Смерть, що збудила до дії


zyktor-ivan1

Сьогодні 5го лютого народився новий блог “Бойківська хата“, бо вчора помер ще один безцінний свідок бойківського переселення 1951 року Іван Федорович Циктор. Він був тим бойком, кому була не байдужа історія його людей-переселенців.  Після падіння залізної завіси він був першим, хто поїхав в Польщу подивитися на рідну землю. Тоді він розіслав всім тодішнім односельчанам-скороденцям чорно-білі світлини розоренного поля, яке з’явилося на місці бойківських хат. Люди плакали, бо невірили, що на місті їх села – пустка.

Пізніше Іван Федорович Циктор організовував поїздки кривоозерських бойків на могили рідних, хоча насправді то була одна суцільна могила десятків тисяч перерваних укладів життя. В цей час двоюрідний брат пана Івана, голова об’єднання українців Польщі Мирон Кертичак, сьогодні покійний,  підносив питання бойків в Польщі.

4 лютого 2009 перервалося життя людини, яка хотіла донести правду про ще одну жорстоку несправедливість сталінського жертвоуправління на території України.

Для мене пан Іван був першою людиною у всьому. Він першим тримав мене малою на руках перед Богом в церкві. Як хресний батько, він першим сказав мені правду про історію переселенців. Від нього я і почула довгоочікувану версію, хто власне ми є.

Бойки.

Нова тотожність, якої так бракувало у вирі інших тотожностей і культур. Минуле відлунювало лише заскорузлим злим південноукраїнським “бендерівці” з боку місцевого населення. В кращому випадку “переселенці”.

Майбутнє обіцяє розставити акценти на всіх неправдах. А в теперішньому ми цьому допоможемо.

Мій новий блог про бойківську хату, якої не існує. Її можна побачити між тих яблунь, що були понасаджувані колись господарями-бойками по їїткутках.

Світлина на чолі сторінки зроблена в селі Skorodne (Скородному), що біля Лютовиськ , що в Польщі. Там народились мої батьки. Звідти їх виселили на південь України, де вже народилася я.

Під час совєтскої доби мені не дозволено було знати правду про історію переселення батьків, як не дозволено було знати нікому, навіть самим учасникам переселення. Зараз, коли я дізналася про гірку правду про долю тисяч переселенців-бойків. я хочу, щоб про неї знали всі.

Ця сторінка присвячується моїм батькам і всім, за ким плачуть яблуні в запущених дворах Скородного, Лютовиськ, Поляни, Липя, Росохатого та багатьої інших гірських сіл посеред мальовничих Бещад. Туди повертаємося сьогодні ми, діти принижених, щоб відновити історичну справедливісь і гідність наших батьків.

Час відбирає від нас останніх носителів достовірної інформації про події 1951 року. З  тих чоловіків-скороднян, що бачимо на світлині внизу вже майже нікого незалишилося в живих. skorodne

Поспішимо занотувати те, що ще можна віднайти, розпитати, записати і донести загалу. Кожен, хто має відношення до бойківської сторінки української історії, будь-ласка, відозвіться.

Най люде видят, най люде знают. Най юж то ся нігде не стане! Бігме! Оля Самборська

Криве Озеро-Скородне-Берлін

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s