Вільні і рівні в історії, вільні і рівні сьогодні.


Звертання з нагоди вшанування жертв голодомору в недільній школі “Материнка”..

Шановні земляки.

Мені хотілося, щоб ми абстрагувалися сьогодні від формальностей і умовностей, від своїх титулів і регалії. Забули на цю годину, хто ви є, ваші будні і проблеми. Вечір наш сьогодні нетиповий.

Ми зібрались тут не заради піару чи звітності. Не тому, що треба запалити свічку, бо так роблять всі українці. Я не писатиму про цей захід ні на блог, ні до розсилки четвертої хвилі.

Якщо стається горе і люди в тиші і скорботі поминають рідних, вони не повідомляють до преси деталей, як вони це робили. Їм не це важливо. Сторонні переймаються горем інших, коли їм розповідають про що йдеться, а не коли показують світлини з церемоній вшанування. Вшанування памяті – це акт душі, що потрібен нам. Все інше зайве.

Cвічка - джерело світла.
Cвічка - джерело світла.
А коли життя в людини відбирається насильно, то починається процес проти злочинців і тоді йдуть до преси і виносять справу на осуд громадськості. Хотілося, щоб світ знав більше, що ми пам’ятаємо не стільки запалюванням свічок, а конкретними свідченнями, чому ми це робимо. Ми не маємо права заїздити тему голодомору до такого ступеня, щоб вона спротивилась, особливо дітям. Маємо знайти достатньо інтеленентності, щоб відфільтрувати політичний патетизм, там де він зайвий. А в темі голодомору патетизм ще і шкодить. Саме партійний патетизм був ключовим знараддям совєтської пропагандистької “м’ясорубки”. З ним дуже швидко можна сплутати справжню духовність чи видати одне за інше. Патетизм є те саме, що “мідь дзвеняча” (1 Кор. 13:1), бо за ним немає душі. Коли душа глуха, то людина здатна на злочин заради патетизму, що фальшиво надихає і підмінює людські цінності на прокламативні. Про це нам говорить досвід голодомору.

Ми зібрались, щоб віддати належне праву людини на життя. Поставити в центр вечора цю абсолютну цінність.

В Україні в 1933 році було попрано святіше святих: право на життя. Було зроблено виклик життю як абсолютній цінності, основному і першому праву людини. І було це зроблено найбрутальнішим способом. Людям було відмовлено в шматкові хліба. Хліба, вирощеного власними руками на власній землі.

Відмовлено в праві на життя з вироком голодної смерті, наглої як і сам тодішній режим. Людям відмовлено і в праві на людське погребіння, і в праві бути виплаканими рідними, бо ті падали від голодної безтями слідом. Ми зібрались, щоб повернути їм це право бути пом’янутими і оплаканими сьогодні. Сьогодні ми оплакуємо їх, просто по-людськи, не встидаючись своїх емоцій і почуттів.

Коли вмирає одна людина, то люди приходять до її хати віддати їй шану. Біль від втрати спирає груди. Тоді дається воля почуттям, бо в той момент ніщо інше немає такого сенсу як людське життя.

Втрата одного життя великий біль. А втрата 10 мільйонів життів – це стогін людства, стогін гуманності. Людям не дали усвідомити трагедію, що сталася в 1933 році. ЇЇ загнали на дно людських душ, які ще не виплакали своє горе. Біль має виходити назовні. Її не треба тамувати, не треба соромитися. Тому не бійтеся плакати, коли серце стискається від болю. Сльози очищують душу. А з чистою душею легше протистояти злу. Наші чисті душі потрібні нашим дітям. Їм потрібно передати українську душу, оновлену, не затистнуту в ліщата страху і меншовартості, а вільну і чисту. Душу, що знає цінність собі і може за себе постояти. Нам вона потрібна, щоб не бути заколисаними черговими пропагандами і партійними вимогами чи комерційними інтересами.

Тому ми зібрались, щоб відчути солідарність один з одним для того, щоб донести нашу біль світу про голодомор і далі вимагати відповідних дій громадськості і державних інституцій для визнання правди про порущення фундаментальних прав людини на преценденті зпланованого знищення українського населення. Але нам не потрібні лише деклараціі про визнання голодомору геноцидом. Це робиться для того, щоб подібна біда не повторилася в тій чи іншій формі.

Ми не маємо втрачати зв’язок з сьогоднішнім днем. Маємо бути пильними, коли порушуться права українців біля нас. Коли їм відмовлено в праві на вільне пересуваня шляхом введення жорсткого візового режиму на кордонах з Європою. Коли українськими жінками і дітьми торгують як рабами. Коли зневажливе ставлення до українського мігранта набирає форм відкритої дискримінації. Вшановуючи пам’ять принижених 1933го році, ми памятаємо про тих, кого принижують зараз. А цим реабілітуємо гідність тих, хто не міг себе захистити в 33 році, і допоможемо тим, хто так само є беззахисним сьогодні.

Потрібно говорити про те, що відбувається зараз, щоб не усвідомлювати трагедії через півстоліття пізніше. Маємо бути на сторожі наш людських прав.

Вечір наш сьогодні нетиповий. Ми зібрались тут не заради піару чи звітності. Не тому, що треба запалити свічку, бо так роблять всі українці.  Хотілося, щоб світ знав більше, що ми як ми памятаємо не шляхом, як ми це робимо, а чому ми це робимо.

Ми зібрались, щоб віддати належне праву людини на життя. Поставити в центр вечора цю бездисскуссійну цінність – життя!

В Україні в 1933 році відбулася велике надлюдське нещастя. Було попрано святіше святих: право на життя. Було зроблено виклик життю як абсолютній цінності, Основному і першому праву людини. Це право було попрано найбрутальнішим способом. Людям було відмовлено в шматкові хліба і навіть в крихітці його. Хліба, вирощеного власними руками на всласній землі. Відмовлено в праві на життя з вироком голодної смерті, наглої як і сам тодішній режим. Людям відмовлено і в праві на людське погребіння, і в праві бути виплаканими рідними, бо ті падали від голодної безтями слідом. Ми зібрались, щоб повернути їм це право бути пом’янутими і оплаканими сьогодні. Сьогодні ми оплакуємо нашою громадою, просто по-людськи, не встидаючись своїх емоцій і почуттів.

Коли вмирає одна людина, то люди приходять до її хати віддати їй шану. Біль від втрати спирає груди і сльози самі навертаються на очі. Тоді дається воля почуттям, бо в той момент ніщо інше немає такого сенсу як людське життя. Втрата одного життя великий біль. А втрата 10 мільйонів життів це стогін людства, стогін гуманності. Людям не дали освідомити трагедію, що сталася в 1933 рр, її загнали на дно людських душ, яка ще не виплакала своє горе. Біль має виходити назовні. Її не треба боятися, не треба стидатися. Тому не бійтеся плакати, коли серце стискається від болю. Сльози очищують душу. А з чистою душею легше протистояти злу. Наші чисті душі потрібні нашим дітям. Їм потрібно передати українську душу, оновлену, не затистнуту в ліщата страху і меншовартості, а вільну і чисту. Душу, що знає цінність собі і може за себе постояти. Нам вона потрібна, щоб не бути заколисаними черговими пропагандами і партійними вимогами чи комерційними інтересами.

Тому ми зібрались, щоб відчути солідарність один з одним для того, щоб донести нашу біль світу про голодомор і далі вимагати відповідних дій громадськості і державних інституцій для визнання правди про порущення фундаментальних прав людини на преценденті зпланованого знищення українського населення. Але нам не потрібні лише деклараціі про визнання голодомору геноцидом. Це робиться для того, щоб подібна біда не повторилася в тій чи іншій формі. Ми не маємо втрачати зв’язок з сьогоднішнім днем і бути пильними, коли порушуться права українців біля нас і зараз. Коли їм відмовлено в праві на вільне пересуваня шляхом введення жорсткого візового режиму на кордонах з Європою. Коли українськими жінками і дітьми торгують як рабами. Коли зневажливе ставлення до українського мігранта набирає форм відкритої дискримінації. Вшановуючи пам’ять принижених 1933 році, ми памятаємо про тих, кого принижують зараз. А цим реабілітуємо гідність тих, хто не міг себе захистити в 33 році, і допоможемо тим, хто так само є беззахисним сьогодні.

Потрібно говорити про те, що відбувається зараз, щоб не усвідомлювати трагедії через півстоліття пізніше. Маємо бути на сторожі наш людських прав. Наша шана померлим від голоду, це шана до фундаментальних людських прав, записаних в деклараціх прав людини, принятій 60 років тому, 10 грудня 1948 року ООН.

Сьогодні громадське суспільство говорить про 60 років недотримання прав людини і висуває вимоги повернутися на шлях конкретного покращення стану з прав людини.

За даними Доповіді Amnesty International-2008, 60 років після прийняття ООН Загальної Декларації Прав Людини, люди, як і раніше, піддаються тортурам і жорстокому поводженню не менш ніж у 81 країні світу, несправедливі судові розгляди проводяться, щонайменше, в 54 країнах.

В цьому щорічному документі, в якому організація аналізує положення з правами людини в світі:
• цілеспрямоване і безкарне переслідування цивільних осіб з боку озброєних угрупувань і урядових військ;
• широко розповсюджене насильство щодо жінок;
• придушення інакомислення і напади на журналістів і активістів;
• недостатній захист біженців, шукачів притулку і мігрантів.

– США повинні закрити табір Гуантанамо і таємні в’язниці, а також однозначно відмовитися від застосування тортур і жорстокого поводження з вязнями.
– Росії слід більш терпимо відноситися до політичного інакомислення і, навпаки, проявляти нетерпимість до безкарних порушень прав людини в Чечні.
-Європейський союз повинен висувати до своїх членів ті ж вимоги в питаннях прав людини, що і до інших країн.


В світі все наполегливіше звучать вимоги справедливості, свободи і рівності.

Голос українців Берліна має стати сильнішим сереж світових ініціатив. Треба активізувати просвітницьку діяльность щодо голодомору, і наголошувати на порушенні прав українців в Європейському Союзі. В останні роки вже проводилось багато заходів в контексті голодомору. Це наукові конференції, Тагунги, лекції, вистави. У берліні вів свої дослідження історик Шаповал, що займається темою голодомору з колегами з DGO.

Сьогодні в Мюнхені встановлено дошку памяті жертв голодомору.

У нас формується група по проведенню фестивалю українських документальних фільмів в рамках фестивалю Оne world. Alle menschen sind frei und gleich. Хто має бажання залучитися до цього проекту, прохання зголошуватися до мене.

Я впевнена, у кожного з присутніх є своє бачення того, як і що можуть зробити українці для покращення іміджу України закордоном, про донесення світу темних сторінок сплюндрованої історії, і для незамовчування людських прав українців. Ми це робимо і робитимемо не тому, що ми українці і тільки відстоюємо національний аспект, а тому, що ми такі самі люди, як і інші. А всі люди вільні і рівні. Вільні і рівні в історії, вільні і рівні сьогодні.

Тож запалимо свічку нашої жалоби як свічку пильності прав людини, щоб нею розсвітити темряву історії і вилити світло на попрання прав людини сьогодні.

Ольга Самборська, Берлін

22.11.2008

.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s