Українська діаспора стала непотрібною


Українська діаспора стала непотрібною — Что ж твой барин, эмигрант?

— Сам ты “эмигрант”! В Париж, говорят люди, уехал, в Париж!

Цей діалог із “12 стільців” наочно ілюструє ставлення сучасного українського суспільства до еміграції та емігрантів.

Перетворення кокона на метелика

Коли на початку минулого століття з України на Захід виїхала друга, а після Другої світової війни — третя хвиля національної еміграції, у нас з’явилися підстави говорити про народження української діаспори.

Чому, власне, друга та третя хвилі, а не перша і четверта? Бо саме тоді йшлося про виконання трансцендентної місії: збереження національної ідентичності. В Радянському Союзі розчинялася українська ідея, вона зникала, а тому місією людей, котрі полишили Батьківщину, стало плекання національного духу, його “консервація” для наступних, вільних поколінь.

Як перша, так і четверта (тобто сучасна) хвилі української еміграції, на жаль для них самих і на щастя для України як країни, такої місії не несуть. Власне, і є вони не діаспорою, а, радше, українськими громадянами, котрі мешкають за кордоном або ж “змінили громадянство”.

Діаспора — категорія духовна. Щоб називатися діаспорою, національна група, яка компактно живе на території іншої держави, повинна володіти принаймні трьома чинниками: відчуттям небезпеки для “материнської” землі і основної частини народу; розумінням власної долі як ретранслятора народних вартостей та усвідомленням тимчасовості свого завдання з надією на неодмінне (після сорокарічних “мойсеєвих” блукань) “повернення на круги своя”.

Варто придивитися до тенденцій розвитку української діаспори в Європі, а особливо в Північній Америці та Австралії, щоб переконатися: до здобуття Україною незалежності відносно невелика група людей робила титанічну працю. У перші роки незалежності ця праця за інерцією тривала, однак на п’ятнадцятому році існування вільної України діаспора як явище почала стрімко згасати.

Вочевидь, остаточним помахом, що загасив українську діаспору, стала помаранчева революція. З моменту, коли Україна відбулася не лише як держава, а й як нація, трансцендентна необхідність в існуванні української діаспори відпала остаточно.

Її наступним етапом стане заглиблення в саму себе, перетворення на групу етнічних українців за кордоном. Неправильно було б говорити про занепад діаспори: вона не “занепадає”, її “не стає”. Процес “неставання” досить швидкий. Згодом її “не стане” взагалі. Кокон перетвориться на метелика, який повернеться назад в Україну.

В нашій державі органічно зростатиме розуміння важливості місії, здійсненої українською діаспорою, підвищуватиметься інтерес до національних історичних, культурних, ідейних джерел, жертовно зібраних і незліченно примножених діаспорою. “Метелик” українського духу невпинно курсуватиме рейсами “Київ — Нью Йорк”, “Львів — Чикаго”, “Харків — Вінніпег” і переноситиме на своїх невидимих крильцях неоціненні скарби народної екзистенції назад в Україну.

Місію закінчено — місію розпочато

Із щасливим відпаданням потреби в існуванні діаспори не відпала, а навпаки, примножилася потреба в існуванні українських громадян (чи їхніх нащадків) за кордоном.

Лише акценти їхнього покликання зміщуються від таких величин як “плекання мови солов’їної”, “духовний форпост” чи “а ми тую стрілецькую славу збережемо” – до більш приземлених категорій “економічний лобізм”, “культурна співпраця”, “представництво інтересів”.

Період, коли всі українці за кордоном уболівали за Україну як ідею, причому категорично ненавиділи її пряме керівництво та яничарську державу, відходить в історію навічно. Відтепер головним виразником українських інтересів виступає саме українська держава (як французьких — держава французька, італійських — італійська, а німецьких — німецька).

А отже, українська держава й українське суспільство повинні осягнути, що кожен українець, який постійно чи тимчасово мешкає за кордоном, є потенційним (і цілком можливим) представником їхніх інтересів у світі.

Тепер про це можемо тільки міркувати, оскільки справді непросто уявити, як п’яний заробітчанин чи засмальцьований “човник” із прикріпленим під пахвами блоком цигарок та пакетиками спирту, перепрошую, в трусах може гідно представляти українську позицію у світі. Однак ситуація радикально змінюється, коли наш погляд зупиняється на особах, котрі досягнули найвищих щаблів у суспільних ієрархіях західних спільнот.

Прикладом народної дипломатії може слугувати Польща — держава і нація, що мали значно сприятливіші умови для безперервного плекання національної ідеї серед своїх співвітчизників.

Так, справді незліченна кількість поляків працює чорноробами в Північній Америці, і особливо в старих країнах Європейського Союзу (звільняючи робочі місця в Польщі для своїх українських колег), однак навіть побіжний погляд на професорсько-викладацький склад будь-якого пристойного університету неодмінно зупиниться на польських іменах та прізвищах. Коли ж переглянути списки студентів цих навчальних закладів або представників великого бізнесу чи управлінської еліти Європейського Союзу — таких імен виявиться ще більше.

Спілкуйся вільно — живи мобільно!

Яка ж користь польській державі від польських професорів чи урядовців за кордоном? Можливо, краще було б їм зосередити зусилля на розбудові польської держави, а не піднімати чужу економіку? За такою логікою, Шевченкові, вочевидь, краще було б лишатися в Моринцях, а не їхати до Санкт-Петербурга.

У часи, коли зникають кордони, коли зростає важливість знань та інформації, повноцінне представлення національної еліти у ключових точках формування й аналізу світової політики — економічної, культурної, соціальної, міждержавної тощо, -мобільність та здатність до адаптації стали визначальними факторами для існування як нації, так і людини-одиниці.

Польська еліта на Заході не є “агентом Варшави” – вона є “агентом” свого народу, своєї культури, своєї свідомості і свого способу бачення світу, пояснення логіки його буття. Працюючи “для себе”, вони, хочеш — не хочеш, поширюють добру славу про свою націю і свою державу.

Натомість в Україні ще й досі переважає зневажливо-неприязне ставлення до своїх співвітчизників, які живуть за кордоном. Слава Богу, з падінням цивілізаційних стін дедалі менше стає носіїв позиції: “виїхав і живе, як сир у сметані”, однак досі буяє підхід: “якщо ти такий мудрий, то повертайся сюди і піднімай свою Україну, а не повчай нас тут” або “скільки тобі заплатили? За скільки тебе перекупили?”.

Звичайно, йдеться про релікти радянського ідеологічного штампу “ворог не дрімає”. Міра домінування таких стереотипів в українському суспільстві є діагнозом рівня одужання нашої свідомості від ідеологічного гіпнозу, що віками навіювався нам чужими правителями.

Українці, які полишили рідну землю, в різні часи виконували ту чи іншу місію. Якщо донедавна нею було збереження духовного коріння народу, то відтепер основним завданням є налагодження ефективного культурного представництва українських інтересів у світі. Формат і способи такої трансформації потребують дальших міркувань, до яких ми й заохочуємо читача.

Автор: Олесь АНДРІЙЧУК
Джерело: Дзеркало тижня

10 thoughts on “Українська діаспора стала непотрібною”

  1. Натомість в Україні ще й досі переважає зневажливо-неприязне ставлення до своїх співвітчизників, які живуть за кордоном…: i navpaki: ukrajinci, scho zhivut za kordonom, dosit chasto, za mojim sposterezhennyam, ne duzhe prijazno stavlyatsya do spivvichchiznikiv v Ukrajini. Mentalitet takij? Za prinzipom:”Ne te gore, scho svoja korova sdohla, a scho u susida zhiva”?

  2. За моїм спостереженням українці ставляться неприязно не тільки відносно межі діаспора-Україна, а взагалі їм як поробляно. Подивіться,що робиться в нашій діаспорі. Один другого ладен вбити. Подивіться на коментарі, які залишаються навіть на Хаті скраю. Скільки жовчі викликає критика. Зразу переходиться на особистості, і вже вам міжусобна війна. Мабуть, слово українець не може бути обєднуючимм,так як у інших народів. Тут більше пасує “земляк, кум, брат, сват”, тоді більше толерантності один до одного. Єдине, що дає спільна складова “українець”, так це надавати по голові, бо свій.Я, наприклад, не даю права ототожнювати мене як українку за кордоном тільки для того, щоб стати мішенню для ненависті з боку таких самих українців. Якщо мною щось критикується в письмовій формі, то прошу в такій самій аргументованій формі напишіть статтю-спростування, якщо мною була вжита неправда. Навіщо ж поза спринами обговорювати, зливати жовч і таке інше? Нам в діаспорі портрібна жива дискусія, віч на віч, як і задумана Хата скраю, інакше таке поняття як діаспора українців в Берліні не потрібна взагаді.
    ред.

  3. Учітеся брати мої, думайте /!/ читайте…
    /пишіть і дискутуйте, таке для дяспори, для Вас же, дуже потрібне, кому на сьогодні, для всіх нас на завтра… Всім бо нам щось однаково… але буває й не однаково…/
    Навчитись так, щоб і “мудрість би своя була” і розрізняти “мудреє слово- брехнею підбите”, відділяти зерно від полови. На таку штуку, митецтво одного життя замало…
    “Немає в світі України, немає другого Дніпра”… А як ми вже “приперлись на чужину” то як тут бути, як жтити?…

  4. “Якщо мною щось критикується в письмовій формі, то прошу в такій самій аргументованій формі напишіть статтю-спростування, якщо мною була вжита неправда. Навіщо ж поза спринами обговорювати, зливати жовч і таке інше?”
    “Подивіться,що робиться в нашій діаспорі. Один другого ладен вбити. Подивіться на коментарі, які залишаються навіть на Хаті скраю.”
    Ви знаєте, Ольго, у мене до Вас два запитання щодо саме цих цитат:
    1. Чи не вважаєте Ви свою, нехай и письмову, критику, тією самою жовчю. Бо в мене як раз частенько складається враження, що всі матеріали за вашим авторстом мають своєю темою виключно критику інших, іноді не зовсім коректну і часто занадто жовчну, направлену проти ваших же колег-діаспорян?
    2. Що саме робите Ви особисто для об’єднання української діаспори тут у Німеччині? “Нам в діаспорі портрібна жива дискусія..” – з ким таку дискусію ведете Ви?

  5. Шановна пані Українка,
    ви звертаєтесь до мене персонально. Тому назвіться своїм власним іменем, тоді я Вам змогу відповісти на Ваші запитання.
    Ольга

  6. Дорогі земляки-українці!
    нам немає чого встидатися того, що ми – українці. Давайте подивимося позитивно на всі події, які відбуваються зараз і Берліні. Я думаю, що тоді і співпраця вийде. Нас в Німеччині багато, то чому б не робити все разом? Критика – хороше діло, але якщо ми будемо тільки критикувати один одного, то все рівно не виправимо того, що ми критикуємо. А якщо б порадити в дружній розмові?

  7. Так, все вірно, але давайте не встидатися критику і тим більше її боятися.Якщо її не брати персонально, а тим більше не переходити на особистості критикуючи, то бачитемо, що в нас тут не так. Нам не можна зализувати проблеми і робити вигляд, як в нас все добре. Діаспора толерує багато чого такого, що не має толеруватися. Будемо на це зважати, почнуться справи робитися щиро, від серця, а не для того, щоб зробити комусь в пиху. Я наприклад, хотіла б бути присутньому на вечері Щевченка, який готує ціла громада наша, а не одна група. А потім в цей же день ще проходитиме ще декілька таких самих вечорів. Приклад, Маланки. Скільки в нас їх було? Це можна вважати позитивом, а можна і сказати, панове, а що нам заважає зібратися разом. Немає на це часу чи можливостей? Є. Заважають амбіції. То чи це позитив? Коли я готую вечір на тему заробітчанства, то діаспора не приходить. А ті, що приходять, зривають вечір ганебною поведінкою, провокаціями. Перед німцями соромно. То що ж мовчати і казати, як в нас все позитивно? Я зараз призупинила організацію будь-яких подій від Ukraine Kompetenz Zentru, якщо ви помітили, бо маю засторогу перед черговим зривом. Нам потрібна координаційна рада кров з носа, щоб навести порядок в громаді. Хай кожен залишається сам по собі, але хай не псує загальну справу. Головне, щоб речі почали робитися щиро і з оглядом на інших.

  8. “але хай не псує загальну справу” …: псувати завжди легко, втім, чи вона є, ця загальна справа? І наскільки вона загальна? Одна з головних причин, що породжує негатив – невміння або небажання чітко поділяти критику поглядів та критику особистості. критика особистості є деструктивною та викликає образу (всі ми люди з недоліками – один те так висловився, другий не дочув, третій не так зрозумів і пішло поїхало). А от аргументовано критикувати погляди опонента, і при цьому з повагою відноситися до нього не призводить до “кризи у відношеннях”. Дозвольте мені побажати нам всім оволодіти благородним мистецтвом риторики у широкому сенсі цього терміну до того, як негатив між учасниками конфлікту побудує нездолану стіну між ними. І вчитись прощати. Адже, переможців не буде.

  9. Давайте віддамо право навчати культурі спілкування всім відомим експертам в сфері спілкування:

    1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.
    2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.
    3. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

    А самі сконцентруємось, що ж є тією загальною справою для діаспори зараз? Якщо її немає, то нам немає про що дійсно говорити. Але я в це не вірю. Справа загальна є, тільки інтерпретується вона кожним по-своєму. Хтось бачить себе спочатку, а потім справу. Хтось бачить тільки себе. Хтось тільки справу. Всі ми різні, але для того, щоб порозумітися, потрібне спілкування і обмін думок, критичних і некритичних. Для цього, тут на “Хаті” піднімаються ті чи інші теми, щоб почути відгуки і думки.І багато цікавого і корисного вже було сказано.Хотілося б зустрітись в реальному житті, а не віртуальному просторі.Ось давайте 1го березня в 17.00 збираємося для обговорення загальної справи української діаспори в Берліні. Хто прийде? Хто зацікавлений?

  10. Відповідь Українці:
    прошу дуже, не інтерпретуй (пропоную перейти від офіціозу на ти) все особистністному плані. У мене не має особистих проблем з діаспорянами і ніколи не було, а навпаки, маю респект до того, що вони роблять, проте це не зовсім мій стиль.Перші кроки до діаспорськиї груп робила я сама. Ми мали кілька зустрічей, після яких вияснилось, що ми просто не зможемо працювати разом. Всі люди різні і українці теж.Я розумію бізнесорієнтований підхід до діаспори, але його не поділяю, бо належу до ідеалістичного типу людини, яка має якісь принципи щодо себе і України, і їх відстоює. В той же самий час я не поділяю дешевий патріотизм чи навіть патетизм інших груп діаспорян, яких ну просто циклить на слові Україна. Маю право трохи фільтрувати. Я це робила свого часу в Україні, та там у мене було багато однодумців, тут є теж, але менше.
    Щоб ти зрозуміла про що йдеться, то скажу тобі, що я вийшла з покоління студентів 90х, які щось таки конкретно робили для пробудження України від совєтської нудоти. Не можу тобі описати тобі все, але всі протести, голодування студентів в 91, численні освітні заходи по відновленню укр. культури і все інше, це те, частиною якого я була. Я дивлюсь на українське питання трохи по-іншому, аніж може інші, бо не думаю, що бездумливе ковтання всього, що пропоонується тут є тим, що потрібно Україні. Українці, що закордоном, мають більш вдумливо підходити до того, що і як вони роблять, аніж то є зараз. Якщо не будемо мати полеміки, то перетворимось в Болото, як і сама назва Берлін на то вказує.
    Критику в діаспорі вважаю рушійним елементом її розвитку, так як вона є такою в любому суспільтві. Мені б дуже не хотілося, щоб діаспора засмерділася в фольклорно-бюрократичних ассенуаціях аля “ми всі тут як “комуністична партія”, одне ціле, цензурне, підпорядковане одному вождю, в найгіршому випадку посольству чи Щентральній спілці Українців Німеччині, створенній штучно і навязаній діаспорі.
    Моя критика є нормальною журналістською критикою, якої можна зустріти всюди. Не знаю, чому у вузькому коли діаспори її треба сприймати як особистністу агресію. Агресія є, але не проти людей, а проти того, як і що вони роблять, відтворюючи маразми, від яких вже треба давно позбутися. В Берліні це особливо видно і тому я не можу мовчати. Тому дуже прошу, давайте нарешті перейдемо з особистнісного рівня на концептуальний.
    Ми тут в невеликій кількості і не мусимо як отара бути під одним пастухом і взагалі, не маємо почуватися погано чи докоряти один одному, коли маємо різні погляди на життя. Не треба посилатися на бардак в Україні, бо політичні вакханалії відбуваються і в Німеччині, і всюди. Україна тільки чомусь крайня завжди. Я респектую позицію і ваш підхід, але залишаю за собою право критикувати те, що вважаю потрібним за критику. Можеш глянути на останній випуск Хати скраю. Ну як можна було додуматись вперти Андієвську на Марцан в клуб Хеллерсдорф? Ну що мовчати? Ну хтось же має мати здоровий глузд чи принаймі припинити ці маразми, вислужування перед посольством, пихатість, активізм заради активізму і т.д. Діаспора є самостійна одиниці з полярними політичними позиціями, але самостійна. Поскільки я вже багато років моніторую те, що відбувається в діаспорі, то хотіла б, що б те, що роблю чи кажу, сприймалося так, як воно в реаліях є в рефлекції однієї позиції. Мені не йдеться про якісь особистністні револьти, але про розвиток діаспори, її вільнодумство і свободу, бо це моя і твоя Україна тут.
    з повагою, Оля
    цей лист подаю як мою відповід на коментарі на блозі про мою критику, щоб компенсувати відсутність полеміки на інших порталах.
    з повагою, Оля

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s