Велика Книга Діаспорного Буття


Брат то чує. А чи ми гукаємо?

Стан взаємозв’язків офіційної України й української діаспори нині такий, що мимоволі згадуєш рядки письменника ХVІІ століття Джона Донна, які Ернст Гемінґвей узяв як епіграф до свого роману “По кому подзвін”: “Немає людини, яка була б як острів, сама по собі; кожна людина – грудка землі, часточка суходолу; зі зникненням кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін – він по тобі”.

Цей щемкий настрій, здається, увічнила й відома поезія Богдана Лепкого “Журавлі” – неофіційний гімн світового українства: “Чуєш, брате мій, / Товаришу мій, / Відлітають сірим шнурком / Журавлі у вирій. / Чути: кру! кру! кру! / В чужині умру, / Заки море перелечу, / Крилонька зітру. / Мерехтить в очах / Безкінечний шлях, / Гине, гине в синіх хмарах / Слід по журавлях”.

Кого насторожує такий початок наших нотаток, тому радимо замислитися над простим запитанням: “Що знає так званий “малий українець” про ту половину його нації, яка з різних причин залишила рідний край і живе поза Україною?” Саме половину нації, адже, за різними даними, у світі проживає понад 70 млн. українців (поза Україною, в Російській Федерації – близько 20 млн., у Північній і Південній Америці – понад 6 млн., майже стільки в країнах Європи, Азії та в Австралії).

На жаль, відповідь буде невтішною, бо “пересічний українець” (в словнику вітчизняних інтелігентів або еліти побутує таке визначення громадян України) ще ніколи не був у ситуації, яка спонукала б його думати про це. Закордонні українці ще донедавна були для радянських людей фактично особами без батьківщини (про різкіші визначення не говоритимемо).

Водночас явище діаспори (з грецької – “розпорошення”, “розсіяння”) не є чимось унікальним чи притаманним для якоїсь певної нації, а природне для історії будь-якого етносу. Й не завжди воно залежало чи залежить від економічних або політичних чинників. Не лише окремі особи, а й народи завжди мігрували планетою.

Тож чому не розглядати явище діаспори як властивий людству процес вічного руху – основи життя? Данте Аліг’єрі, не з власної волі покинувши батьківщину Венецію й зазнавши, “як солоно смакує хліб чужини”, все ж стверджував, що милуватися сонцем і небом він може всюди на Землі. Можливо, тому, коли гортаєш книгу емігрантських доль, перед тобою відкривається разюча панорама й успіхів і перемог, і драм і трагедій, які пережили наші співвітчизники, опинившись за кордонами рідної землі. Але завжди відчуваєш, читаючи Велику Книгу Діаспорного Буття, глибоке переконання, яке висловив Джон Донн, – людство виживе, коли буде згуртованим, коли дбатиме про кожну душу й серце.

Нашого цвіту по білому світу

Насамперед зауважимо, що у світові мандри заради пошуку кращого життя чи порятунку від переслідування вирушали насамперед люди особливого характеру. Іншими словами, особистості неординарні. Й оскільки нині українська діаспора досягла 30-мільйонної чисельності, то та кількість давно переросла в якість.

Вихідців з України знаходимо нині всюди: в урядах і парламентах провідних держав світу, науці, бізнесі, мистецтві, культурі та спорті. Вивчення всесвіту, генетика, супутникові технології зв’язку, комп’ютерні технології, інтернет, авіація та космонавтика, економіка, оборонні проекти – всюди працюють лідери, народжені в Україні, або їхні нащадки.

Про участь українців у формуванні та розбудові Московського царства, а пізніше Російської імперії, яку проголосив 1721 року Пьотр І, СРСР і нинішньої РФ, очевидно, докладно говорити немає сенсу, бо та розповідь фактично не має кінця. Достатньо ознайомитися з біографіями членів російських урядів, Державної Думи чи розгорнути енциклопедичні видання, присвячені визначним росіянам. Лише декілька сучасних прикладів: депутат Держдуми, кандидат на посаду президента РФ, видатний економіст львів’янин Ґріґорій Явлінскій, міністр закордонних справ РФ киянин Євґєній Прімаков, міністр оборони РФ луганчанин Іґорь Сєрґєєв, нинішній начальник генерального штабу ЗС РФ трускавчанин Юрій Балуєвскій…

А відкривають російський список видатних українців канцлер Російської імперії князь Олександр Безбородько, народжений у Глухові, що на Чернігівщині, Віктор Кочубей – глава кабінету міністрів (1827), Микола Бунге – реформатор Росії доби Алєксандра ІІІ…

Серед сучасних американських урядовців і конгресменів знаходимо нащадків українських емігрантів до Америки Павлину Добрянську (заступник державного секретаря США), Девіда Боніора, Йосипа Лібермана, Барта Ступака, Арлена Спектора, Марка Сінгела (віце-губернатор Пенсільванії), Петра Терпелюка (посол США в Люксембурзі), Богдана Футея (суддя Верховного суду США) тощо.

Членом британського парламенту, радником прем’єр-міністра Маргарет Тетчер тривалий час працював Стефан Терлецький з Івано-Франківщини.

У Канаді, як відомо, син буковинського емігранта Рамон Гнатишин став генерал-губернатором цієї північноамериканської країни. Рейнелл Андрійчук, Сільвія Федорук, Андре Гарві, Ернест Евес, Глен Муррей, Гаррі Філмон, Рей Романів, Давид Ткачук, Міра Співак, Павло Юзик очолюють (або очолювали) в Канаді федеральні міністерства, уряди провінцій, їх обирали до канадського парламенту.

Прем’єр-міністром Франції в 1991-1992 роках, а до того багаторічним міністром фінансів був П’єр Береґовуа – син вихідців з Ізюма, що на Харківщині, Берегових.

Президенти Ізраїлю Іцхак Бен-Цві та Ефраїм Кацір народилися відповідно в Полтаві та Києві. А прем’єр-міністри цієї країни Ешкол Леві – в Оратово поблизу Києва, Голда Меїр – у Києві, Мойше Шаретт – у Херсоні, батько прем’єра Іцхака Рабина – киянин. Віце-спікером ізраїльського Кнесету (парламенту) є колишній киянин Михайло Нудельман.

Губернатором бразильського штату Парана став нащадок львів’ян Жейме Лернер.

Цей перелік видатних вихідців з України (дуже часто людей неймовірної долі) можна продовжувати й продовжувати, адже він налічує понад дві тисячі постатей.

Згадаймо ще й про тих, хто нині досягнув світових інтелектуальних висот. В Україні народилися семеро лауреатів Нобелівської премії. Два з них: Георгій Шарпак і Роальд Гоффман – живуть нині у Франції та США. Є серед вихідців з України лауреати Пулітцерівської й інших престижних премій.

Новою астронавткою США стала Гайді Стефанишин-Пайпер, поповнивши загін американських дослідників Всесвіту, серед яких бачимо українців Керола Бобка, Роберту Бондар, Брюса Мельника, Джудіт Рєзнік (остання загинула 1986 року під час космічного старту).

Але запитаймо себе: чи бодай раз офіційний Київ привітав видатних представників діаспори, чи звернувся до них із пропозицією тісної співпраці? Якісь спорадичні епізоди контактів під час офіційних закордонних візитів, стримані посмішки як демонстрація симпатій, але не системна робота із залучення інтелектуального потенціалу діаспори для розв’язання проблем, що постали перед незалежною Україною.

Нині Україна переживає складний період політичної боротьби, наслідки якого загрожують самому існуванню відродженої держави, лідери якої та еліта виявилися неспроможними відповісти на глобалізаційні виклики часу, насамперед на іноземні впливи й на внутрішню, й на зовнішню політику офіційного Києва. То чому ж не звернутися до канадського досвіду розв’язання проблем міжнаціональної співпраці? Канадські українці були не просто активними учасниками цього процесу, який інтегрував північноамериканське суспільство, а його досвідченими архітекторами.

Дуже тяжко розв’язують економічні проблеми незалежної України, насамперед через нашу технологічну відсталість. Але чи стали українським надбанням дослідження в галузі, зокрема, економічної науки знаменитих вихідців з України – лауреатів Нобелівської премії Саймона Кузнеця та Мілтона Фрідмана (перший народився в Харкові, а другий є нащадком емігрантів із Закарпаття)? Звичайно ж, ні. Ба більше. Зайдіть у Харківський університет, де навчався Саймон Кузнець, і ви не знайдете ні меморіальних дощок, ані інших ознак поваги до знаного випускника цього, до речі, найстарішого й найавторитетнішого українського ВНЗ. Окрім С. Кузнеця, з Харківським університетом пов’язані імена лауреатів Нобелівської премії Іллі Мечникова, Льва Ландау, видатного астронома Отто Струве.

Ставлення до цього факту в “батьків” Харкова й еліти міста індиферентне. Зате, мов гриби після дощу, тут постають “монументи” “отцу Фьодору” – героєві-пройдисвіту з роману “Золоте теля”, іншим місцевим “знаменитостям”. Апофеозом харківського пам’ятникотворення мало стати встановлення в місті скульптури сонного Бабака, очевидно, як символу провінційності та слобожанського хуторянства. Але щось, здається, не склалося…

Та що там Харків! Львів дав світові не лише “американського Сахарова” – співавтора заокеанської водневої бомби Станіслава Улама, а й одного з “батьків” світової ліберальної економіки Людвіга фон Мізеса, відкривача вакцини від тифу Рудольфа Вайгля, голлівудську “зірку” актора Павла Муні, декількох письменників світового масштабу. В місті Лева побачили світ відомі нині банкіри Міхаіл Фрідман (Росія) і Давид Горовиць (Ізраїль). Урешті, львівське коріння має засновник фірми “Адідас” Адольф Дасслер.

Щоб завершити тему “Кого дала Україна світу?”, назвемо ще засновника фірми “Давідофф” – народженого в Новгород-Сіверську, що на Чернігівщині, Зіно Давидова, відкривача стрептоміцину (антибіотика для лікування туберкульозу) лауреата Нобелівської премії Зельмана Васкмана (з Вінниччини), авіаконструктора Ігоря Сікорського (з Києва), учасника американського атомного проекту Юрія Кістяківського (киянин), засновника французької автомобільної фірми “Сітроен” Андре Сітроена – сина одесита Лева Цитрона.

Отже, поки ми не усвідомимо, що діаспора – це жива невід’ємна частина українського національного організму, наш шлях до цивілізованого життя буде тяжким і хаотичним. Філософія “моя хата скраю” не приведе до добра, лише може повернути в колоніальне минуле.

Наголошую, в цих нотатках акцентуємо насамперед на браку в Україні державної політики щодо закордонних співвітчизників. На рівні людських контактів, так званої народної дипломатії, схоже, все більш-менш нормально. Особливо активно шукають контактів і співпрацюють науковці.

А от на офіційному рівні замість копіткої роботи імітують “бурхливу” чиновницьку діяльність, особливо у дні проведення чергових Всесвітніх форумів закордонних українців: народжується безліч ініціатив і проектів, складають тьму планів і програм. А державний корабель під назвою “Україна” далі йде паралельним курсом із лайнером “Українська діаспора”, і коли станеться їхня зустріч на рейді, передбачити нині тяжко.

Франкофонія, русофонія, українофонія

Кому доводилося бувати в закордонних відрядженнях і відвідувати українські посольства, той, очевидно, зустрічав байдужих до своїх службових обов’язків чиновників. Цікаво, що насамперед та апатія виявляється у ставленні до співпраці з діаспорою. Хто знає, чи це наслідок колишнього радянського упередження до “чужих” українців, чи результат відсутності реалістичної, адекватної вимогам часу нашої державної політики щодо зарубіжних українців? Адже на папері ніби все є (зокрема, солідні документи на кшталт Національної програми “Закордонне українство на період до 2005 року”, працюють численні відповідні громадські структури та наукові осередки тощо), а насправді, як і п’ятнадцять років тому, переважає формальне ставлення, забюрократизована гра всіх, хто покликаний опікуватися світовим українством, а насамперед МЗС України.

Не випадково наслідком цього стало згасання динаміки контактів вихідців з України з історичною батьківщиною, яке активізувалося після 1991 року. Тому не треба бути Нострадамусом, аби передбачити, що й нинішній Всесвітній форум українців відбуватиметься здебільшого в атмосфері безкінечних розмов і творення численних чергових прожектів.

Якщо ми не здатні працювати на рівні сучасних вимог, звернімося до досвіду поляків, французів чи ще когось.

Польська інституція “Полонія” географічно поширена в усьому світі. Особливо активно вона діє на Американському континенті. Наслідком тієї роботи стало стрімке просування Польщі, зокрема, до Європи, вступ до НАТО, інтеграція до європейських структур тощо.

Плідною й ефективною є французька політика франкофонії, яка не лише поширює всім світом мову, культуру та духовність цієї країни, а й пропагує та відстоює інтереси одного з європейських лідерів – Франції.

Українська діаспора – це досі мало використовуваний інтелектуальний потенціал закордонних українців. Адже багато вихідців із нашого краю щиро прагнуть взаєморозуміння та співпраці з батьківщиною своїх предків. А багато й працюють для України. Наприклад, один із багаторічних керівників НАСА Михайло Яримович став відданим порадником для своїх українських колег. Кінорежисер світового масштабу Стівен Спілберґ у своїх інтерв’ю наголошує, що він походить з України. У США живе та працює один із винахідників першого персонального комп’ютера (“Еппл”) Стефан Возняк (із Буковини). Там же мешкає колишній одесит Ленні Крайзельбург – тричі олімпійський чемпіон Сіднея у плаванні. Хокеїсти Антон Бабчук і Руслан Федотенко, які починали свій шлях у великий спорт в Україні, нині визнані у світі спортсмени. Обидва відвідують свою батьківщину й готові працювати для неї.

І знову запитання: “А що ми зробили, щоб відповісти на прагнення наших співвітчизників співпрацювати?” Брати слухають нас, а чи ми гукаємо їх?

Зрозуміло, що співпраця з діаспорою залежить від загального стану українських справ. І поки не буде порядку на українській національній території, не буде його й у світовому українстві. Тож швидше позбуваймося не лише філософії “а ля” “моя хата скраю”, а й псевдосвітоглядного гасла “а ля” “я нічого не знаю”.

Віталій Абліцов, Київ

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s