “вузькі мі­с­ця”, не­роз­в’я­за­ні те­ми, про­б­ле­ми та на­кре­с­ли­ти про­гра­му до­слі­джень на май­бу­т­нє. У цьо­му й по­ля­гає ак­ту­аль­ність поста­в­ле­ної те­ми. А го­ло­в­не — за­лу­чен­ня до роз­роб­ки про­ві­д­них про­б­лем укра­їн­сь­кої жу­р­на­лі­с­ти­ки мо­ло­дої змі­ни на­у­ко­в­ців, які се­бе уже за­яви­ли ці­ка­ви­ми пу­б­лі­ка­ці­я­ми у “Збірнику праць на­у­ко­во-­до­с­лі­д­но­го цен­т­ру пе­рі­о­ди­ки”.

____________

1. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі до­би: (історія, де­мократичний досвід, нові завдання). — Мюнхен, 1993.

2. Брик І. Початки української преси в Галичині і Львівська Ставро­пі­гія // Збірник Львівської Ставропігії: Минуле і сучасне: Студії, за­мітки, матеріяли. — Т.1 /За ред. д-ра К.Студинського. — Львів, 1921. — Т. 1.

3. Возняк М. З-зарання української преси в Галичині // Зап. НТШ. — 1912. — Вип. V.

4. Нечиталюк М. “Білі плями” у вивченні історії дожовтневої пуб­ліцистики (деякі питання методології і критики наукових дже­ред) // Українська журна­ліс­тика і на­­ціональне відродження: Зб.наукових праць. — К.: НМК ВО, 1992. — С.33-38; Його ж. Ме­то­дологічні проблеми історико-журналістських досліджень // Ук­ра­їнська періодика: історія і сучасність: Тези доп. і повід. — Львів, 1993.

5. Див.: Зап. НТШ. — 1903. — Т.51.

6. Животко А. Історія української преси: навч.посібник для сту­дентів факультету журналістики вищих закладів освіти. — К.: Наук.-видав.центр “Наша культура і наука”, 1999.

7. Ігнатієнко В. Українська преса (1816-1923): Історико-бібліо­гра­фічний етюд. Держ­­видав України, 1926.

8. Кревецький І. Початки преси на Україні: 1776-1850. — Львів, 1927.

9. Нечиталюк М. Про методику вивчення та принципи видання пре­сових текстів: (деякі питання текстології) // Українська періо­ди­ка і сучасність: Доп. та повід. Тре­тьої Всеукр. наук.-теорет. конф. — Львів, 1995. — С.18-27.

10. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. тв.: У 50 т. — Т.41.

11. Маковей О. Три галицькі граматики //Зап. НТШ. — 1903. — Т.51.

12. Шашкевич Маркіян. Азбука і Абецадло. Передрук з унікального ори­гіналу з 1836 р. — Вінніпег (Канада), 1969.

13. Щурат В. Початки української публіцистики (В соті роковини “Українського Вісника) // Діло. — 1916. — 28 лют.

14. Здоровега В. О партийности, денежных мешках, меценатстве, или что мешает сво­боде слова в Украине // Зеркало недели. — 1999. — 13-19 февр.


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s