“Український дім” Лариси Хоролець


horolecОлена Цибенко, № 142 (17553) 05.08.05

Коли провідній актрисі драматичного театру імені Івана Франка, драматургу, народній артистці України Ларисі Хоролець телефонував прем’єр-міністр України і запропонував очолити Міністерство культури, вона якраз перебувала в Канаді на міжнародному конгресі жінок-драматургів. Навіть не встигши як слід оглянути Торонто, Лариса Іванівна повернулася до Києва. І в червні 1991 року змінила гримерну театру на кабінет у будівлі на вулиці Івана Франка. Лариса Хоролець стала першою жінкою-міністром у незалежній Україні. Сповнена рішучості зробити якомога більше для розвитку національної культури, вона тоді навіть не думала, що її життя перетвориться на постійну боротьбу. «Радили для солідності набрати ваги» Доти ім’я Лариси Хоролець ніколи не пов’язували з бюрократичним апаратом. Вона не обіймала жодних таких посад і не мала відповідного досвіду. Хіба що кілька років як актриса і член Спілки письменників на громадських засадах активно співпрацювала з комісією по роботі з творчою молоддю. – Моє життя набуло шаленого темпу, – говорить Лариса Хоролець. – Ні вихідних, ні повноцінних відпусток. А коли вдалося вирватись на кілька днів на фестиваль до Криму – аж тут ГКЧП. Робота поглинала мене всю. Я більше не могла грати в театрі. Хіба що раз на рік у одній виставі. Те, що я єдина жінка в уряді, не впливало на ставлення до мене. Хоча жінка при владі, як на мене, порушує якісь номенклатурні напрацювання, якісь мафіозні зв’язки. Вона приходить у владу з новим, свіжим поглядом і нестандартними рішеннями. На відміну від чоловіків з їх самозакоханістю і егоцентризмом, жінки налаштовані більше віддавати, ніж брати. Ось і в мене робота забирала майже весь час, і від цього страждала моя родина. Але до цього треба бути готовою, бо жінка при владі жертвує багатьма речами. За два неповні роки, що Лариса Хоролець була міністром, Верховна Рада ухвалила основи законодавства з питань культури, закони про музеї, бібліотечну справу, захист історичних пам’яток. Тоді ж було збільшено заробітну платню працівникам культури, розроблено проект пільгового оподаткування творчих людей. – Найбільше мені нарікали на те, що залишила старі кадри, – продовжує Лариса Іванівна. – Хоча насправді мені всіляко заважали створити свою команду. А відданих справі фахівців звільняти не хотіла. До того ж ніколи не стверджувала, що з мене почнеться нова ера. Проблеми в Хоролець почалися, коли вона відмовилася брати до себе в міністерство «потрібних» людей. Чим викликала невдоволення певних посадовців. І хоча їй ніхто не підсипав товчене скло у черевики, як колись зробили це під час вистави її конкурентки в театрі, але через закулісні ігри у коридорах влади її позбулися не менш жорстоко. Про своє звільнення Лариса Хоролець дізналася з новин по радіо. Лариса Іванівна добивалася дозволу виступити перед депутатами Верховної Ради і розповісти про зроблене, та їй не дозволили. – Звільнили мене грамотно – прийнявши відставку всього уряду, – говорить вона. – Я боролася за міністерський пост. Але не за владу як таку, а за свої права, позиції, програму. На півроку Лариса Хоролець залишилася без роботи. Це був для неї дуже тяжкий період – ні за що жити, а треба ставити сина на ноги, підтримувати матір-пенсіонерку. І ніхто, окрім найближчих людей, не допоміг. – Як творча людина, я із задоволенням замкнулася б і почала писати, скажімо, мемуари, але за щось треба було жити і годувати родину, – згадує вона. – До театру – не те щоб не хотіла повертатися… Запропоновані ролі вже були не ті. Тож працювала за угодою. А підробіток на радіо та телебаченні копійчаний… У нас узагалі інтелігенція не затребувана, нікому не потрібна. Вона соціально скривджена. І в нас не сприймають інтелігентних людей, – Лариса Іванівна, на хвильку замислившись, додає: – А жінка при владі має бути мускулинного типу. До речі, мені завжди радили для солідності набрати ваги, зробити височезну зачіску і демонструвати нахабство, щоб боялися. Бо, мовляв, якщо намагатимешся дістатися сірої речовини людини, то на тебе ніхто не зважатиме. «Український дім» завжди був ласим шматком» Питання про те, щоб передати усе нерухоме майно Комуністичної партії під культуру, Лариса Іванівна поставила перед головою уряду ще до ГКЧП. На той час усі ці будівлі швидко скуповували різноманітні комерційні структури. Ось і колишній музей Леніна вже ледь не потрапив у «кишеню» торговельної біржі. Лариса Хоролець вступила в боротьбу за нього і… виграла. До слова, це була єдина будівля, яку тоді передали міністерству. – «Український дім» – не випадкова назва, – продовжує пані Лариса. – Передусім, треба утверджувати українське у себе, а вже потім у Європі. Я планувала відкрити подібні заклади по всій країні. Нинішній міністр хоче відкрити такі осередки в різних країнах – це добре, але треба зважати на те, що є, що вже було зроблено. До речі, ще в ранзі міністра я заснувала «Український дім» у Росії і в Австрії. Окрім того, «Український дім», створений за кошти української громади, давно існує і в США, і в Канаді. 1993 року Ларису Хоролець призначили на посаду генерального директора «Українського дому». Цей вибір нікого не здивував. Від самого початку «Український дім» планували зробити культурним, політичним, духовним, економічним центром. А оскільки міністерство не мало для цього належних коштів, вирішили підпорядкувати «Дім» Кабміну і перевести його на госпрозрахунок. – Я хотіла реалізувати в «Українському домі» все, що не встигла зробити в міністерстві, – розповідає Лариса Іванівна. – Але він завжди був ласим шматком. І 1994 року почалася чергова реорганізація. «Український дім» намагалися повернути Міністерству культури. А там уже працювали певні особи, які бачили на моєму місці свою людину. Почалися інтриги. Одного разу в нашому приміщенні відбулося засідання Всесвітньої координаційної ради товариства «Україна». Цього ж дня десь в іншому місці пройшли засновницькі збори і прес-конференція «Громади». І ось чи то президентові самому здалося, чи хтось йому на вушко нашепотів, ніби «громадівське» засідання відбулося саме в «Українському домі». Вирішили, що я – «громадівка», почалася колосальна розкрутка… Справжньої причини звільнення Ларисі Хоролець так і не назвали. – Цілий рік я боролася з Міністерством юстиції, яке представляло Кабмін, – розповідає вона. – Ходила до суду, як на роботу. Треба віддати належне Богдану Вавринчуку, який тоді був головою Радянського райсуду і який завершив справу на мою користь. Я виграла, та не змогла повернутися до «Українського дому». Бо його – як такого закладу, з якого мене звільнили, – вже «не існувало». Для Лариси Іванівни знову почався період безробіття і пошуків хоч якихось засобів до існування. Тож і доводилося працювати за мізерні гонорари. Наприклад, за запис повноцінної годинної передачі на радіо їй платили всього дев’ять з половиною гривень. «Зіграти б роль у власній п’єсі…» Коли Ларисі Іванівні запропонували роботу радником з гуманітарних питань посольства України в Німеччині, не вагалася. І поїхала з Києва на більш як чотири роки. – Але все, що я за цей час зробила, – а це і встановлення меморіальної дошки Олександру Довженку в Берліні, організація Днів культури України в Німеччині та Днів німецької культури в Україні, заснування кафедри україністики в німецьких університетах, розробка концепції Українського культурного центру в Берліні, – не справило враження на тепер уже екс-міністрів Анатолія Зленка та Костянтина Грищенка, – говорить вона. – Я прагнула працювати в системі МЗС надалі, і вакансія була, а проте мені відмовили, оскільки була не «своя», не з кола дипломатів. Повернулася до Києва і – жахнулася від цін. Як тут вижити? Розумієте, у Берліні ми не жирували. Якихось грошей накопичити мені не вдалося. І взагалі, за все своє життя я не надбала ні приватної галереї, ні нерухомості. Одне слово, нічого, щоб відкрити власну справу. Хоча дуже хотіла. Зверталася до вищих посадовців, до міської влади. Але ніхто не допоміг. Рік тому зустріла Ніну Карпачову, яка всі ці роки морально підтримувала мене. Вона й запропонувала роботу радником Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Я знайшла себе тут – допомагати іншим захищати свої права. Не забуває Лариса Хоролець і про драматургію. Ось уже котрий рік плекає нову п’єсу. – Ідея виникла ще тоді, коли пішла з міністерства, – говорить вона. – Показати, скільки несправедливості може витримати людина і не зламатися, не розгубитися, а ще й перетворити свій біль, своє приниження на життєдайну силу. І мені самій хотілося б зіграти у цій п’єсі. А ще є задум, як – не лише погруддям чи пам’ятною дошкою – увічнити спадок видатних українців. Таких, як Олесь Гончар, Микола Руденко. – Моє життя чимось нагадує Оленчине з «Голубих оленів» Олексія Коломійця, – з легким сумом каже Лариса Іванівна. – Це була моя перша роль у театрі Франка. Я ще запам’ятала, як після вистави на сцену вийшов хлопець, простягнув мені чорнобривці й сказав: «Це – квіти мого народу». А з них летять грудочки землі, бо росли ті квіти на клумбі перед театром. Тоді я і зрозуміла, що моя робота потрібна… Хотілося, щоб і нині до влади приходили справжні професіонали, роботу яких цінував би народ. Джерело: “Вечірній Київ”

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s