Cамоідентифікація чи ідентифікація з Заходом?


БерлінВ традиції редакції запрошувати в гості гостей Берліна (літераторів, кіношників та інших цікавих особистовстей). Більшість з них відвідують Берлін на запрошення німецьких організацій. Інколи організації з Києва, що відповідають за зв’язки з діаспорою, спустять згори як правило для Центральної Спілки українців Німеччини (ЦСУН) зустріти того чи іншого гостя. Той і виступить в наближеній до ЦСУН аудиторії для обмеженого кола діаспорян  зустрічі, організованій в стилі ЦСУН для відчиту перед замовниками.

Поскільки українська діапора Берліна має специфіку не були об’єднаною під штучно нав’язаною зверху структурою в обличчі Центральної спілки українців Німеччини, в ряди якої мають вступати, як колись в ряди комуністичної партії, то проблема кваліфікованового діалогу громадських суспільств залишається не вирішеною.

Діаспора шукає свої форми. А поки процес  самоідентифікації триває, нагальною є потреба в якомога щиршому обміні думками, інформацією і досвідом з української тематики в Берліні принаймі віртуально. Приїжджі гості з України чи інших частин світу, що несуть український вектор, є тим каталізатором, що не дає діаспорі залишатись законсервованою у власному соусі. Загроза стати заповідником совєтскості і фольклоризації у одному взятому місті проте досить велика. Тому ред.  намагатиметься наблизити до читача позиції тих чи інших політиків, публіцистів чи громадських діячів, з якими є можливість зустрітись в Берліні безпосередньо.

Одним з досить частих гостей Берлінських політдискусійних зустрічей є публіцист Микола Рябчук. 18-19 березня 2009 року він брав участь в конференції ” Freiheit im Blick: Europa 1989/2009. Geschichte einer Hoffnung – Ende einer Illusion?”, організованою Гeте інститутом, Польським інститутом в Берліні і Deutche Geselschaft für Osteuropa Kunder (DGO). Микола Рябчук відомий своїми ессеями про сучасну Україну і, зокрема, книгою ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ: парадокси запізнілого націєтворення.

В демократичному європейському середовищі науковців і громадських діячів, що прагнуть правди і бодай якого аналізу про Україну, все ж почала вималювуватись тенденція, що навіть вони впадають в старі кліше сприймати правду з уст однієї особи. Тенденцію затягати одного вигідного глашатая, що говорить їх мовою не тільки в мовному аспекті, починає укріплюватись принаймі в Берліні, де так люблять обговорювати тему захід-схід і запрошувати експертів зі сходу. Такий спікер, як показує досвід, запрошується на всі можливі події, де український наголос має бути зроблений в певному тоні.

За час інування нашого часопису, коли українські події в Німеччині були моніторовані особливо детально,  ім”я Миколи Рябчука як спікера зустрічалося особливо часто. Не віднімаючи важливості наукових праць пана Рябчука,  слід зауважити, що вони все ж не можуть бути правдою в останній інстанції принаймі тому, що європейське суспільство орієнтоване на плюралізм і багатогранність позицій. Незнання іноземних мов не може бути критерієм того, що Україну треба представляти тільки тими публіцистами, поетами чи літераторами, що володіють іноземними мовами.  Якщо європейське дискусійне суспільство цього не бачить, то йому варто на це вказати.

Українське диссиденство, наприклад, не донесено Європі. Саме до такого висновку ред. прийшла, перебуваючи на вище згаданній конференції в Берліні. Присутність диссидентів з Польщі (Адам Міхнік), Словаччини Мартін Паруб’як) та інших творців і свідків перетворень 90-х ще більше підкреслювала відсутність таких з України, ніби та і не мала своїх сподвижників до здобуття незалежності. Акцентація на тому, що незалежність українцям ніби звалилася на голову, і вони їй мають завдячувати якщо не росіянам чи вітру “Саюдісу”, з “Солідарності”, то стовідсотково падінню стіни і змінам на Заході, трохи грішить імперіалістичністю з розвернутим радіусом дії в бік Європи.

Будучи свідком подій національно-визвольного руху, не можу прийняти приниження досягнень українського громадського суспільства, що перманентно існувало в Україні і про яку так мало знають в Європі. Якщо вже і йдеться про прийнятя самобутності української революції, то принаймі треба віддати належне тим подіям, які мали місце на початку 90-х. Масові протести шахтарів, студентів (голодування 1991року), громадських організацій (Українська  Гельсинська Спілка, РУХ), партій (Республіканська партія) не можуть бути витертими з історії європейського руху за свободу від диктатури совєтів. І Європа, і Україна мають почути себе в цьому предметі. Диссиденство, що так культивується в діаспорі післявоєнної хвилі міграції українців має поєднатися  з сучасним європейським дискурсом громадянських суспільств.  Саме розповіді про це я як споглядач конференції чекала від пана Рябчука. Натомість почула вибачливий тон про те, що в Україні нічого подібного в Європі, крім ланцюга єднання, не було.

Що ж залишається західному слухачеві?

Нещодавно запропонована версія помаранчевої революції як першої, яка пробудила українське громадське суспільство, є дешевою версією, що пасує загальному сприйняттю історії визволення Східної Європи шляхом кольорових революцій. Прості схеми спрощеного підходу для ідентифікації  з Заходом замість самаідентифікації громадських суспільств з детальним аналізом їх сутностей є недалекоглядними. Українці в Європі мають не заспати цей момент: як і що говориться в інтелектуальних колах Європи навколо тих чи інших тем, де українська складова є невід’ємною.

А поки знайомство з паном Рябчуком як посланником української політичної думки закордоном і як космополітом, про що йдетьться в його інтерв’ю Надії Парфан для журналу «Главред»:

Микола Рябчук: «Я – український космополіт»
 

Надія Парфан, для журналу «Главред», 28.08.08 // 10:49

У 70-роках Микола Рябчук разом з Грицьком Чубаєм та Олегом Лишегою став творцем «львівського літературного андеграунду».

Згодом поет, прозаїк, перекладач, і публіцист Рябxук закінчив Літературний інститут ім. Горького в Москві, працював у журналах «Всесвіт», «Сучасність», «Критика».

Зараз він досліджує проблеми становлення національної ідентичності та формування громадянського суспільства в Україні, викладає в кількох американських університетах. Його найвідоміші праці «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (2000) і «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» (2003), перекладені кількома європейськими мовами, служать навчальними посібниками для всіх, хто вивчає Україну на Заході.

Bи багато публікуєтеся і викладаєте україністику за кордоном. Чи затребувані ваші праці в Україні?

Ми живемо в глоблізованому світі, де, гадаю, залишатиметься дедалі менше місця для якоїсь «своєї» хуторянської науки чи «окремої» хуторянської журналістики. В ідеалі всі чи, принаймні, більшість наших професіоналів повинні стати конкурентоздатними на світовому ринку. Не лише футболісти чи музиканти, а й викладачі університетів, журналіти, політики. Для цього, звісно, крім фаховості, потрібне ще й знання іноземних мов чи, принаймні, однієї з них – єдиної справді світової – англійської. Власне, одне з другим пов’язане. Правду кажучи, я не вірю, що можна бути добрим фахівцем, зокрема в гуманістиці, без знання мов. 90% наукової інформації у сучасному світі публікується англійською. Тож ніякою російською-польською тут не обійдешся, хоч їх і бажано знати, так само як і французьку та німецьку.

Особисто я не розділяю своєї праці в Україні та за кордоном. Тобто різниця, звичайно, є: в одному випадку це для мене як гра в національному чемпіонаті, а в другому – як виступ за збірну. Але й там, і там я намагаюся грати однаково добре. Просто в нас тут набагато більше суперників, які не здатні поцілити по м’ячу, і тому б’ють по ногах. Гляньте, наприклад, на наші інтернет-форуми – це ж просто якась параноя!.. Я в жодній країні світу, за винятком, може, Росії, не бачив стільки аґресії, такого оскаженіння – у суто інтеліґентських, здавалося б, дискусіях.

Звичайно, я не писав би своїх книжок та статей, чи, в кожнім разі, не видавав би їх в Україні, коли б не вважав їх затребуваними, коли б не бачив, що їх читають і обговорюють. Сьогодні мій стан – і матеріальний, і соціальний – досить мало залежить від публікцій удома. За останню німецьку книжку, наприклад, я отримав більший гонорар, ніж за всі свої тутешні книжки гамузом. Так само і з газетними коментарями – у європейських виданнях вони коштують 200-300, подеколи 400 євро. Більшість останніх статей я написав англійською, а тоді переклав сам себе українською – наприклад, для «Критики». Повірте, що з цими автоперекладами я морочуся аж ніяк не задля гонорарів. Вони якщо й є, то цілком символічні. Мене цікавить сама країна. Вона перспективна. Трохи пришелепувата, але це зміниться. Принаймні мені, як і багатьом моїм друзям, хотілося б цьому посприяти.

Я всім кажу, що я космополіт, але при цьому уточнюю: український космополіт. Це означає, що я почуваю себе громадянином світу, а проте я народився й виріс у цій країні, і тому маю до неї особливий сентимент. Можете назвати це патріотизмом.

Отже, коли ви розповідаєте про Україну на Заході, то все ж виявляєте певну суб’єктивність?

Це залежить від жанру. У приватних розмовах чи газетних виступах я не уникаю оціночних, суто суб’єктивних суджень. Але в академічних лекціях чи аналітичних статтях я, звісно, намагаюся бути максимально об’єктивним – наскільки це взагалі можливо.

Звичайно, є ще й проблема контексту. На Заході нас дуже часто трактують через російську призму. Україна лише недавно з’явилася на картах світу, зокрема й на розумових картах, тобто в уяві, в полі зору тамтешніх мешканців. До цього її просто не існувало – була лише велетенська червона пляма на одну шосту світу під назвою СССР, чи Росія, – що, власне, для більшості іноземців було те саме. Вся російська історіографія кілька століть працювала на неіснування України, на її неприсутність у свідомості світу. Вона й досі на це працює – і то не лише в Росії, а й по західних університетах, де російська іміграція завжди була досить впливою. І завжди була досить імперською й переважно українофобською. А ще ж є потужні російські мас-медіа, досвідчена дипломатія, переплетена зі спецслужбами, та й могутня імперська література, зрештою, – від Пушкіна й Достоєвського до Булґакова й Бродського. І вся ця махина працювала й працює на неіснування України – як через пряме заперечення, так і через дискредитацію, оббріхування, приниження.

Тому за кордоном я висловлююсь дещо м’якше і про українську владу, і про українське суспільство, ніж удома. Це не означає застосування подвійних стандартів. Просто я враховую, що все зле про Україну давно вже сказано – до мене й без мене. Якась правда у сказаному, звісно, є, але є й чимало вигадок, міфів та пересмикувань. Я не мушу повторювати вже сказаного, я мушу продовжувати розмову – спростовувати нісенітниці, розставляти акценти, давати альтернативні – максимально об’єктивні, за змогою, – інтерпретації.

А що ви говорите про Захід на Заході?

Тут навпаки, на Заході я значно критичніший до Заходу, до Америки, до Євросоюзу, ніж в Україні. Знову ж таки – через контекст. Адже Україні і без моїх арґументів та інвектив існує могутня антизахідницька течія з глибокими традиціями в російсько-православній цивілізації. Вона потужно підживлюється сьогодні московськими мас-медіями, церквою, дипломатією, спецслужбами. Всі ці інституції тісно між собою взаємодіють – я навіть не певен, чи їх можна відокремити одна від одної. Плюс місцеві прогресивно-комуністичні  та крайньо-націоналістичні радикали, котрі, на мій погляд, субсидуються й маніпулюються тими ж таки імперськими інституціями.

Тому все, що можна сказати про Захід поганого, давно вже сказано. Половина населення України, яке дивиться виключно російське ТБ, нічого іншого про Захід, власне, й не знає. І мені важливіше у цьому контексті спростувати невіглаські міфи й стереотипи, представити альтернативні погляди і збалансовану, об’єктивну інформацію, ніж долучатись до хору попівсько-ґебешно-комуністичних та ксенофобсько-антисемітських критиків.

Повірте, я знаю краще від них усі недоліки Заходу. І я не соромлюся їх на Заході критикувати. Говорити їм про подвійні стандарти, еґоїзм, боягузливість, парохіальність. Але в Україні куди важливіше говорити про наші власні вади і помилки. Критика Заходу в Україні непродуктивна хоч би тому, що Захід її все одно не чує, а українці чують і деґрадують від цього ще більше. Бо знаходять таким чином виправдання власній ксенофобії, лінощам, неспроможності ані як слід організуватися, ані довести до пуття жодну справу. «Зате в нас пісні найкращі!» – каже відомий анекдот.

Ви казали про тривалу неприсутність України у свідомості Заходу. А чи можна говорити про якісь зміни нашого культурного іміджу за останні роки?

Якщо порівнювати з 91-им роком, коли про нас взагалі нічого не знали, то звичайно. Хоча виразний культурний імідж не формується, як ви розумієте, за рік чи два. Росіяни й поляки формували свій культурний імідж на Заході кілька століть. Це робилось насамперед на особистому рівні: вони завжди мали національну еліту – аристократію, яка жила по Берлінах, Баден-Баденах, Парижах, Женевах. Вони спілкувалися з німецькими колегами, знали, що ставлять у Віденському театрі, які нові книжки читають і обговорюють у Франції. Вони мали там друзів, дружин і коханок. Досконало володіли європейськими мовами. Взаємодія культур відбувається на різних рівнях – не лише на державних, а й на оцих мікрорівнях міжособистісного спілкування. І це дуже важливо. Ми повинні опанувати цей рівень, хоч це і забере багато часу. Але це вже відбувається.

Розумієте, щоб українська культура заіснувала в Європі, потрібні не лише добрі тексти, добрі твори. Їх у сучасному світі чимало, конкуренція дуже висока. Тож потрібна ще й певна культурна синергія. Потрібні митці, які знають Європу, які здатні зі своїми колегами, продюсерами, видавцями розмовляти їхньою мовою. Має вирости покоління людей, яке вільно в цьому світі почувається, знає мови, їздить на фестивалі, заводить друзів і стежить безпосередньо за всіма західними новинками, а не чекає, поки з Москви нам що-небудь перепаде.

Тобто проблема не у відсутності відповідної культурної продукції, а в її просуванні?

Абсолютно. І тут не варто надіятися на державу. Очевидно, держава може дещо зробити: не заважати або навіть у чомусь допомогти. Але великих надій на державу покладати не варто. Ну, виділить Міністерство культури якийсь мільйон, завезе кількох членів Спілки письменників на фестиваль в Единбурзі чи Роттердамі. Поп’ють вони там пива або горілки, поїдять у готелі сала, пройдуться гуртом по місту – хоч я знаю й таких, що не ходять, бо бояться загубитися. Жоден з них не знає ніякої мови. І що толку з такої поїздки?

Поки що українська культура пробиває дорогу у світ сама, без держави, і слава Богу. Візьміть, до прикладу, найуспішніших наших письменників. Ні Курков, ні Забужко, ні Андрухович ніякої державної допомоги не потребують. Навпаки, вони всіляко від її панських ласок, нагород і відзнак дистанціюються.

Водночас будьмо реалістами: створити на Заході привабливий імідж укрїнської літератури так само важко, як, скажімо, творити в Україні привабливий імідж літератури албанської чи кампучійської. Ви не введете на український ринок відразу десяток албанських письменників – хоч би вони були щонайкращими. Потрібен для початку хоча б один, як Ісмаїл Кадаре. Аби показати, що це справді серйозна література. Встановити точку відліку, своєрідну шкалу. А тоді сказати: там є ще один, не гірший. І так далі. Це як закон паровоза: одне ім’я тягне за собою наступне, творить систему координат. У Польщі це вже вдалося, Андрухович «потягнув» за собою  цілий «Станіславський феномен», а відтак і Жадана, і Дереша, і Сняданко, і багатьох інших.

Тепер подібне відбувається у Німеччині, де Андрухович уже добре ввійшов на ринок і, сказати б, інтелектуальний обіг. І це пов’язано не лише з тим, що він справді добрий письменник. Він європейський у своєму письмі, ближчий і зрозуміліший за ментальністю – всі його культурні коди, асоціації, гумор. Він значно зрозуміліший, ніж той же Жадан – теж блискучий письменник, але з надміром специфічно совєцьких, харківських речей. Його легше зрозуміти в Москві, ніж у Берліні. Ну а крім того, Анрухович знає німецьку мову. Він вільно спілкується з публікою, з німецькими колегами, видавцями, журналістами. Це теж важливо.

У 70-х ваше львівське поменшкання було центром літературного андеграунду, де збиралися сьогодні вже легендарні Грицько Чубай, Олег Лишега, Віктор Морозов. Юрій Андрухович каже, що трохи згодом саме тут пройшов «альтернативний курс лекцій з української літератури» на ваших «невичерпних покладах заборонених плодів самвидаву». Чи ностальгуєте сьогодні за тими часами?

Я розрізняю ці свої два періоди, як два різні життя. У мене було львівське життя, яке закінчилося. Можна жалкувати за ним, можна трактувати його по-філософськи, але в кожному разі, це було інше життя і інший Микола Рябчук. Я ні від чого не відрікаюся, воно було по-своєму чудовим. Але воно не могло тривати вічно – молодість минає, як це не прикро визнавати. Разом з нею минає певна безтурботність, коли ти живеш сьогоднішнім днем і не надто переймаєшся, що там буде далі. Життя було настільки повним в той момент, що все решта не здавалося аж таким важливим. Це був гарний період – таке неформальне братство з друзями, товаришами по розуму, яке всіх дуже зближувало. Для всіх молодих людей дуже важливо відчувати, що ти не сам, що є з ким разом любити інші книжки, іншу музику і дивитися на світ не так, як зобов’язує суспільство, тим більше тоталітарне. Було дуже важливо мати цих всіх однодумців і обмінюватися ідеями, книжками, враженнями, новими творами.

Але все минає. Мені було 30 років, коли я переїхав до Києва – якраз такий час, коли треба дорослішати. Я знаю людей, які і далі продовжують вести такий спосіб життя – і дехто навіть успішно. От наприклад Олег Лишега – він зберіг цю юнацьку нескаламученість мислення. Але може це тому, що він від самого початку мав якусь, сказати б, дзен-буддистську мудрість, дивився на все відсторонено й іронічно. Це його рятувало і тоді, і тепер. Також Костя Москалець. Але таких людей дуже мало. Натомість у більшості випадків це виглядає досить курйозно або й трагічно – є люди, які на цьому шляху обламуються, деградують, спиваються або просто стають інфантильними. Я вибрав життя у світі, а не поза ним. Воно має свої недоліки, але й має свої переваги. Я маю родину, яку люблю і якою, наскільки мені вдається, опікуюся, маю працю, яка мені подобається. Київ мені теж подобається, хоча я тут досі почуваюся іммігрантом – але тут усі іммігранти. Запитайте, наприклад, чи хто з них знає, що до кінця 18-го століття це було переважно польськомовне місто! І що російської мови тут узагалі не звучало – лише на околицях було трохи української та ідіш!..

Зараз вас можна побачити в ролі публіциста, лектора, доповідача на конференціях, але не письменника, автора художньої літератури. Чому ви перестали писати?

Це болюче питання… У принципі, я й далі вважаю себе письменником в широкому значенні. Адже в сучасному світі межа між художньою і нехудожньою літературою дуже розмита, затерта. «Чистої» прози і поезії я тепер справді не пишу, але пишу есеїстику, яка є їхньою сублімацією. Вона має художню структуру. Там є розвиток сюжету, теза, антитеза, є катарсис. Цієї осені на Форумі видавців у Львові я сподівюся презентувати відразу дві збірки есеїстики – одну видає львівська «Піраміда», другу – «Класика».

А прозу й поезію я перестав писати у другій половині 80-х, під час перестройки. Може, тому, що з’явилась нарешті можливість леґально це все друкувати. А це вже не так цікаво, як писати для друзів у андеґраунді. Можливо, це також пов’язано зі зміною способу життя: я переїхав зі Львова до Києва, вийшов з андеграунду і прилучився до істеблішменту – став редакційним працівником. Я працював у «Всесвіті» редактором, старшим редактором, заступником головного редактора – це забирає багато часу й енергії. Все це якось збіглось докупи: я не втратив хисту, але втратив драйв. Технічно я міг би писати щодня, бо добре знаю, як це робиться, і міг би продукувати книжку за книжкою. Але навіщо? Можеш не писати – не пиши. Так казав покійний Чубай, і це дуже мудро. Вже так багато всього написано!

Інша річ – журналістика. Це ремесло, без претензій на вічність.

Одна з ваших книжок називалася «Зона відчуження: українська олігархія між Заходом і Сходом». А в якому стані, на вашу думку, ця «олігархія» перебуває тепер? На кого сьогодні орієнтується політична й економічна еліта?

Українська олігархія – явище доволі різнолике і різношерсте, його нелегко звести до одного знаменника. Якась – доволі значна, на мій погляд, – її частина зав’язана й досі на кримінальний чи напівкримінальний бізнес, який, зрозуміло, легше робити на сході, за російсько-есенґешними методами. Для декого з них правова держава європейського типу не лише шкідлива, а й смертельна. Але є й інша – менша, а проте, як мені видається, кмітливіша й динамічніша – частина олігархії, котра усвідомлює стратегічні вигоди від розпрозорення бізнесу, встановлення чітких правил гри, стабільної демократії та інтеґрації у євроатлантичні структури.

Звичайно, я спрощую. Реальний поділ між олігархами набагато складніший. Власне, цей поділ проходить тою чи тою мірою в головах кожного з них. Сьогоднішня олігархія, я б сказав, перебуває у стані своєрідної шизофренії. Переважно це недурні люди, котрі здебільшого усвідомлюють усі переваги правової держави і чесного бізнесу. Але розум – одне, а серце – інше. Більшість із них мають переважно бандитські “підставові інстинкти”, із якими розпрощатися приблизно так само важко, як кинути пити, палити чи зіскочити з голки. Пам’ятаєте останню серію «Хрещеного батька»? Коли Корлеоне-молодший хоче цілком леґалізувати свій бізнес і покінчити з темним минулим? От тільки ще кілька останніх оборудок треба полагодити, ну, ще кілька, ну, ще… Отак і з нашими олігархами. У «Хрещеному батькові» все це закінчується, як ви пригадуєте, трагічно.

Ми мали шанс почати все з чистого аркуша після революції і більшість олігархів, мені здається, була готова до цього. Але державна влада мала подати чіткий сиґнал. А головне – стати зірким, безстороннім і надійним суддею. На жаль, вона виявилась не на рівні історичного виклику. Та й суспільство ще не навчилось, не призвачаїлось ефективно й системно впливати на владу. Але це питання часу. Звичайно, роль безстороннього рефері і наглядача в нашій ситуації міг до певної міри відіграти Захід. Але для цього знову ж таки потрібен чіткий і зрозумілий усім сиґнал: перспектива членства в ЄС і в НАТО, що для наших конкретних хлопців мало би означати «ну, все, зав’язуєм, пацани!»

Як ви ставитеся до введення української як обов’язкової мови кінематографу. Чи не посилює це розкол між проросійською і прозахідною частинами українців?

А ви запитайте словенців, як вони ствляться до словенської мови у кінематографі. Їх усього два мільйони і всі вони загалом непогано розуміють сербську. А проте дублюють фільмів і перекладають книжок куди більше, ніж наша 50-мільйонна Хахландія.

Я не бачу проблеми для нормальних людей, оскільки всі вони тою чи тою мірою знають українську мову. За статистикою, практично всі громадян України розуміють українську, дві третини – володіє вільно. Проблему розкручують московські мас-медіа, що по-своєму зрозуміло, оскільки для росіян це втрата величезного халявного ринку, а ще більше – втрата колоніальної України, яка поступово визволяється від розумового покріпачення та комплексу інтелектуальної меншовартості щодо імперського «Центру». Ну, і, зрозуміло, діють також різні лобістські групи в самій Україні, бізнесові та політичні, які годуються з того ж таки «Центру».

Кільканадцять років тому, пригадую, подібний ґвалт стояв із приводу «українізації» телебачення. Але якось привичаїлися, і навіть російскомовні глядачі, я помітив, у багатьох випадках визнають, що українські переклади кращі – як, наприклад, серіал про Симпсонів.

Словом, я не бачу проблеми в тому, що кілька десятків мільйонів українців отримають можливість – не десь у Росії, а у власній країні – дивитися фільми, ТБ, чи здобувати вищу освіту власною мовою. Що ж до тих, кому ця мова ненависна чи неприємна, зауважмо, що в Україні не бракує російських телеканалів, книжок, відеофільмів, не кажучи вже про власне російські фільми, котрих поки що ніхто не дублює, лише субтитрує. Ще більше всього цього добра у самій Росії – для росіян, зрозуміло, не для українців.

А загроза розколу, гадаю, існує головним чином в уяві тих, кому дуже вже цього розколу хочеться.

Наскільки впливовими є сьогодні ЗМІ і, зокрема, російські та проросійські ЗМІ в Україні? Чи матимуть вони реальний вплив на політичну активність громадян під час наступних виборів?

Важко відповісти на це запитання, оскільки ми знаємо лише кількісні показники присутності російських та проросійських ЗМІ в українському медіа-просторі, але не знаємо якісних. Ми знаємо, що їх справді багато, але не знаємо, яким є сприйняття їхньої інформації серед наших громадян. Для цього потрібне було б окреме соціологічне дослідження. Кучма з Медведчуком, якщо пригадуєте, контролювали майже весь медіа-простір, але це лише подовжило агонію режиму, проте його не врятувало.

Російська пропаґанда сьогодні є досить активною, аґресивною і українофобською. Припускаю, вона може мати великий вплив у тих реґіонах (насамперед у Криму), де населення, як і в самій Росії, не має практично доступу до альтернативних джерел інформації. Але там, де альтернатива присутня, пропаґанда виявляються доволі безсилою: вона саме себе знищує, робить смішною. Навіть найбільш «проросійські» мас-медіа в Україні (це не стосується, зрозуміло, абсолютно марґінальних видань усіляких православних комуносоціалістів чи луб’янського спецпроекту під назвою «2000») виглядають незрівнянно плюралістичніше, ніж усі московські телеканали гамузом. Причина проста: наші, на відміну від їхніх, не мають монополії на інформацію, їм доводиться рахуватися з конкурентами, з альтернативними джерелами, вони просто не можуть собі дозволити так нахабно і безсоромно брехати, як це робить кремлівський офіціоз.

Назагал мені видається куди більшою проблемою переважно низька професійність наших мас-медій – що проросійських, що прозахідних. Більшість журналістів не знають світових мов і тому черпають інформацію з lenta.ru, inosmi та інших російських джерел, котрі часто виявляються тенденційними. До невігластва долучаються лінощі, відтак навіть відверто ефесбешна лексика залишається невиправленою: чеченських повстанців називають «бойовиками», російську вояччину, яка тероризує Грузію, називають миротворцями (без лапок!), достоту так само, як бідолах, посланих свого часу на загарбницьку війну до Афґаністану, титулують і досі «воїнами-інтернаціоналістами», середньоазіатські республіки, що лежать від України за тисячі кілометрів, називають «ближнім зарубіжжям», а західних сусідів, із якими Україна межує безпосередньо, зараховують до «далекого».

Це не дрібні ляпи, а важливі дискурсивні елементи, які формують вельми специфічну – радше москвоцентричну, ніж україноцентричну – світоглядну матрицю. І власне ця комбінація провінційності професійної й провінційності світоглядної видається мені головною проблемою української журналістики.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s