Мюнхен український


marika-131Для четвертої  (останньої)  хвилі міграції українців до Берліна зорієтуватися в діаспорській історії попередніх хвиль – не така вже й легка справа. Відсутність тісного контакту між українцями – берлінцями і українцями – мюнхенцями для нас “новоприбулих” досить помітна. Таке враження, що то дві окремі держави під одним дахом. Безперечно, пройтися таємниками амбіційно-патріотичних тенетів німецької діаспори – ніби писати “кримі”  з багатьма невідомими, з міжусобними війнами і “кланами”, позадіаспорським втручанням тих чи інших суб”єктів. Кінцем кінців, вималювується картина, з якою редакторка “Хата скраю” рада поділитися на цьому блозі. Правильніше буде сказати, що картина має вималюватися у вас від поданих матеріалів. Питанням поки залишається, чи об”єднає українська сладова нашу німецьку діаспору українців?

Хроніка за Марійкою Галабурдою-Чигрин:

МАРІЧКА ГАЛАБУРДА – ЧИГРИН

1980 рік серпень

НІМЕЧЧИНА

МЮНХЕН

Ми приїхали до Мюнхена, коли місяць все щедріше оббрискував своїм сяйвом
оброшені дерева і дороги. Вже доходила 23 – та година. Шукали ми за Українським
Інтернатом, який знаходиться на Ісарринґ
( ISSAR RING), недалеко центру міста. Крутилися ми по
тій околиці й крутилися. Проїхали всю оту закручену дорогу, а Інтернату не
могли знайти. Питалися людей на дорозі, які нас скеровували до будинку, який
стоїть якось схований від головної вулиці, майже заслонений деревами. А ми
будинку не могли знайти. Ми вже готові були їхати до якогось готелю або мотелю.
Надя, побачивши на вулиці поліцію, вийшла з авта і попросила їх нас підвезти до
Інтернату.

Там вже не було світла. Всі спали.
Ми зайшли до побічного клюбу, де один хлопець сказав нам дзвонити аж поки нам
не відкриють двері. Наші дзвінки таки заставили когось відкрити важкі входові
двері. Вийшла панна Оля й призначила нам кімнати й ми, змучені дорогою, далекою
поїздкою, відразу і заснули…

П’ЯТНИЦЯ 22. 8. 1980

Ми довго спали, майже до обіду. Харчів в нас було доволі, так, що ми з’їли
в кімнаті. Раптом почули, що хтось гримав в двері. Коли я їх відкрила нам
всміхалися Роман Вовк та Антон Володимирів з Сіднею. Ми запросили хлопців до
кімнати. Випили козаки по кілька чарок сливовиці з Михайлом. Вони у двох
подорожували по Европі й затрималися в Інтернаті на кілька днів.

Ми в Мюнхені не вперше. Але не все ми бачили. Пішли ми оглянути площу
Ринок, зайшли до редакції ґазети “Шлях Перемоги”. Посиділи, поговорили.
Михайло зателефонував до пана
Якова Маковецького, свого давнього друга –
мельниківця. Він приїхав забрав його до себе додому, а ми з своїми
“бельгійцями” з мого міста Ґенк, яких тут кілька – розговорилися, що
дехто й забув, що це робочий день.

Саме друкувалося нове число ґазети. Я здивовано подивилася на майже
складану першу сторінку. Там повідомлення про смерть пана Лва Новицького з
Сіднею. Це не так легко нами сприйнялося, бо мій чоловік й пан Новицький
співпрацювали, як політики й все знаходили порозуміння, хоч мій чоловік
мельниківець, а покійний був бандерівцем. Але, вони оба мудрі політики зуміли
довести до співпраці обох гілок націоналістів в Австралії, в таких ділянках, як
демонстрації, як спільні академії, концерти. Це була й причина того, що мого
чоловіка “з’їли”, ті “нерозумні” типи, які обвинувачували
його в співпраці з бандерівцями й називали мене “шпигункою”
бандерівської партії. І таке на жаль бувало… і треба було пережити!

Були ми в гостях у моєї подруги з дитинства Мілі Сеничак – Франкевич, (яка
виростала зі мною у містечку Звартберг, в Бельгії) й її чоловіка Миколи. Була
там й Люба Лавриненко – також
“бельгійка” з нашого містечка. Оксана й Мірка, доні Мілі й
Миколи вже великі.

Міля показала їм знимки, де ми з нею, у їх віці, в українських народних
строях за ручки тримаємося. Якось спонтанно вони обі назвали мене їх
“тіткою Марічкою”.

Говорили вони гарно по українськи. А як інакше? Міля працювала в бюрі АБН – секретаркою пані Слави Стецько.

Під вечір ми виїхали з Мюнхена. Чоловік не хотів довше затримуватися в Німеччині. Прощалася ми з друзями. Я
сказала, що ще напевно побачимося, заки я поїду до Австралії…

БУЛО КОЛИСЪ…

На автобані – поспішній дорозі до Бельгії була мало автового руху й ми за 6
годин приїхали до Бельгії, де мали, що оповідати моїм батькам й сестрам. Переживань
і вражень в нас же було багато, багато…

…………………………………………………………………………………………………………………

21

СУБОТА: 15.10.1983

Після тижневого відпочинку після подорожі в Польщу, в Бельгії, ми з Надею
поїхали до Мюнхена.

Я домовилася з
Вірою та Андрієм Гайдамахами, що будемо в їх ночувати. Андрій вже кілька років
головний редактор ґазети “Шлях Перемоги” й дуже часто
друкує

мої статті. Та й ми земляки з Бельгії…

Ми виїхали в 6
-ій годині ранку. Після 334 км. їзди ми зупинилися на автостраді. Набрали
бензини й продовжували подорож. Я простуджена. Тільки
була віддійшла простуда, яка знову повернулася. Я не привикла, так мені
здається, вже до холоду, хоч не було аж так холодно…але постійно падав дощ й
вітр
и були сильні!

Ми хотіли
вспіти на панахиду, яка мала відправлятися біля могили сл. п. Степана Бандери.

Це 24 -та річниця його вбивства. Ми заїхали на час до
Мюнхена. Забрали Віру Гайдамаху й вже разом поїхали на кладовище, де біля
могили
Провідника ОУН зійшлося з 50 осіб.

Панахиду
правили отці
Паладій Дубицький та Мирон Мольчко.

Коротку промову
виголосила голова осередку СУМ.

Побачивши мене,
до нас піддійшов пан Богдан Шарко, з яким я в 1975 -му році концертувала по
Велико-Британії, п
ан Процик та полковник Євген Рен. Вони
запросили нас на Храмове свято, яке мало відбутися в неділю після Богослужби.

Ми поїхали до
помешкання Андрія й Віри, де до поза північ говорили про мої зустрічі з
українцями в Польщі.

НЕДІЛЯ 16 -го ЖОВТНЯ:

З ранку в мене
появилася гарячка, я дуже простудилася. В Мюнхені стояла холодна осінь. Ми рішили не йти до церкви.

— Краще
посидіти в теплій хаті,
сказала Віра. – Хай спаде гарячка!

Ми провели час
за розмовою. Говорили про громадські справи в Австралії,
в нашій Бельгії та в самому Мюнхені. Віра їздила кілька разів до Польщі.
Вона також під вражінням праці деяких молодих, які в далеко не сприятливих
обставинах працюють, втримують культурне життя українців Польщі.

Вже пізно
по-обіді, коли в мене віддійшла гарячка, ми поїхали на базар, в центрі міста,
де продавалася всячина. Базарі в Німеччині зовсім відмінні від тих в Австралії.
Тут продається набагато якісніші речі, як в Австралії.

Вечером до нас
прийшли в гості Катя та Володимир Панчук, вони саме вернулися з Міжнародного
Ринку Книжки, який щорічно проводиться в Франкфурті. Видавництва Визвольного
Фронту виставлял
и цього року дуже багато книжок. УРСР майже
не була представлена. Виставлено було лише кілька книжок й то дитячих.
Нерозуміємо ми чому ті книжки, які друкуються невеликим накладом йдуть на
експорт, а не використовуються ними в Україні чи навіть в сусідній Польщі.
Росія виставляла багато не цікавих книжок.

Ми здорово
пожартували того вечора й знову дуже пізно лягли спати.

ПОНЕДІЛОК 17 – го ЖОВТНЯ:

З ранку ми
пішли до бюра Антибольшевицького Бльоку Народів
АБН, де зустрілися з провідником ОУН Ярославом Стецьком, його дружиною Ярославою, панами Іваном Кашубою, Степаном Мудриком, які розпитували мене про
зустріч з панами Низом та Гойсаном в Польщі.

Я передала всі
привезені мною від їх знимки, інформації, розказала докладно про всі наші розмови. Наголосила на тому, що пан Гойсан
твердив, що сьогодні є не можливо, щоби в Україні діяла ОУН, якщо хтось так
твердить то це провокатор. Кожного зв’язкового, який їде з Заходу в Польщу чи
Україну КҐБ та УБ виловлює. Саме тоді була голосною справа арешту Ірени
Зеленої, членки Спілки Української Молоді з Парижа, яку затримало УБ в Польщі.

Мене уважно
вислухали, але ніхто не подавав ніяких коментарів. Мені ставили лише питання.
Пан Ярослав Стецько розпитував про життя Української Громади в Австралії.
Це була дуже цікава зустріч з визначними нашими діяспорними, провідними
політиками, яки
х я знаю вже давно. Віра Гайдамаха показала
нам друкарню й редакцію ґазети “Шлях Перемоги”.

В слідуючі дні
ми з Надею їздили до Австрії, до Зальсбургу, до містечка Вілденгаґен, де
перебували наші знайомі, недавні біженці з Польщі, яких ми зустрічали в Канаді.
Оглядали різні палати біля Мюнхена, ходили по мюнхенських крамницях,
зустрічалися з товаришками, які з нашого бельгійського міста Ґенк переселилися
в Мюнхен.
Всі раді мене знову бачити. Мала я ще одну, окрему
зустріч з паном Степаном Мудриком в одному з Мюнхенських ресторанів.

В БЕРТЕНҐАРДЕН

Ми виїхали з
Мюнхена до Бельгії в п’ятницю 21 – го
жовтня.
Біля півночі ми були вдома.

У Франкевичів

В Зальсбурзі…

ОСТАННІ ДНІ В
БЕЛЬГІЇ

СУБОТА 22
го ЖОВТНЯ
:

Саме в той день
наше місто відвідував Владика для українців католиків країн Бенелюксу –
Бельгії, Голяндії та Луксембургу,
Кир Михаїл Гринчишин.

Наша Громада
зустрічала Владику в приміщенні Народнього Дому, не далеко нашої хати. Жінки
Союзу Українок приготовили концерт. Співала й я з ними.

Після
прийняття, танкова група “Гомін”, її оркестра та співочий гурток
Союзу Українок двічі виступав на Міжнародньому Фестивалі в просторій залі
Культурного Центру нашого міста. І знову я співала з жінками… Виступ наш
випав не зле.

Зустріла я на
фестивалі багатьох своїх знайомих бельгійців, з якими ходила в ґімназію,
працювала…

Виїхала я з
Бельгії, з Бруселю в Австралію 27 – го
жовтня в годині 19.25. Летіла до Риму,
звідки дещо перед
24 – ою годиною (півночі)
літак “Аліталія” відлетів до Сіднею.

Летіли ми через
Індію. Яка там нужденна біда! Хатки, які я бачила з вікна літака старі, старі,
майже розвалювалися. Піщані дороги курилися від пороху…А людей на дорогах, як
мух повно. Якась ріка пливла не далеко летовища. Це властиво не ріка, а болото.
Якийсь червоний відплив йшов з ріки у море… Я жахалася від того!

Ми затрималися
на летовищі в Ню Делі дещо понад годину. В крамницях на летовищі ціни досить
високі. Робітниці на летовищі простягали руки, просили милостині в усіх
пасажирів.

Неприємне
вражіння залишала картина до зуб озброєнних військовиків, які патруювали летовище.
Температура в будинку досягала 31 градів тепла… Летовище не охолоджуване. Ми
всі нетерпеливо чекали хвилини, коли нас закличуть знову на літак.

Я прилетіла до Сіднею 28 – го жовтня в сам
обід.

БЕЛЬГІЯ
— АВСТРАЛІЯ

ВЕРЕСЕНЬ — ЖОВТЕНЬ — ЛИСТОПАД 1983 РОКУ

……………………………………………………………………………………………………………….

v\:* {behavior:url(#default#VML);}
o\:* {behavior:url(#default#VML);}
w\:* {behavior:url(#default#VML);}
.shape {behavior:url(#default#VML);}

Normal
0
21

НІМЕЧЧИНА

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА

Українська
еміґрація до Німеччини почалась ще при кінці минулого століття. Головним чином
то були сезонові робітники з Галичини, які прибули туди переважно на жнива й
опісля повертались назад додому. Частина їх працювала в індустрії та копальнях
в Рурґебіт.

Під час першої
світової війни перебували в Німеччині українці — полонені російської
царської армії. Політична еміґрація
почалася з 1918 -го року і нараховувала коло 10 тисяч українців. Найбільший
осередок їх був тоді Берлін, де перебували різні українські політичні проводи
та працював Український Науковий Інститут.

Масова
еміґрація українців до Німеччини почалася 1939 -го року, після упадку
Карпатської України, а зокрема після упадку Польщі й окупації Західніх Земель
України большевиками.

Під час Другої
Світової Війни привезено коло 800 тисяч робітників з України на невільницьку
працю. Під кінець Другої Світової Війни було в Німеччині
біля 300 тисяч українських політичних еміґрантів, які в 1947 році почали
виїздити до різних країн світу. На сьогоднішний день в Західній Німеччині
перебуває
біля 15 тисяч українців…

Українці
об’єднані в Центральне Представництво Української Еміґрації Німеччини (ЦПУЕН),
членами якої є Пласт, СУМ, Товариство Рідна Школа, Християнський Рух та
Об’єднання Жінок.

Українці
порозкидані по цілій Західній Німеччині. Існують маленькі громади в містах
Гамбург, Білефелд, Штутґарт, Дусельдорф, Новий Ульм, Дортмунд, Ганновер… а
центр українського наукового,
культурного і політичного життя міститься в Мюнхені.

З 1945 року
міститься там визнаний постановою Баварського Міністерства Освіти Український
Вільний Університет, який був перенесений там з Чехословаччини.

В УВУ відбуваються що року в липні й серпні курси
Українознавства. Минулого року відбувся там крім того успішний курс гри на
бандурі під керівництвом Юліяна та др. Віктора Китастих. Курс закінчився дуже
успішним концертом. У хорі співали також всі три мої сестри.

Я
відвідала кілька
разів УВУ. Зустрічала там проф. Володимира Яніва, др. Богдана Кузя та проф.
Григорія Васьковича.

У Мюнхені
знаходиться редакція українських часописів “Християнський Голос”,
“Шлях Перемоги” та журналу “Сучасність”.

Моя сестра Оля
працює в Інтернаті виховницею, а Надя в
видавництві
Шлях Перемоги. Разом з Романом Дроздом, Надею й Олею, ми поїхали до Франкфурту, де Роман
затримався в молодого З. Томашика з Австралії, який там працює в католицькій
місії. Роман мав за кілька днів поїздом приїхати до Мюнхена.

Під час мого
побуту в Мюнхені я писала в редакції “Шлях Перемоги” на компюторі.
Сестра моя Надя переписувала історію України німецькою мовою, а мене навчила
писати на іншій величезній машині, на якій я приготовила до друку першу і другу
частину спогадів свого чоловіка. Коли я побачила ту машину
компютор, то просто налякалася, як я буду на тій машині писати? Але, за
два дні я опанувала машину й за 18 днів переписала 300 – сторінкову книжку.

Перебуваючи в
Мюнхені, я жила в Українському Інтернаті, де працювала моя сестра Оля.

Український
Інтернат — це кілька
поверховий будинок. Сьогодні там проживає
кілька дітей-школярів та кілька студентів. У будинку є більші кімнати для
науки, відпочинку, товариських забав, дві світлиці та простора їдальня. Там
також
діє садочок.

Українські установи в
Мюнхені

Єпархіяльний Дім,
Парафіяльна заля і катедра, Український Вільний Університет, Інтернат

Помимо того, що
я щодня по кілька годин писала на компюторі, мала ще нагоду відвідати історичні пам’ятк
и, яких раніше не бачила.
Їздили ми до Зальсбургу, Конінґзее, Бердесґарден, де Гітлєр мав свою літню
резиденцію
Відвідали ми і концентраційний табір, музей ДАХАВ, віддалений
від Мюнхену 25 кілометрів.

ДАХАВ

СУБОТА: 21. 9. 1985

Табір Дахав був
першим концентраційним табором у Німеччині. Він став взірцем багатьох інших
німецьких концтаборів і символом нацистського терору взагалі. В ньому було
поповнено безліч злочинів супроти людства. Сьогодні на місці бувшого концтабору
з його 34 бараками залишилося лише два.
Цей концтабір був створений 22 березня
1933 – го року.

Сьогодні в
головному бараці, де колись перебували німецькі есеси й адміністрація табору,
розміщено музей, в якому знаходиться безліч фотографій та різних документів.

У Дахаві
перебувало багато українців, з яких кілька десятків ще й сьогодні живе по
різних країнах світу. Одначе, на величезній таблиці при вході до музею, на якій
зазначено національне походження бувших в’язнів табору, не має найменшої згадки
про українців. Це особливо вражає українського відвідувача, тим більше, що
наша еміґраційна преса розголосила, що
15 липня 1984 – го року, на вимогу групи студентів з ЗСА й Канади, мала бути
виправлена така помилка адміністрації і мала бути в тому музеї пропам’ятна
плита в пам’ять загиблих там і наших земляків.

— Де ж та
плита? – кількакратно питала я своїх сестер, які були на її відкритті.

— Успокійся,
все по черзі оглянемо, – казали вони.

Мені хотілося
швидше вийти з того гнітючого музею, де з кожної сторони із стін дивилися на
нас страшні побільшені знимки, а радше благаючі милости очі бувших в’язнів.
Мені й пригадався Авшвіц, який ми з Надею й
нашою двоєрідною сестрою Марічкою з України відвідала в 1975 році. Там ще
страшніше…

Нарешті ми
дійшли до залі, в якій показується фільм про Дахав. Тому, що то була субота, фільму
по обіді не показували і ми разом з групою розчарованих туристів, американців
та італійців, пішли дальше до кімнати, в якій родичі загиблих у Дахаві в’язнів
в їх пам’ять ставлять меморіяльні дошки.

З Романом Дроздом в Дахав…

Там висять й
стрічки з квітів, покладених в Дахаві різними делеґаціями. Там й мала б бути
українська плита, праця мисткині Пулюй, яка недавно померла в Німеччині.

Мої очі шукають
її по стінах, але не можу її знайти… аж сестра відхиляє двері і там за склом
появилася гарна бронзова плита, обвита синьожовтою стрічкою, а на ній напис
“В пам’ять поляглим українцям в’язням у Дахаві — українські студенти ЗСА й
Канади”. Написи українською та англійською мовами.

Роман Дрозд й я
розчаровані.

— Чому таблиця
за дверима? Невже ж не знайшлося для
неї кращого місця?

Це одиноке
місце в цілому музеї, де згадка про українців. В шафі, де є кілька десятків
книжок про концтабори, не має ані одної української чи англійської, французької
чи німецької, в якій би була згадка про українців!

Оглянувши решту
будинків й у двох книжках записавши своє обурення – протест такого поступування
Адміністрації Музею, ми вернулися до Інтернату, де ми провели розмову з
редактором Володимиром Леником, членом Комітету “Дахав”.

Він пояснив
нам, що не легко було вставити меморіяльну плиту і сталося це, лише в наслідок
зайняття українськими студентами приміщення музею, які в той спосіб домоглися
від Міжнароднього Комітету бувших в’язнів у Дахаві дозволу вставлення хоч би
тієї таблиці, яку ми бачили. Міжнародний Комітет, який має свій осідок в
Бруселі – складається в переважаючій більшості з англійців, голяндців, жидів та
італійців – й чути не хоче про будь які зміни на головній таблиці при вході
музею.
Наші студенти самі
дописали на ній чорною фарбою число колись перебуваючих там українців.

Редактор Вол.
Леник сказав, що таке наставлення Комітету можна лише змінити писанням
протестних листів до нього, а крім того писанням протестів у книгах самого Музею.

Український
Студенський Комітет, який діє під гаслом “Стежками батьків по
Европі”, ще не закінчив справи концтабору Дахав, вони домагаються
офіційного визнання й напису “українці” на головній дошці в музею.

СМЕРТЬ ПОЕТА ВАСИЛЯ СТУСА

Під час мого
побуту в Мюнхені наспіла вістка про смерть поета Василя Стуса
в Пєрмському концтаборі. А афіші порозвішувані в
місті, сповіщали
про приїзд до Мюнхену найкращих балетних
танцюристів
, солістів з Києва, Донецька, Красноярська,
Ленінґраду та Пєрму. Оскільки Василь Стус загинув у Пермському концтаборі,
група сумівців рішила з’організувати акцію в обороні пам’яті замордованого
поета. В редакції “Шлях Перемоги” друкувалися летючки.

СЕРЕДА: 2.10.

Вечором
зібралася група молоді під “Дойчес Театр”, де сумівці роздавали
летючки прохожим, а також тим, що йшли на концерт.
Троє дівчат рішило піти до середини до залі.

Офіційні
програмки оголошували 14 прізвищ найкращих танцюристів балету СССР. Під час
танцю “Лебединна смерть”, яку виконала танцюристка – солістка з П
єрму, на сцену вийшла дівчина, вбрана у вишиту сорочку, з китицею квітів, обвитих чорною стрічкою. Поклала вона квіти на сцену, а зверху — афішу, на
якій було видно портрет Стуса з написом українською та німецькою мовами —
“Нова жертва КҐБ”. Квіти й портрет
Василя Стуса пролежали на сцені аж до перерви. Їх потім забрали
розлючені працівники театру.

Друга акція
української молоді з приводу смерти Василя Стуса відбулася на міжнародньому
книжковому ринку у Франкфурті, де 6.500 видавництв із 80 країн світу виставило там свої видання. Українські
видавництва з Мюнхену, Лондону, Торонта та Ню Йорку виставили там свої видання.

Цілий тиждень
перед початком цього ринку в редакції “Шляху Перемоги” пакувалися
різні книжки, а між ними видані на еміґрації
— дві збірки поезій Василя Стуса — “Свіча в свічаді” та
“Зимові дерева”.

У Франкфурті на
міжнародньому ринку при українському стенді був повішений великий портрет
замученого Василя Стуса, який звертав увагу чи не всіх відвідувачів.

В неділю 13-го
жовтня, в 40
ий день смерти Стуса, група молодих
упорядників українського відділу провела акцію в пам’ять Вас. Стуса.

В знак
солідарности з українцями сотні видавців у своїх стендах виставили портрет
поета, роздано тисячі летючок, тих самих, що роздавалися при вході до німецького
театру перед концертом сов’єтських балетних солістів.

При вході до
сов’єтського стенду зчинилася перепалка між нашою молодю та сов’єтчиками,
одначе вдалося й там на коротко поставити портрет Вас. Стуса.

ПРОГУЛЬКИ
БІЛЯ МЮНХЕНА

Щоб використати
чудову погоду, яка стояла в Мюнхені чи не цілий вересень, ми гуртом вирушили на
прогулянку в чудові гористі околиці міста Берхтесґардену та Кенінґзе, в яких
Адольф Гітлєр мав колись свою літню резиденцію.

У Франкевичів – Мірка й Борис з “тетою Марічкою”

Околиці там такі чудові, прекрасна осінь й маса
жовтих кольорів додавали свого чару. Я обіцяла собі, що колись сюди вернуся на
декілька днів…

З Надею в Німфенбурзі й Вірою Гайдамахою в Олімпія Парку

Мої сестри
знайшли собі невеличкий “флет” (
квартиру) у передмісті Мюнхену – Німфенбурзі. Перевозячи речі з Інтернату до
помешкання, ми побачили, що зовсім недалеко, всього два кілометри від
помешкання, знаходиться чудовий замок — розкішна літня резиденція колишніх
баварських королів, яку ми відвідали.

Замок, який
розташований в 500 – акровому парку, подібний до всіх европейських замків
королівських родин.

РАДІО
“СВОБОДА”

У Мюнхені 30
років діє Радіостанція “Свобада” та “Вільна Европа”. Її
програми мали б велике значення для
поневолених Москвою народів, коли б вони були на відповідному рівні і
відповідали їх вимогам. Та такими вони, на жаль, продовж років не були. З боку
різних народів свого часу було багато нарікань на керівництво радіовисильні
(особливо з боку українців) з огляду на промосковське ставлення керівництва.

З приходом до
влади в ЗСА президента Рональда Реґена і в зв’язку з назначенням керівником
“Радіо Свобода” та “Вільна Україна” сенатора Джеймса Баклі
з Ню Йорку – прихильника українців, нагородженого в 1976 -му році УККА
Шевченківською Грамотою Волі — появились були надії на покращення змісту
програм українського відділу.

Реорганізаційні
зміни радіостанції зачепили й український відділ. Колишнього цензора
українських та білоруських програм Ґеруса усунено. Новим керівником
українського відділу став редактор Анатолій Камінський з ЗСА.
Крім того збільшилося число редакційного
складу до 15 – ти осіб, а українські радіогодини поширились до двох годин
денно. Здавалося, що нарешті все на добрій дорозі.

Та нові
програми українського відділу “Радіо Свобада” про русифікацію України
й визвольну боротьбу почали викликати щораз то гостріші реакції на сторінках
різних сов
єтських ґазет та радіо. Вслід за тим й
американські ґазети “Дейлі Ньюз” та “Крістієн Саєнс
Монітор” почали вміщувати критичні статті
журналістів Нелсона та Дімітрі Сімеса. Особливу увагу присвячувалося в
тих статтях керівникові українського відділу Анатолієві Камінському, мовляв він
належав до ОУН, яка нібито “співпрацювала з нацистами”, що
український відділ опанований радикальними націоналістами, а в програмах
“процвітає антисемітизм”…

І як не дивно,
до тих голосів почало прислуховуватися
й керівництво “Радіо Свобада” та “Вільна Европа” й робити
натиск на українську редакцію, щоб вона злагіднила свої передачі.

В наслідок цькування
жидівських кіл, зокрема центру Симона Візенталя з Відня, був звільнений
співпрацівник “Радіо Свобода” Валентин Мороз.

Сьогодні знову
звузилась тематика українського відділу. Всякі згадки про ОУН, рисуфікацію
України, фальшування української історії перестали передаватися…В такій
ситуації знаходиться Український Відділ “Радіо Свобода”.

ЧЕТВЕР: 3. 10.

Будучи в
Мюнхені й маючи там двох друзів
-бельгійців, Григорія
Панчука та Андрія Гайдамаху з Бельгії, які працюють в Українському Відділі
“Радіо Свобода”, на запрошення одного з них я мала нагоду 3 – го
жовтня 1985 – го року відвідати
станцію.

Будинок
Радіостанції знаходиться в чудовому Англійському Парку, недалеко будинку
Українського Вільного Університету та Українського Інтернату.

При вході до
радіостанції стоїть поліція, яка не пускає до будинку нікого незнайомого або не
зголошеного перед тим відвідувача. Мене також питали, хто я й чого там хочу.
Після того, як я вияснила, що мене сподівається керівник українського відділу
пан Камінський, урядовець попросив мене дати мій паспорт, десь зателефонував, а
потім, всміхаючись, поклав слухавку і сказав зачекати, хтось по мене має
прийти.

Сподіваючись,
що прийде по мені на зустріч хтось з моїх “бельгійців”,
я чекала й придивлялася до того, як зголошувалися інші прихожі. Зі мною чекав
жидівський дисидент з Харкова Віктор Вайнберґ, який кілька років тому був в
Австралії. В Сіднеї він мав доповідь в залі Святопокровської парафії в Гомбуші.
Хотіла була його зачепити та мене викликали, бо прийшов по мене пан
Андрій Ребет, син др. Лева Ребета. Він провів мене на перший поверх, де
українська редакція займає кілька бюр. Пан Камінський чекав на мене.

Провели ми
розмову про працю українського відділу дві з половиною години. Пан Камінський
цікавився українським радіомовленням та взагалі життям українців в Австралії.
Говорили ми й про труднощі, з якими під сучасну пору борот
ься українська редакція й що не завжди приходиться легко оминути критику
наших сусідів… А це й мені зокрема дуже відоме з практики…

На мій запит чи є якась реакція слухачів з України, пан
Камінський відповів, що слухачі з України пишуть… не часто, але приходять
листи з коментарями чи побажаннями до редакції.

Знову ж на мій
запит, чим пояснити, що більшість працівників редакції — це недавні еміґранти з
України, не конче українського походження, пан Камінський відповів мені, що
Дирекція Радіо приймає на працю людей, які “визнаються на радянському
житті” і знають, що більш-менш вимагає слухач в Україні від закордонного
радіо.

Час нашої
зустрічі пройшов дуже скоро і настав час попрощатися з паном Камінським й
подякувати йому за корисну розмову, яка дала мені картину праці Українського
Відділу так би мовити “з першої руки” та можливість поділитися про
нього інформаціями з читачами “Вільної Думки”
та слухачами радіо СБС.

До виходу
будинку провела мене вже інша співпрацівниця. При виході вартовий забрав у мене
пропускну картку, викликав таксівку, яка завезла мене до редакції “Шляху
Перемоги”, де на мене чекав “мій компютер”.

ОСТАННІ ДНІ В БЕЛЬГІЇ

26- го вересня ми з Надею
й Олею
вернулися до Бельгії,
щоб взяти участь в концерті, про якого я вже згадувала вище й підписати
документи на власність хати. Я була знайшла хату – осібняк на великому куску
землі, недалеко хати наших батьків. Купили ми цю хату для того, щоби Дарка жила
з Маркіяном поблизу баби й діда й щоб, в такий спосіб Маркіян з малку вчився
української мови. Надіялася я, що вкладені гроші краще відпрацюють для такої
цілі, як будуть лежати в банку й приноситимуть дещо грошей…А всеж хотілобся,
щоб перший мій племінник говорив українською мовою до нас всіх!

Мої сестри Надя й Оля вернулися зі мною 30.9. до Мюнхена. Я поїхала з ними, щоб
дописати книжку на компюторі.
Роман Дрозд, вдячний нам за побут в Німеччині й Бельгії поїхав, повний нових вражінь з Бельгії в Польщу.

Я вернулася 6.10 до Бельгії, кілька днів побувала вдома з Маркіяном, а 11-го
жовтня вернулася до Сіднею…

………………………………………………………………………………………………

v\:* {behavior:url(#default#VML);}
o\:* {behavior:url(#default#VML);}
w\:* {behavior:url(#default#VML);}
.shape {behavior:url(#default#VML);}

Normal
0
21

МАРІЧКА
ГАЛАБУРДА – ЧИГРИН

1988
рік Тисячоліття Хрещення УКРАЇНИ

ДО
НІМЕЧЧИНИ

ЧЕТВЕР: 16.6.1988

Після двох
тижневого побуту в Бельгії я поїхала до Мюнхена де
від кількох років живуть й працюють мої сестри Надя й Оля.

З місцевої німецької преси, а також з телевізійних
оголошень ми довідалися, що в днях від
25 -го ЧЕРВНЯ до 3-го ЛИПНЯ

проходитиме в Мюнхені кінофестиваль, на який запрошено ряд визначних
кіно-режисерів. Мали висвітлювати 156 різних фільмів. Серед багатьох запрошених
кіно-режисерів було трьох з СССР. Між ними СЕРГІЙ
ПАРАДЖАНОВ.

Почувши такі вістки,
я поставила собі завдання, які би там перешкоди не були б, провести
інтерв’ю з Параджановим. Та як до нього дістатися? Ніхто не знав де він
перебуває.

В
ЧЕТВЕР 23. 6.
підчас мого побуту
в студіях Радіо “Свобода” хтось піддав думку, що найкраще було б піти
на відкриття вистави його малюнків, яка проходила в фойє пишного комплексу
“Ґастайг”. Цей недавно збудований будинок з кількома залями, в яких відбуваються
різні концерти, фестивалі, показуються фільми знаходиться лише 10 хвилин ходу
від помешкання моїх сестер, які живуть в будинку на
Zeppilinstrasse 67. Так, там де знаходиться редакція газети Шлях Перемоги, бюро АБН, друкарня українського Цісеро

Дивувало мене
незацікавлення зустрітися з визначним мистцем наших українських мюнхенських
журналістів…Український кінематограф цікавив мене від давна. Пропустити такої
нагоди зустрічі з Параджановим я ніяк не могла!

В
СУБОТУ 24.6.
після дитячого концерту
в честь 1000 ліття, який відбувся в парафіяльній залі Української Католицької
Церкви, у вечорі озброєнні магнитофоном зібралися ми на виставу, в надії
зустріти С. Параджанова.

В комплексі було багато телевізійних камер,
журналістів, фотографів. А людей! Мене ніхто незатримував. Чекали приїзду
Параджанова. Та він не з’явився. Розчарування всіх присутніх було велике. Про
Параджанова ходили в Мюнхені різні чутки. Він був там чи не найпопулярнішою
постаттю.

На
прогульці біля Мюнхена в королівських городах і на Тсугспітсе…

МІЖНАРОДНИЙ
КІНОФЕСТИВАЛЬ ТА ДНІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

НЕДІЛЯ: 26.6.1988

Ми, сестри
Галабурди, збиралися піти на кінофестиваль. Заповідався виступ Параджанова. В
той день висвітлювався його фільм “Київські фрески”.

Ta по обіді дзвонили до нас друзі й сказали, що “Параджанов був ранком в
Українській Катедрі”. Ми проґавили можливості зустрічі.

Хто ж такий
Сергій Параджанов? Працював він в київській кіностудії імені Олександра
Довженка. Він режисер світової слави фільму “Тіні забутих предків”.
Був арештований й вкинений до в’язниці, за те, що підписував скеровані до уряду
протестаційні звернення проти незаконних арештів українських діячів культури й
за те, що відмовився накрутити варіянт фільму “Тіні забутих предків в російські мові”. Про Параджанова багато писалося в нашій пресі
й говорила я по радіо, так, що не буду затримуватися над його біографією.

На такзваний
“воркшоп” ( робоча зустріч) з Параджановим зійшлося багато людей. Між
ними поважне число українців. Квитки були випродані на перед й хоч нам обіцяли
квитки то в натовпі ми не могли зустріти того, що мав їх… Прийшлося при
головній касі чекати. Ануж хтось відмовитися від квитка. В решті моїй сестрі
Наді вдалося відкупити три квитки в одної німки, яка купила 5 квитків, а її три
знайомі не прийшли на фестиваль…

Біля 20-ої
години на залю увійшов Параджанов, директор Кінофестивалю пан Едер, московський
кінорежисер Володимир НАУМОВ та кіно-артистка Кора СЕРАТЕЛЛІ з Вірменії.

Зауваживши, що
до Параджанова з кількох боків підходять люди, я дослівно “зірвалася”
з свого крісла й як стріла підлетіла до нього. Піддійшов до Параджанова й
голова Українського Відділу Радіо “Свобода” пан. А
натолій Камінський та журналісти Юрій
Маєрник, Галина Мовчан та Павло Павленко. Ми обступили Параджанова…Відповідав
він на різні питання й врешті коли попросила в нього інтерв’ю, він сказав, що
нікому не дає ніяких інтерв’ю. Я не здавалася.

— Для
української програми австралійського радіо, – повторив він за секунду. Він
немов би забув, що в нього зустріч з глядачами на залі.

— Ви з
Австралії? Приходіть завтра до готелю.

Параджанов
всміхався до мене. Він немов би не вірив, що я з Австралії.

— Ви справді з
Австралії? – перепитував. Я підтакувала. Підтвердила це Галина Мовчан з Радіо
“Свобода”.

— Так, Марічка
з Австралії.

— Марічка? Ти,
Марічка? Чекаю тебе завтра, – сказав Параджанов і попрямував на сцену. Мої
колеґи з Радіо “Свобода” дивувалися.

— А нам інтерв’
ю не хоче дати. Казав, що поговорить, але права на запис розмови не дав. Ти
щаслива!

Я вернулася на
своє місце. Кажу сестрам, що буде інтерв’ю. Надя сміялася.

— Що ти йому наговорила?

— Нічого.
Здається просто слово “Австралія” має маґічний чар, – стверджую немов
сама собі.

Програма вечора
була цікавою. Директор кінофестивалю Еддер привітав Параджанова, подав деякі
біографічні дані й попросив його на сцену. Він викликав на сцену Наумова та
Серателі. Говорив російською мовою. Кожне речення перекладали на німецьку мову.
Говорили вони про всякі несинітниці, жартували. Мені здавалося, що німці незнаючи
сов’єтської дійсності не сприймали тих жартів. Та зрештою й ми, присутні на
залі українці не розуміли тих жартів.

Фільми
Параджанова досить цікаві. Правда, я не привикла до такого стилю й часами було
тяжко мені зрозуміти, що саме Параджанов хотів сказати… Зокрема в своїх
вірменських фільмах.

Після сеансу
фільмів ми вийшли у фоає, де були розвішені малюнки – картини та кераміка
Параджанова. Він твердив, що більшість з них він виконав у тюрмі. Дехто з наших
українців підходив до нього, говорили з ним. Але, якось так непомітно Наумов
його все відтягав від українців. Я стояла з боку і приглядалася, що діється…
Також невідступною була Сарателлі. Вони йшли в напрямку де я стояла. Щоби ще
раз упевнитися, що наше інтерв’ю відбудеться, я його зачіпила: — Побачемося
завтра!

— Так, так, як
принесете мені подарунок. Я люблю подарунки!

Він до речі на
сцені признався, що любить подарунки і любить їх дарувати… Я всміхаючись
обіцяла, що принесу йому медведика, австралійського коалу.

ЗУСТРІЧ З СЕРГІЄМ ПАРАДЖАНОВИМ

ПОНЕДІЛОК: 27. 6. 1988

У понеділок
27.6. я пішла до Пента готелю, який знаходиться зовсім не далеко комплексу
“Гастайґ”. Мене попросили почекати в коритарі. В Параджанова гості.
Довго однак не довелося чекати.

Коли я увійшла
в кімнату Параджанов усміхався. “
сипав” компліменти
на мою адресу.

— Ти, Марічка?
Невже ти гуцулка?

Я відповіла, що
не зовсім, але є склонність називати себе гуцулкою, бо мама
родом з Прикарпаття.

— Давайте
працювати! – сказав Параджанов.

І ми почали
нашу розмову, підчас якої увесь час був присутний його перекладач – німець.
Вікно, біля якого сидів Параджанов було відкрите, як також двері кімнати. Увесь
час хтось приходив то відходив. То Наумов, то Сарателі, то прибиральниці, то
кельнери. Здавалося мені, що це робиться спеціяльно, щоби запис інтерв’ю вийшов
таким аби я його не могла використати, як ще до того додати звуки, які йшли з
вулиці, маю на увазі проїжджаючі авта. Але, запис вийшов дуже добрий.

Зразу
Параджанов говорив українською мовою. Потім почав мішати українську з російською,
а закінчив розмову російською.

Безсумніву
Параджанов — цікава особа. Говорив він дуже емоційно. Сміявся, навіть
з’являлися сльози на очах. Згадував Івана Драча, Дмитра Павличка, Юрія Ілієнка,
Леоніда Осику, Юрія Савченка й інших. Зокрема зосередився на постаті Івана
Миколайчука.

Розпочала я
свою розмову ось як:


Пане Параджанов! З огляду на те, що Ви працювали багато років в Україні і Ваша
творчість зв’язана з кіностудією імені Довженка, мої запитання стосуватимуться
українського кіно. Ваші фільми належать до катеґорії так званого поетичного
кіно. Те, що було мистецькою гордістю, раптом стало “мистецьким та
ідеологічним прорахунком”. Чи можете щось сказати про застій поетичного
кіно в Україні та як воно позначилося на Вашій
творчості?

Сергій
Параджанов відповів:

— Я навчався в
Москві. Моїм великим учителем був Ігор Андрійович Савченко — автор великого
фільму “Богдан Хмельницький” і “Тарас Шевченко”. Як він
помер (він був молодий – 43 роки йому було, коли помер), ми осиротіли ( тут зі
мною є Віктор Наумов — ми були його учні любимі). І Довженко нам підписав
диплом — з “отліччям”. Довженко, коли побачив мій фільм «Андієвци»
(молдавську сказку), сказав: – Їдьте на Україну і чекайте, поки я повернусь.
Він був вигнаний з України, цей великий майстер, і це траґедія, яка потім
торкнулась його учнів і персонально мене.

Поетичне кіно
Довженко “ощутів”: якісь поетичні елементи в епічному ладі,
етнографічному – і сказав, щоб я обов’язково виїхав на Україну. – Коли я
приїду, ви будете обов’язково працювати зі мною, – сказав мені. Тоді він
випускав асистентів режисера. Ми були режисери по диплому. Але працювати ми з
ним не змогли як режисери. Я так і не дочекався його. Савченко помер, а
Довженко не повернувся. Була його жінка Юлія Іполитівна, яка робила “фальшиві
монети”, вона була жінкою, мабуть, поетичною в постелі з Довженком, але на
екрані вона не могла зробить те ґеніяльне, ту “ґенність”, ту связь
з…Україною і ту дуже глибоку думку, яку вніс сюди її чоловік, художник,
великий дипломат, оратор, артист Олександер
Петрович…

Коли
спиталася Параджанова “чому в Україні його фільм “Тіні забутих
предків” підпав під критику, а
поза
її межами отримав кілька
нагород?”- він відповів:

— Вони не
критикували. Вони налякалися. Коли представили мені зробити російський варянт
фільму, я сказав: – коли ви маєте якесь відношення до мистецтва, то послухайте,
що я вам скажу. – “Палагна оплакує
Івана.” Параджанов почав співати:
– ” Петрику, мій дорогий, на кого ти мене покидаєш?” І він
продовжував: – ” а на москальській мові то буде зовсім інше : –
“Петя, петюшок, на кого ти мня оставіл?”

Закінчивши
співати Параджанов вияснив мені:

— Це все жах!
Як можна великого Коцюбинського зробити до цього ценічного варіянту? Тому не
сподобалося. Я відмовився. Почали шукати мені статтю. Приписали гомосексуалізм.
Приписали, що я на протязі року насилував 340 чоловіків! Приписали, що я
торгував бріліянтами, крав ікони на Гуцульщині. Називали богокрадом. Я нічого
не крав. Я тільки віддав Україні.

Пане
Параджанов, Ви сказали, що Ви вже на пенсії. Чи це означає кінець Вашої
кар’єри, і які Ваші пляни на майбутнє?

– Я повернувся на свою Батьківщину, коли б мене і не
пустили. Це таке велике свято для мене. Я пішов з України і щось потерял. Є в
мене там багато друзів. Я там зробив славу свою кінематографічну. Але, той
спокій, коли людина живе на Батьківщині, – то твоя земля і твоє право. Можуть
бути системи капіталістичні чи соціялістичні – це не має значення.
Tи
на землі своїй можеш ходити босоногим, і це твоє, і ти знаєш, що ніхто в тебе
цього не відбере. Ти сам себе можеш охоронити. Я обязан Батьківщині. Я дуже
переживаю судьбу свого народу – вірмени, які розкинуті по всьому світі. За армянами йдуть українці.
Вони також мені є рідними людьми.

Жінка в мене українка, дитина теж українець. – Найкращі
мої друзі це Іван Драч, і Юрій Іллєнко, і такі люди, як Якутович, великий
художник. Вони мої браття, такіж, як вірмени, такі, як грузини, де я живу.

Австралія це
зовсім далеко від України територіяльно. Але якась така ніжність у мене до їх..Є
Бог, він єдиний, і ми всі єдині в собі.

От коли
говорять, що я український націоналіст…вони так говорили, і так було. Коли
освободили Івана Дзюбу, на другий день посадили мене в тюрму, тому, що казали,
що я український націоналіст, що зробив той фільм і моя дитина пішла до
української школи. Всі в жах, було страшне. Чому він хлопця віддав в українську
школу, що він хоче?…І жінка в нього українка. Що він, не має своєї
Батьківщини?

От сейчас і
директор студії,
і мої друзі хочуть, щоб я повернувся. Це
таке рішення в Союзі, щоб я повернувся на Україну, але 64 роки – це все ж вік,
і треба з тим рахуватися. З жінкою я в розводі, дитина мені не підчиняється.
Він представляє теперішню молодь. А його перевиховувати трудно. Перійод, коли
його треба було виховувати, втратив: я сидів у тюрмі… Він добрий архітектор,
но я би його хотів бачити в другому ключі. Його дід був колись консулем у
Канаді чи консульським робітником. Бабка померла. Він хлоп здоровий, дуже
красивий, але в нього не має того, що я хочу бачити в українському хлопці. От
це, що є в Драчеві. Драч став символом і луччим поетом України. Це велика
гордість.

Ну, а
австралійцям я можу побажати терпіння – великого терпіння християн. Ми багато
страждали. Україна зазнала і нашесть, і систем. Україна пострадала в 38 – му
році, і 37 – му, і 53- му, і, може, й
сьогодні страждає… і може бути так, що вдруг перестройка коснула всього. Люди
60 літ носять мозолі старої системи, і не так просто зразу зрозуміти Ґорбачова. Зразу зрозуміти. І зразу восхищаться. Восхищаться може
філософ….

Наша розмова
тривала дещо понад годину. Говорили ми
й ще на тему самого фестивалю. Параджанов зробив на мене гарне враження.
Подарувала я йому австралійського медведика “коалу”. Якраз була
присутня німецька кореспондентка журналу “Фільм” й вона цю подію
сфотографувала.

Параджанов дуже
втішився, розпитався дещо про українську громаду в Австралії. Наумов сидів на
його ліжку, як також Сарателлі. Вони збиралися разом йти на обід. Запрошували й
мене. Я под’якувала.

Параджанов і мені й моїм сестрам підписав свою
знимку з автографом. Коли ми прощалися Параджанов запросив мене, коли
буду в Україні, приїхати й на його Батьківщину, дав навіть й адресу. Я обіцяла
що приїду…

Підчас
кінофестивалю в Мюнхені висвітлилося 6 фільмів Параджанова. Між ними на
українську тематику: “Українська рапсодія”, “Тіні забутих
предків”, “Київські фрески”.

Інтерв’ю з
Параджановим грала я трічі в своїх радіопрограмах! Було воно дуже популярне. Що
ж, почути розповідь про його життя, перервану карєру з його власних уст — це
небуденне.

Це інтерв’ю
стало моїм першим інтерв’ю з відомими артистами Україні. Їх в наступні роки
буде багато.

З
СЕРГІЄМ ПАРАДЖАНОВИМ В ПЕНТА ГОТЕЛІ В МЮНХЕНІ

ПОНЕДІЛОК
27. 6. 1988 року

ДНІ
УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В БАВАРІЇ

Після
пленарного засідання Товариства “Україна”, яке відбулося в перших
місяцях ц.р, в ґазеті “Наше Слово” з Польщі появилася була
інформація, що згадане Товариство має на меті “поширити” свої зв’язки
з українцями, які живуть за кордоном, навіть з тими “з ідеологічно ворожо
наставленими” до комуністичної системи. Зв’язки поширюються також з не
українськими організаціями. Уже від кількох років існує в Баварії в Західній
Німеччині Товариство “Сприяння кращих зв’язків між Німеччиною та
СССР”.

Згадане
Товариство часто влаштовує зустрічі, як також організує концерти різних
мистецьких груп
чи поодиноких співаків з СССР. В заміну німецькі групи їдуть в СССР.

Останніми
місяцями зокрема пожвавився обмін делеґаціями, саме тому, що Київ та Мюнхен
мають стати містами – посестрами й в Мюнхені має відкритися сов’єтський
консулят. Про поїздки німецького католицького Єпископату в Москву та Київ й
приїзд делеґації Російської Православної Церкви до Західньої Німеччини, а
зокрема Баварії, в село Пух й інші, писалося в нашій еміґраційній пресі
, говорила я й по радіо.

27-
го ЧЕРВНЯ 1988 р.

розпочалися в Мюнхені “Дні української культури”, які тривали до 10 –
го липня ц.р.

Ще тиждень
перед початком “Днів України” в Мюнхені перед престижевим рестораном
“Шпетенгавз”, який знаходиться на проти Опери, розвішено було прапори
СССР та УРСР.

В цьому
ресторані працювали два кухарі з Києва Світляна Обрикіна та Анатолій
Ткаченко. Кельнери були вдягнені в
червоних сорочках, чорних штанах, на них сині паси. Подавалися в ресторані
виключно українські страви.

Що дня в
ресторані виступало тріо Ансамблю “Троїсті Музики” з Києва під
керівництвом Василя Попадюка, нашого земляка з Іванофранківщини.

Українська
молодь Мюнхена відразу з першого дня цього кулінарного тиждня пішла “подивитися”,
що саме в ресторані діється й блискавично по Мюнхені рознеслася вістка, що грає
сам Попадюк. Тріо грає чудово й виступає в пишніх гуцульських строях.
Молодь в міжчасі й розліпила в ресторані
наліпки з тризубами й почала розмову з артистами з України…

В
П’ЯТНИЦЮ 1 – го ЛИПНЯ ц. р.

у вечорі в ресторані зібралося доволі української молоді та деякі старші,
навіть цілі українські родини та гості з ЗСА, які перебували в українському
інтернаті. Зібралися й ми з Надею й Олею.

Увійшовши до
ресторану ми побачили таку картину.

Невеличкий
ростом Василь Попадюк якраз грав на сопільці. Неслись по ресторані чудові
звуки… Просто не вірилося, як ця людина володіє інструментом.

Василь Попадюк
це живий орган, здатний полонити своєю грою будь яку авдиторію! Почувши його та
його двох колєґ, бубоніста Андрія Бута та цимбаліста – ґітариста Гуденка –
Ґодес, гру, я зрозуміла, чому світові музичні критики зазначують, що Василь
Попадюк — це “ціла оркестра народних інструментів”. Він своєю
неперевершиною грою засвідчує відвічне, що талантам в народу, нема переводу.

На обкладинці
платівки ансамблю “Троїсті музики”, яку Василь Попадюк мені
подарував, знаходимо такі інформації про Василя Попадюка:

…”Перші
музичні університети розпочалися для нього ще в шкільному віці, коли його, щоб
не залишати самого вдома, брали на полонини. Чарівна природа, щирі, хвилюючі
мельодії його діда – скрипаля формували майбутнього музику. Своєрідним і вод
ночас відповідальним іспитом була для нього гра перед весільними
музикантами, які прийняли хлопця до своєї оркестри. Такої шани міг заслужити
лише справжній природний талант.

Коли Василеві
Попадюкові було 15 років, його запросили до оркестри Гуцульського ансамблю пісні і танцю. Він з успіхом закінчив
львівську консерваторію в клясі сопілки, після чого очолив оркестру танкового
ансамблю “Ятрань”. Разом з керівником цього ансамблю Михайлом
Кривохижею, вони подорожували по селах і записували народні танці й пісні.
Виконавська майстерність привели Василя Попадюка до хору імені Верйовки. Разом
з Анатолієм Авдієвським вони
співпрацюють на користь українського
народнього мистецтва…”

Ансамбль
Троїсті Музики в лютому ц.р. (1988) брав участь в концертовому турне київської
Капелі Бандуристів по Канаді.

П’ЯТНИЦЯ
1- ГО ЛИПНЯ 1988 р.
на довго залишеться в пам’яті як Василя
Попадюка, його двох колєґ, як і в пам’яті тих українців, які були присутніми в
мюнхенському ресторані. Слухаючи гру музиків з України, ми таки не витримали й
почали у їх супроводі співати…Хто почав співати й не питайтеся…Як я могла стриматися
– не співати
?

Музики з рідної
нам України н
е могли надивуватися, що молодь роджена на
чужині, в цьому випадку в різних країнах світу, яка ніколи не була в Україні,
говорить українською мовою й співає майже кожну пісню, яку вони грают
ь.

Моя сестра Оля
й
Юрко Цюрак почали танцювати коломийки… В ресторані
крім українців було маса німців й
“сов’єтських достойників”…

Попадюк грав
на сопілці, флоярі, дримбі та різних
видах сопілок…

Згадане Тріо
музик, після побуту в Мюнхені виступало в готелі “ІБІС” в Нюренберзі
та в Новому Ульмі.

ґітарист – цимбаліст Гуденка – Ґодес, бубоніст Андрій
Бута,
Василь Попадюк

Українська молодь в Мюнхену співає у супроводі
тріо з України

КОНЦЕРТ АРТИСТІВ З УКРАЇНИ З ЗАЛІ ҐАСТАЙҐ В МЮНХЕНІ

ПОНЕДІЛОК : 5 – ГО ЛИПНЯ 1988

В рамках
“Днів України” в Мюнхені в тій
ж залі, де проходила
зустріч з С. Параджановим, відбувся концерт, в якому взяли участь артисти з
України: – танковий ансамбль “Запорожець”, київське тріо бандуристок
Раїса Горбатенко, Люба Криворотова та Лідія Колос, співаки Роман Майборода та Раїса Кириченко, піяніст Константин
Фесенко.

Українська
громада, довідавшись, що в місті
відбудеться концерт артистів з
України, старалася за всяку ціну дістати квитки на концерт, тимбільше, що
українська громада Мюнхена не бойкотувала ні одної імпрези проведеної в рамках
“Днів України”.

Вже в 19 -ій
годині при вході до залі зібралася велика частина української молоді, як рівно
ж старші наші громадяни, Владика Володимир Дідович та кільканадцять українців з
ЗСА, які перебували в Мюнхені.

В програмі
концерту були українські та російські танці, російська музика, що викликало в
присутніх українців не аби яке обурення. В
залі понеслись виклики “Ганьба”,
“З чим ви приїхали з України?”, “Забракло вам українських
творів?”

Ніхто в Мюнхені
не підготовував ніякого протесту, але, ота “Калінка” вивела нас з
рівноваги…
З усіх кінців залі піднявся голосний крик
“українських пісень хочемо”, “Ганьба”, “Геть москалі з
України!”. Заля просто гуділа. Німці, яких було на залі дуже багато не
розуміли, чому раптом в залі піднявся крик. А
кричали всі, з професорами Українського Вільного Університету та Владикою Володимиром Дідовичем включно.

Голова німецько
сов’єтського товариства, який сидів на першому
ряді, встав, обернувся до публіки й просив її перестати кричати.
Та йому понеслися з різних кінців
залі запити:

“Чи це концерт української творчости
чи рососійської?. Ми прийшли на концерт української культури, так ви
оголошували – віддайте нам гроші! Ви подали фальшиве оголошення!” Дехто з
українців виходив з залі. Я просила не
виходити, може, ще прийдеться кричати в обороні української культури, нам треба
кожної особи в залі…

Метушня тривала кілька хвилин. Нарешті публіка
успокоїлася. Конферансє заповів знову російський танець. Він не вспів закінчити
речення, як танцюристи вийшли на сцену і хотіли почати танцювати, як ми підняли
крик в залі. З усіх кінців скандувалося “ганьба”, “геть москалі
з України”, “Шевченко в гробі перевертається”. Те скандування
було таке сильне, могутнє, що я справді дивувалася…

Танцюристи
стояли на сцені мов закамянілі, не знаючи, що робити… та коли в залі дещо
втихомирилась публіка, вони почали танцювати. Та скандування ганьба заглушувало
музику.

Коли ми, після концерту виходили з залі німці затримували нас й розпитували чого ми так
кричали в залі. Ми пояснювали їм
різницю між українською та російською музикою, між танцями. Багатьох німців не
хотіли того розуміти. Коли я
запитатися, щоби вони
зробили, якби австрійці присвоїли собі німецького композитора чи казала, що
Австрія й Німеччина то все одно…То вони це розуміли, навіть обурювалися…


Австрійці не
той самий нарід, що німці
, казали вони.

Й ми
наголошували, що ми не “т
ой самий народ з росіянами“.

Слідуючого дня
ми з достовірних джерел довідалися, що артисти з України сварилися вже за
сценою, а потім в готелі. Дехто відмовився був дальше виступати з такою програмою.
Вони сказали, “що діяспорці мають рацію. Ми з України то наш репертуар
повинен бути виключно українським.”

Не плянований,
але спонтанний протест українців на залі спричинився до того, що самі артисти
зрозуміли, що не можна легковажити українців за кордоном України. Всі слідуючі
концерти згаданих артистів складалися виключно з українського репертуару.

Оля
Галабурда і Василь Попадюк, Оля танцює коломийкли з Юрком Цюраком

На
прогульці над Боден зее і королівських замках і в Інсбруку…

ЇДЕМО ЗНОВУ В НІМЕЧЧИНУ

ЧЕТВЕР: 21. 7.

Ми з Маркіяном
поїздом поїхали до Мюнхена. Кілька днів перед виїздом Маркіян “пакувався”.
В невеличкий наплечник він взяв дещо забавок, щоби бавитися в поїзді. Попросив
, в свого діда, мого батька, німецьких
марок на дорогу й хвилювався. Це його перша поїздка поїздом
й ще до Мюнхена до його тіток Наді й Олі. В останній хвилині він ще вклав в торбу кілька пачочок соку і дві булочки.

Тато завіз нас
до Німеччини, до міста Ахен автом.

Погода була
чудова. Поїзд охолоджуваний. Коли ми сіли у вагон Маркіян робив поважну міну,
сидів біля вікна і навіть не звертав уваги на бабу й свою маму.
Вони йому вже “не потрібні”! Він їде з “Малікою“, як він мене називав й
увесь сіяв.

Маркіян у поїзді…їде до Німеччини

Поїзд рушив.
Маркіян помахав
своїй мамі й бабі рукою й пильно дивився у
вікно.

Околиці, які ми
проїжджали дуже гарні. Маркіян на причуд був надзвичайно чемним, аж дивувалися
німкині, які їхали з нами у вагоні.

В місті Кель (Koln) нам довелося
пересідати. Експрес Кельн-Мюнхен ще пишніший від поїзда з якого ми вийшли. Наші
місця знову ж коло вікна.

Залізниця
побудована вздовж ріки Райн. Околиці там чудові, чудові. Маркіян раз у раз
питався мене: – чого так багато кораблів на ріці, – а чому на горі замок, а чи
там хтось живе. Він безперервно щось питався. Щойно тоді зрозуміла, що це
означає виховувати дитину. Скільки це терпіння й витривалости треба мати.

Маркіян
зауважив, що коли поїзд зупиняється, на перонах дехто з квітами вітав
приїжджих. Він задумав, що нам треба купити квіти Наді й Олі, бо це ми їдемо до
їх в гості. Обіцяла йому, що купимо квіти, як приїдемо до Мюнхену, бо їхати ще
далеко і квіти зів’януть.

І врешті мій
племінник сказав, що хоче їсти. Дідо сказав, що в поїзді є ресторан. Булочок
він не їсть, він їх
завезе своїм тіткам.

Ми пішли до
вагону – ресторану. Маркіян хвилювався “чи хтось забере його наплечник з
його місця”. Тверджу, що ні. Він залишив “свої скарби”. Гроші
таки витягнув і сховав у кишеню в штани.

Коли піддійшов
до нас кельнер Маркіян хоче “то що ти”. А з’їв все, бо від хвилювання
й переживання напевно зголоднів. Пробував “стріляти” картоплею з
видельця. Я сказала, що не можна і він незадоволений положив приготовлену
“стрільбу” на стіл.

Вся поїздка з
Маркіяном була цікавою для мене. Це вперше й мені довелося з дитиною поїхати в
таку далеку відстань.

На пероні в
Мюнхені нас чекали Надя й Оля. Як він тішився як їх побачив. Тягнув мене за
руки і шептав у вухо, що треба купити квіти. Він вибрав гарний вазоночок і
заплатив своїми марками таки. Мене справді вражала його поведінка. Він чемний і
поводиться як доросла людина.

ТЕТИ МАРКІЯНА НАДЯ Й ОЛЯ
ЗУСТРІЛИ ЙОГО НА ПОЇЗДОВІЙ СТАНЦІЇ В МЮНХЕНІ


Коли почув, що
вечером є дитячий концерт, він готовий не спати. Погуляли ми у двох і біля
річки Ізар, яка пливе через дорогу біля квартири його тіток. Набрав хліба в
торбу: – “йдемо качки годувати”. Ходив по місті, тягав мене по
базарі, водив по крамницях. Ніколи не нарікав, що змучився. Він мене вимучував!
Все купляв якогось гостинця Наді й Олі. В нього же гроші! Дідо
же дав…

СВЯТКУВАННЯ В МЮНХЕНІ

СУБОТА: 23. 7.

До Мюнхена
приїхали мої батьки, Дарка з чоловіком. Ми поїхали були автами недалеко Мюнхена
над озеро, гуляли по місті…

А слідуючого дня, 24.7. в німецькому Катедральному Храмі “Фраєн Кірхе”
відправлялася Богослужба з приводу Святкувань 1000 – ліття Хрещення України.

Служили
Кардинал Мирослав Любачівський, німецький Кардинал Веттер й Єпископ Лєман,
кілька наших Владик та Владика УАПЦ Анатолій Дублянський та Володимир Дідович з
Німеччини та 34 священики.
Співав
хор “Україна”. Після Служби відбувся похід по центрі міста, відбулася
коротка відправа та величавий концерт в просторій залі колишнього Королівського
Дому. Було виголошено кілька промов.
Мені здавалося, що їх надто багато на такі відзначення. Важлива була заява
Кардинала Веттера, який часто приймав в Мюнхені делеґації Російської
Православної Церкви, що “він переконався, що Святкування 1000 -ліття
належать Україні, а не Росії.”

Після Служби Божої біля Катедри УГКЦ в Мюнхені

В першому ряді 4 з права Надя, Маркіян і Оля
Галабурди

Заступник мера
міста, який вітав українців з Ювілеєм заявив, що він українець з походження,
але не знає української мови…

Концерт у Мюнхені – Маркіян сидить на сходах…

Мистецька
програма Мюнхенського концерту 1000 – ліття була на багато кращою від Римської.
Так твердили ще кількох “австралійців”, які в цей час перебували в
Мюнхені.

І знову
зустрічі й спомини…

Несподіваною
була зустріч з отцем Романом Мизом з Нового Саду з Юґославії. З Отцем ми
зустрічалися в 1980 році в місті Приняворі
в Юґославії. Він пересилав мені та іншим паням Союзу Українок рукописи
історичних довідок Євгена Крамара з Волині, який відсидів кілька років саме за
свою дослідницьку діяльність.

Більшість його
творів я переписувала на машинці й висилала до видавництва
“Смолоскип” та “Визвольний Шлях”, де вони й друкувалися.

Знайомих в
Мюнхені стільки, що від їх годі віддірватися.

Про Мюнхенські
святкування наступного дня писала німецька преса.

Іван Задарко й Фіцак з Польщі

А мій побут в Европі добігав до кінця. Провівши ще день з родиною, я
виїхала вечером 25.7. до Австралії. Їхала
з масами вражінь та, що найголовніше з історичними записами кількох згаданих
святкувань, з десятками інтерв’ю
.

В четвер 28. 7. вечером, я в студіях Радіо СБС ділилася першими вражіннями з
Европейських Святкувань Тисячоліття Хрещення України. Матеріял, який я привезла
грався кілька тижднів.

Нас чекали
Ювілейні Святкування в Сіднеї
і Канбері.

А в рідному
Києві Московська Православна Церква на чолі з Митрополитом Філяретом
“фалсифікувала” історію України. На священній землі дзвонили дзвони
неправди і лукавства!..

…………………………………………………………………………………………………………..

v\:* {behavior:url(#default#VML);}
o\:* {behavior:url(#default#VML);}
w\:* {behavior:url(#default#VML);}
.shape {behavior:url(#default#VML);}

Normal
0
21

МАРІЧКА ГАЛАБУРДА-ЧИГРИН

ҐЕНК – 17. 2. 2003

ЧАСТИНА 5

Було вміщено у ” Вільній Думці ”

ч. 11-12 (2735-2736) 17-30 березня 2003 стр. 22 і 23

У
НІМЕЧЧИНІ

Після двох місячного побуту в Бельгії, я
поїхала поїздом до Мюнхена
. Зворотний
квиток коштував 220 австр
.долярів, бо
купила його три тижні наперед і з означеними датами
, а так би коштував 360 австр.долярів.

Їхала 6 годин через
невідомі мені околиці
, бо поїзд не їхав колією як
колись
. Під сучасну пору в Німеччині
все більше курсують т
.зв. “булет”(bullet) – поспішні
поїзди
( Intercity express) і міняється вся
колійна система
. Від Франкфурта почавши на полях
лежав сніг.

Багато господарств
видніло по обох сторонах залізничної дороги
. Поля вже переорані, готові до весняної посівлі. А з другого боку колії
фабрики.

Чекали мене на пероні в
Мюнхені мої сестри Надя і Оля із новим зимовим плащом для мене
. В Мюнхені набагато холодніше як у Бельгії.

Надя працює від недавна, від коли закрили бельгійське консульство, в німецькому
католицькому Екзархаті Кардинала Ветера, в відділі молоді,
а Оля, як і колись в німецькому баварському державному
театрі при костюмах. Знимки, які долучую до статті ілюструють її працю. Крім
того Оля шиє і для українців
для
жінок хору, на весілля сукні, українські строї.

ОЛЯ, НАДЯ й МАРІЙКА ГАЛАБУРДИ –

березень 2003 в дорозі до Розенгайму

НАЗАРКО Й МАРІЙКА

2.3.2003 року

СУКНІ ВИСТАВ В ТЕАТРІ

УКРАЇНСЪКІ СОРОЧКИ, ЯКІ
ОЛЯ ПРОЄКТУЄ Й САМА ВИШИВАЄ

ЯК І РУКОЮ ВИШИТА ЇЇ ПЛАХТА

І ЩЕ ОЛІ ГАЛАБУРДИ СОРОЧКИ-БЛЮЗКИ

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА В МЮНХЕНІ…

В
неділю 3.3. цр.
я була на Службі Божі, яку правив в Катедрі св.
отець Володимир Війтович,
(новоприбулий з Украіни) а прекрасно співав хор Порков під дириґентурою Станіслава Чуєнка, який на початках
1990 років був в Австралії з своїм ансамблем зі Львова.

Від 1991 року він живе у Мюнхені з дружиною і
донeю. Про хор „Покров“ я писала коротко у „Вільні Думці“ після отримання від
своїх сестер Наді й Олі, які від самого початку існування хору в ньому співають
– відеозапису. Але вражіння від почутого співу в церкві набагато сильніші. Хор
відзначає цього року своє 10-ти ліття. Їде з цієї нагоди 17.4. до Риму.
Станіслав запросив мене їхати з ними, підсилити сопрани, які того потребують й
я рішила їхати.

Катедра була заповнена
новоприбулими з України. Це дуже позитивне явище. І після Служби заля біля
церкви, де можна купити обід, каву й печево та пиво, була заповнена людьми. Що
характерне і відмінне від Сіднею це те, що у Мюнхені так звані тутешні не дуже
то появляються у Церкві, де в церковній залі відбуваються всі імпрези
української спілбноти. Натомість новоприбулих повно і вони всі разом і
спілкуються. І в хорі співають хлопці з України. Про хор
Покров буде в мене окрема стаття з приводу його 10 ти
ліття й подорожі до Риму, Шефлшї у квітні місяці.

Що ж, під церквою
зустрілася з давніми подругами і друзями і знайомими: Міля і Микола Франкевич,
д-р Мялковський з дружиною, Петро Матичак, Андрій Сеничак, який гостював в
мене в Сіднею, він під сучасну пору
голова КУ СУМ.у, Марійка Ковалишин, Марта Гарасовська, Люся Сотурчак, Андрій
Несмачний, пані Ярослава Філь й інших.

Того дня пообіді ми
гостювали в Андрія і Ренати Несмачних, який відзначав день народження. А день
пізніше ми гостювали у Франкевичів. І як йнакше могло бути, при таких зустрічах
говорили ми про вічно наболіле, про СУМ, в якому взагалі не має самодіяльних
гуртків, про Пласт, про взагалі ситуацію в Громаді, про події в Україні.

Пласт в Мюнхені доволі
активний, сходиться часто, влаштовує різні вечірки.

Мюнхенці ще все під
вражінням відбутого 4.12.02 Андріївського Вечора. Пластуни поставили сатиру
пера Бориса Франкевича
(коли я його останньо бачила
тримала його на руках!
) на тему сучасної України й
президентської адміністрації. Після побачення відеозапису можу сказати, що 24 виконавців справилися
добре, не даром і я реготалася, як і глядачі на залі під впливом побаченого.

Вирізнявся грою зокрема
Роман Матичак. Прекрасна в нього українська мова, він так чудесно передавав
сьогоднішню говірку в Україні. Він мене дуже здивував своїм талантом. В 1988
році коли я останньо була в Мюнхені, Роман мав два рочки. Ми з його мамою Вірою
(яку я не застала живою померла вона молодою два роки тому ) й ним у візочку, ходили по
квитки до німецько
совєтського товариства, яке
запросило було артистів з України, а які в програмі дали надто велику данину
Москві, виконуючи пів програми російських пісень і танків. Та вчинили ми там на
залі таке їм
прийняття, що під нашим впливом вже
чергова програма була виключно українська. Про все це я говорила в
радіопрограмах і писала у
Вільній
Думці
напевно
читачі пригадають собі це
? Тоді
Ромко дивився на нас здивовано своїми великими очима…а сьогодні він прекрасно
передає те, що неменше вміло підхопив в Україні його двоєрідний брат Борис,
який працює в німецькому театрі, їздить часто в Україїну, яка тут поблизу,
буває там на Пластових Злетах. Мають мої друзі Петро Матичак і Міля і Микола
Франкевич чим гордитися!

Я привезу текст сатири в
Сідней й я певна, що сіднейські Пластуни й сумівці її не менше успішно
виконають.

Так, що мушу сказати, що
пластуни Мюнхена зробили на мене дуже добре враження.

ОРГАНІЗАЦІЯ
УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК

Поняття Української Громади, таке, як воно
в Сіднеї, також тут не таке.

Старші повмирали, а ті, які перебрали
функції своїх батьків чи основоположників ЦПУЕН, якось не вміли втримати
передані прапори. І хоч тутешні мої ровесники твердять, що в Німеччині чи в
Мюнхені громадські справи представляються доволі погано, порівняючи ситуацію до
Бельгії чи Франції, я би цього не твердила.

Безперечно, що це не той активний Мюнхен,
який я бачила в 1988 році й раніше. Та все ж таки діє і влаштовує наукові
конференції Український Вільний Університет, ректором якого тепер є професор
Леонід Рудницький з ЗСА. Діє українська школа й активно діє Організація
Українських Жінок, відділ в Мюнхені, склад Управи якої молодші за мене жінки.

Голова – Марійка Ковалишин, (вона з Англії) – заступник голови і секретар – Надя Галабурда,( вона з Бельгії)Люся Сотурчак, скарбник, ( вона з Англії)
– Стефа Олесневич – референт суспільної
служби,( вона з Польщі ), – Світляна Горбач, – культурно-освітня,( вона з
України).
Бачите, який міжнародний склад, а всі щирі українки і всі дружно
співпрацюють і заповнюють своєю працею ту прогалину, яка постала з майже не
діяльністю ЦПУЕН.

Релятивно ще молоді
жінки ОУЖ вшановують сеньйорів спільноти, про що ще недавно у свойому листі до „Вільної
Думки “ писав п. В. Огородник, якого вже мені не вдалося відвідати, бо помер
він 3.2.ц.р., – влаштовують їм зустріч з обідом. Крім того влаштовують жінки
зустрічі з видатними діячами й артистами з діяспори й України, а їх до Мюнхену
приїжджає доволі багато, – в Парафії допомагають Преподобним сестрам
Служебницям з влаштуванням парафіяльних Свят.

Й я уважаю справді почесним і гідним
похвали наступне
: – жінки перед Зеленими Святами і на Всіх Святих 1.11. чистять і
впорядковують могили видатних політичних діячів похованих на українському
відділі Вальд Фрідгофу, а які вже не мають родини

.

МЮНХЕН УКРАЇНСЪКІ УСТАНОВИ

Екзархатський будинок, Мозаїка в Соборі, Парафіяльний
будинок, Катедра, Український Вільний Університет, Екзарська емблема, Інтернат

Я була в
неділю 9.3.ц.р
. на тому цвинтарі. Був теплий вже весняний день, хоч на
цвинтарі, який дає честь свойому ім
´ю – це
справді парк й ліс – повівав холодний вітерець.

Відвідали ми могили і
вклонилися пам´яті таким відомим політично-громадським і церковним діячам: – Степан Бандера, Ярослав Стецько, Ярослав
Бенцаль, Дмитро Андрієвський, Осипа Демчук, отець протопресвітер П. Дубицький –
УАПЦ, Владика Платон Корниляк – УГКЦ, Антін Мельник, проф. Михайло Ломацький,
Степан Ленкавський і заранньо віддійшовших у вічність друзів моїх Володимир
Панчук і Віра Матичак
й інших.

Аж страшно, як
багатьох людей не стало між живими!

Могили тут зовсім йнакші від тих в
Австралії. В голові могили вертикальний камінь – а могила – це грядка землі, на
якій цвітуть квіти, з багатьох дерев падають листя й росте бурян. Тому біля тих
могил багато праці, для чистого й
естетичного їх вигляду і втримання.

Тому честь і хвала молодим жінкам за те, що
опікуються могилами тих, яких вони й може живими не знали, а про кого чули чи
читали в ґазетах!

МОГИЛИ В МЮНХЕНІ

МОГИЛА Івана Кашуби члена Проводу ОУН і Володимира
Панчука

та інших

Пам´ятною подією у діяльності ОУЖ – це
поїздка в 2001 році жінок на терен колишнього німецького концтабору в Равенсбруці, біля Берліна, де вшановано
пам´ять згинувших там українок й вимагання в адміністрації діючого там музею
кімнати для вшанування українок.

Є ще в живих, ті, які пережили німецьке
нацистське лихо, є музейні речі, одежа, які би там знайшли почесне місце. До
цієї акції з петицією включилися й членки Союзу Українок в усіх державах світу,
з Австралією включно. Я рада, що мої сестри в
всьому згаданому брали активну участь.


Надя складає квіти – з боку перша з
права кіно-акторка Лариса Хоролець, культурний аташе в Посольцтві України в
Берліні, яка приїхала щоби бути разом з українськими жінками в Равенсбруці

Мушу згадати і старших
пань діячок ОУЖ, які разом з молодшими працюють – Ярослава Філь, Ірина Козак, обі бувші упістки, пані Ольга Шнайдер,
Лідія Марцюк, Марія Гарабач…

Надя й Оля складають квіти

біля пропамятної
дошки бельгійцьких жертв

Українська
делегація в Равенсбрук

В суботу
15.3.03
в холодний зимовий день відбулася в 16-ій
годині зустріч Мюнхенського відділу ОУЖ зі мною у приміщенні одної з невеличких
кімнат при Катедрі УГКЦ.

Ми довго думали з
Марійкою Ковалишин про що говорити на сходинах – тем ж багато. Та я рішила, що було би добре у ще Шевченківські дні, прочитати доповідь, яку я
приготовила на Шевченківське свято, яке
відбулося в Сіднею 9.3.ц.р.

Зустріч з Союзом Українок в Мюнхені

З права Марійка Ковалишин, Марійка Чигрин, Зірка Коваль,
сестра Розиня і Ганя Ковальчук

Зібралося 17 жінок, між
ними ветеранки ОУЖ пані Ірина
Козак,Ольга Шнайдер, Марія Гарабач, і
відома в Австралії з її побуту і праці на Університеті ім. Макворі в Австралії
Марта
Гарасовська.

Марійка Ковалишин привітала всіх нас і
вшанували ми однохвилинною мовчанкою світлу память Слави Стецько і маму членки
відділу Шрини Капустинської, яка померла в Лондоні. Тому, що приїхала на зустріч аж з Конинґштайну, ( під
Франкфуртом) де вона зараз працює, наша “бельгійка” Зірка Коваль, яка пише
вірші і недавно видала свою нову збірку в Україні, я попросила її читати вірші,
якими був переплетаний текст. Це був дуже вдалий вибір, бо Зірка це майстерно
виконала, за, що я її дуже вдячна. Не
раз згадую я своїх здібних “бельгійок”, які переселилася до Мюнхену чим
втратила Бельнія на своїй діяльності.

Після доповіді
розвинулася дуже цікава розмова. Пані Ірина Козак розповіла нам свої спогади
про Шевченківські відзначення за її молодости у Львові, Марта Гарасовська про
відкриття пам
ятника Т. Шевченка у Вашинґтоні,
Гання Ковальчук, до недавна дириґентка хору у Дрогобичі про заборону відзначень
Шевченка в Україні. А відтак наша розмова дійшла до проблеми важкого становища
жінки в сьогоднішній Україні і всі присутні були згідні з тим поняттям цієї траґедії й що це не добре явище, але
що ж жінкам робити, коли вони в переважаючій більшостіотримують родини? Одним
словом, були висловлені цікаві думки жінками з України, з Словаччини,
Польщі…Приподобна сестра Розиня, яка була вражена доповіддю й моєю згадкою
про те, що в Україні УГКЦерква проголосила 2003 роком Родини, заявила, що вона радо допоможе союзянкам в їх праці на
згадану тему. Згадали ми і долю й смерть журналістів в Україні.

І врешті при каві і
печеві ми разом співали пісні на слова Т. Шевченка “Така її доля”, “Думи мої” і
“ По діброві вітер виє”.

Я піддала жінкам думку створити з такими
силами-співачками, які в їх зараз у відділі
– жіночий квартет чи тріо, який би виступав на Громадських Концертах.
Пані розпитували про працю Союзу Українок в Австралії, про що я їм розповіла, а
Марта Гарасовська все підтвердила. Розійшлися пані додому з думкою частіше
робити такі дискусійні сходини з доповіддю. Це була гарна й прииємна зстріч.

ЗУСТРІЧ З
СЕМІНАРИСТАМИ З ТЕРНОПОЛЯ

Якщо я у Бельгії чулася
розчарованою завмиранням моєї колись дуже активної Громади, – так як більшість
наших старших, які їдуть в Україну і вертаються в країни світу розчарованими
від побаченого – то мій побут в Мюнхені дуже поправив мені настрій й повернув
мені віру в краще, недалеке майбутнє України. В головному це завдяки хорові „Покров“ і несподіваної зустрічі й виступу хору Семінаристів Тернопільської Духовної
Семінарії.

В неділю 9.3. ц.р. коли у
Києві опозиція до теперішньої влади готувалася до демонстрації біля пам
´ятника Тарасові Шевченкові, в Мюхені в Українській
Катедрі УГКЦ Службу Божу відправляв Преосвященний Владика Петро Крик, до
недавна мешканець Польщі. А співали справді божественно Семінаристи з Тернополя
під дириґентурою о. Володимира Фірмана. Нагадався мені Хор Київського Видубицького
Манастиря…Чомусь дуже закортіло їхати в Україну!

Після Богослужби я
піддійшла до тих 10 чудових хлопців ( не бачила що хтось з мюнхенців до їх
підходив) й попросила розповісти про Семінарію й ціль їх приїзду до Німеччини.
Як я жаліла, що не було в мене диктафона й
не записала розмови, щоби дослівно передати сказане прекрасною, молодою
людиною, яка була би ой, яким політиком-депутатом, набагато кращим від деяких
там моїх друзів, яких і не називаю, бо…не варті вони нашої уваги!

Та надіюся, що передам найголовніше сказане
моїм співрозмовником…перед яким заздалегіть вибачаюся, якщо щось не так
передала.

Говорив зі мною 22
річний ВАСИЛЬ БАЛЕЙ, який є
прикладом того, що підтверджується поняття, про яке діяспора часто говорить, що
„ з нового покоління, яке виросло в перші роки самостійности вийдуть провідники
і Української Церкви і там суспільства взагалі.

Брат Василь, як він
велів його називати, мене дуже, а дуже здивував відповіддями на мої питання.
Так, він підсилив мою віру в те поняття, про яке я все говорила зі сцени в
Сіднеї, що
все і завжди, в кожному
поколінні знайдуться одиниці, які стануть на сторожі і в обороні України й її
Цекрви.

Хор Тернопільської
Духової Семінарії приїхав до Німеччини на запрошення Сестер Бенедиктинок. При
монастирі існує організація, яка допомагає Тернопільській Семінарії. Хор об´їжджає
Баварію з релігійною місією, і
пропаґуванням серед німецького населення ( і діяспори) української релігійної й
народної культури. Відправляються в Церквах Служби Божі, на які приходить
багато людей, зокрема німці. Співають вони твори Дмитра Бортнянського, Артема
Веделя, Максима Березовського, Кирила Стеценка…В репертуарі і народні пісні і
партизанські.

Дириґент хору є і
настоятелем Церкви у найбільшому галицькому відпустковому місті Зарваниця, де у
2000 році завершено будову Церкви і навколішні приміщення.

ЧОМУ
В ТЕРНОПОЛІ ЗАСНОВАНО СЕМІНАРІЮ УГКЦ, ЯК ТАКА ІСНУЄ В РУДНОМУ БІЛЯ ЛЬВОВА?

Брат Василь відповів:


Зараз в Україні багато покликань і Семінарія в
Рудному не в змозі прийняти всіх бажаючих. Засновником Духової Семінарії є о.
Мітрат Василь Семенюк. Семінарія ним властиво відроджена, бо існувала вона за
часів СССР підпільно. Основоположником її був Владика Володимир Стернюк. Як
відомо в 1989-1990 роках УГКЦ вийшла з підпілля. В Семінарії зараз навчається
90 студентів. Вона знаходиться в місцевості – Велике Березовиця – вулиця
Шкільна 29 – телефон 0352 – 2 9 1 7 0 3.


Відзначаються студенти Семінарії тим, що у часі
відпустки їдуть на Схід України, зокрема в Хмельницьку Область, де розповідають
населенню про УГКЦ, про її первісні початки, – бо, як твердив мій молодий
співбесідник, – ми спадкоємці князя Володимира Великого і повертаємо історичну
правду народові.

ЧИ В УКРАЇНІ ІСНУЄ МОЖЛИВІСТЬ ОБ´ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ В ОДНУ ПОМІСНУ
ЦЕРКВУ?


Ні, об´єднання
неможливе. Ми, як нарід не дозріли до того поняття. Українці православні надто
розділені. Та немає в нас поняття тзв.
самоідентифікації.


А,
ЯК ВИ ОЦІНЮЄТЕ МАСОВІ ВИЇЗДИ МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ З УКРАЇНИ? В УКРАЇНІ НЕ МАЄ
НОРМАЛЬНОЇ РОДИНИ, БО АБО МАТИ, АБО БАТЬКО НА ЧУЖИНІ НА ЗАРОБІТКАХ?


Виїзди, – це велика проблема спричинена
економічною кризою і надто засуджувати чи не одобрювати заробітчанів не треба.
Багатьох заробивши гроші вертається в Україну з великим баґажем досвіду життя
на Заході і це також позитивне явище в творенні нового суспільства. Ми
усвідомлюємо собі цю проблему, але в тому винен уряд України.

Патріярх
Любомир Гузар оголосив 2003 рік, роком Української Родини і ми стараємося
вказувати населенню на вартість родини, яка є і була остоєю суспільства,
народу. Ми робимо все, щоби люди глибше запізнали суть християнської родини і
чинників, які допомагають нам у творенні доброї християнської родини.

Зараз
багато говориться про вхід України в Европейську Спільноту, ітд. Та ми повинні
творити Европу в себе, –
там де
народилися – там треба цвісти.

В
Україні багато молодих людей виховується гнилим заходом, – я вибачаюся, це не
вам в образу, – в їх жадної ідеї. Вони захоплюються порнографією, західними
фільмами, одежою, долярами…

А ЯК
ТОДІ ПОЯСНИТИ ХОЧ БИ І ВАШУ ПОЯВУ І ВАШИХ ДРУЗІВ, ПОПЕРШЕ В СЕМІНАРІЇ І ВАШІ
ПОНЯТТЯ ПРО СУСПІЛЬСТВО В УКРАЇНІ?
ТОБТО ВАШЕ ПОКЛИКАННЯ?


Основне покликання це УГКЦерква. Ви
подивіться, священики були пробудителями народу. Вони шанувалися народом – наприкллад
о. Маркіян Шашкевич, о. Михайло Вербицький, автор гимну України й багато інших.
Вони працювали в таких організаціях як
ЛУГ, СІЧ…


Церква йде від народу, а народ від
Церкви. Церква й народ це цілісність,
Церква це люди всіх суспільно-політичних устроїв, всіх соціяльних прошарків,
різних світоглядів.

Кожна клітина Церкви і кожна окрема людина в Церкві мають своє призначення і ніхто інший не може виконати обов´язку за когось. Тому
мої брати й я виконуємо чи сповнюємо наші призначення-покликання, бо Церква
пристосовує себе і своє навчання до сучасного світу, до народу…

Ми продовжуємо
давню традицію згаданих священиків…

Я розз´явила рота від почутого. І
ще багато
більше цікавого би сказав
був брат Василь, – та розпочалося на залі вшанування Тараса Шевченка і ми
мусіли кінчати нашу розмову.

Василь Балей мав 10 років коли проголошено
самостійну Україну. Мама його була вчителькою, тато юристом. Василь вихованець
своєї бабусі. А ще він мені сказав, що вчили його співати тепер наші двох
сіднейців з Тернополя – Василь Чабайовський та Василь Опришко, яких він
сердечно вітає і просив мене передати привітання, що й роблю.

СВЯТО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Українці Мюнхена зійшлися в неділю 9.3.ц.р. в парафіяльній
залі, щоби віддати шану Тарасові Шевченкові. Імпрезу влаштовував Український
Вільний Університет.

Вступне слово на тему
свята виголосив ректор УВУ проф. Леонід Рудницький. Він сказав
цитую за доповіддю:

Суттєве
завдання науки взагалі, а літературознавства зокрема, є подати щось нового,
сказати щось, що досі не було сказано або подати старе, але з нової, свіжої
перспективи. У випадку життя і творчости Тараса Шевченка це не легка справа.
Адже про Шевченка є вже справді величезна література, і виглядало би, що не
можливо щось нового додати до цього існуючого корпусу праць. Його творчість
розглядали всі, не тільки ті, що мають до діла з українською літературою, але з
українством взагалі. Образ Шевченка у науковій чи науково-популярній літературі
дуже різноманітний. Він і класик і романтик, він і комуніст чи то передвісник
комунізму, і націоналіст чи то основоположник націоналізму, він християнин,
містик і воюючий атеїст, він бідний покривджений кріпак і багатий аристократ і
духа, він неотесаний невіглас і неповторний ґеній, ітп.

Навіть це повище
зроблене твердження мабуть не зовсім ориґінальне. Хоч не маю під рукою доказів,
але, припускаю, що в одній чи іншій формі це вже все було сказано про нього.
Отже, що робити у нашому випадку? Починати шабльоново, Тарас Григорович
Шевченко народився у селі Моринці у сімї
кріпака…і мучити авдиторію біографічним фактажем ніяк не годиться. Можна,
очевидно, вибрати якусь тему з його поезії або якийсь вірш, або навіть одне певне поняття чи навіть ролю у його
творчості, чимало
: це так звані ключеві слова
абстрактного роду
, як: воля, доля, правда, слово, –
або конкретні
: Бог, Україна, Дніпро, степ, –
але і про них вже доволі багато сказано.

Щоби стати кращою
людиною, треба приглянутися до шевченкового поняття людини, зрозуміти його
сутність і діяти згідно з тим розумінням. Отже, згідно з нашим міркуванням
слово людина і з ним етимологічно повязані форми у творчості Шевченка, ключове
і це поняття нам слід проаналізувати…

Відтак другу доповідь на
тему
Тарас Шевченко, як предвісник
синтези української революції
виголосив
др. Микола Шаповал. Він не сказав нічого нового, щоби над сказаним
затримуватися.

Виступив з 4 – ма
піснями на слова Шевченка
: Реве та
стогне
“, Думи мої“, Од села до села“, „Бандуристе, орле сизий“, дуже добрий співак – бас з України, який живе тепер в Торонті, а приїхав до Мюнхену.
Акомпанювала йому на піяні Калина Чічка- Андрієнко.

Відзначення, як на академічний Мюнхен було дуже скромне,
найскромніше, яке я будь коли у свойому житті бачила – закінчилося
відспівуванням всіма присутніми
Заповіту.

Якби були мені сказали, що не має ким заповнити
концертову програму, ми
„,бельгійки, а є нас тут в Мюнхені аж 7, зійшлися би, зіспівалися би
за дві проби! Що це для нас співаків
колишніх хорів й ансамблів в Бельгії
заспівати 3 а то 4 пісні на слова Шевченка? Та, мені як гості ніяк не
випадало вмішуватися в тутешні справи, хоч по святі всі жаліли, що я не здійснила задуму.

В МЮНХЕНІ ПОМЕРЛА СЛАВА СТЕЦЬКО
 

МАРІЧКА ГАЛАБУРДА – ЧИГРИН

Було вміщено у ґазеті ‘’Вільна Думка ‘’

ч. 11-12 (2735-2736) 17 – 30 березня 2003 стр.13

Церква й Життя” ч.7 (1638) 24- 31.3.2003 стр. 6

Інтернетський Сайт Майдан і Перехід

 
 

В середу 12.3.2003 року на 83-му році життя померла народний депутат України Слава Стецько, так повідомив
спікер Верховної Ради Володимир Литвин. Верховна Рада вшанувала пам’ять Слави
Стецько хвилиною мовчання.

ПРОЩАННЯ З СЛ.П. ЯРОСЛАВОЮ СТЕЦЬКО

В МЮНХЕНІ

СУМНИМ АКОРДОМ В МОЙОМУ ПОБУТІ В МЮНХЕНІ – це
несподівана смерть сл.п. ЯРОСЛАВИ СТЕЦЬКО, яку я знала особисто роками, а також
з Її побутів в Австралії, де двічі я проводила з нею інтерв’ю на хвилях
Державного Австралійського радіо СБС.

Пані Славу зустрічав в Австралії й Мюнхені кілька
разів і шанував Їі й мій чоловік, який недавно також віддійшов
у засвіти…

Хто була Слава Стецько
для діяспори й для України сказано в численних статтях, які появилися за
останні два дні на Інтернетських Сайтах, газетах в Україні і повторювати цього
не є моєю ціллю.

В середу 12.3. 2003 п.
по-обіді мене повідомлено електронною поштою з офісу нар. Депутата Тараса

Чорновола, – Олегом Антківим, що по обіді померла пані Слава Стецько. Я
була переконана, що вона померла в Києві. Та за кілька хвилин нас повідомлено, що віддійшла
Жінка-Герой в засвіти в Мюнхені, де я зараз перебуваю в своїх сестер Наді й
Олі, які також дуже добре знали Покійну. Та на жаль ніхто не міг нам нічого
сказати, вияснити, що сталося…лише те, що перестало битися Її втомлене,
ослаблене серце…

Сьогодні – (14.3. 2003) рано нам сповістили, що в
годині 16.30 за Мюнхенським часом відбудеться Парастас і Панахида в
Катедральному Храмі УГК.

Прийшло прощатися з Пані
Славою з 70 осіб.

В перших рядах Катедри
Ґенеральний Консул України, достойний Валерій Анатолієвич Степанов й родина
пані Слави та народнй депутат Олександер
Івченко
, в церкві члени, останні діяспорні могикани ОУН, пані Союзу
Українок (пані Слава була членкою Мюнхенського відділу), кілька сумівок й я з
Сіднею.

Похоронну прощальну
Службу відправляв Преосвященний Владика Кир Петро Крик в сослуженні о.
Валентина Смоктуновича – УАПЦ і о. Володимира Війтовича – УГКЦ.

Все в Катедрі виглядало
скромно, якою за життя була Пані Слава.

Я й інші присутні дещо здивувалися, що не
було ні національного прапора, ні прапора ОУН,
ні хоч одного букета квітів. Чиє це таке бажання було – не знаю…

Але, за те лунала в
Катедрі щира, прощальна молитва. Співали всі присутні в Церкві, на чолі з
Андрієм Несмачним ( він і читав Апостола й інші похоронні співи) та
Приподобними сестрами Служебницями Євгенією, Марією й Розиною.

Владика Петро Крик у своїй прощальній
промові вказав на численні заслуги, Її повернення в Самостійну Україну, для
добра і в імені якої Вона все своє
життя працювала і куди Її тлінні останки перевозять сьогодні вечером в Київ, де
відбудеться прощання, а в неділю 15.3. похорон.

Всі присутні підходили до домовини на
останнє прощання, хто з дуже близькою подругою, хто з працедавцею, хто з співробітницею, а хтось просто з пошани до
Великої Людини-Жінки, з смертю якої кінчається епоха ОУН, може і в діяспорі…

На дворі ми чекали на
винесення домовини й тільки домовина появилася у вихідних дверях Катедри, я
почала з Станіславом Чуєнком, диригентом хору “ Покров” співати пісню “ Чуєш
брате мій”, яку підхопили колишні співаки хору “Україна” й всі присутні.

Я не могла не почати співати пісні, бо великий Борець за волю й
долю України помер на чужині, в місті, де стільки років прожила й де Її силу
вимучила “чужина, проклята” . І символічно лелеченьки несуть Її на своїх
крилятах до дому, до рідного Києва, де Вона знайде заслужений вічний спочинок у
рідній землі!

Таким сумним акордом і
сльозами прощалися ми в Мюнхені з Пані Славою Стецько.

Вічна Її память! Хай
українська земля Її буде пухом!

Моя сестра Надя про пані Славу згадує:

Я є горда що мала
можливість співпрацювати з пані Славою Стецько в редакції газети Шлях Перемоги
коли вона ще виходила в Мюнхені.

Буду згадувати добрі
хвилини проведенні з Нею, Її жарти, Її строгість, вимогливість і ніжність до
мого сина Назара
.

ПАНІ ЯРОСЛАВА СТЕЦЪКО З НАЗАРКОМ

1995 рік

Ніколи незабуду того коли вона мені і мої подрузі
Ірині Халупі, приготовила Святу Вечерю. Ми тоді працювали і не провели Свята з
нашими родинами. Пані Слава тим хотіла нам додати родиного тепла.

Пані Слава було і буде для нас молодих жінок прикладом до
наслідування, будемо сповняти Її заповіт!

Сьогодні ми Її із жалем
і сумом прощали в далеку путь в Україну на вічний спочинок!

Обєднання Українок Бельгії,
гостем якого не раз бувала пані Слава пише:

“Головна Управа Об’єднання Українок Бельгії і всі наші членки по містах
Бельгії
глибоко сумують з приводу смерти Великої Людини-Жінки Провідниці, яка була
прикладом для нас всіх своїм патріотизмом і відданістю Україні! Вічно буде жити
Її пам’ять в наших серцях!

За Управу ОУБ БЕЛЬГІЇ

Галина
ШАПОВАЛ БИЛИНА – голова
Одарка ГАЛАБУРДА – заступник голови

А про
пані Славу пишуть в Україні
:

Провід
Організації українських націоналістів відзначає, що з відходом з життя голови
Конгресу українських націоналістів, найстаршого народного депутата України
Слави Стецько завершується ціла епоха.

За словами представників
ОУН,
Україна втратила відданого борця за українську
державність. Значення цієї людини для українського руху важко оцінити
об’єктивно, тому що це не просто людина. Вона вже стала навіть легендарною.
Фактично з часів вступу в ОУН у 1938 році вона завжди брала активну участь у
діяльності Організації українських націоналістів”, – згадує член проводу
Молодіжного націоналістичного конгресу Віктор Рог. – До останніх днів життя
Слава Стецько була на вістрі подій, і фактично з її відходом відходить у
вічність ціла епоха таких людей, до яких належала Слава Стецько”.

Так! Шановні читачі, Пані Слава була правдивим символом Відданості.

Вона обрала своїм життям
Українську Справу. Саме так.

На вшануванні 40 ліття смерти Степана Бандери 16.10.1999 року

Біля його могили:

з ліва:
Параня, Іван, Одарка Галабурда, Іванка й Омелян Коваль

і Слава Стецько, за нею Іван Левицький

Бо в Романівській школі на
Тернопіллі, де на той час навчали польською мовою і забороняли українську, вона
вперто говорила українською (її навіть виключити хотіли, але була відмінницею, тож
лишили.) Бо у 18 років уже вступила до Організації Українських Націоналістів і невтомно
крокувала цим шляхом аж до останнього життєвого порогу. Організовувала юнацьку та
жіночу мережі ОУН, Червоний Хрест УПА.
Була серед тих, хто проголосив відновлення Української Держави в 1941 році й серед
тих, кого гітлерівці кинули до в’язниці у 1943. Керувала пресовим бюро Антибольшевицького
Блоку Народів, а згодом очолила АБН. Редагувала часопис „
Ukrainian Review”. Створювала Европейську раду за свободу. Разом зі своїм чоловіком Ярославом Стецьком – найближчим соратником Степана
Бандери – впродовж майже 50 років послідовно відстоювала ідею незалежності України.
А коли коханого чоловіка не стало, Ганна Музика-Стецько перейняла його ймення, як
прапор – і, хоч як щеміло серце, крок її був твердим…Вона була знайома з королями,
президентами і прем’єр-міністрами, політиками свтового рівня і митцями.
Її запрошували на
найпрестижніші форуми й раути.

Скрізь вирізнялася тонким
і мудрим гумором, вишуканістю манер і смаку, довершеним знанням англійської, німецької,
форанцузької, іспанської мов. І скрізь невтомно
говорила правду про Україну. Про УНР і голодомори, про репресії й депортації, про
боротьбу повстанців і шістдесятників, про чесних і працьовитих українців, замордованих
підлою й нелюдською владою.
З її уст про Україну дізнавався світ – і переймався її вірою в майбутню свободу
України. Пані Слава повернулася в Україну, щойно настала Незалежність. Тричі вона обиралася народним депутатом. Очолила
Конгрес українських націоналістів, який вступив до блоку “Наша Україна”.


Двічі перед новообраним парляментом проказувала, як найстарший депутат, урочисту
присягу на вірність українському народові. Й була вірною своєму народові ціле життя.


Низький уклін Вам, дорога пані Славо, за те, що Ви були серед нас.


За Ваш великий приклад Любові й Відданості.

Величні слова:”Здобудеш
Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї” завдяки Вам стали для багатьох
із нас не гаслом, але – життям.
Вічна слава
Славі!

Оскiльки Стецько була обрана до
парляменту за списком “Нашої України”, вакантне м
iсце народного депутата повинен заповнити також
кандидат в
iд блоку Вiктора Ющенка. Ним може стати 56-рiчний Микола Чечель (безпартiйний), генеральний директор ТОВ “Олчен”
(м. Київ), який
iде 72 у списку. 73 йде
55-р
iчний Микола Кульчинський з Полтави, член Народного Руху України, депутат
Верховної Ради 3-го скликання.

А ось такі електронні листи я дістала з України:

Шановна пані Марічко,

Загибель Слави Стецько – це велика втрата для
українців і України.

Усі наші ЗМІ сьогодні передали повідомлення про
це. На телебаченні
показали розповіді про неї Левка
Лукяненка, Володимира Яворівського (сидів поруч з
пі.Славою у ВР), Василя Кука.
Показали фрагменти відео, де вона ще була
живою. Я її бачив востаннє у Дніпропетровську в 2001 році, коли вона робила
зустріч
з місцевими демократами
разом із проф.Анатолієм Погребним. Незабутні
враження. Розумна була жінка,
свята патріотка.
Земля
їй пухом!
Володимир Єфимов,
12.03.2003

ДОРОГА МАРІЧКО,

Учора ввечері почула новину – пішла з життя СЛАВА
СТЕЦЬКО.

Я відчувала, що з пані Славою негаразд, бо її
зовсім не було чути останнім часом.
Ще одна людина – легенда відійшла у легенду. ЯК ЦЕ БОЛЯЧЕ! ЧОМУ, ЧОМУ ЗАВШЕ
ЙДУТЬ КРАЩІ?
Я прочитала в інтернеті, що пані
Слава перебувала на лікуванні у Мюнхені і там померла.

У суботу 15.3. відбудеться прощання з пані Славою у Київському будинку
вчителя. Поховають Славу Стецько на
Байковому кладовищі. БОЖЕ, ЯКЕ ГОРЕ!
Ви ж Мюнхені. Може знаєте щось більше. У нас дуже скудна інформація. Відомо лишень те, що я оце переповіла. Може напишете на Майдан про пані
Славу?
МІЦНО ОБНІМАЄМО,ЛЮДМИЛА .

ПРОЩАННЯ І ПОХОРОН СЛАВИ СТЕЦЬКО В КИЄВІ

ЧИ Ж БО МИ ЛЮДИ?

Про
те як відбулося прощання з пані Славою в Києві написала мені в електронному
листі, можна це і прочитати на
Інтернетському Сайті Майдан – моя подруга Людмила з Києва: “
Сьогодні 15.3. 2003 привезли до Києва труну з тілом Слави Стецько. Щоб
попрощатися з пані Славою, о 13:00 я прийшла до греко-католицької церкви Миколи
Мирликійського на Аскольдовій могилі, де мала відбутися панахида. Не скажу, що
сподівалася побачити там пів Києва, але на те, що я побачила – точно не
сподівалася.


О 13:00 під церквою юрбилася жменька людей з яких 1/3 були журналісти. У церкві
було пусто. За півтори години, що довелося провести в очікуванні на початок
служби, кількість людей ще поменшала. Залишилися самі витривалі. Я ходила поміж
тими старшими людьми і до мене доносилися уривки фраз. Хтось згадував свою
молодість в лавах УПА, хтось скорбів за пані Славою.
Мою
увагу привернув старенький дядечко, що самотньо блукав алеями з гілочкою
калини. Це було так зворушливо, що я не витримала й підійшла до нього. Ми
розговорилися. Він виявився ветераном руху опору і дуже мудрою людиною. “Про
яку соборність може йти мова, як ми по-людськи не годні навіть вшанувати
пам”ять Слави Стецько”, – запитав він мене.

Нічого,
відповіла я, от зараз побачите який ескорт прикотить разом з пані Славою.
А ніякого ескорту не було.
Пані Славу привезли в одному
мікроавтобусі, а в другому
було з 10 чоловік, не більше. Вони й несли труну. Були
також близькі родичі. На загал попрощатися з пані Славою прийшло на Аскольдову
могилу чоловік 60 – 70. (
Ну прямо як у Мюнхені). Так там хоч
консул України був на панахиді, а тут……….


Ні одного депутата, ні одного соратника по партії, ні одної знайомої
морди-фейс-ліца!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Я була вражена.
Ну завтра
16.3.
ясно, усе позбігається до будинку
вчителя, щоб, під об”єктивами кінокамер, засвідчити своє…блям-блям-блям. А
сьогодні по людські прийти до церкви й помолитися за її й СВОЮ душу? НУ ЩО МИ
ЗА ЛЮДИ?

Скажу
лише, що ми українці не вміємо шанувати своїх визначних людей, а вміємо лише
радіти з того, що один чи інший
чужинець навчився, навіть не дуже добре української мови, щось про Україну знає
чи напише. Не вміємо добачати, що не все воно й на користь нашу…А визначних
людей своїх ми часто кривдимо, бо комусь щось сказане не подобалося комусь, або
він чи вона політичний противник. Коли я стояла в Катедрі в Мюнхені я
заливалася сльозами від сорому побаченого і від згадки підготовки
похорону мого чоловіка…Щож,
маємо то що маємо, і треба старатися тим кому можна, щоби такого більше ніколи
не повторялося. Мала присутність на прощані з пані Славою в Мюнхені сталася
лише тому, що багатьох людей про те прощання не знало, хоч я сама дзвонила кому
могла і кого знаю в цьому місті.

ПОХОРОН ПАНІ СЛАВИ СТЕЦЬКО в КИЄВІ

„Пішла видатна людина, яка була зразком для
мільйонів українців. На долю пані Слави випала складна, трагічна і романтична
дорога, яку вона гідно пройшла. Рідко кому з політиків дається можливість
прожити такий же шлях, який пройшла його держава і побачити те, чому служив все
життя. На долю пані Слави випала еміграція, переслідування, але вона витримала
все, адже у неї і політиків її кола був головний лейтмотив: Україна понад усе.
Вона пройшла всі випробування і останні 10 років прожила в Україні. Це ще не
вільна і не незалежна держава, але це та Україна, яку політики покоління пані
Слави вибороли, викричали і принесли нам на руках. З пані Славою відходить
легендарне покоління державних діячів 40-х, які страждали за Україну, виборюючи
її незалежність. Дякуючи пані Славі мільйони українців люблять Україну. Вона –
приклад того, як служити великій цілі”,- сказав Віктор Ющенко, промовляючи на
жалобному мітингу, що відбувся сьогодні на Байковому цвинтарі. Заупокійну
службу правив екзарх Києво-Вишгородский Української греко-католицької церкви о.
Василь Медвіт, настоятель
Володимирського собору УПЦ КП о.Борис Табачик, ієрархи УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ.

Близько 8 тисяч осіб прийшли в неділю 16.3. до київського Будинку вчителя попрощатися із головою партії Конгрес
українських націоналістів, найстарішим народним депутатом України Ярославою
Стецько.
З години 9:45 до Будинку
вчителя приходили люди віддати останні почесті главі КУН. Вони несли вінки,
перев’язані жалобною стрічкою жовто-блакитні національні прапори, корогви з
написом “Конгрес українських націоналістів”, червоно-чорні прапори
“Організації українських націоналістів (бандерівців)”.


Попрощатися з видатним політичним і
суспільним діячем України прийшли відомі політики, зокрема, спікер Верховної
Ради Володимир Литвин, віце-прем’єр Дмитро Табачник, міністр освіти і науки
Василь Кремінь, посол Німеччини в Україні Дитмар Штюдеманн, народні депутати –
лідер блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко, глава БЮТ Юлія Тимошенко,
лідер Соцпартії Олександр Мороз, лідер фракції СДПУ(О) Леонід Кравчук, лідер
Народного Руху України Геннадій Удовенко, перший український космонавт Леонід
Каденюк, Борис Тарасюк, Юрій Кармазін, Анатолій Матвієнко, Левко Лук’яненко,
Микола Томенко, Іван Плющ, Андрій Шкіль, Роман Безсмертний, Степан Хмара й
інші.


Після 13 години жалобна процесія пішки
рушила вулицею Володимирською убік Байкового цвинтаря, де о 15.00 мав початися
похорон. Труну з тілом Ярослави Стецько везли у автобусі, рух вулицею
перекрито.


Попрощатися з пані Славою прийшли голова Верховної Ради України Володимир
Литвин, посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн, лідер “Нашої
України” Віктор Ющенко, народні депутати Іван Плющ, Борис Тарасюк, Микола
Томенко, Юлія Тимошенко, Олександр Мороз, Левко Лук’яненко, Юрій Костенко,
Володимир Стретович та інші, представники політичних і громадських організацій,
українці з усіх куточків нашої держави. Пані Славу поховали на Байковому
цвинтарі, у квадраті 49-б, там, де спочивають Василь Стус та інші видатні
українці.

В своїх попередніх описах про Мюнхен я не
згадувала, що там побутове життя ще дороще аніж в Бельгії. Люди купляють коли
продаються речі по знижці. На жаль ціни на харчі не все знизуються.

Коли я їхала поїздом в четвер 20.3. 2003 з Мюнхена до Бельгії, це був перший день війни
Америки й Великобританії з Іраком. На кожній поїздовій станції в Німеччині
стояло багато поліції. В Мюнхені відбулися, так як по багатьох містах світу
багатолюдні маніфестації проти війни. Моя сестра Надя з своїми колєгами
вивісили величезний транспапент з антивоєнними гасламми у вікні. Такі
транспаренти видніли по всьому Мюнхені, Келні, Франкфурті й інших містах.

Поїзд спізнився на 35 хвилин. У Франкфурті на
станції було багато поліції. Мені прийшлося чекати на наступний поїзд до Ахену…
Я задзвонила батькам, що приїду 2 години пізніше як заповіджено. В Ахені мене в
годині 22.45 чекала сестра Дарка. А на станції ще і підходили цигани просили
дати гроші…

КАТЕДРАЛЪНИЙ ХОР “ПОКРОВ”

ГІДНЕ ПРОДОВЖЕННЯ ТРАДИЦІЇ

Катедральний Хор УГКатолицької Церкви Покрови Пресвятої Богородиці і св. Андрія
Первозванного в Мюнхені відзначає цього
року своє 10 –ти ліття, бо постав в
лютому 1993 року.

Та хористи й його дириґент Станіслав Чуєнко вважають, що
вони продовжують ту добру традицію церковного хору, який постав ще підчас і по
закінченні Другої Світової Війни, а співав під урудою кількох дириґентів…

Так, що хористи уважають, що коріння теперішнього хору
саме там.

І щоби віддати заслужену шану тим піонерам церковного
хору, повертаємося до тих далеких років і коротко згадаємо тих, хто стільки
присвятив свого життя українському церковному хорові й українській релігійній
музиці в Мюнхені.

Україна це країна поезії, пісні й музики.

Споконвіку Україна славилася, ще за княжих часів своїми музиками і
співаками і в дальших століттях, коли
то наша Батьківщина подарувала світові таких видатних композиторів
, таких як Дмитро
Бортнянський, Артем Ведель, Максим Березовський, Микола Дилецький та інших.
В сьогоднішній Україні давню
композиторську славу своїх предків продовжують Микола Колеса, Євген Станкович,
Мирослав Скорик…

Українці, де би вони не були, навіть в
важких, воєнних обставинах – співають,
а в першу чергу звертаються до молитви, церковного співу.

І зовсім не дивно, що в 1944 –1945 роках в
Мюнхені, де перебувало багато українців-біженців, які не хотіли вертатися до
СССР, де всі ділянки життя обмежувалися або заборонялися, з
організувався церковний хор під
дириґентурою Томи Дратвінського й його дружини Віри.

За браком своєї української церкви Служби Божі
відправлялися в Мюнхені з 1945 років по
1950 в римо-католицькій каплиці св. Івана Христителя. А від 1950 в Церкві
Капуцінер Кірхе, яка знаходилася на одноіменній вулиці.

Та, силою обставин українці почали масово
виїжджати з Німеччини до різних країн світу. Панство Дратвінські виїхали на
постійне прожиття до Франції, де вони в 1952 році в Парижі, в Церкві св.
Володимира Великого з
організували
хор. Віра Дратвінська перебрала мистецьке керівництво хору після смерти свого
чоловіка в 1967 році.

В Мюнхені церковний хор продовжив своє існування
під проводом мґр. Ярослава Яримовича. Хор брав участь і в громадських імпрезах,
– був в той час єдиним українським репрезентативним хором у Західній Німеччині.

Зі смертю, мґр. Я. Яримовича в 1957 му році хором
коротко дириґував др. Андрій Білинський, а в осени того року дириґентом хору
став др. Микола Філь.

За роки його мистецького керування склад хору
змінився. Законом природи на зміну старшим співакам, прийшла співати молодь,
вже народжена в Німеччині.

Український Апостольський Екзархат був створений в
Західній Німеччині 20.9.1959 року, паралельно того дня відбулася інтронізація
першого Екзарха для українців – Владики Кир Платона Корниляка. Це початок нової
сторінки в історії УГКЦеркви в Німеччині.

Відбулася урочиста інтронізація першого Екзарха
для українців – Владики Платона Корниляка.
Це стало початком нової сторінки в історії Української Греко-католицької
Церкви в Німеччині.

Крім співу в церкві, праця хору поширилася не
тільки до участи в громадських імпрезах, але хор все частіше співав Служби Божі для німців в німецьких
церквах не тільки Мюнхену, але в містах
: Реґенсбург, Крайльсгайм, Ляндсгут, Мангайм, Альтетин, і знайомив чужинців
з прекрасним напівами української Богослужби.

Памятною подією в історії Церковного Хору Мюнхена – це відспівування Св.
Богослужби в Римі, підчас посвячення Собору в квітні 1969 року, що передавалося
Українським Відділом Радіо Ватикану.

Кожного року на Свят Вечір баварська радіостанція
передавала українські колядки у виконанні Мюнхенського Церковного хору.
Можливість почути наших співаків мали можливість українці в Західній Европі та
в Україні.

І ще до памятних дат в історії існування хору – це приїзд до Німеччини Первоієрарха
УГКЦеркви Патріярха Йосипа Сліпого в 1969 році і відправи Архиєрейської
Богослужби в німецькому Соборі “Фравенкірхе” в Мюнхені, де велично співали хор
під дириґуванням др. Миколи Філя, і з нового Ульму під урудою проф. Володимира
Гавриленка, а потім участь в святковому концерті в честь достойного гостя.

17.10.1976
року

відбулося посвячення катедрального храму св. Софії в Римі, на яке зібралося
понад 800 осіб з усіх країн Західньої Европи. Це ще одна з пам
ятних дат в історії катедрального
хору.

Можна сміло твердити, що катедральний хор
УКГКЦеркви в Мюнхені під вмілим проводом др. Миколи Філя, якого шанували й
любили всі співаки й парафіяни за Його відданість – став широковідомим не
лише в Німеччині, а в Західній Европі.
На жаль передчасна смерть Його 28.7.1983 року
поставила хор перед проблемою подальшого його існування.

Дириґування хору на 4 подальші роки перебрала до 1987 –их років пані Денис- Маґар, яка ще досі живе в
Мюнхені. Хор співав лише підчас головних церковних свят.

Від 1987 року катедральний хор перестав існувати.

На головні свята співав в мюнхенській катедрі тоді
відомий і популярний в Німеччині чоловічий хор “Україна” під дириґуванням
Євгена Задарка.

Крім того в Мюнхені існував дівочий хор “Діброва” під дириґентурою пані
Марії Гарабач, який на зміну церковного хору також співав Богослужби і в часі посвячення Собору св.
Софії в Римі і паралельно
з Церковним хором ширив українську пісню в Німеччині і сусідніх державах. Чи не
всі співачки хору “Діброва” є сьогодні співачками хору “Покров”.

Кілька років не існував Катедральний хор. Люди
співали самі під час Богослужень під проводом талановитого дяка Івана Задарка
відомі їм з дитинства мельодії і напіви.

В осени 1992 –го року з України, що вже на той час
стала незележною, приїздить для участі в концерті
“Німецько-українська зустріч”
в Мюнхенській філярмонії “Ґастайг” львівський музика-педагог, скрипаль – Станіслав Чуєнко.

Після успішного концерту, в
якому прозвучала спеціяльно написана ним для цієї зустрічі “Українська
фантазія” для скрипки, фортепіяно, хору і балєту, автор був запрошений вчителем
музики і виховником до Українського інтернату, де в короткому часі під його
керівництвом створилася фолькльорна група за участю талановитої мюнхенської
молоді і школярів інтернату. Група дала багато успішних концертів для
української Громади, для широкого мюнхенського загалу і навіть виїжджала в інші
міста Баварії.

На початку
лютого в 1993 му році група молодих людей, погодилася попробувати відродити існування Катедрального хору. За
згодою і благословенням о. Мирона Мольчка, на дириґента запрошено музику Станіслава Чуєнка зі Львова.

Перший виступ хору відбувся 18.4.1993 року – на Великдень.

Називаємо імя тих, хто ввійшов тоді д перший
склад діючого і по нині хору
:

Андрій і
Рената Несмачні, Дарка Сімків, Ліда Головата, Марійка Бочан, Оля Галабурда,
Надя Галабурда-Сухорончак, Олександер Сухорончак, Мотря Заєць, Віра і Петро
Матичак, Ганя Щепко-Бойчук, Наталка Чайка, Остап Марченко, Ірина і Михайло
Кертичак, Мар
яна Джус, Діана, Маряна і Люба Чуєнко.

І тзв. спроба переродилася в постійну працю нового
Катедрального Хору.
I так
розпочалася плідна праця хору. Слідують виступи за виступами перед українською
і що разу то частіше перед німецькою публікою в німецьких церквах.

Значною подією для хору стала заініціована
Центральним Представництвом Українців в Німеччині в Баварії і Баден-Вюртемберзі екуменічна Служба Божа в
Мюнхені з приводу 10-ої річниці Чорнобильської Катастрофи. Отцеві Миронові Мольчкові, який був головним
служащим на цьому Богослуженні, вдалося взагалі дуже багато зробити для ще
досить молодого хопу. Увагу, піклування і допомогу з його боку постійно
відчували і диригент С. Чуєнко і весь хор.

Поїздки поза Мюнхен, до Франції ( два рази) на
щорічні свята організовані о. Павлом Когутом в Страсбург, самостійні концерти
до сусідньої Австрії. Особливо запам
яталися мюнхенській публиці сольові концерти хору в
передріздвяний час, з програмою літургійних творів, а також наших знаменитих
колядок і щедрівок.

Крім співів на головних церковних святах
незабутніми подіями в житті хору стали
– Панахида і Парастас за померлого Першого Екзарха для українців в Німеччині і
Скандинавії Владики Платона Корниляка і урочистий спів під час інтронізації
нового Владики-Екзарха Преосвященного Владики Петра Крика, коли хор вперше
досягнув кількости 37 співаків.

Хроніку виступів хору веде Надя Галабурда. Там
можна побачити похвальні дописи про виступи хору в німецькій пресі, в газетах
Suddeutsche Zeitung”, “Wolnzacher Zeitung”, як і в ґазеті “Християнський Голос” в Мюнхені і згадка
в “Вільній Думці ” в Австралії, в “Нашому Слові” в Варшаві в Польщі.

Хор виступає в вечірних строях, а на сольових концертах жінки вбирають прекрасні, старовинні
борщівських сорочках і плахтах, ( останні передані хором “Діброва”) чим ваблять
очі все численних присутніх на їх консертах.

За роки своєї плідної діяльности катедральний хор “Покров” зміг
завоювати визнання, повагу, і щиру
любов не тільки серед українців різних парафій Західньої Европи, але й серед
широкої німецької публіки, що він
завдячує своєму незмінному керівникові і дириґентові.

Станіслав Чуєнко скрипаль і
диригент, що мав за плечима досвід виконавської і керівної діяльності в філярмоніях Львова і Луцька,
створення і керування кількома ансамблями “
Львів”, “Світязь”, “Львівські музики” вдалося об’єднати талановитих українців з
різних країн – з Англії, і ЗСА, з
Франції і Швайцарії, з Бельгії і Польщі
з Німеччини й України, які по волі долі опинилися в Мюнхені, навколо
шляхетної і високодуховної справи –
гарного, побожного співу на наших українських Богослужбах.

Я була свідком того (16.3.03), як присутні в
церкві німці бурхливими оплесками
дякують за прекрасний спів хористам і
дириґентові! ! Не звичний звичай в консервативній Австралії чи навіть в
Україні.

Своє 10 ти ліття Катедральний хор
відзначатиме в днях від 17 по 22.4.2003
співом Богослужби та Паскальних пісень в Соборі св. Софії в Римі, Італія
за Благословенням Владики Петра
Крика, Владики Гліба Лончини і отця
Євгена Небесняка.

Програма хору складається з композицій Дмитра
Бортнянського, Максима Березовського, Михайла Вербицького, Миколи
Гулака-Яртемовського, Артема Веделя, Миколи Ділецького, Олександра Кошеця,
Миколи Леонтовича, Андрія Гнатишина, Кирила Стеценка, а також твори, які
спеціяльно для хору
“Покров” написав дириґент Станіслав Чуєнко.

Під сучасну пору в хорі співають:

СОПРАНИ:

Ліда
Головата, Оля Галабурда, Іванка Ребет, Ганя Щепко-Бойчук, Ліда Тузяк, Леся
Шрамко, Мар
яна Чуєнко, Рената Несмачна, Ірина Улітіна, Ліда Кухар,
Роксоляна Мельничук.

АЛЪТИ:

Люся
Сотурчак, Надя Галабурда, Маруся Бочан, Мотря Заєць, Люба Владика, Олена
Ветльойфер, Дарка Сімків, Мирося Лин-Балон, Ганя Ковальчук.

ТЕНОРИ:

Петро
Олесневич, Роман Басараб, Петро Ґеля, Петро Матичак, Андрій Щурко, Василь Біль.

БАСИ:

Андрій
Несмачний, Олександер Гайдек, Юрко Лопатинський, Стефан Миронюк.

Крім того, в тому хорі під дириґентурою Станіслава
Чуєнка в різні роки співали
:

Отці Любомир Федорак і Володимир Війтович, о.
Диякон Іван Мачужак, Зірка Мизь, Галя Пушкар, Марійка Фіцак, Ґеня Гільтайчук,
Андруся Філь, Леся Прима, Ліля Вінтер, Марійка Федак, Володимир Панчук, Орест
Філь, Микола Франкевич, Михайло Підсадний, Іван Стефановський, Андрій Захарків,
Валерій Протопопів, Юрій Тимченко, Михайло Рутецький, Іван Процик, Ярослав
Озарко, Богдан Шарко, Юрко Миклюш,
Ярослав Горішко, Михайло Добрянський, Стефан Солоненка, Леся і Юрко
Цюрак, Андрій Фіяльковський, Юрко Годовський, Стефан Плачак, Ґунтер Каймер,
Ігор Завійський.

СОЛІСТАМИ
ХОРУ Є
:

Ліда
Головата, Ганя Щепко-Бойчук, Василь Біль, Юрій Тимченко і Андрій Несмачний.

Треба висловити надію, що хор нарешті включить в
свій репертуар народні і клясичні українські пісні.

Залишається хорові “Покров”, який гідно продовжує
традиції українського церковного співу в Мюнхені, в Німеччині побажати багато
творчих успів на славу України й Української Греко-католицької Церкви.

Хай Вам щастить!

Було
вміщено в спеціяльному виданні газети
“Християнський
Голос”,

на
Інтернетському Сайті Майдан і ОУН-РУХу в Москві

В
газеті “Вільна Думка” в Сіднеї

МАРІЧКА
ГАЛАБУРДА – ЧИГРИН

МЮНХЕН –
ҐЕНК

БЕРЕЗЕНЪ
2003

Було
вміщено у
Церква і Життя
ч. 15, 2-15.6.2003 стр. 12 і 13

РОЗМОВА З ВЛАДИКОЮ КИР
ПЕТРОМ КРИКОМ

“Якби не
УГКЦерква – то в післявоєнній Польщі поняття “українці” не існувало би”

В суботу 15.3.2003 я відвідала Преосвященого
Владику Кир Петра Крика, про якого українці в Австралії знають зі згадок в
радіопрограмах і газетах.

Родився він 25.4.1945 року на землях передвоєнних
в Яворівському повіті, був з батьками виселений з українських земель на
східньо-північні землі Польщі. Був там одним з провідних, популярних, молодших
священиків. Від двох років є Екзархом для українців Німеччини та країн
Скандинавії і живе в Мюнхені.

Владика показав мені Епархіяльну Резиденцію, де
міститься редакція газети “Християнський Голос”, є гарна каплиця, приміщення
для школи (недавно там і відбувалася суботня школа, яку перенесли до
Інтернату), конференційна заля, півниці з архівами, музей. А на території
подвіря стояли надгробні плити з зліквідованих могил.

Владика Петро пояснив, що, в місцевості Мітенвальд
німецькі власті тієї місцевості ліквідували цвинтар і зробили одну збірну
могилу для похованих там людей. Між ними були й українці. Щоби надгробні плити
українців не пропали, то Отець Гарабач, за згодою бл.п. Преосвященого Кур
Платона привіз їх до Екзархії.

Там є надгробна плита брата Патріярха Йосипа
Сліпого – бл.п. др. Родіона Сліпого. “Я вже розмовляв з багатьма священиками і
мирянами з України, щоби завести її до рідного села Заздрість, “ – сказав
Владика.

Владика Петро цікавиться українцями в цілому
світі, зокрема в Україні. Хвилює його те, що зменшується там населення і те, що
на вулицях міст нашої Батьківщини все більше чути російську мову – навіть у
Львові. Але, впершу чергу наша розмова зосередилася над життям української
спільноти в Польщі.

Владика цікаво сказав: – ” Моє село Кобильниця
Волська поділило долю св. Пророка Мойсея, який бачив обіцяну землю, але Бог не
дозволив йому до неї дійти. Отже воно як в тій лемківській пісні – “за мойов
стодолов видно моє село” – а за моїм селом є Україна, а село є у самій Польщі.

Я мав два роки, як нас переселили на Східну
Прусію. Там ми виростали. В тім нещастю було і щастя, що було дуже багато наших людей. Так, що я йшов
до школи і не знав слова по польськи. Я вихований у Польщі. Треба було
перечекати, а радше старатися, в тому середовищі не дати себе з’асимілювати.
Випало мені виростати і працювати в доволі важких обставинах – неприхильного
ставлення до українського народу.

Можу сміло твердити, що в Польщі Римокатолицька
Церква була головною силою. Польща є католицькою – то був моноліт. Грекокатолицька
Церква до упадку комунізму нібито була – ну, як особа моральна нас не було,
навіть, як хотів щось зробити чи будувати церкву то казали – вас не має. Йшлося
о збереження нашої Церкви, а тим і народу. Я певний, що Українська
Грекокатолицька Церква багато спричинилася до того, що в післявоєнній Польщі нарід існує, мав від духовий провід.

Від 1947 року коли нас переселилибув бл.п. о.
Мітрат Мирослав Ріпецький, який від самого початку в малому селі Хшаново біля
Елку провадив Грекокатолицьке душпастирство. Прибували туди люди з майже цілої
Польщі, там хрестили дітей і вінчалися.

Відбувалися сповіді, а зокрема мали там Службу
Божу з Божим Словом в своїй українській мові. Перед переселенням люди по своїх
селах чи містах мали нормальну духову опіку: відправлялася утреня з ранку,
потім Св. Літургія, в полудни вечіря, були, діяли читальні, Було все потрібне
до нормального існування. Нагло в 1947 році все стратили. Уявіть себе в їх
положенню, – немає нічого. Будучи 4 – 9 ти літним хлопцем, я брав участь в Богослуженнях, які відбувалися в діда в хаті. Там збиралося
10 до 15 осіб і вони служили утрені, молебні, парастаси, а найчастіше Служби
Божі – це не були дійсні Служби Божі
в церковному понятті це називається “сухі Служби Божі”, бо не було освячення.
Такі були наші люди, така була Галичина.

В Перемишлі Грекокатолицька Парафія в обмежених
можливостях також діяла. Передвоєнний парох о. Мітрат Василь Гриник сидів
якийсь час в комуністичній тюрмі, а потім він пастирював в малому селі Циганок
–Желіхово, недалеко Ґданська і доїжджав до Битова. То були то огнища нашого
церковного відродження.

В 1956 році, коли до влади в Польщі прийшов
Владика Владислав Ґомулка – перший секретар Комуністичної Партії, по відлизі
після Сталіна на прохання наших священиків ми отримали дозвіл на душпастирства
десь з 30 – ти місцевостях.

Над нами Грекокатоликами українцями і Вірменами
від 1947 року душпастирську опіку виконували з доручення Апостольської Столиці
Примаси Польщі, і так було до 1989 року, коли був іменований нашим Владикою Кир
Іван Мартиняк – теперішний Перемиський Митрополит.

Було різно. Були священики, які з огляду на тиск
урядника з справ віровизнання та часто з огляду матеріяльних обставин робили
обмеження в нашій діяльності. Але, були люди широко серця, які нам допомагали.
Дуже гарним жестом були і увінчалися повним успіхом старання Римокатолицького
Владики Кир Юліяна Войтковського з Ольштина Єпархії Вармінської, великого
науковця та Божої людини, що багато костелів, з яких ми служили і з ними
спільно богослуження, а їм не були потрібні, передали нам на власність. (
Хшаново, Бані Мазурські, Бранєво, Пєнйнжно, Добре Місто, Ґурово Ілавецьке,
Ассуни, Байори…)

Наша Церква розвивалася, але лише у 1989 році була
офіційно визнана в Польщі урядом, а в 1991 році відновила свою діяльність
Перемиська Епархія.

У 1996 році створена друга Єпархія
Вроцславсько-Ґданська і покликана Митрополія. Є бажання, щоби на Північно
Східній – Вармії і Мазурах створити третю Епархію. Дійсно могло бу бути відразу
три Епархії, але це припинили наші церковні власті в Польщі.

Наші парафії діють передовсім на понімецьких
землях, на які в 1947 році вивезено в рамках “Акції Вісла” майже 150.000 нашого
населення. А 450.000 з наших корінних земель вивезено в Радянську Україну до
1947 р. Так, що залишились корінні землі, але без свойого народу. Така болюча і
прикра правда. Перед війною Перемиська Епархія нараховувала до одного мілійона
людей. Тих 400.000 нова границя в 1945 році прилучила до УРСР.”

Владико,
а яка ситуація на Ярославщині, Любачівщині і Чесанові, звідки ми походимо?


“ Це перед війною був Яворівський повіт.


Так в Верхраті, в Любачеві, в Перемишлі діє парафія. Владика дуже гарно
відновив церкву. Перевезли іконостас з Любачева. Так, що життя розвивається, По
другій стороні Церкви є Палата Єпископська, яку мають віддати українцям.
Будинки винаймають, мають доходи з того, бо з доходу тарілокі-тац не можна
отримати церковні будинки.


Цьогодні в Польщі є не офіційно біля 100.00 грекокатоликів. Ті, які мають
постійний звязок з Церквою є біля 50.000, В обох епархіях працює 70
священиків.”

Так, що
Владико, можна сказати, що церковне життя українців в Польщі доволі добре
стоїть?


“Багато священиків з Польщі працює в різних сторонах світу. Видала наша
Церква в Польщі 6 єпископів: – 1
Архиєпископ і Митрополит Перемисько – Варшавський в Польщі Кир Іван Мартиняк –
2. Кир Юліян Ґбур, – правлячий Владика в Стрию, 3. Кир Василь Медвідь Екзарх
Києво-Вижгородський – 4. бл.п. Кир Теодор Майкович – Вроцславсько-Ґданська
Епархія, – 5. Кир Володимир Ющак, Ординарій Вроцславсько-Ґданської Епархії в
Польщі і 6. Кир Петро Крик Апостольський Екзарх на Німеччину і Скандинавію.


Церква в Польщі розвивається, є динамічна і молода. Зацновуються
дальше нові парафії. Від упадку
комунізму побудовано багато новиз церков, а деякі докінчуються будувати. “

Як, ви
Владико, переїхали з Польщі до Мюнхена – чи Ви відчуваєте велику різницю у
праці?


Різниця
була досить велика. Бути ціле життя душпастирем і відповідати за парафію і три
церкви дочерні. То був мій світ і мої люди. Старався на ниві церковній
заспокоювати всі потреби вірних.
Передовсім, щоб вони мали можливість як найчастіше мати контакт зі своєю
Церквою через участь у богослуженнях, Боже Слово, духове провідництво, церковну
і українську літературу.


Тут я дістав під опіку дуже великий терен – бо Німеччину і Скандинавію. Ще
в плянах є щоби долучити Фінляндію. Так, що наша Апостольська Екзархія буде
межувати з Росією і буде блище України.


Я є тепер дещо більшим душпастирем.
Єпископ – це пастир – душпастер і маю до помочі священиків. В тому новому ділі я не сам. Маю до поможі біля 20
священиків.


Через міграцію нашого народу, який виїжджає з України передовсім в цілях
заробітчанських, наші богослужби виповнилися українським народом. Вони
заробляють гроші і вертають, а потім знову прибувають.


Головне Статистичне Бюро Німеччини подало в 2000 році, що зі сталою картою
побуту – перебуває тут 100.000 жителів України. Це офіційно. На чорно може бути
від 500.000 до одного мілійона. Скільки є тепер в тій хвилині, я не в стані вам
сказати.


Ті жителі з України засилили старі Громади, які в якісь мірі вимерли, а
діти пішли по чужих. Були такі, що вже не діяли, а тепер через тривалу працю
священиків поновно відроджуються. Проголошення України по цілому світі засилило
і скріпило наші поселення. Ваш Владика Петро з Австралії писав в одній із своїх
колонок, що: ”ми просили Бога, щоби зробив так, щоби підсилилася українська
діяспора приїжджими з України. Ми думали приїдуть анголи, а приїхали люди з
хибами – хибами тої системи, в якій виросли. “ – Але, це все можна змінити і
вже поволі міняється. Трохи доброї волі з обох сторін і все можна осягнути.
Правда, новоприбулі нарікають, що є замале зацікавлення ними старою діяспорою.
Але воно не зовсім так. ”

А як Ви ставитеся до масових виїздів з України?


” Масовий виїзд це не є позитивне явище. Є проблеми в Польщі, в Україні.
Ніхто цього заперечити не може. Звичайно виїзд
в іншу країну для кожної людини, як окремої особистості – це позитивне –
побачити світ, набратися доцвіду.


Все нужда і біда наш нарід виганяла і виганяє з України і тому існують наші
поселенці в Канаді, в обох Америках, Австралії і по цілій Европі.


Також подібна ситуація і тепер, але не тільки в Україні, але в цілому
посовєтському союзі. Ті люди, як я вже згадував, їдуть з одною метою на чужину,
щоби заробити гроші і вернути до своїх, щоб можна було якось дальше прожити. Коли біда заглядає до
дому, вони знов вибираються на чужину і так це повторяється майже в
безкінечність.


Це також і вчить наших людей багато. Бачать, що постепенною працею можна
багато осягнути. По війні нарід німецький також був дуже бідний. Край був в
руїнах. Треба було все відбудувати. Цей добробут не прийшов сам і відразу.
Думаю, що буде подібно і з Україною. Вона в наших руках.

Ви,
Владико, у своій проповіді сказали про польсько-українські відносини і що треба
собі прощати.

Як можна
прощати кривди заподіяні українцям в Польщі, нищення і палення українских
церков, цвинтарів, Акцію Вісла і
вдавати, що цього ніколи не було. Я сама бачила всі ці руїни заподіяні також
тзз. “братнім католицьким народом!”


“ Що до таких прикрих відносин дійшло – тотреба над тим вболівати. Суті
треба шукати в передвоєнній політиці Польщі відносно українців, які проживали
на наших землях під займанщиною польською. Про все це тепер дуже багато
говориться. Навіть Єпископи Галицької Митрополії в справі помирення видали
окреме послання. Недавно я читав в одному нашому тижневику інтервю з бувшим
президемнтом Украяїни Леонідом Кравчуком. Він говорив, що нас українців ніколи
йнакше не називали як “бидло. Думаю, що це про все говорить. Не має тут що
більше говорити чи оправдовувати.


Щира ввічливість, привітність, доброжичливість, це ті риси, що
характеризують шляхетну людину. Українці все були шляхетними!


Я думаю, що є добре, що Президент Кваснєвський і Президент Кучма
запропонували історичне вивчення цієї проблеми. Побачимо, що дасть справа
Волині. Я ціню пана Кваснєвського за те, що він стоїть близько і помимо різних
перепон все витягає помічну, братню долонь, яка хоче допомогти. А це є дуже гарно.


Простили собі німці і французи, Польща і Німеччина. Думаю, що взаємне
прощення є потрібне полякам і українцям, щоби в майбутньому могла існувати
Україна і Польща. В історії так було коли перестала існувати Україна, по
якомусь часі Польща також зникала з карти Европи.”

І
врешті, Ваша Епархія видала чудовий молитовник. Можна запитатися чому Ви його
видали, коли в Україні видається стільки молитовників?


“ Молитовник – це праця Євгена Задарка – дириґента колишнього хору
“Україна. Я думаю, що з того молитовника буде багато користі і він сповнить
свою ролю.


По наших парафіях є багато нових людей. Прибули люди з різних сторін
України та Европи. Кожне село мало і має свої напіви. А в цьому молитовнику –
тексти, які належать до народу, згаданий композитор і дириґент підставив під
ноти. В цьому є його іншість і новість.


Є нові парафії, які починаються від нуля. І в них є різні люди і з різних
сторін світу. Так, що молитовник – пригодиться їм.


В Швеції від Великодня вже є постійний священик. Колись вистарчило кілька
разів там поїхати. Кілька років доїжджав теперішний Преосвящений Кир Мирослав
Марусин.


Тепер є багато більше вірних і богослуження є передбачені в 6 містах
Швеції. Маю тихе бажання, щоби в майбутньому побільшити ще кращі душпастирські
струкрути в Скандинавії.


Загально до душпастирства в Апостольському Екзархаті прийнято 5 нових
душпастирів. З пенціонерами-сенйорами маємо 22 священиків.


Є в ході полагодження двох душпастирсьтв, одне на півдні, а друге у східній
бувшій Німеччені. Коли прийдуть папери – документи, заіснує наше душпастирство
у Фінляндії. Буде там принаймні один священик.

І ще про діяльність нашу хочу
сказати, що на кожне Різдво в Баварському Радіо передається пів годинна
програма, яка переплітається колядкями у виконанні різних хорів.

І виходить, що два тижні газета
“Християнський Голос”, яка розходиться по майже цілому світі. Бажано було би,
щоби газета, якнайдовше виходила. Газета також душпастирює між вірними. Є тим,
що єднає наших поселенців по різних державах в одну Церковну Громаду”.

ДЯКУЮ, Владико за розмову!

Було
вміщено у
Церква і Життя ч. 15 , 2 –15.6.2003 стр. 12 і 13

І ЗНОВ ЇДЕМО ДО НІМЕЧЧИНИ

Відпустка моїх сестер закінчилася – їм треба на
працю, а Назаркові до школи. Так, що ми в понеділок 8.9.ц.р. поїхали
всі разом автом до Мюнхена. Великого автового руху не було на пишній, широкій
автостраді, яка веде аж до границі Польщі. Їхалося нам добре. Лагідна осіння
пора. Гарні краєвиди. Листя на деревах вже почало жовтіти. Та чим ближче ми
доїжджали до Мюнхену, біля міста Нюренберг-у почало хмаритися і почав падати
дощ. Та вперше в житті ми побачили чудо природи, яке не так часто буває чи
показується…

З лівої сторони дороги небо хмарилося, але сонце
яскраво пробивалося через хмари й освітлювало правий бік дороги, де сформувалося
аж три веселки – і то цілі. Перша з їх, як переможна арка, яскраво світилася у
своіх фіолетово-червоно-жовтого і червоного кольорах, – відтак друга, менше
яскрава і третя, яка вже не була такою яскравою, І той образ трьох веселок з
нами
їхав з кілька кілометрів, аж поки не
зник у чорних хмарах! Ті, хто мав фото-апарати при собі робили знимки з вікон
авт…Справді небуденне різнокольорове явище.

Коли ми приїхали до Мюнхену, наш шваґер Олесь,
Наді чоловік, повідомив нас, що в неділю 7.9.ц.р. на 83 році життя помер пан Юрій Семенко, якого я мала
відвідати…І знов не застала живого, одного з старих політично- громадських
діячів, свідків постання СВУ і СУМ-у і голодомору. Пан Семенко написав кілька
книжок на згадані теми, як і був відомим в Німеччині і світі шахістом. Писав
колись до
Вільної Думки, як й отримував її. Похорон пана
Семенка відбувся в середу 10.9. на мюнхенському цвинтарі – тобто його тіло
спалено, а урна буде похована 30.9. на українському відділі Валтфрідгоф.

ВІДКРИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО ШКІЛЬНОГО
РОКУ

В суботу 13.9. 2003 віддбулося в приміщенні
Українського Інтернату в Мюнхені відкриття Шкільного Року. Отці Ігор Сапун та Віктор Головач відправили
Молебень, співали діти, батьки й вчителі під проводом приподобної сестри Розині
і Станіслава Чуєнка. Директорка Школи пані Владислава Колач привітала дітей і
розповіла про порядок навчання.

Я мала нагоду передати дві Компакт Диски др. Павла
Анлелутси – його книжки

Австралія надзвичайна
– на
якій більше 800 знимок з Австралії – українських установ, церков, флори і
фавни, звіряток. Всі прийняли цей жест оплесками й обіцяли написати др.
Ангелутсі листи. Такі диски дістануть і діти в Бельгії.
При каві і печеві батьки мали
змогу поговорити дещо про те, як притягнути ще більше дітей до школи. Була представлена
чудова Українська Історія з прекрасними ілюстраціями, видана ц.р. в Києві у
видавництві Ґенеза. Варта її придбати і в Австралії.

ВІДПУСТКОВЕ місто
АЛТОЙТИНҐ

ALTÖTTING

Довідник містечка подає, що від 1654 року до нього зїжджаються з цілого світу люди на
паломництво, на відпусткову прощу, так як їдуть у Францію до Люрду.
Кульмінаційний день в Алтойтинґу – це 15 го серпня – день Вознесення Матері
Божої. Українці щорічно їдуть в місто “Чорної Мадонни” поклонитися її святості.
Чому чорної?

Одні твердять, що статуя почорніла від диму
мілійонів свічок, які там через роки палилися. Мені аж двох людей оповідали,
напевно леґенду, що в місті був колись пожар і все в ньому згоріло, лишилася
статуя Матері Божої, яка почорніла. Якби там не було, відбудувалося місто,
навкруги каплиці виросли нові церкви, більші й менші і Базиліка, в якій в 1984
році був відслонений пам
ятник-скульптура
Папи Івана Павла Другого, праця нашого земляка мистця Л. Молодожанина з Канади.
Папа бував в цьому місті також.

В неділю 20.9.2003 дорога до Алтойтинґу
пролягла через гарячий вересневий день. Температура дійшла до 29 степенів
тепла. Здавалося, що літо бігло до своїх вершин, але в Европі осінь. Обабіч
дороги вже пожовклі і червоні листя на деревах. А де не де тяжіли у своїй достиглості
кукурудза і то жовто-зелені, померанчові й бордової краски гарбузи! В кількох
місцях їх сотки на продаж. Німці
любються природніми прекрасами – овочів, гарбузів, кукурудзи, сушених квітів.
Купили й ми кілька гарбузів… Видніли
гори. Там Альпи же недалеко. І поля в сонячному промінні. Чудові білі,
не високі хатки. На їх бальконах вазони, з яких стеляться червоні, рожеві квіти
– ґераніюми або іншого роду. І по селах обов
язково біла церковця з високою вежою. Баворства обабіч дороги..і врешті
місто Алтойтинґ. Їхали ми годину автом.

Архиєрейську Службу Божу в одній з переповнених
людьми церкві – відправляв Владика Кир Петро Крик, у сослужені отців
: Любомира Федорука, Віктора
Головача, о. Новака та диякона о. Отто.

На переді в церкві мюнхенські пластуни в
одностроях, які по черзі тримають хоругви. Сумівців не було. Наш Назарко,
здається єдиний сумівець…

Гарбузи і
гарбузи по дорозі до Альтейтунґ

І в самому
Альтейтинґ

Велично і надхненно співав хор “ Покров” під
дириґентурою Станіслава Чуєнка. Всі присутні в церкві, між ними більшість
німців, аж роти повідкривали від
почутого прекрасного співу – так казав Владика у своїй промові, дякуючи
хористам і дириґентові за спів.

Не один раз мені йшов мороз по тілі, коли співав
хор “Богородице діво”, “У царстві твоїм
” з прекрасно виконаним сольом Андрія Несмачного, та “Іже Херувими” музика о. Якова Яциневича. Я нічогісенько не переборщила в своїй оцінці
хору в квітні ц.р. Мені здавалося, що хор “ Покров” співав в цю неділю краще,
як в Римі, в Соборі св. Софії. Чи було тут особливе надхнення від Патронки
хору? Може…

Після Богослужби сформувався похід, очолений Владикою й духовенством до
каплиці, де знаходиться чудотворна статуя Матері Божої – “ Чорна Мадонна ”, яка
пишається в золотій ніші. Молебень співали ми під проводом Андрія Несмачного й
Стефана Миронюка – співаків хору “ Покров”. Відбувся і спільний обід, після
якого ми оглянули містечко. А що там тільки не продається, зокрема варті уваги
вироби отців францисканів
:
різні іконки, вино, мед, мармоляда,
олива і лікер з цілющого зілля і чорні свічки з відображенням Мадонни! Всі
гроші з продажі йдуть на отримання чудотворної каплиці.

Провели ми надхненний, повний духовности день у,
як там твердиться, святому місці, де відбулося понад 2.000 чуд, виздоровлення
хворих осіб. Коли ми верталися до Мюхену сонце ще все заливало своїми
проміннями мальовничі баварські краєвиди!

Було вміщено у “Вільна Думкa” ч.
39-40(2763-2764) 30.9.-13.10.2003 стр. 21

МАРІЧКА ГАЛАБУРДА – ЧИГРИН

Мюнхен –
23.9.2003

ЕММА АНДІЄВСЬКА

“РІЗНОКОЛЬОРОВА ВЕСЕЛКА”

Колись,
коли я ще працювала на
радіо
СВС в Сіднеї,
надавала я один запис на якому читала
уривок
із свого роману Емма Андієвська.. Тоді всі, хто мені на ту тему говорив
захоплювався її соковитою українською мовою
, змістом почутого. Непригадую зараз який саме це
був уривок. Говорила я про письменницю, (
вона працювала роками на радіо Свобода) черпаючи дані з газетних і
журналних вирізок.
Емма Андієвська – американська громадянка. Її зараховують
до тзв
. НюЙоркської групи поетів-письменників, хоч Емма Андієвська ніколи не уважала себе членом згаданої групи. Свого часу про групу багато писалося – зокрема у
журналі “Сучасність” – річники якого у мене на
полицях “пишалися” всі ці роки…

Скільки я бувала в Мюнхені не мала
нагоди зустріти величної дами сучасної української літератури, яка видала на
чужині 17 збірок поезій, всього разом
29 книжок – готова до друку 30 під назвою “ Хід коня”. Здобула пані Емма в 1984
році нагороду Т. Й О. Антиновичів за її роман “ Про людське призначення”.

Про Емму Андієвську літературні
знавці, критики в Україні пишуть
:
Українська література кінця ХХ
століття поділяється на діяспорну, ту в Україні, і Емму Андієвську
( Петро Сорока “Політика й культура” ч. 35
–2001 року)……та – “Людина оркестр, людина тайфун, людина симфонія – ці всі
фіґури годяться для визначення творчої особистості найбільш виразної
письменниці й художниці сучасного зарубіжжя”… ( Юрій Микитенко “ Влада і
політика 26.1.2001”)

В четвер 18.9.2003 я відвідала її. Під вражінням цієї зустрічі я ще й зараз.

Як описати “життєрадісну різнокольорову веселку”, яка народилася
в Україні, в місті Сталіно (тепер Донецьк) 19.3.1931 року, а яка фактично
виросла і творила в діясорі від 1943 року, зразу в Німеччині, потім в ЗСА й яка
постійно живе в Німеччині, де є дуже популярною в мистецькому світі, – бо пані
Емма ще і винятково ориґінальний художник. Намалювала майже 8 тисяч картин, які постійно виставляються в
престижових музеях, бібліотеках, міських рад, урядових будинках, фірмах,
університетах і від недавна в
консульствах і амбасадах України? Про неї
більша довідка з 4 знимками в Енциклопедії Мистців Німеччини.

Емма Андієвська і Ґералдін Чеплі

Пані Емма, вбрана в чорних штанах, різнокольоровій блюзці, в чорнім капелюсі, чекала мене в невеличкій
квартирі, майже в центрі міста Мюнхен.

Зразу звернула я увагу на її очі, погляд яких пронизує все ваше єство. Живе
вона в тій квартирі понад 40 років. Її покійний чоловік Іван Кошелівець
– також велетень української літератури. Я увійшла в картинну галерею, в якій
розвішані не лише картини пані Емми,
але там і Макаренко, Гніздовський, Грищенко, Мазурик й інші…А книжок! Пані
Емма все своє життя жадібно вбирала в себе знання чужих культур, не загубила в
собі законів-правил народної української етики, культури і моралі! Відразу
підпадаю під маґічну владу її особистості!

Стільки абстракції – чуда я ще не бачила! Яскрава пані, любюється червоними, зеленими, жовтими,
сірими,

кольорами – і фіолетовий у неї не позаду… Пан
і Емма вважає, що фіолетовий кольор, один з моїх улюблених – це спів, пісняВипадково це, чи як? Вона навіть
не знала, що я співаю! Мисткиня твердить, що “фарби мають смак, вони пахнуть то
яблуками, то салатою, то померанчами, то вишнями…” Уявляєте? Вона мені
деклямувала свої вірші, оповідала всякі чудеса, пережиті дитиною в Україні,
коли нашу батьківщину “ занечистили” своєю окупацією большевики, про смерть
батька, виїзд з Києва, властиво втеча матері, рятуючи своє і дітей життя! Скільки соковитих подробиць, блискучих
мовних висловів, сипалися українські приповідки і було стільки же достовірних
психологічних, фізичних жестів!

Я не літературний чи мистецький критик –
не збираюся критикувати творчість пані Емми, але, як музика, я її
сприймаю в свій спосіб, (можу сміло підписатися під раніше наведені мною
цитати) Хоч там не було музики, яка втілює драму, яка існує в природі, у
людському житті, то в тому, що я побачила, була музика кольорів, було
почуття зору, сила уяви, магія. Часами здавалося, що пані Емма по дитячому
наївна ( як всі мистці) але вона і велич-мистець, надто довірлива до людей!
Все, що пережила, вона передає у своїх
творах, поезії, романах чи картинах по філософськи…

В творчості пані Емми все тісно повязане, переплетене фантазією, але все в неї повязане з рідним краєм. Поезія, проза, малюнок, народження, радість,
наруга, смерть, сльози, кров, усмішка й головно любов…

“ Любов
сміється з вічности. Ходім.

Зі мною,
хоч у хату з лободи.-

Ніч горобина і навколо пустка.

Тебе
вустами до нестями пестить.

Та
замість тебе – мури самоти,

О ти,
камінний, чому саме – ти? .

І всю ніч – флейта, що – старий
квартал.” ( з нової її збірки поезій)

Відчула, що поетеса дуже мужня
жінка, вона чесна, щедра. Вже не молода, але вона має здатність витримати всяку
гидоту світу накруги себе.

В долі пані Емми нічого випадкового не має. А загадки в її творах можна
пояснити так
:там де особистість,
там і загадка, там і рість творчості.
І появляються в неї все нові твори,
для звичайного людського ока може і не зрозумілі. Та її творчість глибоко
лірична, і кожен твір інший від попереднього. Картини Емми Андієвської, деякі
по два на два метри величинни, – це новий спосіб творчого самовираження в
українському мистецькому світі, та не тільки українському. Там і розпяття Ісуса
Христа, овочі, квіти, ярина, море, гумор, весілля. Там все, тільки все йнакше,
як в реальному житті.

Пані Емма показала мені з багатьох своїх альбомів – 9 з них – це газетні
вирізки найбільш пристижевих німецьких газет – “Зюд дойче Цайтунґ”,
“Франкфуртер Алґемайне”, різних місцевих мюнхенських й інших газет. Це схвальні
описи її численних виставок в Мюнхені, Парижі, Бруселі, Празі, Ню Йорку,
Багрейн, Ріо де Жанеро, на Флориді, в Берні, Боні, Курітибі, – а від 1991 року в Києві, Харкові, Львові,
Іванофранківську – де тільки й подумаєш, і всюди виразне зазначення “українська
мисткиня Емма Андієвська”!

Емми Андієвської – автопортрет

Мисткиня гордиться тим, що на Мюнхенському міжнародному кінофестивалі в
червні 2001 року видатному італійському
кінорежисерові Франческо Розі подаровано директором фестивалю її картину.

“Розпяття”. А цього року картинами Емми Андієвської милувалася кіно-акторка
Джералдін Чаплен
(Geraldine
Chaplin)

Минулого 2002 року від 19 по 31 –го жовтня в Італії, в місті Капуа,
( Capua) в Паладзо Фаціо (Palazzo Faсio) пересічний
мистець там не попадає – приходила
вистава її картин. Підсучасну пору, до 10 жовтня проходить її вистава
картин і
гобеленів-килимів
в
місті Гоф,
тільки
відбулася в місті Кронах.

Ще багато можна би писати про видатну людину, яка так щедро приймала мене в
себе в хаті, обдарувавши не тільки своїм цікавим і добрим словом, але й дуже
гарно виданими каталогами її творчости, відкритками, збірками поезій, і врешті
картиною, яку везу до Сіднею.

Добре знаю, що часами буває, що людина, мистець прагне самітности, але рано
чи пізно настає час, коли та самітність стає обтяжливою і тоді запрошується
когось до себе, хочби поговорити. Мені здається, що пані Емма потребує у своїй творчі самітності –
слухача.

Прощалися ми з обіцянкою ще
зустрітися. Дай Боже такої зустрічі, бо мені цікаво було слухати її розповідей.
Від неї можна багато навчитися – це підтвердять студенти Українського Вільного
Університету, які її часто слухали!

Фантастичний, абстрактний світ, як і сама яскрава постать Емми Андієвської
на довго залишеться в моїй пам
яті! Бажаю пані Еммі кріпкого здоровя і ще
багато творчих успіхів!

Було вміщено у “Вільна Думкa” ч. 43 – 44 (2765-2766) 28.10. –
10.11.2003 стр. 24

МАРІЧКА
ГАЛАБУРДА – ЧИГРИН

Мюнхен
6.10.2003

17-ий Делегатський Зїзд

Обєднання Українських Жінок у
Німеччині

4 – 5 жовтня 2003 року

В суботу
4.10. і в неділю 5.10. 2003
в осінньому, дощовому
Мюнхені відбувався в приміщенні Українського Вільного Університету (УВУ) 17
–ий Делегатський З
їзд Обєднання Українок в Німеччині, яке
існує 58 років
. Зїздом керувала президія у складі:

головуюча – пі Ірина Спєх, – секретарі Зоряна
Цигилик
і Надя Галабурда- Сухорончак.

Зїзд,
який розпочався молитвою, яку провів д-р Микола Шафовал, – привітало листовно
12 організацій – між ними
: Союз Українок Польщі, Союз
Українок Великобританії, Европейський Конґрес Українців, ЦПУН.

Усні привіти склала пані Наталя Степанов, дружина ген-консуля України в
Мюнхені, проф. Микола Шафовал, секретар
УВУ і Марічка Галабурда-Чигрин від Стейтової Управи Союзу Українок
Нової Південної Валії в
Австралії, передаючи при тій нагоді книжку “Союз Українок Австралії” пані Ольга Ткаченко від Пласту та проф.
Шафовал від УВУ та Андрій Куцан від Товариства Рідна Школа та Політичного
Інституту.

Відтак обрано веривікаційну комісію в склад якої увійшли: – Марійка Ковалишин і Марія
Саляк – Номінаційну – Марта
Гарасовська, Ольга Ткаченко, Марта М
ялковська – І резолюційну – пані Ірина Козак, Наталка Перожик, Ірина Спєх

У програмовй доповіді Марійка Ковалишин – голова
мюнхенського відділу говорила про “Перспективи ОУЖ в Німеччині”, вона навела,
що можна жінкам ще осягнути взагалі, а зокрема акцентуючи ситуацію з
новоприбулими жінками з України на терені Німеччини. Доповідь була напрямною у
праці З
їзду.

Протокол попереднього Зїзду, якого відчитала Зоряна
Цигилик, було прийнято одноголосно.

У звіті уступаючої голови пані Ірини Козак було
сказано, що
Зїзду Обєднання Українок Німеччини не
було продовж 7 років – ( З
їзд
повинен відбутися що три роки). Причина його невідбуття – це старший вік пань,
які були в Управі, їх хвороби і перебування в лікарнях. Нарешті наважилися
скликати З
їзд, на якому було повторено
кілька разів, що в усіх містах українського поселення багато жінок, які були
опорою громадсько-церковного і суспільного життя повмирали – більшість молодих
жінок така праця не цікавить, (відоме явище по всіх українських поселеннях
) – хоч звітували про пророблену працю молоді жінки, які в Управах
існуючих відділів, які на поселеннях діяли, як і членки Головної Управи були на
конференціях СФУЖО в Празі-Кошицях в 1999 році, в Таліні 2001 й приймали гостей з України, США, Канади,
ітд.

Пані Козак наголосила на тому, що в Берліні, де
проживає офіційно зареєстрованих 100 тисяч вихідців з України, – конче потрібно
підсилити існуючий там відділ ОУЖ, тимбільше, що це столиця Німеччини і часто
там приїжджають урядові делегації, з українськими включно.
Як також звернула увагу на те, що
треба нав
язати тісніші звязки з Посольством та ґенеральним
консульством в Мюнхені зокрема.

Було приємно почути про працю відділів. Про
діяльність яких звітували
: в
Гамбурзі (Ірина Вовк), Гановері (пані Галина Процай), Браншвайху (Наталка
Пірожик), Мюнхену (Надя Галабурда) і Лудвіксфельді (Ірина Спєх), яка в
головному відводиться до організування національних свят з різних нагод,
виставок української писанки, вишивки для німців в різних приміщеннях, з
Берлінським музеєм включно, відвідання хворих в лікарнях, збірки грошей на
допомогу школам, сиротинцям й окремим
бідним родинам, акція в концтаборі Равенсбрук
допомога школі Інтернатові в Березне на Рівенщині,
Українській Громаді в Татарстані, допомога дітям у Прняворі (Юґославія) що
уможливило їм відбути табір…Цікавим був звіт з Гамбурга пані Ірини Вовк, де
проживає дуже багато новоприбулих з України і де українки зустрічаються навіть
з військовиками, спортовцями чи артистами з України. До того дуже позитивним є
те, що між тими, які працюють в Громаді знаходяться жінки, і то молоді з України. А про жінок, які виїхали з України було багато мови, зокрема як їм
допомогти у часами критичних ситуаціях, як оце сталося у Мюнхені – коли вони
попадають до тюрми після облави українських інституцій поліцією…

Пані Ліда Марцюк просила довершити справу музейної
кімнати у Равенсбруці, недалеко Берліна, щоби
була там постійна згадка, що каралися і українки. Вона ще живий свідок
того ув
язнення і готова передати
всі свої документи, малюнки й одяг, з часу її
ув
язнення. Дякувала за вже
пророблені, але не завершені дії в цій справі і просила частіше їхати жінкам на
кожнорічні вшанування жерт гітлєрівського свавілля. ( дивись залучені знимки з
вшанування памяті жінок в Равенсбруці в
році в яких брала участь екс-міністер культури України артистка Лариса
Хоролець, аташе культури в посольстві України в Берліні.)

На Зїзді у дискусії над звітами яскраво
пробивалося поняття завмирання громадських структур і виразно
виявлялося, що єдині Жіночі Організації в діяспорі мають якесь значення й
активно працюють завдяки молодим паням, матері яких були основоположницями
Союзів Українок в різних країнах світу. Така ситуація в Бельгії, в Німеччині, в Австралії й інших наших поселеннях..

До складу нової Управи увійшли: голова – Марійка Ковалишин (ориґінально вона з Англії) її перший заступник Надя Галабурда (з Бельгії) Віра Вовк – другий заступник з
Гамбурга, секретар – Зоряна Цигилик
(з України) скарбник – Стефка Олесневич
(з Польщі) Леся Шаповал – Зовнішні
Зв
язки (з Канади). – До Контрольної Комісії увійшли пані з
Мюнхена –Марта Мяльковська, Оля Ткаченко
і пані Маруся Саляк.

Це дуже гарний склад Управи й думаю, що ті пані
вив
яжуться з своїх обовязків так само, або і краще як
пані, які віддійшли від діяльності на заслужений відпочинок. Існує
запорука, що і в Німеччині Об
єднання
Українок буде існувати.

Прийнято одноголосно резолюції Зїзду, які долучуємо окремо.

Найстаршим членкам-основоположницям ОУЖ пані Олі
Штайнер, Ірині Козак, Ірині Спєх піднесено китиці квітів і висловлено їм подяку
за їх довголітню працю.

Декорація – осінних букетів, овочів, каштанів
немов осіння симфонія – бронзово-червоного листя й осінних квітів – була в руках Олі Галабурди й надала
особливого настрою учасникам З
їзду,
на закінчення якого відбулося вшанування пам
яті Лесі Українки з приводу 90 ліття її смерти. Музикознавець з Дрогобича пані Галина Ковальчук виголосила
доповідь “На крилах Лесиних пісень”, що був монтаж з уривків Лесиних віршів, пісень та фортепіянових пєс – зокрема
діти, в бранні у гарні костюми виконали
уривок з “Лісової пісні”. На тлі згаданої декорації у монтажі брали участь
: Галина Ковальчук, Дануся
Ковальчук, маленька здібна піяністка, Оля Гаращук, Богдан і Вікторія Стефанюк

( всі новоприбулі з України ) та піяністка пані
Чічка Авдієнко.

Учасників монтажу обдаровано оплесками та квітами.

При вечері підчас товариської зустрічі досі незнайомі
собі жінки могли запізнатися і разом співали народні й жартівливі пісні. А на
дворі падав великий дощ…

В неділю
5.10.

учасники та гості З
їзду брали участь у
Богослужбі в УКГЦеркві. Отець парох Віктор Головач згадав у проповіді про
відбуття З
їзду ОУЖ. Привітавши
жінок він наголосив на тому, яку важну ролю й роботу виконують жінки в
українській громаді і побажав новій управі, яка складається з молодих жінок, –
успіхів у праці, за що потім всі присутні у церкві разом з отцями Віктором
Головачем і дияконом Миколою Шафовалом – молилися.

Учасниці Зїзду при спільному обіді
застановлялися ще над темою, як приєднати до своєї організації членок, які
підсилили би діяльність ОУЖ і тіснішу співпряцю з союзянками в інших
европейських країнах.

Смачні страви подані під час Зїзду були приготовлені панями Стефкою Олесневич, Надею Галабурдою ( борщ
і все інше)
, Марійкою Саляк і
Марійкою Ковалишин
( голубці) – а допомагала при столах пані Лідіа Лиштва новоприбула з України. Декорація – осінних
букетів й овочів – була в руках Олі Галабурди. Всім виноситься сердечну
подяку!

МАРІЧКА
ГАЛАБУРДА- ЧИГРИН

ҐЕНК 15.10.2003

Було
вміщено у “Вільна Думкa” ч. 43 – 44 (2765-2766) 28.10. – 10.11.2003 стр. 24

Та кілька інтернетських сайтах

“VOCAL
TOTAL”

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЪ

Так називається найбільший німецький міжнародний
фестиваль акапельного співу, який відбувається в Мюнхені від 10 жовтня і
триватиме до 7 грудня 2003 року.
В програмі фестивалю 27 концертів у виконанні 39
ансамблів з 9- ти европейських країн та
2 з Австралії.

Відкрився фестиваль 10.10. концертом групи “The magnets” з
Лондону. В суботу 11.10. виступала
група “Intermezzo” з Голяндії та “The
Invocations” з Мюнхена. А з України на фестиваль приїхала “Піккардійська
Терція” зі Львова і виступала в суботу вечером в місті Дахав біля Мюнхена в
одній з її церков.

Під сучасну пору в Европі концерти в церквах дуже популярні. Виконуються
там не лише релігійні але народні, джазові
пісні та блюс…

Співати акапела, що означає
без супроводу інструментів, не є так просто, коли пісню співається у шість
голосів…

Та,
Володимир Якимець (музичний керівник) Славко Нудик, Андрій Капраль, Богдан
Богач, Роман Турянич та Андрій Шавала, які творять ансамбль
“Пікардійська Терція” продовж 10 років свого
існування стали справжніми майстрами і концерт їх в Дахав був величним музчним святом для багатьох слухачів німців
та українців.

Перша частина концерту складалася з народних і
релігійних пісень в українцькій і дві в німецькій мові. Прекрасна інтерпретація
пісні
Йшли корови із діброви”, “Туман яром, туман долиною”, “ Ой, Марічко” та багато інших викликали у
мене мороз по тілі. Це означає, що взяло мене за душу! Яка прецизія у гармонії й інтерпретація!

Співають хлопці і свої
композиції, переклади англійських чи американських пісень в українцькій мові,
як і в англійскій мові, пісні Володимира Івасюка “
Капелюх” чи Ігора Білозіра “Весілля”…Почули ми багато нових
пісень і слухачі не відпускали співаків зі сцени у другій половині концерту .
Їх виклик
yвали
три рази на “біс” і вимагали гучними оплесками, від сили якої, здавалося,
здригаються стіни церкви додаткових пісень. Я нічогісенько не перебільшую!

Шаліла публіка під впливом неменше шаленного
співу, чудового виконання імітації різних інструментів голосом. Це треба
побачити і почути, бо мені бракує слів описати ніжне, жартівливе, шаленне
темпом і молитовне виконання…Це співаки професіонали найвижчого рівня і тому
вони такі популярні в Україні й поза нею… Соліст
и ансамблю – Андрій
Капраль і
Славко Нудик
захоплюють…

Я чула і бачила
“Піккардійську
Терцію” на відеокасетці, яку кільа років тому мені передали з України…Я не
пригадую чи аж надто захоплювалася побаченим. Але концерт у суботу 10.10., коли
бачеш перед собою живими отих співаків-жартунів це шось особливе…Я можу рекомендувати
“Піккардійську Терцію” українцям Австралії, нашій молоді зокрема і не українцям
як щось інше, особливе, знамените, що не може не подобатися.

Скоро повернуся до Сіднею і
подам Управі СУОА пропозицію на роздум і розгляд!

СВЯТА, ПОКРОВО,

Через Тебе звершуються перемоги

14-го жовтня український нарід відзначає день
Святої Покрови.

Радуйся,
бо через Тебе звершуються перемоги
”, – співаємо ми в найпоетичнішій із
молитов, звернених до Пресвятої Богородиці, – Акафісті.

Ці слова набувають особливого значення саме у день вшанування Покрови Пресвятої Богородиці, для всіх
українців. У цей день ми пригадуємо, як понад одинадцять сторіч тому дружинники
князя Аскольда принесли на Русь-Україну спогад про нездоланну силу молитовної
опіки Пречистої Діви над своїм народом, і, навернені чудом, прийняли на чолі з
князем святе хрещення. Пригадуємо, як передав свою державу під покрову
Пресвятої Богородиці великий князь Ярослав Мудрий. Звертаємося подумки до
лицарського минулого Запорозької Січі, котра завжди мала за своє серце
Покровську церкву, а на хоругвах так любила зображувати покрову Богородиці,
простягнуту над козаками. І відчуваємо особливу значущість того, що наша
Українська Повстанська Армія дістала перші перемоги над фашистами в ці осінні
святкові дні 1942 року. Шістдесят років тому.

Бойовий шлях Української Повстанської Армії тривав не одне десятиріччя. І
починався він не в окупованій німцями Волині, а ще в Українській Народній
Республіці, що боролася з большевицькими загарбниками у добу визвольних змагань
1917-1921 рр. У Холодному Яру на Черкащині, в таврійських степах, у
слобожанському селі Мурафі на Краснокутчині, під час зимових походів
українського війська 1920-1921 років гартувався дух борців з чужинецькою
навалою. Виростала свідомість того, що головними передумовами здобуття свободи
є Божа ласка, є молитовна опіка подвижників Христової віри, є вірність святій
Православній Церкві. У тяжкій борні, долаючи атеїстичні спокуси й розтлінний
вплив матеріялістичних ідеологій, українські повстанці відкривали для себе
непоборне знамено перемоги – хрест Господній, відкривали міцний щит віри у
материнському Покрові Вседіви Марії.

Шлях Української Повстанської Армії був повний
важких боїв, суворих випробувань, вимушених відступів і не ряснів ефектними
перемогами.
Наші краї не дочекалися своїх справжніх визволителів у буремні військові
роки. Але східні українці знаходили спосіб прилучитися до визвольної боротьби і
в бойових загонах, і в підпільних структурах, де плекалася доктрина самостійної
Української Держави, щоб перемогти в народній свідомості 1991 року. З сумом і
гордістю пригадуємо в ці дні нашого найстаршого клирика, що торік відійшов у
Божі оселі, – отця Миколу Сарма-Соколовського, відомого на повоєнній
Коломийщині як “Микола Біда”. Непохитності українського лицарства потребуємо ми
й сьогодні, зазнаючи постійної загрози через економічну експансію чужинців,
продовження русифікації, цілеспрямоване поширення новітніх сект і різного роду
неоліберальних доктрин, покликаних розхитати твердиню нашого національного буття
– візантійсько-українську церковну традицію.

“Радуйся,
бо через Тебе звершуються перемоги!”
Складаємо в ці дні щиросерду подяку тим ветеранам
УПА, котрі обернули свій неоціненний життєвий досвід для справи творення
новочасної Української Держави, для служіння святій Христовій Церкві. Ми всі
повинні сьогодні відчути пекучий сором за те, що ці мужні люди так і не дістали
гідного вшанування свого подвигу від власної країни, за те, що й сьогодні маємо
в календарі старий совєтський “день захисника вітчизни”, встановлений колись
петроградськими большевиками в юдейське свято 23 лютого замість нашого давнього
лицарського свята Покрови Пресвятої Богородиці.

Під Твою
милість прибігаєм, Богородице Діво
”. Молимося до Тебе за спокій душ наших
полеглих воїнів, покладаючись на Твоє материнське заступництво перед Небесним
Суддею.

Молимося за Україну, яка обрала Тебе за єдину
Царицю, не бажаючи мати інших, земних монархів, і вірячи в Твою непереможну
опіку. Молимося за наше майбутнє, гідне давнього християнського народу
– такі слова прозвучали
з уст Владики Ігора

архиєпископа Харківського і Полтавського УАПЦ.

СВЯТО ПОКРОВИ У МЮНХЕНІ

Мюнхенське Катедральне Храмове свято УГКЦеркви
відбулося в неділю 12.10.2003.

Приготовлявся до нього дуже ретельно Комітет, в який входили парох о. Мітрат
Віктор Головач, Оля Ткаченко, Надя Галабурда, Михайло Добрянський, Андрій
Несмачний, і з допомогою СУМ-у, Пласту
та Об
єднання Укряїнських
Жінок.

Архиєрейська Служба Божа почалася співом хору “Покров” під диригентурою Станіслава Чуєнка –
пісні “Будь імя господнє” та
входом в
Катедральний Храм процесії Духовенства, яку очолив Преосвященний Владика Кир
Петро Крик, а з ним увійшли о. Мітрат Іван Дацько, о. Мітрат Віктор Головач,
о.сотрудники Володимир Війтович, Ігор Сапун, о. Михайло Бучнський – редактор
газети
“Жива
Вода” з Трускавця Самбірцько-Дрогобицька Епархія та прилат о.др. Лотар
Валтмуллер та о.Іван Мачужак, який
дияконував
.

Церква виповнилася вірними, більшість з них новоприбулі з України.
Святочну проповідь виголосив о. Мітрат Іван Дацько. Служба Божа, яку співає хор
“Покров” є завжди концерт
релігійної музики.

Андрій Несмачний, як господар
Храмового Свята привітав духовенство і ветеранів релігійно-громад
ського і політичного життя,
яких вже не і так багато лишилося в живих і присутніх гостей, які засіли за
столи у в шерть виповній залі, – прочитав коротку довідку про традиційне свято
Покрови. Після обіду – а було багато різних страв –
вершком свята став концерт
львівської
“Піккардійської Терції”.

Присутні на залі – багато молоді
з України і діяспорці
гучними оплесками сприймали нові і вже знані пісні у виконанні “Піккардійської
Терції”. Було багато похвальних слів на
адресу співаків, і їх для діяспори, яка не забуває традицій на чужині…

Роззіграли і нагороди
льотерії, дохід з продажі призначений для хору. Було при тому багато жартів і
сміху!

Ще довго гуторили гості з
співаками зі Львова, зустрічалися давні знайомі з Лондону, з Праги, з Києва і
Сіднею і Бельгії.

І коли майже всі гості
роззійшлися, в кухні парафіяльної залі Андрій Несмачний скликав всіх, хто
спричинилися до успішного парафіяльного свята.
Андрій висловив всім подяку і
згадав відомого і любимого Івана Задарка, який був в минулому господарем
Парафіяльного свята і був прекрасним дяком, а який не з нами сьогодні, бо
неблаганна хвороба цього не дозволяє…

– Але він з нами постійно, в наших думках, –
твердив Андрій. І висловив надію, що всі разом, таким складом влаштуємо
наступний рік Храмове свято. Чому ні
?

Це був останний день мого побуту в Мюнхені. Ми з
Даркою і мамою, які приїхали з Бельгії на концерт і храмове свято з Бельгії,
верталися додому після Празника.

В авті з касетки звучали пісні у виконанні “ Піккардійської
Терції”, співаки якої пізно вечером тієї неділі дуже успішно виступали на
німецькому фестивалі і милували численну там публіку.

– “Кап, кап, капелюх …немов у відгомін
неслася пісня у авті нам на згадку розмови біля церкви…

– Може зустрінемося в Австралії? – казали на прощання
мені Андрій
Kапраль, Роман
Климовський – менеджер ансамблю та
Тарас Тимошенко, який був в Австралії з Мар
яном Шуневичем.

А пізна казкова осінь – симфонія її барв –
бронзово-червоного і жовтого листя збагатилася за ці дні по обох сторонах
дороги…Коли ми по півночі приїхали до
Бельгії вже стояв перший мороз, ранком вікна на автах були вкриті
ледом…

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s