Степан Бандера: людина і міф

http://oun-upa.uaweb.org

ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ

Переходимо до, можливо, найтрагічнішого періоду в житті Степана Бандери.

Він опинився за межами України без будь-якої надії повернутися до неї, побачити її вільною і незалежною, на напівлегальному становищі, в дуже складних матеріальних умовах. А найгірше, мабуть, було те, що його колишні однодумці-побратими раптом, – це відбувалося поступово, але проявилося раптом, – виявилися… не ворогами і не суперниками. Просто, з’ясувалося, що в деяких принципових питаннях їх погляди діаметрально розходяться.

Степан Бандера у повоєнні роки на еміграції в Німеччині.

Загалом, повоєнне життя Степана Бандери можна поділити на три складові. Перша – це його політична діяльність, яка була хоч нелегальною, все ж найбільше на виду, хоча дані про неї найбільш суперечливі. Друга – це його особисте життя, хоча воно теж мусило бути законспірованим, і третя – це абсолютно секретна й утаємничена (але вже стараннями зовсім інших сил) історія замахів на Степана Бандеру.

А подамо це в такому порядку.

Б.Д. КРУПНИЦЬКИЙ, Берлінський університет і українські дослідження

Б.Д. КРУПНИЦЬКИЙ – ІСТОРИК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Джерело: http://www.cossackdom.com

В умовах розбудови незалежної державності, в пануючій атмосфері підвищеного попиту до книг з історії України необхідно ознайомитися із доробком авторів, які змушені були свого часу емігрувати на чужину і там у більш сприятливих умовах продовжувати працювати для України.
До таких вчених-вигнанців, чия творча доробка майже невідома на сучасній Батьківщині, належить і Борис Дмитрович Крупницький (1894-1956), видатний історик України та українського козацтва, більша частина життя якого за об’єктивними причинами пройшла у Німеччині (з 1922 по 1956 р.р. – О.Д.).
Народився Борис Дмитрович Крупницький 24 липня 1894р. в селі Медведівці Чигиринського повіту на Київщині, в родині псаломщика. Відмінно закінчив гімназію в Черкасах. З 1913 по 1916 рр. відвідував історико–філологічний факультет київського університету святого Володимира,де вчився у професорів М.В. Довнар-Запольського, В.Ю. Данилевича та інших. У вирі громадянської війни не було можливості далі продовжувати історичні студії і Б.Д.Крупницький за власним бажанням вступає до лав української армії, мріючи про державну суверенність України.

Володимир Винниченко: “…національна-українська держава така “як у людей” – абсолютно неможлива”

Лжерело: http://exlibris.org.ua

РОЗДІЛ ІІІ.

НАЦІОНАЛЬНА КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ

1. Скакання руської буржуазії по українськи.

Але ці офіціальні заяви ані трішки не заважали, як показано вище, ні соціальній, ні політичній реакції в найотвертіщих, ціничніщих і жорстокіщих формах.

Так само не заважали вони й національній контрреволюції. Але з тою тільки ріжницею, що нищення національних здобутків революції робилось помалу, не раптово, по певному, мудро наміченому планові.

Як сказано, вся фактична влада належала німцям. Отже від німецьких ґенералів залежала й національна справа на Україні. Руська буржуазія, розуміється, не могла помиритися з істнуванням української держави, з національними її формами. Та це таки, дійсно, був якийсь абсурд

УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКА КУЛЬТУРНА ВЗАЄМОДІЯ ПОЧАТКУ 20-Х РР. ХХ СТ.

Джерело: http://sophia.nau.edu.ua

С.Ф. Кротюк, канд. істор. наук, доцент

Національний авіаційний університет, e-mail: Tourists@ukr.net

У статті досліджується діяльність закордонного представництва Народного комісаріату освіти України в Берліні, який координував участь республіки в міжнародному житті. Автор висвітлює згортання українсько-німецьких двосторонніх культурних зв’язків та підпорядкування їх союзному центру.

Вступ

Проголошення незалежності України зумовило необхідність об’єктивного висвітлення найрізноманітніших аспектів її історії. Українські науковці отримали можливість дослідити ті сторінки української історії, які раніше трактувалися лише з позицій офіційної ідеології „єдиної і неділимої” або ж цілковито замовчувалися. Серед таких „білих плям” – міжнародна діяльність УРСР на початку 20-х рр. ХХ ст. в цілому та українсько-німецькі відносини цього періоду.

Берлінська «Українська накладня» Оренштайна

Джерело: http://www.ji.lviv.ua

Іван Монолатій

Львівська подорож Якова Оренштайна 1924 року: невдала спроба реалізації українського проєкту

Унікальні за своєю новизною та інформаційною насиченістю документи польських органів державної влади 1921-1924 рр. засвідчують, що внаслідок продовження загарбницької війни Польщі проти Західно-Української Народної Республіки та кривавих розправ над євреями (львівський погром 1918 року), відомий український видавець єврейського походження Яків Оренштайн в останній тиждень травня 1919 р. покинув Коломию. Польська поліція підкреслювала, що «після падіння самопроголошених українських урядів, виїхав (…) з Коломиї до Відня, а звідти – за дорученням [Євгена] Петрушевича – перебрався до Берліна і так заснував друкарню, в якій видавав українські брошури, зміст яких був ворожим до Польської держави».

З листа невідомої посадової особи окружної команди державної поліції в Станіславові відомо, що «підписаний випадково читав видані Оренштайном у Берліні в 1920 р. брошури, третина з яких містила злочинні заклики проти Польської держави і підбурювала українське і жидівське населення проти [неї]». Із свідчень самого Оренштайна у 1924 р., випливає, що перебуваючи у Берліні, він «залишився у контактах з керівними політиками уряду [Симона] Петлюри». Це вказує на певні комерційні й політичні відносини видавця з українськими еміграційними колами.

“Берлінський та Віденський уряди всіляко заохочували підсилення антиросійської пропаганди в українському суспільстві”

Кирило-Мефодіївське товариство в українській діаспорній історіографії

Джерело: http://www.br.com.ua

Праці М.П. Драгоманова поклали початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства й започаткували його наукову історіографію. Обмеженість джерельної бази не дала Драгоманову всебічно дослідити історію та ідеологію кирило-мефодіївців. Однак завдяки Драгоманову інтерес до товариства й до українського суспільно-політичного руху взагалі дуже посилився. Разом з тим, М.П. Драгоманов дав початок формуванню української національної історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.

Зацікавленість історією Кирило-Мефодіївського товариства виявляється і в праці іншого українського вченого-емігранта, історика й публіциста Ф. К. Вовка (Сірка). У 1879 р. в журналі «Громада» була надрукована його стаття «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя». Ф. К. Вовк відзначав демократизм прагнень кирило-мефодіївців, указував на їх ідеологічний зв`язок з декабристами [30]. Звичайно, хоча й М. П. Драгоманов, і Ф. К. Вовк і були емігрантами з України, проте свої українські твори вони писали саме для українців, що мешкали в межах Росії та Австро-Угорщини, їх твори не є діаспорна історіографія, оскільки сама українська діаспора ще не сформувалася. Процес створення української діаспори значно активізувався наприкінці XIX ст. і продовжувався в наступні часи

«Емський указ»

Джерело: livejournal

Чтобы создать Украйну, нужно рушить Россию,
а она укрепилась веками: зажмурю глаза и не буду
рассуждать, только подумаю вместе с Богданом:
что будет, то будет, на все бог.
Георгій Андрузький. Петрозаводськ, 1850. З матеріалів слідства

На початку 1870-х років українське культурне життя потроху оговтувалось од відчутного удару, завданого Валуєвським циркуляром. Суворі приписи десятилітньої давнини, як це було характерно для тієї рихлої імперії, почали забуватися. Ожили «громади» — культурні осередки молодих інтелектуалів. З’являлися навіть можливості інституційного характеру; було засноване 1873 року Південно-західне відділення Російського Географічного товариства, однодумців об’єднувала газета «Кіевскій телеграфъ». Як завжди буває, виділилися два табори — поміркований культурницький Антоновича та політично-соціальний Драгоманова. Видавалися збірки пісень, казок, томи етнографічних досліджень. Тепер можна з певністю стверджувати, що принаймні культурницька програма була блискуче зреалізована. Так, Дмитро Антонович зі своїми учнями київської школи, не оголошуючи загального наміру, послідовно здійснював дослідження основних періодів та епізодів української історії окремо один від одного, що згодом дасть можливість Грушевському зробити свій видатний синтез. Але це вже будуть інші часи. Натомість соціально-політичному крилу довелося несолодко.

Бо 1875 року «предатель Юзефович» знову взявся за своє мерзенне діло. Після відомого скандалу з українським перекладом Тараса Бульби він надіслав до Санкт-Петербурґа дві доповідні записки, в яких доносив про зростання українського сепаратизму, який є «вислідом австрійсько-польської інтриґи». Запрацювали імперські канцелярії: була призначена «Комісія з українофільської пропаґанди» (Совещание), яка дійшла висновку, що «діяльність українофілів» становить загрозу для держави.

Діаспора демократична (доповнено)

У зв’язку з тим, що до редакції надходять відгуки на журналістське дослідження “Діаспора демократична”, саме дослідження набирає нових фактів. Подаю доповнену версію. ред.

Демократичні віяня в Європі, зокрема, в Німеччині, не можуть обійти і українську громаду. Як і кожний свідомий громадянин громадянського суспільства, незалежно від національного забарвлення, українець в Україні і в її діаспорі має право на правду, на доступ до інформації і право вибору. З’ясувати, який стан демократії в німецький громаді українців, “Хата скраю” започаткувала журналістське дослідження “Діаспора демократична”. Під цим мото публікуватимуться матеріали і документи, які говорять про актуальний стан розвитку діаспори. Це би мало допомогти кожному незалежному індивідууму з України, хто є політично і соціально активним, скласти об’єктивне враження, яким напрямком йде діаспора українців Німеччині і знайти своє місце в ній.

Наше дослідження починається з подання документів, що свідчать про долю заниклого в 2004 році Центрального Представництва Українців в Німеччині (ЦПУН), що з 40х років минулого століття виконувало функцію дахової організації для українців Німеччини. В результаті цього, на терені Німеччини утворилася щілина. На рівні осередкіів, що залишилися в Мюнхені, Дюссельдорфі, Берліні та інших, дискутується питання заснування нової дахової організації для координації дій українців в Німеччині. Ведуться жваві дискусії. В Мюнхені, наприклад, діє ініціативна група зі створення дахової організації. Подібна ініціатива повстала і в Дюсельдорфі.

Тим часом на публічній сцені з’являється громадська організація “Центральна спілка українців Німеччини”, як своєю назвою повторює назву дахової організації. Використавши такий трюк, голова новоутвореної в Берліні організації пані Людмила Млош позиціонує себе як представник дахової організації. Не скликавши жодного всенімецького з’їзду українських громад і осередків, тим не менше невідомо яким чином пані Млош перебрала на себе функції голови дахової організації. Зі свідчень колишнього члена спілки українців Німеччини, очолюваної довший час Віктором Бондарчуком в Берліні, стає відомо наступне: ” Пані Млош надіслала всім членам старої спілки листи з пропозицією вступити до її нової спілки. Це було сприйнято з обуренням і відхилено більшістю членів спілки. Я навіть маю сумнів щодо легітимності реєстрації нової спілки як дахової. Пані Млош старанно зберігає в таємниці номер з “Vereinsregister”, який дозволив би перевірити, чи дійсно  був розпущена стара і зареєстрована нова організація чи тільки було змінена назва. Останнє теж потребує згоди членів спілки, якої і не було. В цьому випадку дії пані Млош з розсилкою нових заяв були незаконними

Українці в Берліні – від історії до сучасності

ВОЛОДИМИР РОМАНЧУК

Джерело: Український альманах

Початки української еміграції у XX ст.

Перші згадки про українців у Німеччині XX ст. відносяться до часів, що передували Першій світовій війні і є вельми рідкими й скупими. Відомо, що до Німеччини українці приїздили на сезонні заробітки. Еміграція на постійне проживання була випадкова і малочисельна. Від 1907 до 1914 р. на короткочасні паспорти виїжджало з Західної України до Німеччини коло 100 тисяч людей.

Вже у 1908 р. Греко-Католицька церква в особі митрополита Андрея Шептицького посилала своїх священиків до Німеччини на душпастирські послуги. Першим священиком був о. митрат Олексій Базюк.

В часі Першої світової війни на території Німеччини опинилося багато українців у таборах полонених з російської армії. Серед них почав вести працю Союз визволення України. Він був заснований у Львові 4 серпня 1914 р. групою українських емігрантів-наддніпрянців за ініціативою Д. Донцова та В. Дорошенка. Була це безпартійна політична репрезентація Центральної та Східної України для пропагування ідеї самостійності України. Зі Львова діяльність СВУ перенеслась до Відня, а від 1915 р. її осідком став Берлін.

Союз вів переговори з Центральними державами і мав там своїх представників. У Берліні представником Союзу був Олександр Скоропис-Йолтуховський. В Німеччині організовано доповіді і розповсюджувались книжки німецькою мовою з інформаціями про Україну. Кольпортовано тижневик, який виходив у Відні „Ukrainische Nacgrichten” (Українські вісті), книжки Ukraine Land und Volk С. Рудницького, Geschichte der Ukraine М. Грушевського. При допомозі культурних діячів з Галичини і Буковини (зокрема, православних священиків) з дозволу німецької влади СВУ вів широку організаційну, допомогову,

Діаспора демократична: Громадське життя в українців в Західній Німеччині (1952-1975)

Історія Центрального Представництва Українців в Німеччині (ЦПУН), що в післявоєнний час носило назву Центральне Представництво Української Еміграції в Німеччині (ЦПУЕН), є не тільки джерелом інформації про діяльність українських мігрантів з України в Німеччині, але й зразком для наслідування в консолідації, активності і ідейній ціластності. А головне демократичному підходу до вирішення українського питання. Внизу подаю витяги з книги Д-ра Володимира Маруняка “Українська емігранція”, том 2.

Європейський конгрес українців відзначатиме 60-річчя свого заснування у Лондоні

Заходи з відзначення 60-річчя Європейського конгресу українців (ЄКУ) та інші актуальні питання життя української діаспори розглянуто на засіданні президії ЄКУв Будапешті, повідомив власному кореспонденту УКРІНФОРМу Генеральний секретар ЄКУ Любомир Мазур. За повідомленням Любомира Мазура, заходи з відзначення 60-річчя ЕКУ проходитимуть під знаком організаційно-мобілізаційного зміцнення її регіональних організацій, активізації їх діяльності, спрямованої на захист національних прав українців у європейських країнах та посилення зв’язків з Україною.

Президією ЄКУ прийнято рішення провести урочисте засідання з нагоди 60-річчя створення ЄКУ у жовтні-листопаді 2009 року в Лондоні, сказав Любомир Мазур. Президія ЄКУ схвалила також заходи з реалізації рішень IX Конгресу Світового конгресу українців (20-22 серпня 2008 р., Київ).

Прийнято резолюцію про засудження акту вандалізму, вчиненого екстремістами щодо пам’ятника всесвітньо відомому поету та революціонеру Шандору Петефі в Ужгороді.  Це підриває престиж України за кордоном, її добросусідські відносини з Угорщиною.

Європейський Конгрес Українців – первинна назва Координаційний осередок українських громадських центральних установ (КОУГЦУ) – був створений у 1949 році в Лондоні для організації роботи українських громад Західної Європи з метою утвердження українства, здобуття українським народом незалежності і створення самостійної, соборної української держави.

За умов зросійщення і денаціоналізації еміграційна українська культура першої половини XX ст. виявила естетичну своєрідність

Діячі української культури в еміграції

Невід’ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Поразку У HP він сприйняв як “національну трагедію”. Аналізуючи причини цих подій, митець звертався до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії; його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші “Доба” (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не лише досягти, а й зберегти свободу

Слідами ЦПУЕН

Докопатися до суті історії української діаспори в Німеччині – таку чергову журналіську акцію після “Зніми росу” проводить редакція “Хата скраю”. До цього змусила ситуація в діаспорі і навколо неї, коли фактами історії українців часто зловживають для власного піару ті чи інші індивідууми, cпекулюючи абревіатурами. Першим каменем спотикання виявилася славнозвісне  “Центральне Представництво Української Еміґрації в Німеччині”, в скороченні ЦПУЕН. Воно істнувало з 1945 року по 2004, коли кануло в забуття. Навіть старше покоління наших діаспорян не завжди могло відповісти, де поділося ЦПУЕН, та і взагалі, як воно повстало до життя.

Остання хвиля діаспорян  мало цікавиться історією своїх попередників в Німеччині. “Хата скраю” спробує розібратися в історичному і особистністному  хаосі місцевої діаспори і розставити крапки над “і”, хто є  хто  і хто за ким стоїть, представляючи ту чи іншу організацію українців в Німеччині. Головне – за ким тягнуться які історичні шлейфи, а за ким – взагалі ніякі. Мета дослідження – продовжити писати історію діаспори  сьогодні, усвідомлюючи, що сьогодні завтра вже є історією. Ми пишемо нашу історію самі. І якщо на ній будуть білі плями, то нашим дітям не буде що читати.

Перша розвідка – це розповідь Зіновія Книша про становлення ЦПУЕН і Німеччині.

Українська діаспора стала непотрібною

— Что ж твой барин, эмигрант?

— Сам ты “эмигрант”! В Париж, говорят люди, уехал, в Париж!

Цей діалог із “12 стільців” наочно ілюструє ставлення сучасного українського суспільства до еміграції та емігрантів.

Перетворення кокона на метелика

Коли на початку минулого століття з України на Захід виїхала друга, а після Другої світової війни — третя хвиля національної еміграції, у нас з’явилися підстави говорити про народження української діаспори.

Чому, власне, друга та третя хвилі, а не перша і четверта? Бо саме тоді йшлося про виконання трансцендентної місії: збереження національної ідентичності. В Радянському Союзі розчинялася українська ідея, вона зникала, а тому місією людей, котрі полишили Батьківщину, стало плекання національного духу, його “консервація” для наступних, вільних поколінь.

Як перша, так і четверта (тобто сучасна) хвилі української еміграції, на жаль для них самих і на щастя для України як країни, такої місії не несуть.

СВЯТО ГЕРОЇНЪ УКРАЇНИ В СІДНЕЇ

В неділю 22.2.2009 Стейтова Управа Союзу Українок Нової Південної Валії з всіма своїми відділами, влаштувала в Домі Молоді традиційне Союзянське Свято – на пошану Героїнь України. До недавна вшанування влаштовував Відділ ім. Ольги Басараб.

Відкрила концерт голова Управи пані Наталка Ткаль, привітавши присутніх, вона й заповідала програму. На сцені на чорному тлі виднів Союзянський прапор, на сцені квіти декорація пані Віри Війтепської, ( відділ ім. Кн.Ольги) - пишався обвитий вишитим рушником й квітами портрет книягині Ольги.

Василик, музичний супровід Ігор Клайберт, які працюють під патронатом Союзу Українок

Увічнення пам’яті Ярослава Стецька і Ярослави Стецько у Мюнхені

З ініціятиви Генерального Консульства України та Інституту політичної освіти в Мюнхені, в неділю 18 січня 2009 року в 15.00-ій годині в Мюнхені було виконанно одну частину указу Віктора Ющенка Президента України, а саме Nr. 419/2007 в якому мова про  увічнення пам’яті Ярослава Стецька і Ярослави Стецько у державах, де вони проживали.

Велика Книга Діаспорного Буття

Брат то чує. А чи ми гукаємо?

Стан взаємозв’язків офіційної України й української діаспори нині такий, що мимоволі згадуєш рядки письменника ХVІІ століття Джона Донна, які Ернст Гемінґвей узяв як епіграф до свого роману “По кому подзвін”: “Немає людини, яка була б як острів, сама по собі; кожна людина – грудка землі, часточка суходолу; зі зникненням кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін – він по тобі”.

НАЗУСТРІЧ ОДИН ОДНОМУ

Cтаття взята з часопису “Універсум”, що час від часу приділяє увагу діаспорській темі.

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою

НАЗУСТРІЧ ОДИН ОДНОМУ

Розповідають, що якось мандрівник зустрів на шляху групу людей, які наполегливо виглядали щось за обрієм. «Чого чекаєте ви, люди добрі?» — запитав він. «Кажуть, що тут десь має пройти Свобода. Ось ми на неї і чекаємо». «Дурненькі, — сказав мандрівник. Ви ніколи не зустрінете Свободу, якщо не підете їй назустріч».

Можна піти назустріч Свободі, здобути її, але є ще наступний крок — утримати і утвердити. І не лише всередині держави, але і поза її межами.

Діагноз діаспорі: млява. Щоправда, 10 років тому.

років тому в № 7-8 (57-58) липень-серпень 1998 вийшла стаття Володимира Прядка Українці Берліну. Журналіст української редакції польського радіо побував в Берліні і поставив діагноз стану української діаспори 90-х років. Чи змінилося щось в діаспорі з того часу? Поки пропонується для ознайомлення архівний матеріал журналу Універсум.

Поскільки матеріал в дигітальному варіанті не зберігся, подаю його відсканованим.

Жінки, що заслуговують на повагу в історії.

Фотофільм, фотомонтаж якого зроблено до 120 ліття жіночого руху в Україні. Фільм розповідає про плеяду українських
жінок-особистостей, що не боялися ставити політичних вимог і досягати їх.

Велика їм шана і подяка!

Історія української діаспори

•

Українська діаспора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовий зв’язок з Україною.

Зміст 1 Визначення 2 Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців, тобто біля третини нації.