З яким соусом подавати українську діаспору в Берліні?


Реконструкція

Реконструкція

Хочемо ми того чи ні, але мусимо на хвилину замислитись, що таке наша берлінська діаспора. Доля нас закинула на передову відстоювання української сутності як такої, що заслуговує на повагу серед інших спільнот. Ми розділені лінією Шангенської зони з Україною. Ми тут, вона там. Протистояння тих, хто відбувся і тих, кому для цього треба пройти чималий шлях, триває. Визнання України Європейським Союзом не є проблемою тільки України. Це є проблемою і самого ЄС. Це є проблемою діаспор в Європі.

Не хотілося б замовчувати тему ролі української діаспори в Берліні і зосередитись лише на локальних тертях між собою за визнання кожного українця в берлінському колі як повноцінного лідера, що знає як і що має тут у нас відбуватися. Поскільки кожен з нас має свій індивідуальний образ матінки-України у власній уяві і тенденцію схиляти до цього образу інших по-гетьманськи, то зійтися на якомусь одному знаменнику було би марною тратою сил і часу. Українці як відомо мудрий народ, випробуваний лихою історією і часом. Нам треба і діяти відповідно, враховуючи всі отримані нашими попередниками уроки. Один з них: перевести стрілки з акцентації на власних амбітний стремліннях щодо самоутвердження в місцевій діаспорі на самоутвердження української діаспори в європейській спільноті шляхом самоствердження українців в політичному і громадянському житті закордоном.

Політики України несуть свою власну відповідальність за те, що “виробляють”. Ми теж можемо почати “виробляти”, та не маємо на це морального права. Ми маємо нагоду бачити Україну в іншому ракурсі, звідси, чути, як її сприймають в Європі з першоджерел. І будуємо ми тут свою Україну, що вже ввійшла до складу Європейського Союзу в нашому образі, якщо ми є Україною туту, за кордоном.

Що означає для нас бути і жити тут? Це означає показувати себе з кращого боку, бо ми в гостях, причому постійно. Це значить віднаходити в собі той потенціал, який протистоїть стіні упереджень німецького суспільства щодо вихідців з економічно-відсталих, не зовсім досконалих ще держав. Видається, що наймудрішим би було віднайти ті сильні сторони в нас, що можуть привернути увагу загрузлих в капіталістичних відносинах і потонулих у власних уявах про світоустрій і порядок новонабулих співвітчизників.

Якщо українці пропонують себе за кордоном як такі що ковтають все, що їм подається до європейського меню, не пропонуючи власних страв і рецептів, то хто про них знатиме. Що ж може запропонувати наша діаспора?

Для цього потрібно усвідомити, що берлінська діаспора є унікальною в своєму роді, бо міграція до Берліна не мала об”єднуючих чинників для її появи тут на зразок масового приїзду російських німців чи євреїв згідно німецьких програм щодо цих категорій населення. В тому чи іншому випадку новоприбулі до Берліна переселенці з CНД все ж таки мали свою субтотожність, яка підпорядковуючись до загальнопринятої ” громадяни колишнього СРСР” все ж таки давала їм можливість виступати акторами в німецькому суспільстві (статус переселенця, притолок єврейської спільноти тощо). Як приклад, знаємо численні об”єднання російських німців, євреїв, мігрантів південно-східної Європи, біженців балканських війн і т.п. Всі вони зайняли свої ніші в німецькому суспільстві і діють як самостійні субодиниці, що дбають про потреби певних груп з відмінною від німецької соціалізацією. Важливим аспектом вищезгаданих меншин є їх акцент на інтеграціі до німецького суспільства, до якого вони історично належать чи хотіли би належати.

Українці ж не вписуються в вищенаведені критерії мігрантів з СНД. Вони як правило потрапляють до Берліна шляхом заміжжя з громадянином ФРН, німцем-переселенцем з Казахстану чи євреєм і складають нечисельну групу в порівнянні з іншими мігрантами. Ця група виглядає ще меншою, якщо виходити з того, що основний фактор ідентифікації українського мігранта в Берліні, мова, є замаскованим. Український мігрант мімікрує в німецькому суспільстві, надаючи перевагу російській чи на німецькій мові в спілкувані, тобто слідує ще з України засвоїному рефлексу прийняття правил більшості.

Відсутнісь відповідних державних субсидій на підтримку саме української спільноти в Берліні, що не є цільовою групою жодного з місцевих фондів і програм на розвиток меншин, замикає ланцюг на собі. Немає фінансування – немає діяльності, бо на голому ентуазмі далеко не заїдеш, особливо в Берліні, де бідний бідного поганяє. Немає грошей – немає можливостей самореалізації. Немає самореалізації, починаються чвари. Обмежена в повноцінній реалізації своїх особливостей, людина реалізує себе шляхом маніпуліції іншими, пошуку власної значущості методом приниження інших, образ і маркуванням власної території.

Місць для випускання пару у берлінських діапорян небагато. Перше, що спадає на думку – церква, що ніби на збитки знаходиться в незовсім зручному транспортному положені та і в приймах у німецької церкви. Наявність церкви тільки одного греко-католицького віросповідання не вирішує потреби тих, хто належить до віросповідань. Багато українців відвідує російську православну церкву.  Посольство знаходиться в процесі перманентних змін і не завжди має змогу приділити достатньо уваги діаспорянам, коли навіть того щиро бажає. Кілька напівлегальних організацій, що мають більше амбіцій і сварок, ніж власне можливостей щось зробити в сенсі утвердження діаспори в Берліні, не є на даному етапі тими атрактивними структурами, що можуть дати притулок заблукалому українцю, який в кінці зачиняється в собі. А злорадні язики знов чесатимуть: от правду кажуть, що середньостатистичний українець знає тільки свою хату, яку має десь там скраю. А що йому, перепрошую, залишається? Спілкуватися з тими, хто йому далеко несимпатичний тільки тому, що той українець, або тому, що з німцем не поговориш?

Саме цей момент в берлінській діаспорі кульгає: недостатня увага до потреб рядового українця в його праві на самоствердження в суспільстві, незалежно від того, чи є воно українським чи німецьким, чи ще якимцьким. Відсутність органів комунікації як то газети чи об’єднуючого форуму індивідуумів, що ассоціюють себе з українською темою, призводить до деградації ідеї української спільноти в Берліні як такої. Побутує установка, що якщо українська меншина в певному місці за кордоном малочисельна, то вона не заслоговує на достатню увагу і фінансову підтримку з боку Міністерства закордонних справ України в сенсі фінансової підтримки діаспори, підсоблені в створенні кулуaрних центрів, газет тощо. Така позиція є безперечно упереждженням з боку держави. Коли в українській свідомості з’явиться тенденція переходу від тотального колективізму і масштабізму до індивідуального бачення справ і поваги до кожного індивідуума як мікрокосма української тотожності, то можна буде говорити про самоствердження української спільности в світі через її суб’єктів незалежно від місця їх перебування. На даний момент, маємо те, що дають чи не дають.

В умовах перебування за кордоном особистості, соціалізовані в Україні, мають певні потреби в відзеркалені того, що є новим і набутим в нових для них умовах. Ураїнець, що не полешив свою систему, в якій народився і призвичаївся, розвивається щодобово відповідно до пульсуючого життя свого соціума. Його «україна» змінюється разом зі змінами в суспільстві. Цьому сприяють численні медіа і культурні інститути, тісний контакт з співвітчизниками і можливість самовиражатись в зайнятій ним ніші. Діаспорян же немає такого люксусу. Йому бракує всього вищезгаданого. До цього накладається тиск нового суспільства на інтреграцію як стратегію виживання. Тотожність особистості зазнає щоденного стресу, метаморфуючись в щось таке, чому важко дати визначення. Щоб не вдаватися до зайвих фантазмів, назвемо цей феномен «діаполяризація діаспорянина».

«Діаполяризація діаспорянина» – це не діагноз, це не роздвоєння особистості або щизофренія, хоча деколи можна дійти і до цього, коли не запобігти процесу випадання індивідуума з соціума. Ми всі є свідками, як турбокапіталізм розмежувує людей, відсуваючи на задній план їх потреби, перетворюючи людину в суб’єкта, в споживача, консумента без прав на реабілітацію. Не консумуєш – не живеш. Але тому, хто всмоктав цю істину ще консумуючи молоко матері або його замінник, тому легше вижити в умовах консумного суспільства. А як тим, кого мати виховувала в простоті і шанування інших чеснот. Що ж ці чесноти зараз викинути на смітник постмодерного суспільтва? Як бути тим, хто має нагальну потребу консумувати спілкування в межах його цінностей? А може поділитися з цими цінностями з сусідом і гляди, він приєднається до розмови?

Чи не є саме такий підхід унікальною можливістю для українського походження діаспорян, що є свідками відмінних від західно-європейських моделей світосприйняття, говорити про це свідомо і впевнено? Для цього треба тільки переконати в собі комплекс меншовартості, що автоматично включається як реакція на домінантну поведінку оточення. Усвідомлення і визнання факту нерішучості актів української діаспори в Берліні або її резигнація у формі чисто фольклорних рефлекцій може допомогти прийти до пошуку нових форм самореалізації діаспори, відмінних від традиційних.

Берлінська діаспора має унікальні можливості брати участь в діяльності громадянського суспільтва Німеччини. При цьому питання фінансування такої діяльності може вирішуватися шляхом спільних німецько-українських проектів. Іншим важливим моментом є участь в політичних дискусіях і різного гатунку заходах, що виходять за межі церкви, посольства чи україського об’єднання.

Позиція самоізоляіції всередині самих себе– це депресивниї синдром на стадії хронічного розвитку депрессії як хвороби. Це як правило закінчується самогубством або перманентним жеврінням, від якого ні холодно, ні жарко.  Ми маємо бути в Берліні соціально-активною групою соціально-активних індивідуумів, що не конкурують між собою, а конкурують за Україну як цінностну систему, як джерело натхнення не тільки для нас, а й для європейціі, які її зовсім не знають.

Одночасно, діаспоряни мають унікальну можливість звільнитись від комплексів, вироблених протягом багатолітнього проживання в ізольованому суспільстві без інтеракції з іншими культурами і соціумами. Дуже шкода, коли такі комплекси і артефакти совєтської системи видаються помилково за об’єднуючий фактор для україців за кордоном на кшалт “брати по нещастю”. Що нас дійсно об’єднує, так це спільни ідея входження в мультикультурне міжнародне суспільство. В цій новій для нас реальності спадатимуть паранормальний пафос про національну особливість,набуватимутьмя нові погляди і звички. Єдине, ми маємо оновлено залишатися самими собою, автентичними. Не совєтсько-автентичними, а історично-автентичними.

Відкрити Україну і впустити Україну до себе класичний європеєць зможе тільки тоді, коли він впустить українську діаспору до себе. А щоб нас впустили, треба принаймі постукати. Як правило завжди відчиняють.

Про те, що казати, коли впустять, і може стати нагальною темою серед нас, яка може нас нарешті об’єднати. Нам потрібно визначитись, як ми можемо сприяти покращенню іміджу України через піднятття іміджу українців за кордoном.

Не менш важливим є питання прав українців в Німеччині. Про українську діаспору і українців, українські заходи мають більше чути, ніж це є зараз. Це мають бути не тільки акції діаспори для діаспори або штамтіш, що сам себе нагороджує відзнаками за сприяння дружби між народами. Діаспора має потенціал подорослішати до помітної одниниці в берлінському колі інших діапор.

Для цього нам потрібний Форум для координації дій, який збиратиметься принаймі раз в квартал для обговорення позиції діаспори в німецькому суспільстві. Поточні дискуссії можуть вестися засобами інтернет-комунікації і на локальних рівнях в організаціях тощо.

Якщо ми зможемо дійсно перевести стрілки з самих себе на пошук об’єднуючих цілей, однією яких може бути захист “передової” України на кордоні Європейського Союзу, і усвідомимо важливість такої місії для нашої діаспори, то нарешті почнемо дивитися в один бік, а не один на одного, не помічати гріхи і промахи, не допікаючи один одному. Не хотілося, щоб кулатий стіл з нагоди Єврокаравану перетворився на самопрезентації голосливих в базарному стилі і виливання наболілого делегатам, які мало що можуть зробити для нас насправді.

Тому на наступному зібранні в посольстві України в Берліні з нагоди круглого столу з делегатами Єврокаравану пропоную зупинитися на наступному:

1. Обмінятись інформацією про те, хто діє на рівні німецьких громадських організацій, партій і інших ініціатив політичного і культурного напрамку і які можливості має для підняття тих чи інших питань українсько-німецького діалогу (права людини, культурний обмін, євроінтеграція тощо).

2. Погодитись на прийнятному варіанті обміну інформацією між діаспорянами і посольством, між діаспорянами і німецькими колегами (веб-портали, блоги, списки розсилки тощо).

3. Виробити напрямки активіт діаспорян і діаспорських організації, що реально виконні в поточному кварталі.

4. Вибрати незалежне координаційне віче діаспори, що акумулюватиме інформацію, діятиме стратегічно коректно в межах діаспори і Берлінського громадського суспільтва, дбатиме про розвиток діаспори не тільки в межах Берліну, але і в міжнародному діаспорському контексті на рівні різноманітних діаспорських мереж різних хвиль міграції.

5. Намітити дати зустрічей Форуму української діаспори при посольстві України.

Хочемо ми того чи ні, але мусимо на хвилину замислитись, що таке наша діаспора і з яким соусом її подавати в німецькому суспільстві?

текст підготувала Ольга Самборська, Берлін, 18.10.2008

Advertisements

5 thoughts on “З яким соусом подавати українську діаспору в Берліні?

  1. Хотів би Вам порадити звернути увагу на громаду німців з Казахстану, бо, насправді, вони – не “руснаки”, як себе називають, а українські німці, бо майже кожна родина потрапила до Казахстану й Сибіру з України (Одеська, Катеринославська /Запорізька, Дніпропетровська/ , Херсонська, Донецька, Крим), де прожило 5 чи 6 поколінь й ментально породнились із українцями, аж ніяк не з росіянами, й переселення до Німеччини вийшло примусово, бо Росія відмовила їм в автономії, а вона ж була в 20-х роках, коли українські комуністи проводили політику коренізації (іншими словами, націоналізації)
    Дмитро

  2. Мене дивує думка автора про нас, українців, а особливо про нашу церкву в Берліні. До нас ходять не тільки віруючі греко-католицького віросповідання, а й православні, німці, які з українською греко-католицькою церквою ніби і нічого спільного не мають. І ми, наприклад, зовсім не депресивні! У нас бурлить життя, вже 5 років існує суботня школа, проводяться цікаві заходи… Цитую: “церква, що ніби на збитки знаходиться тільки Бог знає де…” – це неправда! Сполучення дуже хороше, та всім все рівно не догодиш, бо люди приходять зі всього Берліну. Для справжніх християн конфесія не має значення, це видумана причина для тих, хто не хоче ходити до церкви і старається когось іншого в цьому звинуватити.

  3. Думка моя про осередок при церкві дуже позитивна. Те, що робиться при церкві, дійсно геніальні речі, подобається це комусь чи ні! Але після розмов з багатьма діаспорянами, довелося чути про аргумент, вжитий в статті. Так, поки свідомість людей не є ще настільки екуменічною, щоб не звертити уваги на церковні обряди і інші речі. Це особисті речі кожного з їх правом на самовизначення віросповідання і обряду і нашого обовязку поважати це право. Є ще люди, що не ассоціюють себе з церквою взагалі. Як з ними?
    Оля

  4. Hochu visloviti svoju povagu avtoru statti. Stattya analitichna, obèktivna, rozumna, bez “zanadto”-emozij, ale pronikna, z opisom socialno-politichnih ta istorichnih aspektiv migrazii.. Stil duzhe horoshij – zrozumilij i “naukovij” vodnochas. Dyakuju..

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s