МАРІЧКА ГАЛАБУРДА – ЧИГРИН


Знайомство з цікавою людиною – це як благословення на ціле життя.

До вашої уваги Марічка Галабурда-Чигрин. Журналістський талант і серце, відкрите світу, Україні і людям роблять цю людину поруч з нами неповторною. Марічка зробила і робить дуже багато для діаспорської домівки і України. В своїх публікаціях пані Галабурда-Чигрин не оминула своєю увагою і німецьку діаспору. Присутність Марічки і присутність діаспорської теми, української теми – це нероздільні речі.

Проте ніхто мабуть не зміг так влучно сказати про Марічку Галабурду-Чигрин, як вона сама. Тож їй і слово.

marichka-halaburda-czyhryn-61208

ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ ОБЕРТАЄТЬСЯ НАВКОЛО УКРАЇНИ

Після другої світової війни, коли почали загоюватися душевні рани багатьох насильно вивезених німцями з України, молодих українців, у невеличкому бельгійському містечку Звартберг – Zwartberg ( що українською мовою означає Чорна Гора) під адресою Yzerstraat число 3, – прийшла я з ранку в четвер 31-го серпня 1950 го року на світ.

Мама моя, Параня Гриців-Галабурда, мала 13 років, коли німці силою забрали її на “невільничу” працю з села Завій, що на Іванофранківщині, в Німеччину.

Батька – Івана Галабурду, спіткала така ж доля. Було йому 17 років, коли потрапив до Німеччини і під Мюнхеном, разом з маминим братом, вуйком Івасем Гриців, працював на фабриці, де виробляли амуніцію.

Після війни вони у трьох опинившись в таборах утікачів в селищі Стефанскірхе, біля містечка Розенгайм, – в Баварії. Там одружилися й переїхали в 1948- му році до Бельгії, до Лімбурщини, що являлася провінцієї копалень вугілля, де в не зовсім сприятливих обставинах, – бельгійці не дуже то тішилися наїздом чужинців, стали основоположниками українського громадського життя в містечку Ґенк, його передміста – Звартберг.

Те життя “кипіло”. Таке явище можна пояснити тим, що молоді ще люди сумували за домом, за Україною. Вони створили свою Громаду, Спілку Української Молоді, Союз Українських Робітників в рамках Християнської Професійної Спілки, Союз Українок, хор, танцювальну групу, а для дітей – українську школу, яка спочатку розміщувалася в нашій двоповерховій хаті, яку батьки винаймали.

Тато грав на мандоліні й вів разом з мамою дитячий хор осередку СУМ-у.

Обоє обдаровані чудовими голосами, мали всі можливості для того, щоб стати професійними співаками. Та доля судила йнакше. Тато пропрацював 28 років у бельгійських копальнях вугілля. Мама виховала нас – чотирьох дочок.

Найстаршою в родині я. Через шість років, в 1956 -му, народилася моя сестра Надя, потім в 1958 р. народилася моя сестра Оля, а в 1961 – му, наймолодша Одарка.

Наша родина жила, так би мовити, подвійним життям: перше складалося із звичайної сімейної рутини, а друге – громадських турбот. Неділя, середа й субота присв’ячувалися громаді, тимбільше, що такзвана домівка нашої української спільноти містилася спочатку на нашій вулиці IJSERSTRAAT, в бляшаному бараку, де після війни, американці мали свій воєнно-збройний склад.

Поки я була самою в родині, батьки водили мене всюди з собою, бо були створили СПІЛКУ УКРАЇНСЪКОЇ МОЛОДІ – СУМ й брали в ньому активну участь.

Маючи 4 роки, я виступала на сцені, деклямуючи вірші Шевченка. Вже тоді вирізнялася в мене гарна українська мова. Роками пізніше мені оповідали, що з малечку я була дуже “язикатою” й “цікавою” дитиною.

В 1953-1954 роках бельгійська міська рада призначила українцям й іншим національностям нашого містечка приміщення-домівку, в іншому місці, під “чорною горою” – копальняних відкидів вугілля. В тих бараках жили колись воєнно-полонені. І там мали, українці свій “український барак”, поляки “польський барак”, італійці “італійський барак”, ітд.

В другій половині “українського бараку” містилася церква УАПЦ, парафія св. Михаїла.

Урядові й культурні чинники Звартбергу-Ґенку рішили з’організувати міжнародний попис народного мистецьтва.

Батько мій, крім праці в українській Громаді, співав і в бельгійському церковному хорі, мав тісний зв’язок з місцевими бельгійцями. Вони, знаючи, що він учив українських дітей народніх танків, співу і належав до Управ існуючих українських організацій на терені Звартбергу, звернулися до нього і запросили українців взяти участь у цьому міжнародному пописі.

Тато зібрав тоді найстарших членів СУМ-у на цей виступ. Це був один із перших виступів на широкому міжнародньому форумі. Українські танцюристи мали великий успіх, але не отримали перше місце, здобули його поляки. Я добре пам’ятаю розчарування наших танцюристів.

Запрошення від чужинців – бельгійських організацій стали надходити одно за одним: прийшло і перше запрошення від бельгійського телебачення.

І постала потреба створення не тільки в нашому містечку “репрезентативного танцювального гуртка” але в Бельгії. Ось саме і так “народжується” танцювальний гурток “Полтава”.

Батько керував напівпрофесійною танцювальною групою “Полтава”, яка постала в 1959 році й від 1960- го року мала неаби який успіх в Бельгії, Франції, Голяндії, Німеччині, Швайцарії.

Тому, що успіхи наші були дуже великі і приходили запрошення з-за кордони Бельгії, рішенням Краєвої Управи СУМ-у, до якої тоді належав Іван Дерев’янка ( сьогодні Владика УАПЦ, Лондонський й Австралійський ІОАН – заступник Митрополита Константина в США ) танцювальний гурток став репрезентативним на Бельгію. Можна сміло сказати,що рядом з танковою групою “Орлик” з Манчестеру, з Англії, наша “Полтава” була одною з найславніших українських мистецьких гуртків того часу в Европі.

“Полтава” доповнилася братами Степаном й Іваном Рожаком, Оксаною Козицькою, Танею Деревянка, Марією Гришняк, Йосипом Квітнем. Часами коли того вимагали обставини, наш склад доповняли інші танцюристи – сумівці нашого осередку. Були в нас навіть такі масові виступи, в яких брали участь танцюристи всіх осередків Бельгії в місті Лювені, Кортрейк, де з нами виступав співак-бандурист Володимир Луців з Англії.

А вже потім “Полтава” розділилася на дві групи. Кожна у свою чергу несла добре ім’я України у навколішний чужинецький світ. Коли перестали існувати обі групи, “Полтава” відродилася в 1980- их роках.. Танцювали в ній й мої три сестри.

Існував в нас від 1963-го року хор “Боян” під керівництвом інженера Кирила Гайдамахи. Співали в ньому хористи з кількох міст Бельгії. Хор перестав існувати в 1969 – му році й відновився, як хор “Тисячоліття” в вересні 1986 – их років.

В 1967 році наша Громада купила дві хати, які переробилися й які стали – Народним Домом.

Все наше родинне життя оберталося навколо слова – УКРАЇНА.

Наш дім став не тільки другим Народним Домом, а й приміщенням для зустрічей з бельгійцями й українцями з інших країн світу. В нас вдома перебувала українська інтеліґенція і то по кілька тижднів, наприклад професор, письменник Михайло Ломацький з Німеччини, пан Степан Мудрик з Німеччини, пані Софія Зайченко, яка понад місяць вчила танцюристів українських танків, маєстро Василь Авраменко з ЗСА, дружина композитора Нижанківського, пані Меланія Нижанківська з Бельгії, артист-кінопродюсер Борис Дніпровий з Франції й інші. Тому й життя нашої родини було цікавим.

Бували і приїжджі з України гості, які приїхали були до своїх родин…

Я читала українські журнали, ґазети, разом з мамою слухали передачі радіо з Києва, записувала пісні, які я потім співала. Розмовна мова вдома була лише українська.

Ходила я до бельгійської народної школи в Звартбергу, потім до ґімназії в місті Ґенку. Записали мене паралельно на лекції музики. Вчитися гри на якомусь інструменті не хотіла.

Сестри мої грають на ґітарі й на бандурі. Я була “лінивою” до інструментів, але шаленно любила співати. Ще малою вдягала мамині спідниці, ставала біля дзеркала і мімікувала співаків. Маючи 9 років, почала співати на різних святах у школі. Почав вирізнятися сильний голос. Мої друзі-бельгійці постійно просили мене співати їм українських пісень. У ґімназійному хорі співала кілька сольових партій.

Особливо пам’ятний мені 1965 – ий рік. У Бельгії що літа в якійсь іншій мальовничій місцевості країни – відбувався табір Спілки Української Молоді (СУМ), на який з’їжджалася молодь не тільки Бельгії, а чи не всіх европейських країн. Там створювався хор, яким що року дириґував хтось із закордонних музик.

В той саме час приїхав до нас оперовий співак Миро-Скаля Старицький, який роками співав у Бельгійській Королівській Опері. Він, почувши мій голос, вказав на його широкі можливості й упродовж трьох тижднів що дня заставляв мене співати й вправляти голос. Старицький був переконаний, що в мене природне колоратурне сопрано. Зустрівшись з моїм батьком і почувши на одному з концертів у Бельгії його ( ми у трьох із мамою співали в хорі “Боян”) заявив, що татові треба було бути професійним співаком. А через те, що йому не пощастило з професією, він мусить погодитися на мій щоденний співочий вишкіл. Фінансові можливості моїх родичів не сприяли моєму переїздові чи поселенню в Парижі, де Миро Скаля Старицький відкрив свою студію. Маючи всі дані для того, щоби стати професійною співачкою, я не знала, що із собою робити.

У 1966 – му році, співаючи арію Одарки із “Запорожця за Дунаєм”, склала вступні іспити до Королівської консерваторії в Антверпені, де до 1973 – го року ходила на лекції співу. Виступала на концертах учнів консерваторії лише з українськими піснями. Цим викликала до своєї особи зацікавлення не тільки професорів, а й студентів. Одна з моїх приятельок-бельгійок захопилася українською піснею, так що ми у двох почали співати спочатку в консерваторії, а потім на українських святах у дуеті. Ніколи я не відмовлялась від участі в будь-якому концерті української громади в будь якій країні Европи. Співала, бо спів був моїм життям, – так я думала.

У рамках програми обміну студентів хотіли вислати мене до Київської консерваторії. Та виявилося, що це не так просто, оскільки в мене не було бельгійського громадянства.

Можливо, що моя співацька кар’єра почалася ще з раннього дитинства, бо важко окреслити час, коли я стала співати. Перший мій виступ співу був у 9 років.

Владика Української Греко-Католицької Церкви Кир Іван Бучко, який ознайомився з рецензіями на мої ранні виступи, вважав, що почала “сходити нова зірка на горизонті українського еміґраційного вокального мистецтва”. Він призначив мені невеличку стипендію для навчання.

Переглядаючи альбом з рецензіями на мої виступи, я просто жахаюся. Мене порівнювали з Оксаною Петрусенко, якої я ніколи не чула, а із записами її співу ознайомилася багато років пізніше.

У 1970 – му році я перебувала аж 6 ( шість) місяців у Канаді, в місті Тендербай в маминого брата Івася, який в 1951- му році виїхав з Бельгії до Канади.

Виступала я там на кількох імпрезах: відкриття табору СУМ-у, академія-концерт в честь Івана Франка, концерт Басового квартету з Відня, День Сумівця, Баль дебютанток СУМ-у.

Дядько дуже хотів мене затримати в Канаді, твердячи, що там більше можливостей для виступів, для розвитку співацької кар’єри. Та я ніколи не хотіла змінювати місце проживання й повернулася до Европи.

Крім того, мене “вразила” поведінка деяких політичних діячів, які почали вказувати мені, де я повинна, а де не повинна виступати.

Мені, як членові СУМ-у, забороняли виступати в пластових домівках чи в Об’єднанні Українців Канади (мельниківського спрямування). Я ж вважала, що український діяспорний мистець має виступати для всіх українців. Я людина вільна й виступаю, де вважаю це за потрібне, а не де хтось мені скаже виступати.

Канада мені подобалася, як країна, її чудові краєвиди, але не подобався спосіб життя, зокрема української Громади і тому я все вдячна батькам, що не виїжджали з Европи.

1973 – ий рік можна назвати переломовим у моєму житті. Мої батьки уважали за потрібне вислати нас, чотирьох сестер, з групою молоді з Бельгії – до Риму.

Ночували ми в так званому Патріяршому Домі, який знаходиться на Піязза Мадонна Деї Монті, де перебувало багато українців з усього світу.

Ми “бельгійці”, влаштовували вечорами концерти.

Під час одного такого концерту художник-маляр Михайло Мороз з Ню Йорку та пан Богдан Скашків з Вашинґтону намагалися заспівати пісню “Де ти бродиш моя доле”. Щось їм це не дуже вдавалося. Піддійшла я до них й попросила пана Мороза співати баритонову партію, а сама співала тенорову. Він здивовано дивився на мене під час співу.

Після закінчення нашого виступу в залі панувала мертва тиша, а потім зірвалася буря оплесків. “Де ви така взялася?” – розпитували з усіх кінців.

Від тої пори я що вечора співала. Прибували все нові й нові гості, туристи.

Між ними група українців з Австралії.

Між ними о. Прот. Олександер Теодорович й др. Михайло Чигрин з Австралії, громадсько-політичний діяч, провідник ОУНм і донедавна голова Громади Сіднею, який почувши мене, запропонував влаштувати концертове турне по Австралії.

Я налякалася такої думки, бо саме тоді в Австралії концертувала співачка Ганна Колесник, яка була виїхала з Києва та Галина Андреадіс з ЗСА. Виринула ідея залишитися в Італії на якийсь час. Мені запропонували працю для Блаженнішого Патріярха Йосипа Сліпого. Це уможливило мій побут в Італії. Мій вже багатий на той час репертуар я удосконалювала в італійського майстра Луїджі Малатести. З ним працювали співачки Римської опери. Ніколи в житті мені й не снилося, що буде така можливість і для мене.

Маєстро Малатеста радив мені розвивати середний реґістр.

У вас меццо-сопрано. Забудьте про колоратуру, – сказав він мені.

Обставини мого життя все так складалися, що були труднощі з піяністами, а через те не було змоги щоденно вправлятися, що уможливило б розвиток колоратури. Та мені подобалися пісні в нижчій тонації. Виконуючи їх, я чулася певною, сильною.

Виступала в Римі. Блаженнішому Митрополитові й Кардиналові Йосипові Сліпому подобалося, як я співаю.

У 1974 – му році відбулося успішне моє концертове турне по всіх українських поселеннях Австралії.

У 1974 – 75 таке турне, разом із співаком Богданом Шарком, відбулося у Велико-Британії. Виступала сама у Франції, Німеччині, Бельгії, Велико-Британії.

При кінці 75 – го я знову опинилася в Австралії. Вийшла заміж за др. Михайла Чигрина – відомого політично-громадсько – церковного діяча в Австралії. Співала на різних концертах. Та почала втомлюватися на сцені. Спів уже не приносив мені того душевного задоволення, яке я мала на початку своїх виступів. Зрештою, співати постійно на академіях-концертах, для постійно тїєї самої публіку не цікаво, ой, не цікаво…Можливо, це було у зв’язку з тим, що ще з ранньої молодости я мала цікаве “гоббі”.

Я писала статті до різних ґазет і журналів. Були це здебільшого репортажі про виступи нашої танцювальної групи “Полтава”, літні табори СУМ-у або про громадську працю в Бельгії. Цікавилася також подіями в Україні, зокрема в 1960 – 70 роках. Входила в дискусію зі “старими професійними журналістами”. Не одного досвідченого журналіста посадила на лопатки. Моє гостре перо подобалося читачам.

У 1977-му році нам з чоловіком запропонували працю редакторів й дикторів на Австралійському державному радіо – СБС (SBS). Крім загально громадської праці і праці на радіостанції, я ще знаходила час співати. Та здавала собі справу з того, що моя співацька кар’єра в Австралії не розвиватиметься, а навпаки – застоюється або занепадає. Пробиватися в консервативному австралійському музичному світі дуже, дуже важко, а співати лише на концертах чи академіях української громади – мене вже не задовольняло. Я стояла на роздоріжжі: треба було зробити вибір – продовжувати журналістичну працю або віддатися музиці.

Я вибрала журналістику. На мій погляд зробила дуже розумний вибір.

Найбільше моїх статтей з’явилося в ґазетах “Шлях Перемоги” (Мюнхен) та “Українська Думка” (Лондон) та “Вільна Думка” (Сідней).

Вважаю, що моя журналістична праця, зокрема моїх майже 16 років на радіостанції СБС, принесли більше користі не лише українській громаді, а й мені особисто. Ця праця дала мені можливість розвинути свій світогляд, познайомитися з визначними політиками, не лише українцями, а й австралійцями. Працю на радіо можу порівняти такою пословицею “прийшло свято на мою вулицю!”. Так, святом для себе вважала я свою роботу на Радіо.

Я не була політиком, а музикою, але обставини життя зробили мене політиком – тобто, коли політичними категоріями стали такі поняття як мова, література, музика, культура. духовність – я всю свою життєву свідомість, поклала на політичні рейки.

І, як шкода, що не має можливості видати великою збіркою все те, що я подавала в тих програмах, хоч майже кожна програма записана на авдіокасетах.

Ця праця завела мене і в Україну, де була чотири рази з офіційною візитою як кореспондент, навіть у Верховній Раді, в наслідок чого я написала свої вражіння-спогади у книжці “Україно моя, Україно”, яка вийшла друком в Україні в 2000 му році.

Мені завжди подобалася “вільна журналістика”, коли ти пишеш, що хочеш й як хочеш, що було можливо на радіостанції СБС в Сіднеї і в “Вільній Думці”.

Робота вимагала глибокої і шаленої самопідготовки. Та, як я вже згадувала, творча свобода для журналіста та ще такого емоційного, як я – понад все важна.

Програми мої складалися з вістей з України, вістей з діяспори, літературної чи музичної тематики, політичного коментару, інтерв’ю з різними церковними і політичними особистостями й артистами.

Через мою програму перейшло багато депитатів Верховної Ради України, співаки…Про це більш детальніше у відділі “Зустрічатися чи не зустрічатися”.

Я знаю, що несла радість і надію в кожну хату українського слухача ( хоч програми слухало багато словян), зокрема коли Україна стала самостійною. Ті програми стали потрібні людям, які слухали передачу, дзвонили мені, писали листи. Я не раз була враженою коментарями і критикою. Але, я все старалася розуміти людей. Сприймала все сказане чи написане. Ніколи не боялася критичного слова.

Та на жаль “закінчилося свято” 9.2.1993 року. Я зробила правильний вибір, коли мені дирекція станції, в наслідок “перебудови” запропонували заступника редактора, від чого я відмовилася.

Свою працю я продовжую на сторінках сіднейської ґазети “Вільна Думка”. Пишу статті від 1974 – го року. Пишу і до ґазети “Церква й Життя”, яка виходить в Мельбурні. Багато ґазет в світі й в Україні, як і Інтернетські Сайті “Майдан”, “Перехід” (Народний Оглядач) “РУХ-ПРЕСС” та інші передруковують багато моїх статтей. А від кілька років Українська Світова Інформаційна Мережа друкує все, що я пишу про події в українській спільноті.

Моя співацька кар’єра віддійшла на другий плян за моїм власним вибором. Співати можна все…

А тому, що я знову дуже хотіла співати в 1984 – му році, після успішного концерту в 5 – ти річницю смерти Володимира Івасюка – концерт відбувся за моїм монтажем, за участю понад сотки молодих людей Сіднею, 3.8.1984-го року я ініціювала створення Ансамблю імені Володимира Івасюка. Проспівала я в ансамблі два роки.

Відбула я успішні концерти в червні, липні та серпні 2001 року, разом з композитором Володимиром Ярцевим з України.

Я певна, що покійний Миро-Скаля Старицький не схвалив би мій вибір, бо він уважав, що мені відкривалися найкращї можливості до світової співацької карєри…

Та я вибрала дорогу до сердець людей через перо і зовсім не жалію.

Є в мене, як вже згадивано три сестри:

Надя, єдина з українок в Европі була добровільно 10 років в бельгійській армії. Вона старшиною – сержантом армії. Пряцювала в військовихц казармах в Німеччині та Бельгії.

Працювала в редакції газети “Шлях Перемоги” в Мюнхені та “Гомін України” в Торонті, куди була виїхала на кілька років, але повернулася до Европи.

Була кілька років секретаркою бельгійського консульства в Мюнхені, а тепер працює в Німецькій Єпархії Католицької Церкви з молодю.

Вона одружена з Олегом Сухорончаком, українець з Польщі. Є в їх син Назар.

Надя чудово вишиває. Її ікона Божої Матері подарована Блаженнішому Кардиналові Мирославові Любачівському в Римі підчас святкувань 1000 ліття Хрещення України. Активна церковно-громадська діячка в Бельгії й Мюнхені.

Заступниця голови Союзу Українок і сескретарка його, співає в хорі “Покров”, провідна членка СУМ-у. Організує багато громадських подій в Мюнхені.

Сестра моя Оля працювала виховницею в Українському Інтернаті в Мюнхені.

Працювала кравчинею в відомій крамниці-бутік МАКС ДІТЕЛ, а вже від кількох років працює у державному баварському німецькому театрі в Мюнхені при костюмах.

Є спеціялісткою писання писанок. Вишиває блюзки і проєктує костюми…для українців і не українців. Співає в хорі “Покров”, є активною сумівкою.

Знимки які тут слідують доказ її здібностей і праці.

Моя сестра Одарка також відома активіста українського організованого життя у Бельгії. Сумівка, заступниця Голови Союзу Українок, Крайової Управи – культурно освітний референт ОУБ, секретарка місцевого відділу Союзу Українок, разом з батьками й її чоловіком, активістка бельгійського Комітету “Діти в потребі”, який 6 разів спроваджував дітей з України до Бельгії.

Має сина Маркіяна. Їдила кілька разів в Україну з бельгійцями.

Співає в українському ансамблі “Явір,” є солісткою бельгійського хору “Pro Musica”.

Мій чоловік др. Михайло ЧИГРИН — був лікарем-стоматологом, відомим в світі громадсько-політичний діячем ОУН. Був провідним діячем й один з основоположників української громади в Австралії. Був головою Української Громади Сіднею, Секретарем СУОА, член Консисторії УАПЦ, автор книжки спогадів “Шляхами долі” й “Альманаху – історія УАПЦ в Австралії” з приводу 1000 ліття Хрещення України – був головою Всеавстралійського Комітету УАПЦ по відзначенню 1000 ліття Хрещення України. Автором багатьох статтей в українській пресі, зокрема у “Вільній Думці”.

Чоловік помер 4.11.2001. Похований на цвинтарі в Руквуд на відділі Української Православної Церкви.

В цьому збірнику я зібрала, на мою думку найцікавіші події з життя нашої родини й її участи в Громадському житті, як і з своїх й нашої родини подорожей по світі, в тих країнах, де діє українська діяспора.

Надіюся, що зокрема читачеві в Україні вони відкриють очі на багато справ, які можуть такого читача цікавити.

Advertisements

One thought on “МАРІЧКА ГАЛАБУРДА – ЧИГРИН

  1. Хочу побажати добра і удачі поважної Марічці! Дякую за згадку про концерти в Австралії! Дуже вдячний їй за допомогу і організацію концертів і за її прекрасний голос! З повагою і вдячністю заслуженній діяч мистецтв України, Посол миру композитор Володимир Ярцев.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s